Головні члени речення

Шипшина важко віддає плоди.

Далеко в тишині чулися важкі важкі кроки.

Вода заливала хліви, кошари, клуні.

Пам'ятаю правічний спокій полів.

 Під ноги чужинцям гостинно сипали квіти.

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста.

Земними плодами під зорями зоріє людини подвиг.

Мені поля задумано шептали свої ніким не співані пісні.

Вийшли з хати батько й мати в садок погуляти.

Не пішов би я з ганьбою шукать ганьби на чужині.

Звичай фарбувати яйця на Великдень існує давно.

Весна ледачого не любить, вона праворного голубить.

 На світі можна жить без еталонів, по-різному дивитися на світ...

Поету, кажуть, треба знати мову та ще потрібно вправно римувать.

Все на світі треба вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину.

Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорнобривих диво-наречені.

Коли б злодійством збагачувались, миша стала б мільйонеркою.

Скільки б ворона не купалася, а гускою вона не стане.

Дідусь уже занадто старий, щоб ставати до коси.

Зв’яжися з дурнем, то й сам дурнем станеш.

Шевченко близький нам своїм ідеалом вільної людини.

Вже день здається сивим і безсилим.

Степ у цю пору весь залитий сонцем.

Яким же ти розкішним став, наш степе!

Небо знов молоде й блакитне, лютий спить непробудним сном.

А небо здається сірим крізь інею блиск яскравий.

Навкруги страшне море — безодня води і гніву.

Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова.

Печаль моя щаслива і гірка.

У морі чисті ми і душами високі.

Небо високе дарує нам радість.

Вона була схвильована, мов сад.

Промені як вії сонячних очей!

Співає соловей — співець любові.

Дуби поважні, а клени гордовиті.

Оманливою видалася погода.

Своє щастя можна шукати все життя.

Виспавшись, вовк побіг шукати поживу.

Треба шукати, а не пасивно спостерігати.

Ми починаємо шукати скарб — неопалиму купину.

Я хочу сказати серцем вистраждане слово.

Обрій почала огортати все густіша темрява.

Осляча голова мусить думати не менше за конячу.

Розпрягайте, хлопці, коні та лягайте спочивать.

Людські тривоги і боління я прагну в слово перелить.

Я хочу в пісню колискову вернутися бодай на мить.

Скорить повинні дощову ми непокірну хмару.

Осінь сіла відпочити на сосновому пеньку.

Зоря на небі рожева уже починала займатись.

Принаймні хоч гордині ніхто не сміє збавити людині.

Я квітку не можу зірвати, бо їй, як людині, болить.

Землю рідну, кревну і багату, будемо з тобою боронить.

Буду я в морі коня напувати, буду край моря доленьки шукати.

Я трудно зиму пережити мушу і сподіватися на щедру душу.

В години лихоліть важких і скрути біда нас намагалася зігнути.

А молодиці й підлітки малі хати білити разом заходились.