"Синтаксис складного речення"

Сніги стежки заносять і алеї, і не проїхати в них і не пройти.

В холодних снах снують світанки, й тремтить замріяно ріка, і стелить килим-самобранку дбайлива осені рука.

По хуторах і пасіках, по приструмкових хащах і непролазних тернах, по байраках і долинах ні на хвилину не вгавав той спів, та музика, те вечорове весняне диво.

Сіре повітря між вечором і ніччю текло собі яром до лісу, і в тому повітрі над Сашком летіла чи сорока, чи інший хтось намагався нагнати страху.

Теплий ще вересень дивну мережку золотом червоним на листі заплів, золотом посипав і трави, і стежку, пахом осіннім сади напоїв.

Вітрів узявши довгі мітли, осінні дні по світу йдуть, змітають золото із світу, у білий світ його метуть.

Душі моєї хроніка ще досі не написана, під звуки фісгармонії в ній думка заколисана.

Вона прийшла, заквітчана і мила, і руки лагідно до мене простягла, і так чарівно кликала й манила, такою ніжною і доброю була.

Надворі почастішали дощі, з'явилась їдка іржа на вітах,легким батистом бабиного літа куйовдяться смородини кущі.

Ген-ген лелека гострить крила чинно, тут тиша голуба - до синіх брів, ось сосни з усієї України бредуть на віче збратаних борів.

Чи в вас в пітьмі посліпли очі, чи сил немає в вас іти, чи жити з вас ніхто не хоче?

Стрункі сосни велично впираються вершинами в небо, купками шепочуться про щось білокорі, золотисті берези, дрімають у розкішних козацьких папахах лісові дуби.

І жовте листя, й обрій синій, і тускле сонце, й день осінній злились у мовчазний акорд - у вересневий натюрморт.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: і дитинство, й розлука, і вірна любов.

У цей день у церкві святять груші, і яблука, і мед, і обжинкові квіти, потім їдять яблука з медом і запивають виноградним або яблучним вином.

Вам стало важко пливти під водою, і ви мерщій виринаєте з-під хвилі, струшуєте воду, розплющуєте очі і обдивляєтесь кругом себе.

Казали минеться, а воно тільки настає.

Під хатою дідусь сивенький сидить, а сонечко низенько уже спустилось над Дніпром.

Чи вітер крізь курай свище, чи тоскно хтось наспівує поблизу.

Вижени із серця смуток, і життя стане тобі миліше.

Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось.

Біосфера є не лише сферою існування живої матерії, а й планетарним середовищем.

Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля. 

А море знай собі гуляє, і не кипить, і не горить.

Цілують серце промені останні, і тихне відгомін пташиних трелів.

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.

За вікном шепочуться тополі і пала осінній жар дібров.

З яскравого сонця люди заходили в напівтінь галерей, а потім потрапляли в темні коридори.

Вдалині хиталися дерева і синів задуманий прибій.

На сизих луках скошено траву і літо буйне в береги ввійшло.

Вітер промчав, улігся і надріччя взялося сивиною.

Повітря тремтить від спеки і в срібнім мареві танцюють далекі тополі.

Я бреду далі серед високих кущів, серед гілляк, напоєних дощем і вони зрошують мене все знову і знову.

І люди йшли під гору ту круту і знову всім незміряні красоти відкрилися в маленькому струмку.

Пробіг автомобіль і синя хмарка диму за ним розвіялась.

Ще мить і сад загубить пишну вроду.

Але мить - і все це зникло, розсипалося й розметалося, недобачене, неосягнуте і навіть незапам'ятоване.

На очах згорталося листя вільхи, і всихала, мов на велетенській черені, висока болотяна трава.

Кружляє листя і не чутно кроків.

Сонце, мабуть, упливло за обрій і в лісі ходив уже важкий присмерк.