Складне речення

Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори.

Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі.

Коло хат зеленіють старі густі садки.

Під однією горою, коло зеленої левади, стояла хата Омелька Кайдаша.

Одного літнього дня перед Паликопою Омелько Кайдаш сидів на повітці на ослоні й майстрував.

Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця.

Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого - Лавріном.

Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем.

Кайдашиха вийшла з хати і прикрила очі долонею.

Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем.

Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою.

Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта.

Вийшов з церкви Кайдаш, пішов до пана за грішми.

Був він добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках.

Забравши гроші, Кайдаш пішов додому, але при самій дорозі стояв шинок.

Карпо накинув свитку на плечі й пішов на той куток, де жила Мотря Довбишівна.

Довбиш був багатий чоловік; він жив на самому кінці села, там, де глибокий яр входив у ліс вузьким клином.

Карпо був білявий, але волосся на його голові звершечку було трохи рудувате.

Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

Де вже, щоб мої сини та не помирились!

Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невістку, як наливать борщ, як затовкувать, коли вкидали сало.

Вона стояла гад душею в Мотрі, наше осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду.

Мотря подавала обід на стіл, а мати сиділа за столом наче в гостях.

Раз перед Зеленими святами Кайдаш послав Лавріна до млина.

Не встиг він закласти заноза в ярмо і ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло склі на долині, вкритій зеленим житом, червоніла якась велика квітка.

Лаврін почутив, що вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербою, неначе сонцем, і побігла на горку зіркою.

Вона глянула на нього своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.

Лаврін ходив У Бієвці до Мелашки через день і зовсім розледащів.

Як я з нею не оженюся, то в Росі втоплюся.

Чом ти, Лавріне не казав, що у моїх сватів є маленькі діти?

Там мені веселенько, де ти будеш зо мною,моє серденько.

Груша росла широко й високо і довго не родила.

Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша.

Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

Груша всохла, і дві сім'ї помирились.