Туристичний маршрут " Стежками Івана Франка "

Про матеріал

Мета екскурсії: ознайомити учасників екскурсії з історією, географією, культурою населених пунктів Львівщини: храмами , музеями , природними об’єктами . Сприяти вихованню в учнів любові до рідного краю, шанобливого ставлення до історії духовної спадщини , історико-культурного надбання нашого народу, природного довкілля. Здійснити духовне очищення в храмах Львівщини. Завдання: залучати учнів до краєзнавчо-дослідницької роботи. Вивчати історію, культурну спадщину, визначні місця та видатних людей Львівщини. Виховувати в учнів християнських чеснот, естетичного смаку, любові до рідного краю.

Перегляд файлу

Протяжність маршруту - 350-370 км», з яких близько 250 км мандрівники проходять пішки. Тривалість - 23-24 дні.

Мета походу: пройти стежками І. Франка та відвідати пам'ятні місця, пов'язані з його життям і творчістю; ознайомитися з природою чарівного куточка Карпат; вивчити умови життя та побуту місцевого населення - завжди привітних і працьовитих бойків.

Схема маршруту.

М.Львів – м. Дрогобич – с. Нагуєвичі – с. Турє – с. Ясениця-Замкова – с. Лімна – с. Вовче – м. Турка – с. Верхнє – с. Кривка – с. Тухолька – смт. Славське – с. Тухля – м. Сколе – с. Верхнє Синоьовидне – с. Урич- м. Стрий

Територія: Дрогобицького, Старосамбірського, Турківського, Сколівського районів Львівської області.

Завдання: залучати учнів до краєзнавчо-дослідницької роботи. Вивчати історію, культурну спадщину, визначні місця та видатних людей Львівщини. Виховувати в учнів християнських чеснот, естетичного смаку, любові до рідного краю.

Земля, на якій ми з вами живемо, славиться видатними історичними місцями і геніальними постатями. Ми, жителі древнього міста Львова, горді що в нашому місті жив і працював Прометей українського народу – Іван Франко.

Львів називають містом Івана Франка. Тут він жив 40 років і тому багато місць пов’язано з його іменем. Перш за все це університет, в якому він навчався і який зараз носить його ім’я; наукова бібліотека імені В.Стефаника, де він не раз працював; палац Любомирський на площі Ринок, який належав товариству ”Просвіта ”, активним членом якого був І.Франко; на проспекті Свободи “Віденська кав’ярня ”, в якій не раз бував Франко і, за легендою, саме тут написав у 1884 році майбутній національний гімн ”Не пора…”; Національний музей на відкритті якого в 1913 році разом з Андрієм Шептицьким був письменник. Це і власний будинок біля Стрийського парку, в якому сьогодні знаходиться літературно-меморіальний музей поета. І, звичайно Личаківський цвинтар, на якому похоронено письменника.

Справді, він був людиною палкого серця, високих поривань, щирих вболівань за долю українців. Великий Каменяр – геніальний поет, що залишив своїм нащадкам коштовні перлини громадянської та інтимної лірики, великий прозаїк, видатний драматург, перекладач, літературознавець, критик, фольклорист, етнограф, громадський діяч.

Але, крім цього, Франко був завзятим мандрівником. Пішки або на селянському возі він пройшов і проїхав сотні кілометрів. Вивчав історію, культуру та побут рідного краю і використовував це у своїх літературних і наукових творах. Він підкорив найвищі вершини Турківщини і Сколівщини – гори Пікуй та Парашку, мандрував до витоків Дністра із Стрия, відвідав пам’ятки природи.

Всім, хто любить подорожувати і є палким прихильником творчості Великого Каменяра, ця подорож припаде до душі і вам захочеться здійснити її наяву.

Зупинка №1. м. Дрогобич

Дрогобич - це одне з найстаріших міст області. Археологами підтверджено, що вже у XII-XIII cт. На території сучасного Дрогобича існувало укріплене поселення, а в другій половині XIV ст. тут виникло найбільше солеварень на Прикарпатті. У місті збереглися шедеври української дерев'яної архітектури - церкви Воздвиженська і св. Юра (обидві - кінця XV - поч. XVI cт.), у яких яскраво втілені творчі здобутки талановитих майстрів.

З Дрогобичем тісно пов'язані дитинство, юність та зрілі літа Івана Франка. Тут він закінчив школу та гімназію (обидва будинки збереглися). У місті своєї юності Франко знайшов багато вірних друзів, з якими підтримував зв'язки усе життя. Востаннє він був у Дрогобичі з читанням своєї поеми «Мойсей» 1 лютого 1912 року.

Детальніше про місто та перебування в ньому Франка можна дізнатися, відвідавши міський історико-краєзнавчий музей та кабінет-музей І. Франка в педуніверситеті. Центр міста прикрашає пам'ятник Великому Каменяреві.(мал.1)

Пам’ятник І. Франкові. Пам’ятник Юрію Дрогобичу.

№2. Нагуєвичі

Нагуєвичі (з 1951 по 2009 роки — Івана-Франка) — село Дрогобицького району Львівської області. Знаходиться за 10 км від Дрогобича. Межує з селами: Винники, Медвежа, Підмонастирок, Унятичі, Уріж, Ясениця-Сільна. Колись це село називалося Сольне, а потім Башево, з 1240 — село Нагуєвичі. У ХІІІ ст. село мало свою фортецю та василіанський монастир. Дотепер тут є дерев”яна церква Перенесення Мощів Св. Миколи 1801, збудована за переказами на місці давнішого монастиря, спаленого татарами коло 1600 року, згадки про який походять з 1566 р.

Церква Перенесення Мощів Св.Миколая

За записами 1686 року в селі була солеварня (жупа). Технологія добування солі була проста. Соляну ропу витягали відрами з неглибоких шахт при допомозі керату, що його тягнули коні, й розливали по великих жбанах (казанах) - панвах і черінях, розміщених у вежах. Там ропу виварювали і обпалюванням на вогні формували із солі грудки конусної форми, так звані «товпки» («топки»). У нагуєвицькій жупі було 3 вежі, у яких виробляли топки, і одна вежа, у який виготовляли бочкову сіль. З переходом Галичини під австрійське панування, солеваріння на Прикарпатті занепало через введення соляної монополії і конкуренції з виробництвом солі в інших частинах Австрійської держави. 1788 року у Нагуєвичах припинили варити сіль.

1764 року в Нагуєвичах спалено напевно одну з останніх «чарівниць». 1880 року в селі проживало 1638 мешканців, з них 1614 – греко-католицького віросповідання.

Свою історичну назву Нагуєвичі село втратило у 1952 році, коли Президія Верховної Ради Української РСР без згоди нагуєвичан перейменувала село на Івана Франка. У 1989 році на велелюдному святкуванні 133-ї річниці від дня народження Івана Франка українські письменники запропонували відновити назву села Нагуєвичі. З приводу повернення Нагуєвичам історичної назви в селі відбулось два сходи. Депутати сільської ради винесли це питання на сільській референдум. 75,4 % виборців-мешканців села на запитання "Чи бажаєте Ви повернути селу Івана Франка його історичну назву Нагуєвичі?" відповіли "Так". 25 червня 2009 року Верховна Рада України ухвалила рішення повернути селу назву Нагуєвичі.

Це село відоме кожному українцю: у ньому народився і провів дитинство Іван Франко. Тут він часто бував, коли навчався у Дрогобичі та Львові, сюди приїздив згодом із своєю сім'єю на відпочинок та для праці. При в’їзді в село зі сторони Дрогобича створено заповідну зону "Стежка Івана Франка" тут вирізьблено у дереві цілу низку персонажів з творів Каменяра. У самому селі є музей і садиба Франка.

Вхід на Стежку Франка

Іван Якович любив Нагуєвичі, і вони любили його. Як тільки село облітала звістка, що приїхав Іван Франко, до батьківської оселі поспішали люди. Вони просили написати якесь клопотання, чи потребували поради, чи просто хотіли почути, що діється у світі. Розповідали про свою нужду і різні пригоди, які потім слугували канвою для сюжетів його літературних праць. Багато краян ставали героями чи прототипами творів: сільський священик Йосип Левицький, дяк Василь Гром, писар Кость Дум'як, рідний батько Яків, коваль. А інші допомагали йому записати, закарбувати в пам'яті нащадків народну творчість. До речі, Франко присвятив своєму селу чимало наукових праць, приміром «Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвич і їх сучасні уживання», «Коляда в Нагуєвичах», «Спалення Упирів в селі Нагуєвичі в 1831 р.», «Лісові шкоди, кари в Нагуєвичах», «Татарські напади на Підгір'я». І загалом зі своєї колосальної літературної спадщини в Нагуєвичах створив чимало, зокрема, повість «Захар Беркут», багато оповідань, поезій, перекладав сонети Шекспіра, «Фауст» Гете, «Мертві душі» Гоголя на українську, досліджував Шевченка та перекладав його твори на німецьку мову. При цьому встигав працювати на землі як звичайний селянин, і часто жив в поганих матеріальних умовах, не маючи ні взуття, ні лампи, щоб працювати вечорами.

Сьогодні музей-садиба відтворена саме такою, якою її описав Франко у спогаді «Моя вітцівська хата». «Моя батьківська хата була під солом'яним стріхом, пошита китицями з житньої соломи. Вона була збудована правдоподібно ще наприкінці XVIII ст. в часі першого оселення Нагуєвицької Слободи, а мати мого вітця десь у 20 рр. XIX ст. купила її з усім обійстям, з 12 прутами поля та усіма господарськими приладами. Звичаєм майже всіх підгірських хат вона була орієнтована вікнами на полудень, мала дві обори…В хаті було дві кімнати, долішня, де стояла глиняна піч, при ній припічок і запічок.»

Музей-садиба Франка

Пам'ятник Іванові Франкові у с. Нагуєвичі

№2.Тур'є

Тур'є – велике село з хуторами у Старосамбірському районі Львівської області, знаходиться в 25 км від обласного центру.

Тур’є оточене горами: Вишка (838 м), Маловенка (848 м), Матин (792 м), Припор (818 м) та ін. На півдні від села розташований перевал місцевого значення Присліп. Перша згадка про Тур’є відноситься до 1345 р.Церква святого Миколая (1690 р.).

У 1507 р. вже існувала парафіяльна церква. Існуюча збудована у 1690 р. Ймовірно, що у XVIII ст. до нави прибудовані крилоси, тому що в акції візитації 1766 р. вона описана як тризрубна триверха з крилосами, вкритими окремими верхами. Відновили церкву в 1929 р., гонтове покриття дахів замінили бляхою. Іконостас походить з XVII ст. (перемальований).

Церква стоїть на рівній ділянці у центрі села, при дорозі. Велика за розмірами, тризрубна триверха, орієнтована вівтарем на схід. До нього з півночі прибудована ризниця. Перша особливість цієї церкви - до нави з обидвох сторін прибудовані маленькі крилоси, накриті трисхилими дахами. Друга особливість - над бабинцем, на другому ярусі влаштована емпора, а внизу бабинець оточує опасання на дерев'яних стовпах. Ну і третя - більшу частину дахів святині покрили зеленою металочерепицею, чого мені не доводилося бачити у той час на дерев”яних церквах сусідніх сіл. Стіни під опасанням оббили дерев'яною вагонкою, над опасанням раніше були покриті фарбованим гонтом (фото 2006 р. Tomas Hlavacek, Czeska Republika)., який закрили дерев'яними планками. Віконечка у церкві маленькі, крім головного входу є бічний у південній стіні нави. Наву завершує світловий восьмерик з одним заломом, накритий банею з маківкою. Над вівтарем і бабинцем аналогічне завершення, тільки менших розмірів і восьмерики без заломів. В інтер'єрі на нижньому повздовжному сволоку нави вирізьблено: "Поправлена року 1945 парох о. Ку... майстер Юворський старан. комітет Гайтель А помагал Пліш Мих. і Галанин Стась" (з "Інскрипції на дерев'яних церквах", В. Слободян). На церковному подвір'ї є новозбудована мурована закрита каплиця, увінчана дерев”яним світловим восьмериком з великою банею, ліхтарем і маківкою, дерев'яна закрита каплиця, а ще великих розмірів мурована стінового типу надбрамна дзвінниця XVIII ст. Церква справді цікава за формою, проте її зовнішність дуже зіпсувало нове покриття дахів.

Зупинка №3. Ясени́ця-Замкова́

Ясени́ця-Замкова́ — село в Україні, Старосамбірському районі Львівської області. Населення становить 1594 осіб. Орган місцевого самоврядування — Ясенице-Замківська сільська рада.

У 1905 р. через село прокладено залізницю Львів-Самбір-Турка-Ужгород. В селі є залізнична станція. Через село також проходить автодорога зі Львова через Турку до Ужгорода. У 1921 р. в селі проживало 1352 особи, а в 1928 р. — 1470, з яких 20 римо-католиків і 40 євреїв. Тоді в місцевій школі навчалось 60 учнів. Дзвіниця церкви архангела Михаїла (1730, 1790). Колись ця споруда була невеликою церквою, та згодом її переобладнали під дзвіницю.

Зупинка №4. Лімна.

Лі́мна — село у Карпатах Турківського району, на березі Дністра.

Населення — 2500 (1990 р.). Неподалік села на горі фігура святого Йосафата. Місцеві жителі вважають, що раніше село називалося Ломна, і ця назва походить від слова “ломати”. Однак, скоріш за все в основі назви лежить румунське лемн “деревина”. Волохи були одними з перших жителів села, яке було засноване приблизно в XV столітті. За легендою, в селі було поставлено хрест на честь перебування тут Маркіяна Шашкевича.

Греко-католицький храм святого Івана Хрестителя збудований 1881 року й нині занесений до пам’яток архітектури місцевого значення. Споруда належить до типу бойківських церков, має три бані. Традиційно орієнтована на схід. До вівтаря зі сходу прилягає рівно широкий зруб двоярусної ризниці. Основні зруби прямокутні (нава ширша), завершені наметовими чотирибічними верхами з двома заломами, увінчані великими восьмибічними ліхтарями з маківками й оригінальними хрестами. Оперезує церкву піддашшя, окреме для кожного зрубу, оперте на профільовані виступи вінців. Чільний вхід обшальований пластиковою вагонкою і перероблений зі збільшенням металевих колон ґанку. Будував церкву майстер Теодор Стерла.

Храм святого Івана Хрестителя г. Магура

Зупинка№6. с. Вовче.

Во́вче (колишня назва Середа) — село Турківського району в Карпатах біля витоків Дністра. Населення 2450 (1990 р.).

Дністер витікає з джерела на під горою на висоті 932 м над рівнем моря, яка називається Старе Поле. Королівське село Вовче вперше згадується в документах під 1519 р.В селі є православна (1680 р.) та греко-католицька церкви.

У нижньому кінці села на пагорбі над Дністром стоїть дерев'яна церква ведення в храм Пресвятої Богородиці, споруджена у 1639-1680 роках. Храм є пам'яткою архітектури національного значення. Майстер - Григорій Тесля з Дрогобич. На вході до церкви Пресвятої Богородиці висить пам’ятна дошка з таким надписом: “Найбільшому українському поетові Тарасу Шевченку в столітні роковини уродин 1814 - 1914”.

У плануванні церква дерев’яна, тризрубна, триверха, бойківського типу. Складається з квадратної в плані нави, до якої зі сходу прилягає гранчастий вівтар, а з заходу – прямокутний бабинець. Над бабинцем здіймається стовпова вежа-дзвіниця. Ззовні її охоплюють могутні стовпи, подібно до лемківських церков. На другому ярусі бабинця влаштована каплиця, оточена відкритою галереєю (тепер закрита), а на третьому – стовпова дзвіниця. Наву вінчає чотирибічний наметовий верх з трьома заломами, над бабинцем – такий же верх з одним заломом. Вівтар вкритий цибулястою бароковою банею з ковніром, встановленою на восьмерику. Церкву оточує піддашшя на фігурних виступах вінців зрубів. Стіни восьмерика і заломів кожуховані ґонтами. Зараз ґонти замінено на пластикову вагонку.

Інша сільська церква святого Миколая Чернецького, збудована 1900 року у стилі неоготика. Спершу тут була кірха святих апостолів Петра і Павла. У 1917 році військові забрали на переплавку два з трьох дзвонів, встановлених у храмі. У радянські часи храм використовувався для господарських потреб, а ще у ньому діяв музей атеїзму. При цьому всі розписи на стінах замазали. У 2003 році приміщення передане греко-католицькій громаді села і церкву освячено на честь святого Миколая Чернецького.

Джерело, з якого пив воду І.Я. Франко у с. Вовче

Зупинка №7. м. Турка.

Ту́рка— місто в Карпатах, адміністративний центр Турківського району Львівської області, неофіційна столиця Бойківщини.

За найбільш вірогідною версією назву місто одержало від первісних диких биків — турів, які водилися в навколишніх лісах. За іншою версією вона походить від назви воріт-веж «турія», «тур'я», «турня», які стояли при в'їзді в село. Назва міста не має нічого спільного з турками.

Місто розташоване на півдні Львівщини, у Карпатах, на лівому березі річки Стрий, з його притоками р. Яблунька та р. Літмир, між горами Шименка, Кичера, Вінець та Осовня. Місто розташоване за 137 км від Львова, за 107 км від Ужгорода, за 75 км від Дрогобича, на висоті 557 метрів над рівнем моря.

Місце розташування первинного сторожового поселення, з якого постало місто Турка, визначалося проходженням по території Карпат долиною Стрия між горами Пікуй і Галич так званого «Руського путі» — торгового шляху доби неоліту, який через Турку сполучав Західну Європу з Угорщиною, Семиградщиною, Молдавією та Балканами. На укріплення і розростання первинного поселення мали суттєвий вплив формування новішого торгового шляху — Ужоцького шляху, який від Перемишля чи Львова через Турку та Ужоцький перевал вів до Закарпаття.

Свою історію місто починає з IX століття від древньо-руського поселення, яке розташовувалось на Руському путі. На Круг-Городищі стояла військова залога, охороняла цей шлях. Поруч на Старому Селі стояла сторожова вежа, на якій під час приближення до поселень ворогів запалювали багаття, попереджаючи про небезпеку жителів долини річок Стрий і Яблунька. Те, що на території міста було городище князівської доби, підтвердили археологічні розкопки на Круг-Городищі, Ровені та між урочищем Лікоть і Торговицею. Знайдені дрібні уламки гончарних виробів XII—XVI ст. на присадибних ділянках цього терену свідчать, що поселення тут були довготривалими і досить великими. Археологічні розкопки Львівської експедиції ІСН АН України в 1991 році виявили на Ровені пам'ятки середини кам'яного віку — мезоліту (IX-IVcт. до н. е.). В 1995 році в районі впадіння річки Яблунька в Стрий відкрито поселення перших століть нової ери.

Скоріш за все місто засноване в період з 1280 по 1320 рік, коли Лев Галицький приєднав до свого князівства Закарпаття, в тому числі і територію теперішньої Турківщини.

Вигляд на околицю міста і довколишні гори.

Зупинка№8.с. Верхнє.

с. Верхнє знаходиться неподалік Ужоцького перевалу ( 889 м ) – свідка грізних історичних подій у житті як Турківщини, так і всього українського народу. Саме тут 25 вересня 1914 року під розділ Українських січових стрільців під командуванням Осипа Семенюка першим вступив бій з російськими військами. Січові стрільці боролися хоробро. І лише коли боєприпасів залишилося зовсім мало і поріділи ряди оборонців, Семенюк дав наказ залишити позиції. У 1990р. відбулося освячення символічної могили січових стрільців. Через 76 років відновлено пам’ять про героїв УСС – першопрохідців національного визволення України.

Зупинка№9. с. Кривка.

Сільською дорогою туристи продовжують шлях до села Нижнє, а відтак до Нижнього Висоцька, яке розміщене при впадінні річки Гнилої у Стрий. Долина річки Стрий тут досить широка (до 2 км), а саме русло має в цих місцях до 30 метрів ширини. Уздовж лівого берега річки тягнеться дорога Бориня - Мохнате. Відрізок шляху Бориня - Верхнє Висоцьке є частиною вже згадуваного «Руського путі».

Туристи проходять село Комарники. Тут було знайдено 12 бронзових мечів на глибині один метр. Датуються вони кінцем другого - початком першого тисячоліття до Р. X. Ця знахідка є свідченням того, що шлях через Карпати проходив уже в сиву давнину, 4 тисячі років тому. Шлях «Руський путь» описав лікар, історик і археолог Володимир Кобільник, один із засновників товариства «Бойківщина».

Пройшовши село Верхнє Висоцьке, туристи повертають у долину лівої течії Стрия річки Гуснянки, а потім - до села Кривка. Звідти у 1888 році Іван Франко здійснив сходження на найвищу вершину Львівщини гору Пікуй (місцева назва Гуслі), висотою 1408 метрів. Свої враження від подорожі він виклав у незакінченій статті, яка починається словами «Верх Пікуя». Тут автор розкрив свої знання в такій галузі, як мінералогія.

У самій Кривці Іван Якович милувався витвором місцевих майстрів - церквою Пресвятої Богородиці, збудованою у 1793 році. У 1930 році церкву, безцінний експонат народної архітектури, перевезли до Львова і зараз вона знаходиться в Шевченківському гаї.

Вийшовши на вершину гори Пікуй туристи оглядають навколишні гори. Особливо вражає полонина, яка тягнеться вздовж гребеня Верховинського вододільного хребта. Частина полонини, яка прилягає до гори Пікуй, називається Буковецькою. На північних схилах є сліди давнього гірського зледеніння. На площі 711 гектарів території навколо вершини створено заказник державного значення. Його цінність у тому, що тут є насадження ендемічної форми смереки та ростуть такі рідкісні рослини, занесені до Червоної книги України, як цибуля ведмежа, арніка гірська та інші. Поодиноко зустрічається реліктова рослина - тис ягідний.

Сходження на гору Пікуй є найбільш разючою частиною маршруту. Спуск з гори у східному напрямку веде до села Біласовиця, через яке проходить міжнародна автомобільна дорога Е-50. Звідси автобусом через Латірський перевал можна дістатися до села Тухолька (26 км).

г. Пікуй.

Зупинка№10. с. Тухолька.

Дорогою бачимо село Сможе, у якому Франко побував у 1889 році. Сюди він завітав із села Климець, де відпочивав із сім'єю у свого знайомого вчителя і громадського діяча Антона Березинського. У ті часи Сможе належало до Турківського повіту і славилося великим ярмарком худоби. З Франкового нарису «Ярмарок у Сморжу» дізнаємося, що «Сморже (так називалося тоді село. - Лет.) містечко саме невелике і нічим особливим не визначається, окрім хіба прекрасного положення між горами, з котрих деякі вкриті ще темно-земними лісами, а інші сплять, мов сироти, позбавлені лісів та покриті подекуди яловою вівсяною ріллею, а подекуди рідкими корчами, пасовищами, а то й голим шутром та камінням. У самім містечку звичайно досить пусто і глухо. Стоять пустками широкі сіни заїжджих домів, нікого не ваблять до себе склепи з убогим товаром і, здається, якийсь сонний дух висить над цілим містечком. Але під час ярмарку містечко зовсім інше. Сможе було тепер цілком заповнене, немов залите повінню людських голів та сірих, чорних та жовтих волів, корів та телят: усе це гомоніло, клекотало, ревло, мов буря в лісі, мов хуртовиною бите озеро».

Село Тухолька лежить у мальовничій долині річки Бринівши. За народними переказами, тут не раз бував ватажок опришків Олекса Довбуш. Увагу туристів привертають дві пам'ятки архітектури - дерев'яна церква 1858 року та дзвіниця 1862 року.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці 1858р.

Зупинка №11. с. Славське.

Містечко Славське вважають перлиною Сколівщини. Розміщене воно біля гори Тростян (1232 м), при впадінні в Опір річки Славки. Цей куточок Карпат багатий на таланти. У Славську народився український письменник і журналіст Федір Заревич (1835-1879 рр.). Понад чверть віку у містечку Жив М. Устиянович, немало часу провів з ним його син К. Устиянович. Краса цього краю приваблювала багатьох талановитих діячів України. Сюди нераз приїжджав письменник В. Шашкевич, художники І. Труш, О. Курилас, М. Сосенко, О. Кульчицька, фольклористи і етнографи В. Гнатюк та О. Роздольський. Не раз бував тут І. Франко (вперше у 1889 році).

Теперішнє Славське - це один із найбільших в Україні гірських спортивних центрів. За кількістю канатних підйомників (10), їх довжиною і пропускною спроможністю Славський гірськолижний комплекс є головним в Україні.

г. Тростян

Зупинка №12.с. Тухля

Наступним населеним пунктом на шляху туристів є село Тухля. Воно навічно вкарбоване в історію нашої держави завдяки Іванові Франку. На основі зібраних матеріалів виник шедевр української літератури - історична повість «Захар Беркут». У ній описана героїчна боротьба наших предків проти монголо-татарських завойовників у середині XIII століття.

У1967 році в Тухлі відкрито пам'ятник Франку (автор В. Мисько), а в Народному домі кімнату-музей Каменяра. У 1986 році первісний пам'ятник доповнено скульптурно-художнім комплексом «Франкова криниця». На південній околиці села за річкою Опір на горі височить дерев'яний пам'ятник легендарному ватажкові тухольців Захарові Беркуту. За переказами, він похований на цій горі. Сюди не раз піднімався Іван Франко.

У с. Тухлі.

Пам’ятник І. Франку. Франкова криниця.

Пам’ятник Захару Беркуту.

Зупинка №13. м. Сколе

Сколе - це районний центр. Розміщене воно у мальовничій гірській улоговині Довкола стрімкі вкриті лісами хребти південь від Сколього хребет Зелемін з висотами вище 1200 метрів, а на захід - гірський хребет з однією з найвищих вершин Сколівщини - г. Парашка (1268 м). Перша письмова згадка про Сколе датується 1397 роком, але є припущення, що воно виникло ще на початку XI століття.

За переказами, назва місцевості того походить від того, що тут відбувся бій між дружинами двох князів - Святополка і Святослава. Передісторія цього бою така. Після смерті київського князя Володимира, у якого, крім дочок, було дванадцять синів, розпочалася жорстока боротьба за батьківський престол, який старий князь доповідав синові Борису, Але властолюбний і жорстокий Святополк, якого за його діяння називали Окаянним або Проклятим, звелів убити князя Бориса і його брата по матері, князя муромського Гліба. Церква канонізувала молодих князів - мучеників. Загинув від рук Святополка ще один син князя Володимира - Святослав, який правив у древлян. Ця драма розігралась у передгір'ї Карпат, у долині стрімкої річки Опір у 1015 році. Князь Святослав, почувши, що Святополк став братовбивцею і, зрозумівши, що на нього чекає така сама доля, вирішив утекти через Карпати «на угри» до свого тестя, угорського князя (принца) Гейзи. Здавалося, ще трохи - і він подолає Ворітський перевал, але погоня, яку послав Святополк Окаянний, наздогнала його поблизу теперішнього міста Сколе. Легенда розповідає про жорстоку битву між воїнами Святослава і переслідувачами. У цій битві князь Святослав загинув, і його поховали на березі Опору. Вдалося врятуватися лише сестрі князя Парашці, яка заховалась у лісових хащах високої гори, яка тепер має назву Парашка. Іван Франко часто навідувався до цього бойківського містечка над Опором. Чимало людей тут особисто знали його, а дехто навіть листувався з письменником. У 1888 році, перебуваючи у Сколе, Франко піднявся на гору Парашку. У своїх творах і публікаціях Іван Франко часто торкався історії, культурного життя Сколівщини, намагався спрямувати політичне життя цього куточка Бойківщини в русло визвольного руху. У січні - лютому 1887 року І. Франко написав поему «Панські жарти», у якій описує сваволю польського шляхтича в останні роки існування панщини в гірському селі Глинкувате. У 1894 році в журналі «Житє і слово» надруковано дві цінні публікації з історії Сколівщини. Не оминув він і найбільшого антикріпосницького заворушення 1824-1826 років на Сколівщині, яке охопило майже всі села в басейні річки Опір. Про це згадується в історичному дослідженні «Панщина та її скасування 1848 року в Галичині».

Природа Сколівщини надзвичайно мальовнича. Тут багато пам'яток природи: водоспад на річці Кам'янка, скелі біля сіл Розгірче, Урич та Бубнище (Скелі Довбуша). Останні дві пам'ятки

Природи є історичними. Вони приваблюють туристів з усіх куточків України, близького і далекого зарубіжжя., Ще в дитячі роки Іван Франко перші свої мандрівки здійснив саме до цих карпатських чудес природи.

г. Парашка Матір Божа до 600-от. ліття м.Сколе

Зупинка №14. с. Верхнє Синьовидне.

Далі туристи повертаються до села Труханів, де Франко не раз бував. Через село Побук, а потім кладкою через р. Опір туристи потрапляють у село Верхнє Синьовидне. Це село розкинулось у досить широкій, як для гір, долині, у місці злиття Опору і Стрия.

У серпні 1884 року у Верхньому Синьовидному побував Іван Франко. Він разом із групою студентської молоді мандрував карпатськими селами, збираючи матеріал про життя і звичаї верховинців, записував легенди, народні перекази, пісні. Учасники подорожі виступали з концертами, а Франко виголошував палкі промови, закликаючи присутніх до «пильної невсипущої праці для народу». Цією мандрівкою було відкрито новий період історії українського краєзнавства. Молодь вважала свою подорож не прогулянкою, а серйозною громадською працею, яка повинна сприяти пробудженню національної та політичної свідомості людей.

р. Опір.

Зупинка№15. с. Урич.

Про нього Франко писав: «Невелике і вбоге гірське сільце Урин (або, як його звуть селяни, Уриче) належить до тих Богом і людьми забутих куточків світу, в котрих, здається, ніколи не було і не буде якого-небудь живійшого життя,звиження, руху. В подовжній долині над малим потоком дрімає воно спокійно, сонне якесь,мраком повите. Маленька церковця під липами, убогий дім священика і показні дві корчми - се одинокі сліди «духа часу», провіваючого» куди йому хочеться .Школи він ще не завіяв сюди. А преці-ж в лісистих проваллях на схід від того села, в величезних каміннях-«бовтах» якісь давні віки, якась старина, дивна запропавша культура записала твердими і глибокими буквами свої сліди».

Франко навідувався сюди і влітку 1889 року з Федором Кістяхівським з Києва. Про Урицькі скелі він написав так:

А в Уричі камінь і ковалі в цім

Покої, і брами, і льохи;

Чи велетів се, чи розбійників дім,

Не знає ніхто анітрохи...

Урицькі скелі були використані при спорудженні фортеці-замку Тустань у XI-XII століттях. Про замок, легенди, його дослідження та плани відновлення можна довідатись у місцевих екскурсоводів. Варто лише згадати, що на Урицькій скелі в 1912 році було урочисто відкрито викарбуваний О.Майданюком на південній стіні велетенського пісковику напис-заклик «Вставайте, кайдани порвіте», а під ним підпис «Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Франко». Він став першим меморіальним написом на честь І. Франка. Ще сьогодні його видно від підніжжя стіни.З незабутніми враженнями туристи залишають Урицькі скелі та Сколівщину.

Урицькі скелі

Історія і сучасність, минуле і сьогодення. В українській історії події минулого неначе накладаються на нинішнє. Століттями лідери нашої нації шукали власний шлях розвитку української державності і в більшості випадків розраховували на підтримку інших народів.

Іван Франко мріяв, щоб Україна була вільною. Щоб вона не знала більше ніякого гніту, нічийого визиску і панування. Це все сталося. Мрії його збулися, Україна є вільною, незалежною. Але, напевно, не такою б її хотів бачити Іван Франко. Ми бачимо зміни які відбулися в національній свідомості українців, відроджується українська нація. Але деякі події, які відбуваються сьогодні в нашій країні, війна на сході, приносять нам розчарування, що не здійснилося те, чого очікувала більшість українського народу. Але, напевно, не так швидко все робиться, як би ми цього хотіли. Адже у сьогоднішній владі є ”фарбовані лиси”, як у казці Івана Франка. Має змінитися покоління, прийти до влади молодь, яка свідомо буде любити свою Україну, жити і працювати для неї. Бо Україна - це ми з вами, це наш народ. І сьогодні ми вчимося любити свій край, свій народ, намагаємося глибше пізнати його історію, бо Львівщина це унікальний край, райський куточок землі, подарований нам Богом.