Контрольне читання мовчки

Остання дорога

Останні дні, остання дорога

4 вересня 1860 року на річних загальних зборах Академії Мистецтв у Петербурзі конференц-секретар під звуки труб і литавр урочисто оголосив імена новообраних академіків. Серед них було ймення Тараса Шевченка. Академія «…за вправність і знання в гравіювальному мистецтві визнає і вшановує його своїм академіком» і «він має право, носячи це звання, на чин титульного радника».

Визнання прийшло в той час, коли Шевченко переживав тяжку особисту драму – розрив з нареченою, – і не принесло багато радості. Сум, туга, невдоволення життям, невдоволення собою все більше давалися взнаки. Він ставав похмурим, уникав дивитися в вічі. Самотність душила.

Але біля нього нікого рідного, нікого близького. Не могло розігнати почуття безпритульності й те, що він став тепер знаменитістю, за його власним виразом «модною фігурою». Обіди, вечірки, раути, де кожен старався висловити йому свою прихильність і любов, влаштовувалися один за одним. Але все це робилося в порівняно вибраному колі інтелігенції, а щоб поета могли вітати маси, Товариство допомоги бідним літераторам запросило його виступати на спеціальному вечорі 12 листопада 1860 року.

Велика зала була переповнена. Публіка заповнила не тільки усі місця, але й усі проходи. Наелектризована юрба нетерпляче чекала. Ось на естраду вийшов Тарас. Це була не колишня міцна, здорова й сильна людина, що її всі знали на портретах. У його очах не було вже вогню. Лице втратило вираз живого гумору. Зігнулася спина, безсило висіли руки.

Для всіх було ясно, що перед ними не тільки великий поет, але й замордо-вана, хвора людина, що вийшла на волю після довгих років заслання, які одібрали в неї все – молодість, силу, здоров'я, майбутнє. Страшенний ентузіазм охопив аудиторію. Крім оплесків і вибухи захвату потрясли стіни залі, що ніколи не чула таких овацій. Тарас Григорович, розгублений, приголомшений, несміливо вклонявся і нарешті не витримав – ридання підступили йому до горла. Тремтячими руками затулив він обличчя і кинувся з естради. Трохи заспокоїв-шися, він повернувся й почав читати.

Так, до Шевченка прийшла і слава, й пошана, але занадто пізно. Здоров'я хутко підпадало. Докучав біль у грудях, було важко дихати. Лікарі радили берегтися, не виходити з хати. А він все ще поривався бачитися з друзями. Незадовго перед Різдвом казав Черненкові: «Колядувати до куми хоч на чотирьох вилізу». На святки він справді бував у гостях. І відразу ж наступило різке погіршення. Новий 1861 рік зустрів Шевченко прикутим до ліжка. «Погано я зустрів цей поганий новий рік», – писав він 22 січня Варфоломієві, троюрідному братові й своякові, і квапив його з купівлею землі під Каневом. Згодом трохи покращало, Шевченко дещо малював.

14 лютого, вперше за два місяці, береться Шевченко за перо і пише свою останню поезію, сповнену гіркого передчуття.

24 лютого, напередодні іменин, Шевченка відвідав Костомаров. Шевченко сидів за столом, навкруги лежали недокінчені роботи. Поет хвалився, що почуває себе набагато краще. Між іншим показав золотий годинник, що його недавно купив. Це перший раз в житті він завів собі таку розкіш, і показував той годинник з чисто дитячою втіхою.

А через дві доби, о пів на шосту ранку Шевченка не стало.

Газета «Северная пчела» писала 26 лютого: «З убогої кімнати небіжчика розійшлася страшна звістка по Академії, ширилася далі й далі, летіла по місту, розшукуючи друзів і братів, наносячи кожному рану в серце». Безповоротна втрата сушила тугою, налягала тягарем на груди.

28 лютого вранці відправляли похоронну службу. Весь університет, вся Академія проводжали його домовину, лавровими вінками вкриту. Студенти не дали її коням везти, а самі несли аж до самісінької ями. Багато людей усякого чину йшло за домовиною. Університетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту була буквально загачена народом.

Понад півтори тисячі проводили Шевченка до Смоленського цвинтаря. Було б, мабуть, і ще більше, якби поліція дозволила надрукувати повідомлення про смерть Шевченка відразу, а то воно з'явилося в газеті лише в день похорону. Лапатий сніг падав і падав, вкриваючи землю, екіпажі, людей, коней. Жодні похорони, які я бачив з того часу, – Терпигорєв, – не мали тієї щирості й простоти, безпосередності й не надуманості, як ці Шевченкові.

Як поетична діяльність Шевченка надовго залишиться серед найкращих сторінок українського письменства, так і сам день похорону назавжди залишиться знаменним в історії української громадськості.

(За О. Соловей; 642 слова)