Микола Куліш. "Мина Мазайло"

«Всі козаки говорили по-руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад…». 

 «… нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо й вийде, то пшик з бульбочкою – це вам другий факт, бо так каже моє серце».

«Все життя тепер можна змінити тільки в загсі».

«Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище».

«Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада».

«Побачу ото неправильно написану афішу, вивіску або таблицю – і досади тобі на цілий день. А які жахливі таблиці трапляються, як перекручують українську мову».

«По-моєму, прілічніє бить ізнасілованной, нєжелі украінізірованной».

«Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме – занімів!».

«… українці здебільшого високого зросту, стрункі… Нема гірш, як коротконога жінка!».

«В анатоміях пишуть: серце – орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце – це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!». 

«Та чи не в нього наш Мокій вдався? Там такий, що в нього й кури по-українському говорять». 

"Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину".