Самостійна робота "Звертання. Вставні слова"

Ти зійди на гору, брате, і поглянь на схід: стали світлі наші хати і просторий світ.

О ліро пушкінська, на світ увесь брини про зорі щастя.

Ми зберегли тебе, вкраїнська мово, щоб лютий ворог не поранив.

Добридень, тату мій і далі неосяжні, прийміть любов мою й тепло пісень моїх.

До тебе, Україно, наша бездольная мати струна моя перша озветься.

Пригадайте, мамо, те прощання край воріт, де сяяла роса.

Микито, знов мою пораду ти забув і судиш про князів.

До тебе, мій дорогий юний друже, приходять усе нові та нові книжки, які відкривають безмежні обрії знань.

Густий, соковитий, запашний бур’ян з-під ніг слався, мені здавалося, до самого обрію 

Мабуть, ніщо так не радує людський зір, як зримий результат роботи.

По вулиці йду і, здається, уперше розплющив я очі на світ.

Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і квіт барвистий 

Безумовно, ти хоч не феномен, але спритний чоловік 

Мені тепер відкрилося, нарешті, що людина створена для любові, для кохання, для зачарованості й захопленості 

Живу, як знаєте, я на хуторі, якраз на узліссі 

Увечері, справді, пішов дощ 

О поле, й дорога, і річка, й узлісся зелене! Ви в серці у мене

О незвичайна, чародійна мово, Хоч пронеслася молодість громово, Твій звук у мене в серці не затих 

О Львове батьку мій камінний, знаю, Як мучила тебе страшна жада в бою, коли напасницька орда Топтала й роздирала Русь безкраю.

За все тобі спасибі, низький уклін о земле, наш уклін! 

Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов 

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгамовний вік 

Гей рицарю жадібний, стережись 

Я сирота з Вільшаної, бабусю 

Краю героїчний, пісне соколина, ми розбили бурі вільними грудьми, підняли ми в лузі журну ту калину, Україну славну звеселили ми 

Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми 

Південний краю, як тепер далеко лежиш від мене ти 

Запалай, мій вогнику крилатий, полум’ям привітним і незлим 

Дівчина не намагалася заплутувати слідів, вона вкидала всі листи до тої самої скриньки.

На жаль, буде дощ.

І враз, неждано і чудно для ранку, сплеснули мідні звуки оркестру 

У неволі тяжко, хоча й волі, сказать по правді, не було 

Нас не злякають ці гори, де, може, не ступала людська нога 

Звісно, чумаки завжди рушають до схід сонця, щоб захопити холодку 

Ти, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім’я мого рідного міста 

І ось, нарешті, вершина 

Печаль і гордість повніть, моє слово… 

Орачу мій, господарю великий, гостило в тебе сонце за столом… 

Ой водо-водограй грай для нас, грай, танок свій жвавий ти не зупиняй 

Луки, луки, пропахлі сіном прілим, чи ви мене впізнали, земляка?