Леся Українка "Лісова пісня".

З гір на долину біжу, стрибаю, рину! 

Місточки збиваю, всі гребельки зриваю…- 

бо весняна вода, як воля молода!

Я марила всю ніченьку про тебе, мій паниченьку!

Ронила сльози дрібнії,

 збирала в кінви срібнії,

 без любої розмовоньки

сповнила вщерть коновоньки…

Посієм коло хижки мак-відюк, 

терлич посадимо коло порога,

 та й не приступиться ніяка сила…

 Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозуленька маслечко сколотить,

в червоні черевички убереться

і людям одмірятиме літа.

…минай людські стежки, дитино,

 бо там не ходить воля,- там жура 

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш - і пропала воля!

Як солодко грає,

 як глибоко крає,

 розтинає білі груди, серденько виймає!

Будь моя кохана! 

Звечора і зрана

самоцвітні шати

буду приношати

і віночок плести,

 і в таночок вести,

 і на крилах нести…

Ой, яка ж хороша! 

 Я ще набрати мушу.  Я вберу 

тебе, мов королівну, в самоцвіти!

А чи не годі вже того грання?

Все грай та  грай, а ти, робото, стій!

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

 Дай нам зажити веселого раю,

 поки ще літечко сяє…

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу

 признатися - таки старого шкода,

  бо він умів тримати з нами згоду.

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим,палючим, як добре вино...