ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЯ ЛЮБОВ

ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЯ ЛЮБОВ

(Літературно-музична композиція за творчістю Івана Франка)

 

Мета: допомогти учням збагнути красу ліричних віршів про кохання, розвивати  образне мислення, здатність співпереживання почуття, навчати поваги до почуттів іншої людини, вміння не образити їх; розкрити світ почуттів і пристрастей, створений поетичним словом великого майстра, показати красу інтимної лірики митця; виховувати усвідомлення того, що любов – найвеличніше з людських почуттів; розвивати творчі здібності учнів: уміння декламувати поезію, співати народні пісні; виховувати почуття прекрасного сприяти вихованню в учнів інтересу і поваги вчительської роботи, формуванню гуманних взаємин людини з людиною.

 

Ведуча:

У кожного поета є найщиріші й найліричніші вірші. Це поезії про кохання. Без них наші уявлення про поета як людину були б неповні, а часто й помилкові. Дуже не хочеться, щоб І. Я. Франко був для нас лише Великим Каменярем і вічним революціонером. Адже він був надзвичайною людиною. Жив на землі, прагнув великого кохання, закохувався страждав, розчаровувався…

 

Ведучий:

Саме такі трагічні кохання довелося пережити Великому Каменяреві тричі. Як і кожна людина, він мріяв про вірну подругу життя і, мріючи, створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина мала бути вродливою, щирою, розумною, людиною передових поглядів, яка б стала для нього і чарівною коханою, і вірною дружиною, і надійним товаришем, однодумцем. Але доля розпорядилась інакше.

Ведуча:

Смуток за навіки втраченим коханням став поштовхом для написання збірки «Зів’яле листя», яка після виходу в світ принесла Франкові лише горе. Ніхто не міг зрозуміти поета і витвору його генія. Відгуки критиків були негативними. Проте сучасник поета М.Коцюбинський якось написав:

 

Ведучий:

«Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. У Франка є прекрасна річ – лірична драма «Зів’яле листя». Це такі легкі, ніжні, ліричні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв. У жмутках «Зів’ялого листя» Франко навіки лишив найсокровенніше.»

Поет: (звучить сумна, лірична мелодія)

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтішені далі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч неволі

Піду я сумними стежками.

Ведуча 3:

Хто ж ті жінки, що залишили в серці Франка незагоєні рани, посіяли в його душу зневіру і розпач, примусили його сумувати?

Поет:

Тричі мені являлася любов

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання мрій уткана із основ

Сріблястих, мов метелик підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!  

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвіло свіжий гай…

 

Ведучий: Хто ж ця лілея? Перше, найчистіше і найщиріше кохання Івана Яковича?

Поет: Ще в гімназії я був влюбився в дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич. Скінчивши 7 клас, я перший раз пустився в мандрівку під час вакацій, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна та збіжжя. Я доїхав залізницею до Стрия. А потім дістався до Лолина…

 

Ведуча: Від того часу Франко залишить своє серце в Лолині. Їй він посвятив першу збірку своїх віршів «Баляди і розскази», яка була видана в 1876 році.

 

Ольга Рошкевич:

Ця книга була першим виявом приязні і почувань до мене, її я берегла все життя, як спогади про ті світлі, бентежні, романтичні та пристрасні дні нашого кохання, сподівання мрій…

Поет:

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне.

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених,

Весни і квітів, – молода любов

З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ,

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

Ведучий:

Згодом поет палко закохується в Ольгу, дівчина відповідає йому взаємністю. Вони проводять разом багато часу. Франко залучає Ольгу до літературної діяльності. Врешті-решт, Франко просить Ольгу стати його нареченою. Батьки були не проти. Молоді готували собі подарунок на весілля: збірку пісень, записаних у Лолині. Їх збирала Ольга.

Ведуча:

У Лолин полинули листи, відповідей на які поет чекав з нетерпінням.

Поет (сидить за столом, читає лист)

«Ах, Ольго, кажу лише, що почуваюсь тепер здоровим, легким, вільним, що бачу перед собою світ відкритим… Часто питаю себе про причину цієї зміни, але відповісти мені на це не легко, бо лише ви можете вирішити цю справу».

«Мій Боже, як маю запевнити вас, як маю присягатися, що ні на хвилину не забув про Вас, і не забуду! Будьте певні, що й, де завжди буду, у Львові або у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх дій. Межею, для якої простую працею, вірністю, чесністю».

Ведучий:

Закохані мріяли про одруження. І батько Ольги був не проти, адже юнак – майбутній професор, поважний і забезпечений. Коли б то так!.. Франком, як соціалістом, зацікавилась поліція. Президія намісництва у Львові висилає лолинському старості розпорядження про необхідність з’ясувати характер зв’язків між отцем Рошкевичем та І.Франком. Для Рошкевичів це було справжньою трагедією: арешт Івана, обшук у їхньому будинку, допити… Селом поповзли чутки про панну Рошкевичеву та про непевного студента: наречений – державний злочинець! Уже знатися з такою людиною було небезпечно, а про те, щоб вийти заміж, і мови не могло бути!

Ольга Рошкевич:

У дитинстві нам, дітям священика, заборонялось бавитись з селянськими дітьми, ми мали сидіти в покоях, вчитись світських манер та опановувати різні науки, дбати, щоб личко мало білий колір, а не було спалене сонцем, як мужицьке. Що нас могло ще цікавити? Тільки Іван Якович своїми палкими розмовами про життя народу зумів нас з сестрою Михайлиною повернути обличчям до реального життя. Зробив наше життя цікавим, сповненим змісту. А я не могла стямитись від щастя! Невже Господь такий милостивий до мене? Невже я буду іти пліч-о-пліч все життя з людиною, якою не просто захоплююсь, поважаю, а яку до нестями кохаю? Нещастя впало на нас раптово… Франко був заарештований за «соціалізм». У нашім домі було проведено обшук. По околиці поповзли чутки, що

Іван – страшний злочинець. Репутація мого шанованого батька катастрофічно падала. А я стала «притчею во язицях». Боже! Ліпше б на мою голову посипалось каміння, здається, його удари у мене стало б сили стерпіти. Але злі чутки. Плітки, наговори, мовляв: іч яка грамотна, за розумного хотіла вийти заміж – а ледь не вийшла за злочинця, – я не мала сили того винести.

А мій батько наказав мені назавжди викинути з голови і викреслити зі свого життя Івана Яковича. Я спробувала не покоритись волі батька, твердо промовила: «або Франко, або монастир!» (виходить)

Ведучий :

А Іван Франко не міг дочекатися, коли відкриються ворота в’язниці.

Поет:

Зближався час, і з серцем, б’ючим в груди,

Я вирвуся, щоб бачити тебе,

Порвати пута фальші і облуди,

Що тисне нас і по душі скребе.

Пробить стіну, котрою людська злість

Нас, друже мій, сердечний розділила,

Не знаючи, що в наших серцях сила,

Котрої ржа упліднення не з’їсть…

Ведучий:

Не судилося цій парі бути разом. Батько Ольги відмовив Франкові в заручинах. Це було величезним ударом для нього. І лягли на папір сумні слова:

 

Нема голубки! Тільки яструб в’ється!

Нема голубки! Дарма серце б’ється!

Вже ніч. В розпуці знов я геть пішов.

А за ліском на тій ж горі чекала

Вона весь день на мене, виглядала,

Тужила важко й плакала за мною.

Ведуча: Та чи міг хто встояти перед волею Михайла Рошкевича – жорстокого в поведінці, точніше, деспота, від гніву якого в хаті всі тремтіли. І все ж закохані продовжують листуватися.

Поет:

Хвилі щастя золотого,

Всі надії, думи, сни,

Пісні, втіхи серця мого,

Дні свободи і весни.

Все, все, що лиш завдячую

Згадці про любов,

Я в день нинішній желаю –

Сто раз більше – тобі знов!

Ох, чи ти ще пам’ятаєш

Слово друга, світе мій?

Чи о тім, коли згадаєш,

Що забрала спокій мій?

Ведучий:

Та від цієї заборони кохати Франко не перестав, а, навпаки, ще дужче полюбив. «Люблю тебе, тільки не так, як давніше, а сто раз сильніше, сто раз глибше, сердечніше», – писав Франко до неї у листі.

 

(Пісня «Як почуєш вночі»)

Ольга Рошкевич: Франко знаходив найрізноманітніші способи, щоб листуватися зі мною. То він передає через Ярослава (мого брата) книжечку, в якій наколото букви. Я ховалася від батьків і ночами виписувала букви, та складала слова від коханого. А то друзі привозили чистий аркуш паперу, який потрібно було потерти цибулею, щоб проявити текст…

 

Ведуча:

Ольга мала сильний характер, який ломиться, як казав Франко, але не гнеться, вона й слухати не хотіла, щоб розірвати стосунки з Іваном. Батькова заборона не могла стати на заваді не тільки таємному листуванню, а й її зустрічам з коханим.

 

(Інсценізація за романом П.Колесника «Терен на шляху».

Знервований юнак швидко йде назустріч дівчині)

 

Іван: Олю!

Ольга: (схвильовано) Ой, як же я поспішала! Як поспішала Йванку! Боялася, що спізнюся… хоч ще тільки за п’ять хвилин десята.

 

Іван: (ніжно бере дівочі руки і притискає до своїх грудей) Скільки я писав тобі, моя ластівочко, а ти все мовчала.

 

Ольга: Я не могла тобі писати, але хіба я мовчала? Невже Ти не вірив мені?

 

Іван: Вірив. Але не міг повірити в своє щастя. Я не знав людської ласки… ти перша збудила в мені се почуття, і я злякався… я боявся помилитись в собі і мучився, плакав на самоті, щоб ніхто не бачив моїх страждань і не сміявся. Ти перша, що звернула увагу на мене, і я так боявся, щоб ти не подумала, що я не щирий із тобою і не вбила мого почуття легковажністю. Адже я знаю, що негарний, а в порівнянні з іншими, може, і смішний. І я боюся втратити своє щастя, бо, здається умру, коли ти одсахнешся од мене.

 

Ольга: (ніжно дивиться на Івана, говорить швидко з притиском слова) Милий мій! Та я ж і люблю тебе саме за те, що ти такий… справжній, щирий, розумний, відважний, чесний! Ти просто не знаєш, що ти для мене найкращий, що ти душею своєю, розумом своїм – красень.

 

Ведучий:

Звільнившись з тюрми, Франко таємно від усіх приїздить до Лолина, щоб побачитись з Ольгою. Більше він у Лолині не був, бо дуже добре усвідомлював своє становище, розумів, що зв’язок із цією дівчиною більше продовжуватись не може.

 

Ведуча:

Час спливає і Ольга Починає боятись за своє щастя. А може, Іван зміниться, закине свою роботу, щоб тільки могли побратись.

 

Ведучий:

Франко не розумів Ольги. Він не міг припустити думки, що для свого особистого щастя мав покинути свої переконання… А в домі Ольги кожен день сварки. Мати дівчини нарікає на долю, що нагородила її такою донькою, на котру тепер показують пальцями і з котрої сміються горобці… А про батька вже й не варто згадувати.

Ольга Рошкевич:

І ось одного дня в нашому домі з’явився Володимир Озаркевич, син посла, громадського діяча, який зовсім несподівано попросив у батька моєї руки. Я довго не хотіла слухати про Озаркевича, та зрештою, дала згоду, сподіваючись звільнитись від деспотії батька. Наш шлюб було укладено в Лолині 14 вересня 1879 року. Дізнавшись про це, Франко мені писав: «Не бійся, не стану дораджувати тобі, стративши тебе, стратив би опору в житті».

Пісня «Гиля, гиля , сірі гуси»

Ведуча:

Для Франка заміжжя Ольги було ударом. «А чи справді-таки Ольга його любила?» – закрадаються в душу поета сумніви.

Учень та учениця

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облеском брехні!

І ти лукавила зо мною!

Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

То доля нас лиха слідила.

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Не я лукавила з тобою,

А ви лукавство в нашім строю –

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любові не убило.

Ведучий:

«Він любив її усе життя. Так, так, усе життя. Не якихось десять років»,– як запевняв А.Кримський. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Коли чуття брало гору над розумом, усі жіночі образи ставали схожими на Ольгу…

Ользі Рошкевич Іван Франко присвятив ІХ поезію другого жмутка в «Зів’ялому листі».  

Чому не смієшся ніколи?

Чи в твойому серці зима,

І горе зморозило душу,

Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?

Чи, може, лежить який гріх  

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний  

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій – наче під осінь

Всміхається сонце у млі.

Ведуча:

Він сплів зі свого болю найкращі поезії Чи прихильною доля була до Франка, чи ні – судити вам, але вона подарувала йому ще один шанс, надію, сподівання – його друге кохання, яким стала дівчина неземної краси, аристократка, полячка демократичних переконань – Юзефа Дзвонковська. Він вирішує, що після Ольги Рошкевич – Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч з ним. Щиро покохав її, мав намір оженитись.

Поет:

Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна, недоступна, мов святиня,

Мене рукою зимною вона

Відсунула шепнула таємно:

« Мені не жить, то ж най умру одна»

І мовчки щезла там, де вічно й темно.

Юзефа:

Франко познайомився зі мною у 1883 році. Його кохання спалахнуло з першого погляду. Восени цього ж року, як вимагав цього етикет, він пише листа до моєї матері з проханням «о руку і серце» її дочки (батька у мене вже не було). 20 жовтня Іван Франко отримав відповідь від моєї матері:

«Прикро відповідати на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому… Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що нам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним…»

Відмова Юзефи вразила Франка. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним. Він звинувачує її в цьому…

Читець:

Я забув, що то осінь холодна!

Я забув, що то смерті пора,

Я забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти, –

Я забувся, прости!

Ведучий:

Із листування Франка та Юзефи читачам відомі її два листи. Ось рядки одного з них:

 

Юзефа:

«Високоповажний пане Франко! Наскільки знаю Вас особисто із листів, я ціню шляхетний Ваш характер і маю щире співчуття до Вас. Я знаю, як Ви багато перестраждали поміж несприятливих обставин і відсутності громадського життя, відповідного Вашим прагненням. Але поза тим симпатії, які маю до Вас, не є того характеру, щоб на них можна було уґрунтувати згаданий союз. По-моєму, щира і правдива дружба, оперта на спільність прагнень, – цього було б досить…»

 

Ведуча:

Він був обурений. Згодом вона пише:

Юзефа:

Пане, прикре враження на мене справив Ваш лист. … Не знаю, на якій підставі звинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає в моєму поводженні… Знаю, що польської національності, але ж до українського народу, хоч і мало його знаю, прив’язалася щиро… Людей, а особливо чесних, ціную більше, ніж зірки, не тягнучись при тому до жодної з них. Ви прагнете взяти собі за дружину особу, яку погано знаєте, до якої не маєте довір’я – згідно з моїми переконаннями, – це є легковаження почуттями, яке не принесе нам сподіваного спокою і щастя. Сердечно вітаю пана. Юзефа.…»

Ведучий:

Вона не відповіла взаємністю, він страждав. Лише потім довідався про справжню причину, чому так зробила…

 

Юзефа:

Я була хвора на туберкульоз. Рано чи пізно хвороба мала звести мене в могилу, тому Франко, як і всі інші залицяльники, отримав відмову. Інші не знали нічого. Лише одному Івану я сказала все чисто і відверто.

 

Ведучий:

Коли Франко зрозумів, що його дні лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів їх видати окремою збіркою. Але не встиг. Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любилися, раділи життю. Вона ж мусила чекати смерті, і тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася від нього заради нього. Він зробив так само.

Ведуча:

Після 1885 року сліди Юзефи Дзвонковської загубились. І лише недавно вдалося встановити, що вона вчителювала недалеко від Станіслава, у селі Княгиничах. У неї була надія, що чисте повітря переможе хворобу. (ЇЇ могилу віднайшли в м. Івано-Франківську. Із надмогильної плити знаємо дати народження і смерті: 1862 –1892. Вона прожила лише 30 років).

 

Поет:

Явилась третя – Женина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

 

Ведуча:

Пройшли роки. І ось нове кохання. Воно для Франка було найтрагічніше. Це була поштова співробітниця, яку поет побачив на пошті і запалав до неї великим коханням.

 

Поет: «Фатальне було для мене те, – писав Франко до А.Кримського, – що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку, польку, і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ, під її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», «Ізмарагд».

 

Ведучий:

Так, саме через цю жінку з’явилось його «Зів’яле листя». Широкому читачеві про Целіну вперше оповів син Франка, Тарас, у книжечці «Про батька». Після Целіни залишилось вісім листів до Франка та невеличкий портретик.

 

Целіна:

Він буквально переслідував мене. Я йду з роботи – і він за мною. Я зупинюся – і він так само. Якось Франко зник. А одного разу з’явився у супроводі якоїсь жінки. Вони стояли збоку і, поглядаючи на мене, щось говорили. Товаришки по роботі сказали, що то дружина Франка. Я полегшено зітхнула: нарешті буду мати спокій.

Ведуча:

Коли Целіну Журовську через деякий час запитали, чому вона не відповідала взаємністю Франку, жінка відверто, не видумуючи ніяких причин, відповіла, що він їй просто не подобався. Був рудий, а їй подобалися брюнети з синіми очима… І прізвище не подобалося. Не мав грошей і надії на них.

Читець «Моїй не моїй» (збірка «Мій ізмарагд»):

Поклін тобі, моя зів’яла Квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній сей поклін!

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та все ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене к собі ти не пустила,

В моїх грудях зглушила і вгасила

Любовний, дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

А як колись у сні тебе побачу,

То, бачиться, всю злість і гіркість трачу

І викидаю, мов гадюк, тих змій;

Весь день, мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій.

Ведуча:

Байдужість Целіни до Франка була вражаючою. Коли її запитали, що її найбільше вразило у збірці «Зів’яле листя», вона спокійно відповіла:

 

Целіна:

З усього мені найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру я мала на вул. Вронських у Львові. Більше нічого.

 

Ведучий:

Працівники музею показали Целіні два листи, написані нею до Франка, щоб той дав їй спокій, бо вона не для нього,– і знову ніякої реакції. «Ов тім» листи були, але писала їх не вона, а її тітка.

 

Ведуча:

Що любив у цій недалекій, примітивній, обмеженій жінці поет, інтелектуал, високохудожня особистість Франко? На жаль, на це запитання немає відповіді. Бо в тім-то й річ, що любов – загадкове почуття, яке не піддається розуму, а підкорюється голосу серця.

Ведучий:

Поет намагається забути, вирвати з серця ту, що не відповіла на його любов і принесла йому лише дні страждання. Але це, ой, як нелегко. У його зраненій нерозділеним коханням душі точиться боротьба: бажання забути милу і водночас бачити її хоча б уві сні, і відчути мить щастя.

Читець: «Чого являєшся мені у сні»

Чого являєшся мені у сні?  

Чого звертаєш ти до мене чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке не сповнене бажання

На них, мов зарево червоне,  

Займається і знову тоне у тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

Ведуча:

Любовна драма надломила Франка морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Поет втомився, знесилився. Самотнє життя Франка відважилась поділити Ольга Хоружинська, з якою він познайомився у Києві в 1885 році. 24 вересня 1885 року Франко пише листа до Ольги:

«Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а що найменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по такім довгім часі, як ми бачились, писати до Вас… а діло, про яке хотів вам писати, ось яке. Що сказали б Ви, якби, який-небудь галичанин, приміром, я приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?...»

Ведучий:

Це була розвинена і освічена дівчина з демократичним поглядами, привітна й дотепна. Франко дивився на неї як на жінку-друга, товариша та сподвижника в боротьбі.

Ольга:

Я прийняла пропозицію Франка, хоч і це далося це мені нелегко – всі мої родичі були проти цього шлюбу. До того ж я знала, що він ніколи не скаже, не напише мені того, що писав колись іншій Ользі – Рошкевич. Нехай! Але я нестямно люблю його! Я ж буду тією, хто піде з ним поруч. Буду ділити з ним кусник черствого хліба, буду ділити з ним горе, біду, все… буду його захисником і пристанищем. Зроблю те, на що не наважувалась жодна жінка.

 

Ведучий:

На довгі роки Ольга Федорівна стала для Франка не тільки вірною дружиною, а й справжнім другом, невтомною помічницею.

Поет: «Моїй дружині»

Спасибі тобі, моє сонечко,

За промінчик твій – щире словечко!

Як промінчика не здобуть притьмом,

Слова щирого не купить сріблом,

В сльоту зимнюю, в днину млистую

Я йду дорогою тернистою;

Кого я любив, ті забулися,

А з ким я дружив – відвернулися.

Відвернулися та й цураються

З труду мойого посміхаються,

В порох топчуть те, що мені святе,–

Так у горі нам – щире словечко.

Тож за дар малий, за безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій не вдослід журбі

Спасибі тобі, спасибі тобі!

Ольга:

Наша сім’я живе бідно. Я допомагала Франкові в усьому, чому могла: перевозила через російські митниці нелегальну літературу. У Франка з’являються перші ознаки поліартриту. Він збирається працювати у Львівському університеті, але дорога йому туди закрита. Для мене то був крах. Зникли всі надії на краще життя. Мені було важко і фізично, і духовно.

Ведучий:

Тричі Франкові «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала» і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі «невтішну тоску» і ліричну перлину – збірку «Зів’яле листя», про яку відомий літературознавець О.Білецький сказав: «Усе, що є в нашій мові найніжнішого, найголубливішого… вклав поет у ці хвилюючі, писані кров’ю серця рядки».

Саме завдяки тому, що Франко високо художньо, поетично висловив у віршах найсокровенніші почуття і думки людини, багато з них стали популярними піснями і на крилах музики линуть до людських сердець.

 

(Пісня «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»)

Ведуча:

Ось яка сила кохання! Ось, що може зробити кохання з людиною. Нікого зі слухачів ця пісня не може залишити байдужими, як, до речі, і всі поезії збірки, що виплескують на читача зливу почуттів, хвилюють своєю простотою, щирістю, довершеністю. Саме й на це сподівався поет. «…Надіюся, що й теперішнє покоління знайде в них не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами», – писав Франко.

Ведучий:

Ми почули щиросердну сповідь великого поета, сподіваємося, що все побачене, сприйняте у цій залі, допоможе краще зрозуміти велич і трагізм постаті Франка, знайде відгук у ваших серцях, зачепить найчутливіші струни вашої душі, ще раз переконає у великій силі кохання, примусить задуматись над тим, що треба дорожити цим почуттям, берегти його, не дати йому згаснути і, коли треба, боротися за своє щастя.

Ведуча:

Твори Франка продовжують жити і серед нашого покоління. Сила їхнього почуття нездоланна часом.

Ведучий:

Маємо надію, що ще не раз ми будемо приходити до храму кохання, щоб знову й знову пересвідчитися у незбагненній силі великого почуття і насолоджуватися чарівною красою поетичного слова. До нових зустрічей у храмі Кохання!