Прочитай текст
Маленькій Олесі тато подарував пластилін.Вирішила Олеся песика зліпити. Але з-під Олесиних пальчиків він ніяк не з'являвся. Вже і тулуб йому зліплено, і голову. І лапи з хвостом припасовано. А мордочка й вуха ніяк Олесі не вдаються. Стиснула вона пальчиками з боків мордочку — дивиться на неї чи то лис, чи вовк. А тут саме брат Юрко з двору забіг.
— А чого це, — каже, — у твого поросяти хвіст такий довгий?
— Не насміхайся, — насупила Олеся брови. — І зовсім це не порося. Це песик..
Пішла вона у двір, покликала Рекса. Погладила його, придивилась і знов до хати. Тут саме бабуня надійшла.
— Ото, — каже, — золота дитина: сидить тихенько, котика робить.
Олесі аж сльози на очі набігають. Не вдається песик, хоч плач. Та плакати вона не буде. Ліпить далі.Старається. І виліпила-таки.
А як зібралась уся родина до вечері, винесла дівчинка свій виріб і поставила на стіл. Всі аж охнули з подиву. Навіть Юрко зачудувався. А Рекс, що забіг з двору, все до столу підстрибував. Мабуть, і він Олесиного песика признав.
Продовжити
Ні
Зареєструватись за допомогою Google