Стратегію сталого розвитку проголошено на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992). Концепція сталого розвитку набула свого сформованого вигляду в 2015 р. на Саміті ООН зі сталого розвитку в Нью-Йорку, на якому було схвалено глобальну програму, що містить 17 цілей сталого розвитку, яких світ має досягнути до 2030 р.
Концепція сталого розвитку ґрунтується на п'яти принципах.1. За умови екологізації економіки й суспільного життя людство може надати розвитку суспільства сталого характеру, що відповідає потребам людей сучасного й майбутніх поколінь (принцип екологізації).2. Обмеження, що існують у галузі експлуатації природних ресурсів, пов'язані із сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення (принцип екоресурсної ємності).3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на благополучне життя (принцип соціальної рівноправності).4. Необхідно співвіднести споживання з екологічними можливостями планети, зокрема щодо використання енергії (принцип сталого споживання та виробництва).5. Розвиток людства й природи має відбуватися в їхній постійній взаємодії (принцип коеволюції).
Принципи природокористування в контексті сталого розвитку. Природні ресурси класифікують за різними критеріями: за належністю до компонентів природи - мінеральні, кліматичні, лісові, водні; за можливістю відтворення в процесі використання - вичерпні (відновлювані й невідновлювані) й невичерпні. До природних ресурсів належать сонячна енергія, атмосфера, гідросфера, наземна рослинність, ґрунт, тваринний світ, ландшафт, корисні копалини.
Основними принципами раціонального використання в контексті сталого розвитку є:«нульовий рівень» споживання природних ресурсів;відповідність антропогенного навантаження ресурсному потенціалу певного регіону;збереження цілісності природних екосистем у процесі їх господарського використання;збереження природного кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності;погодження виробничого й природного ритмів;пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу.
Перехід суспільства до сталого розвитку залежить від екологічної освіти. Її суть полягає в тому, щоб кожна людина усвідомила пріоритетні загальнолюдські цінності, знала про основні джерела порушення природної рівноваги, усвідомлювала свою відповідальність перед суспільством. Компонентом екологічної освіти є екологічне мислення.
Екологічне мислення - це відображення дійсності, що передбачає усвідомлення людиною екологічних взаємозв'язків природи. Пошук шляхів формування такого мислення та розробка теорії коеволюційного розвитку природи й людської цивілізації є предметом дослідження екології людини, або соціальної екології.
Необхідність міжнародного природоохоронного співробітництва на сучасному етапі розвитку продуктивних сил зумовлюється такими чинниками, як:глобальний характер багатьох екологічних проблем;транскордонний характер забруднення довкілля;міжнародні зобов'язання України щодо охорони довкілля;наявність міжнародних природних ресурсів;вигода від міжнародного обміну досвідом та технологіями;можливості залучення міжнародних інвестицій.
Формами міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля є: 1) організація наукових і практичних зустрічей (самітів, конференцій); 2) створення міжнародних організацій (наприклад, Міжнародної комісії з навколишнього середовища й розвитку); 3) укладання офіційних договорів та угод, що координують спільні зусилля з охорони природи (наприклад, Всесвітня хартія природи (1982),
Європейська хартія про навколишнє середовище та охорону здоров'я (1989), Міжнародна конвенція про захист рослин (1997), Конвенція про біологічне різноманіття (1993); 4) діяльність міжнародних громадських партій та організацій (наприклад, Грінпіс, Все світній фонд дикої природи, Всеукраїнська громадська організація «Жива планета»).