Туристсько-краєзнавча експедиція учнівської молоді «Краса і біль України» за напрямком «З попелу забуття» "Спадщина поколінь."

Про матеріал

Мета експедиції:

-посилити роль шкільного туризму, вивчати історію рідного народу, культуру рідного краю,живитись його славним минулим ,виховувати в учнів патріотичні почуття ,любов до історії українського народу, яка є повчальна і водночас сумна.

Перегляд файлу

Зборівська районна державна адміністрація

відділ освіти

Загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів с. Заруддя

Туристсько-краєзнавча експедиція

учнівської молоді

«Краса і біль України»

за напрямком

«З попелу забуття»

Спадщина поколінь

Роботу виконала

вчитель іноземних мов

ЗОШ І-ІІІ ст. с. Заруддя

Беш Ольга Василівна

Мета експедиції:

посилити роль шкільного туризму, вивчати історію, культуру рідного краю, виховувати в учнів патріотичні почуття, любов до історії українського народу.

Завдання експедиції :

збір краєзнавчого матеріалу з історії ;
вивчення історії, культури рідного краю;
проведення пошукового маршруту з метою вивчення національних святинь рідного краю;
повернути народу втрачені імена славних синів і дочок України.

Експедиція проводилась у жовтні - грудні 2009 року

Список учасників експедиційного загону

Фредина Ігор - командир загону;
БаранецьІванна – помічник керівника експедиції;
Андрусишин Оксана – збирач матеріалу;
Бендина Петро – збирач матеріалу;
Целеп Юрій - збирач матеріалу;
Юзва Володимир - збирач матеріалу;
Пасічник Василь – фотограф;
Чорний Тарас – фотограф;
Свірська Іванна – фотограф;
Іванина Марія – збирач матеріалу;
Кучугурова Лаура – оформлювач матеріалу;
Борик Надія – оформлювач матеріалу;
Сокульський Андрій – екскурсовод;
Коваль Тарас – екскурсовод;
Бігус Наталія – художній редактор;
Олійник Ольга – комп’ютерний оператор;
Беш Тарас – комп’ютерний оператор.

Керівник експедиції – Беш Ольга Василівна, 1977 р. н.

Вчитель англійської мови та літератури , класний керівник 8 кл.

Загальноосвітня школа І-ІІІ ст.. с. Заруддя

Зборівського району

Тернопільської області

Тел. 8 (03540) 5-46-40

Маршрутний лист експедиційного загону

Загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. с. Заруддя

Дата проведення: 8 грудня 2009 року

Маршрут: Заруддя – Травотолоки – Озерянка – Заруддя

№

Година

Вид роботи

12.

9.00-9.30

9.30 -10.00

10.00-10.30

10.30-12.00

12.00-12.30

12.30-13.30

13.30-14.00

14.00-15.00

15.00-15.20

15.20-15.40

15.40-16.20

16.20-17.30

17.30-17.45

17.45-18.00

Збір загону. Розподіл обов’язків по маршруту.

Інструктаж з техніки безпеки.

Піший маршрут у напрямку с. Травотолоки.

Огляд церкви та братської могили с. Травотолоки.

Відвідання помешкання Чорної Є та Савків (Романів ) М.П.

Піший маршрут Травотолоки – Заруддя .

Обід.

Піший похід в напрямку околиці Зарудка. Огляд пам’ятних знаків с.Заруддя.

Відвідання помешкання Чорного В.В. та Свірської Г.К. та І.К

Запис розповіді про трагедію сталінських репресій.

Піший маршрут Заруддя – Озерянка.

Огляд пам’ятних знаків с. Озерянки. Могила воїнів УПА.

Піший похід до братської могили на цвинтарі с. Озерянки

Відвідання помешкання Пасічника П.І. та Г.Д., вчителя географії Доскоч С.М. Зустріч з старожилами с.Озерянки Романів С.Ю .

Піший маршрут Озерянка –Заруддя

Підсумки походу.

Вступ

Мій краю прекрасний, розкішний , багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можна здивувать.

І все-то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

(Т.Г.Шевченко)

Україна – це край, де ми народилися, де живемо, це земля наших дідів і прадідів. Це славне, героїчне минуле і квітуче, осяяне сонцем, щасливе майбутнє. Ми, діти неньки-України, які прагнемо знати свою історію, яка починається з рідної домівки, бабусиної казки, матусиної колискової.(Додаток №1)

Всі ми, вивчаючи історію рідного народу, живимось його славним минулим , а історія - повчальна і водночас сумна. Це підтверджується літописами краю, міста чи села, а також непростою долею кожної людини. У своєму літературному нарисі «Наш рідний край Зборівщина» уродженка с. Вірлів Леся Лисак-Тивонюк , яка похоронена в Канаді, через призму часу звертається до своїх прийдешніх поколінь з невгамовним проханням: «Напиши про мою рідну землю, про мою батьківщину так, щоб ті, що там народилися і виростали, могли її ще раз побачити. А ті, які не мали щастя її бачити, могли бодай собі її уявити…»

Предметом дослідження експедиційного загону є збір краєзнавчого матеріалу з історії, а також виявлення нерозкритих сторінок, пов’язаних з прагненням народу України до волі та незалежності, вивчення трагедії голодомору та сталінських репресій в своєму краї, встановлення забутих та прихованих фактів історії Великої Вітчизняної війни та національно-визвольного руху в Україні.

В даній роботі подаються результати нашої експедиції.

І Розділ. Село Травотолоки

Села Травотолоки, Лавриківці і Заруддя створили одну спільну громаду, віддалені між собою двома кілометрами. У східній частині Травотолок випливають малі потоки води, які впадають у Зарудді у малу Стрипу. В 1908 році в селі була збудована церква Покрови Пресвятої Діви Богородиці (Додаток №2, Додаток №3). На подвір’ї церкви знаходиться цвинтар, де є братська могила (Додаток №4).

Завітавши до оселі Чорної (з роду Романів) Емілії, ми побачили зболену, похилого віку жінку. Це бабця Чорного Тараса, яка розповіла нам про своє знедолене життя (Додаток №5). Ще в далекому 1947 році горе спіткало і їхню родину. Ось розповідь: «Маму, Романів Олену 1904 р. н. та її сина Миколу було вивезено на Сибір за співпрацю з воїнами ОУН. Сина Миколу 1917 р. н. було засуджено і вивезено в Норильськ. У Їхній хаті було вбито молодого повстанця «Богдана». Мати після смерті Сталіна повернулася на батьківщину. Вона рано втратила свого чоловіка, тому була змушена тягнути все ярмо на собі. Вона сама виховувала чотирьох дітей: старшого Миколу, Марію, Петра та мене. Я була наймолодшою. Нашу сестру Олю мама втратила дуже рано. Тому в неї залишився невгамовний біль на серці. Син Микола повернувся в 1958 році вже одружений на громадянці Литви Інгелєвич Станіславі Юліанівні. Згодом вони поселилися в с. Озерянка».

Ми відвідали помешкання жінки Савків (з роду Романів) Марії Панасівни 1929 р. н., (Додаток №6 ) яка, на жаль вже покійна, де зустріли її рідного брата, Романіва Миколу Панасовича, який приїхав провідати могилу сестри. Разом з ним поринаємо у глибину історії далекого 1947 р.

Запитаймо ж у пам’яті народу, в його страдницької історії, чи існували б ми сьогодні на світі, чи народилася б вільна українська держава, якби був виконаний чорний – пречорний наказ «о выселении украинцев в отдаленные края Союза ССР?» Чиїми були б нині наша земля і небо наше?

Романів Микола Панасович народився 17 грудня 1931 у с. Травотолоки Зборівського району, Тернопільської області, який розповів нам про героїв-односельчан: „Жителі нашого краю в небезпечні часи мужньо боролися за свободу” (Додаток №7).

«Пам’ятаю, було це в далекому 1947 р. Ми, молоді хлопці і дівчата, 14- 16 років, все ввечері збиралися на забаву. І тут поміж нас пролетіла звістка, що нас будуть вивозити на Сибір. А зразу ж на другий день після Покрови в наше село приїхала група військових, десь біля 20-ти чоловік.

21 жовтня зранку постукали в двері… Зайшло 3 солдати і один офіцер і наказали збиратися для виїзду в Росію. Батько відмовився, тому що був хворий на туберкульоз, сказав, що з нього користі не буде ніякої. На Україні залишилася дочка Марія та батько (Додаток №8).

Збиралася сестра Ганна 1924 р. н., Петро 1926 р. н. і я 1931 р. н.. Ми потайком взяли зерно, гречку, навіть наловили живих курей, щоб було що їсти в дорозі. Підігнавши підводи, ми погрузили продукти і під’їхали до іншого двору, звідки забрали Олену Романів (матір Миколи Романіва), потім забрали подружжя Івана і Юлію Бартошів, Пальцана Петра і Ганну, Микитишин Павла і Парасковію, їхню дочку Ганну -1932 р. н. та сина Богдана – 1930 р. н. (Додаток №9), а самого старшого їх брата Михайла, який не хотів коритися долі, застрілили на сусідньому подвір’ї, на очах у рідних. З села Травотолоки вивезли 5 сімей.

Мій брат Петро був старший вагона. А найстаршого брата Гната вивезли у Воркуту, де він важко працював на шахті «Бандерівка». Коли нас привезли в Сибір, розгрузили вагони, людей посадили на дві вантажні машини і повезли. А ми пішли до сусіднього села, щоб переночувати. А зранку прийшли машини, всіх жінок і дітей запустили в баню, а потім в холодний барак. Чоловіки вивантажували ті всі речі з вагонів, а потім також йшли в баню, щоб очиститися від вошей, а потім в бараки. Бараки – це так звані «видющі ями». До того в тих бараках жили німецькі військовополонені. Ці бараки були обтягнені стовпами з колючим дротом і називалися «Зона». Це було у місті Прокоп’євськ Кемеровської області.

Барак був дуже великий і широкий. Там стояло 6 рядів двохповерхових нар. Під стіною – один ряд, тоді прохід; два ряди, прохід; два ряди, прохід; один ряд під стіною. Посередині коридору стояли кухні - великі плити, де варили люди їсти, якщо мали з чого (Додаток №10). Хто не мав з чого, той вмирав з голоду і холоду. Мертвих складали на виході з бараку зліва, справа чекали «ізвозчика», який приїжджав на санях і забирав тих людей, що замерзли. І ніхто не знав, що далі з ними буде. Де їх поховали, не знають і до сьогодні. А ,може, і взагалі не ховали ?...

Так вивезли Микитишина Павла з села Травотолоки, про якого і досьогодні нічого невідомо.

Робочих людей розібрали потім на шахти. Чоловіки йшли в самі шахти, а жінки були на стволі - (де піднімали вугілля в клітці). Робочим на шахті давали спецодяг: чуні і брезентовий костюм. Робочий день починався о 6 годині в «розкомандіровці». Звідти виводили по 20 чоловік на робоче місце. Приходили з «участка» ( з шахти) до коменданта і він виводив по 20 чоловік.

Біля шахти №9 був магазин. Спочатку була карточна система, по якій видавали хліб. А хліб в магазині був лише чорний і мокрий. На дорослого чоловіка припадало 250гр хліба, тоді як на дитину 300гр. «Підземний» робочий мав право одержати 800 грам, а «поверхневий» – 650 грам. Пізніше зробили вільну торгівлю. Хліба привозили більше. Було вже три продавці, які ділили хліб, хто скільки хотів. Але вільна торгівля функціонувала не довго. Романів Микола поділився з нами вельми цікавим фактом: «Одного разу я прийшов до магазину по хліб. Я був одягнений у мамин кожух. В цьому кожусі мене запхали до прилавка, дали 1,5 хлібини, пообривали ґудзики і петельки, що я ледь живий звідти вийшов. Потім я вже того хліба не хотів. Отаке, то було життя, дітоньки…»

Карточки з минулого місяця забирали, навіть якщо вони були повністю не використані, і давали нові. Пізніше в магазинах появилася мука, крупа і стало трохи легше жити.

У 1951 році нас (20 сімей) перевезли в м. Сталінськ на будівництво. А після смерті Сталіна це місто дістало назву Новокузнєцк. Погрузили нас на вантажні машини і везли 40 км до Сталінська. Там поселили нас в засипний барак з дошок. Я з своїм братом Петром пішов на столярку.

Там ми вставляли вікна та підлоги. Одного разу, коли ми вставляли підлогу, я обпік руку смолою. Тут працювати більше не міг. Тому вирішив піти на навчання в автошколу на чотири місяці. Після закінчення автошколи, я став шофером. Я пішов у «Промстой» на роботу на стажування, яке проходило два тижні. Після того я здав екзамени і отримав права. Я стаю шофером. Дали мені самосвала (Додаток №11), який був повністю розібраний. За 1,5 місяця я його склав. Пізніше я працював шофером на металургійному заводі. В 1955 році я приїхав у відпустку додому. Це було у великодню суботу. Права виїзду ми не мали. Це було великою проблемою. Мені дали тільки довідку, де було написано: «Від станції Новокузнєцк до станції Зборів». Це була моя перша відпустка вдома за весь цей час. Тоді я зміг побачити своїх рідних сестру з дітьми та батька, який вже був хворий на туберкульоз (Додаток №8). А вже в 1957 році я приїхав ще раз додому.

А в 1958 році до нас прийшла телеграма, що батько присмерті. Тоді мама і сестра Ганна поїхали додому, де застали ще батька живого. Я також приїхав у село. Роботи в ньому я не зміг знайти, тому подався до області. В Тернополі мені було дуже важко знайти роботу, тому що я не мав прописки. Але світ не без добрих людей. Таким чином мене прийняли на роботу у Тернопільську обласну комунальну клінічну психоневрологічну лікарню на посаду шофера. Це було в 1958 році 26 грудня. Потім я одружився. Пропрацював у лікарні до 10 січня 2002 року.

Не зважаючи на пенсійний вік, працював на посаді чергового в ТОКІППО протягом 2006 року. Виховав двох дітей: син працює лікарем у Почаєві і виховує двох синів, дочка проживає в Санкт-Петербурзі. Старша онучка вийшла заміж і проживає зі мною на масиві Дружба зараз (Додаток 12 -17).

Далі наша подорож сягнула села Лавриківці.

Лавриківці – це невеличке село, простягається приблизно на кілометр. Розташоване вздовж траси Зборів – Бережани. Населення цього села становить приблизно 120 чоловік. З цього села вивезли двох чоловік – це Демчишин Г та Беша Петра, а також Чорного Ярослава 1924 р. н., які жили недалеко від пам’ятника «Скасування панщини», що в центрі села. Чорного Ярослава засудили на 10 років, за те, що він переховував воїнів УПА. Лише Чорний Ярослав із своїх односельчан повернувся на батьківщину. Тут він працював довший час на тракторній бригаді заправщиком (Додаток 18). Виховав двох дітей. Дочка Марія з сім’єю проживає у м. Львові, а син з сім’єю у м. Тернополі, а він з дружиною Євгенією доживають свого віку на Лавриківцях поблизу тракторної бригади.

ІІ Розділ. Село Заруддя

Село моє, усміхнене село.

Хоч скільки раз справляв тут ворог тризну.

Ти в хліборобськім щасті розцвіло,

Тобою починається Вітчизна!

Кожне село, як і людина, має свою долю, турботи і радощі. А яка вона, ця доля, нашого села?

Учасники експедиції зробили записи старожилів про стародавнє історичне та героїчне минуле нашого села. Вони дізналися, що невеличке село лежало за рудовиною. Тут, де зараз став і долина, були болота зарослі очеретом, покриті рудовиною. Хат було всього дев'ять. Пізніше число їх збільшувалось.

У книзі «Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої липи», яка вийшла 1985 р. в Канаді, колишній житель нашого села Іван Пасічник згадує, що Заруддя відоме з 1570 р., і належало воно до поморянських маєтностей. Розташоване за 7 км від Зборова і за 10 км від залізничної станції Зборів. У Зарудді існував колись оборонний замок, від якого збереглися залишки валів. У 1743 р. статус села Заруддя замінено на статус містечка, про що була згадка в документах громадського уряду. В 1890 р. в селі було 109 хат з 599 мешканцями. У 1800 р. було збудовано школу. Сюди ходили діти з Заруддя, Лавриковець, Травотолок.

Через село протікає річка Стрипа (Додаток 19), яка свій початок бере з кількох лісових джерел в горах Вороняках біля села Рикова. Стрипа пливе у Південно-Східному напрямі до Славної через Плісняни, Вірлів і Заруддя, біля Присовець минає пагорб могили і на 20-му кілометрі. зливається з рукавами головної Стрипи біля Зборова. Цікаву історію про село почули з уст старожилів наші учасники експедиції Свірська Іванна та Баранець Іванна.

Ще про цікаву історію нам розкажуть наші учасники експедиції Бендина Петро і Свірська Іванна, Баранець Іванна та Пасічник Василь. Ми завітали до оселі Чорного Василя Васильовича (Додаток № 20-21). З його уст ми довідалися про важке життя його батька Чорного Василя Григоровича та про його сім’ю. « Наш рід був дуже побожний. Ми всі змалку ходили до церкви, навіть в часи заборони. Мій дідусь Чорний Григорій працював старшим братом при церкві. Тоді в храмі с. Заруддя служив о. Коваль. Ще навіть під час війни, коли по куполі церкви били кулі, він з моїм дідусем завжди відправляв. Дід Григорій казав, що йому страшно. А він відповідав, хай краще в церкві застрелять. А він, як виявилося тоді, переховував воїнів УПА. Під його хатою знайшли криївку. І тоді його засудили. Мого дідуся, оскільки він разом з ним працював, і його сім’ю мали вивезти на Сибір. У сім’ї дідуся було вісім дітей. Тому ті, що були менші, втекли, як була облава через вікно. А тих старших вивезли, а кого й засудили. Вивезли мого дідуся, Чорного Григорія і бабцю, Чорну Агафію (Додаток №22), а також двох дочок засудили. Старшу дочку Михайлину Григорівну 1923 р. н., яка закінчила 3 класи. Вона працювала телефоністкою на пошті. Вона була зв’язковою ОУН. Заарештували її 17.09.1944 р. Зборівським РВ НКДБ до 10 р. ВТТ і 5 р. позбавлення прав з конфіскацією майна. Після заслання їй не дали повернутися додому і переселили в Одеську область. Була реабілітована 01.11.1990р. Там вона і померла. А молодшу сестру Тетяну заарештували також і вивезли в Сибір (Додаток № 22). Після заслання її відправили в м. Одесу, де вона і проживає до сьогодні. А доля мого батька, Чорного Василя Григоровича (Додаток №23), була такою. «Коли його вивозили, він захворів. У поїзді лежав на нарах, мав високу температуру. Після того, як закрили вагон, ніякої їжі не давали. По середині вагону стояла буржуйка. У вагоні було тепло. А надворі в той час падав сніг, який намерзав по вікнах вагону і утворювалася вода. Тією водою і напували мого батька. Потім його висадили на станції Миргород. Одягнули в кожух і викинули на сніг. Довго він лазив на четвереньках. Тоді приїхала якась машина, подібна до швидкої, і забрала його в «лазарет». Там його підлікували. Потім за ним нагляду такого не було і йому вдалося звідти втекти. Після того він подався на вокзал. Там зустрів якогось доброго чоловіка, який дав йому трохи грошей і завів його до начальника станції. Тоді той дав йому якийсь білет і посадив у поїзд. Провіднику наказав висадити на станції Зборів. Отже, таким чином тато врятувався і приїхав додому. Оскільки дому не було, бо все майно було конфісковане, то він пожив трохи у рідного брата Дмитра, що одружився на Лавриківці. Потім женився. Було у нього четверо дітей. Тоді пішов працювати на тракторну бригаду, де довший час був бригадиром. Також, як і дід, прислуговував при церкві, а в 1997 році помер у с. Заруддя. Доля моїх дядьків Дмитра і Михайла (Додаток №24) була нелегкою: оскільки їх сестру Михайлину заарештували з конфіскацією майна, хату відібрали і вони не мали де жити, то вони змушені були добровільно податися в Сибір. Там вони працювали на шахті.»

Ще із Заруддя вивезли сім’ю Данько: маму і батька, і п’ятеро дітей.

Данько Катерина мала неповну середню освіту. Виселена була у 1940 році у Свердловську область. Потім повернулася в с. Заруддя і померла у 1975р. Данько Максим мав початкову освіту. Був членом ОУН. Також був виселений у 1940 р у Свердловську область, де і помер. Дочка Данько Ганна Максимівна була членом ОУН, виселена у 1940 р у Сибір, де і проживала. Син Данько Іван Максимович, 1921 р. н., був членом ОУН з 1939 р. Його заарештували енкаведисти у 1939р. Його закатували у Тернопільській тюрмі 1941 р. Син Данько Михайло Максимович, 1926 р. н., був заарештований, потім звільнений і проживав до 1998 р. у с. Зарудді, де і помер. А також Данько Петро Максимович був членом ОУН. Був заарештований, потім втік. Але помер у Сибіру. Його сестра Данько Стефанія Максимівна, 1926 р. н. закінчила 4 кл., була членом ОУН. Вона була заарештована 20.02.1946 р. Зборівським РВ НКДБ. Потім була засуджена 24.06.1946 р. ВТ військ МВС у Тернопільській області до 10 р. ВТТ і 5 р. позбавлення прав з конфіскацією майна. А в 1955 р. 27 травня була звільнена. Реабілітована 08.09.1993 р.

На території села є пам’ятник загиблим односельчанам, які загинули в Другій світовій війні, а також є чимало хрестів (Додаток 25). Стоять вони обпалені, гартовані вітровіями, морозами, спеками. Вони незворушні і мовчазні свідки подій і років. Ми підійшли до історичної пам’ятки «Хреста свободи» (Додаток 26). Жителька села Заруддя Свірська Ганна Костянтинівна (Додаток 27) розповіла нам, що цей хрест поставили на річницю скасування панщини. Селянство жило в неволі. Тяжко працюючи на панів за мізерну плату, народ не може більше терпіти приниження. Після багатьох повстань в 1848 р. панщину скасовують. У Галичині день знесення панщини відзначають у травні. Кожного року люди з хоругвами йдуть процесією через усе село, аж до хреста, де відбуваються богослужіння, молитви за померлих свої прадідів, дідів і батьків, що гинули в тяжкім ярмі панщини.

ІІІ Розділ. Село Озерянка

Село Озерянка, що вже не першим зустрічає нас у цей погідний зимовий день, розділене від Заруддя притокою Стрипи, великим мостом. Як розповідає Доскоч С.М.( 1933 р. н.) – колишній вчитель географії, відмінник народної освіти, назва села Озерянка походить від того, що тут було багато озер. Відомо, що в минулому всі села розміщувалися там, де була вода: річки, озера. Село розкинулося на правому боці притоки річки Стрипи в долині озер, і звідси й походить така поетична назва.

Історія села постає у пам’ятних знаках, могилах. На своєму маршруті біля воріт церкви ми зустріли жительку села Озерянки Андрусишин Стефанія Іванівна 1930 р. н. Вона розповіла нам про те, що колись під церквою був цвинтар, на якому були захоронені жертви Першої світової війни. На роздоріжжі, де зараз споруджено пам’ятний знак воїнам УПА, стояв хрест на честь скасування панщини. Тепер він стоїть на території подвір’я церкви, ліворуч.

Далі ми робимо зупинку біля пам’ятника загиблим воїнам УПА (Додаток 28). Вчитуємося в імена героїв, закарбовані на граніті: Беш Григорій Омелянович, Беш Іван Омелянович, Пасічник Михайло Ількович, Багрій Ярослав Семенович, Данько Іван, Багрій Михайло, Романів Григорій Романович, Сагайдак Павло, Демчишин Михайло, Петльований Роман, Бендина Олексій. Ми маємо чим гордитися, у кого вчитися любові до рідного краю – своєї вишневої України. Бо земля, що має таких героїв, буде завжди. Спіть спокійно хлопці-герої, ми продовжимо вашу справу, ми любитимемо свою Україну, як і ви, і в разі небезпеки не пошкодуємо свого життя. А в розповідях рідних і близьких вічний сум, незагоєний біль серця матерів, мов зранені бурею чорнобривці: омиті кров’ю і сльозами.

Змістовну розповідь послухали члени експедиції від Дутки Я. М. 1929 р. н. – активної учасниці культурно-просвітницького руху в Озерянці, вчительки – пенсіонерки.

„Імена героїв увійшли у безсмертя. Ці юнаки віддали все, що могли: і славу, і честь, і життя для свободи українського народу. Шлях боротьби усіяний великими жертвами.

Важким був 1941 р. В тюрмі загинуло троє односельців: Грицишин Олексій, Манацький Григорій, Жук Роман. Кого вночі, а кого вдень, – брали не питали, тяжко били, катували, в тюрми посилали. А ще загін енкаведистів пройшов у двір Тихої Параскевії, вимагаючи показати криївку. Але мужньою вона була, хоч як її катували. Не видала друзів-борців, за що її і вбили, хату підпалили, а мертве тіло залишили у вогні. Розповідь триває, діти мовчать, слухаючи цікаві факти Ярослави Михайлівни. Пам’ять про полеглих героїв-односельчан живе в серцях тих, хто їх знав, в серцях українського народу.

Члени нашої експедиції продовжили свій маршрут і вирушили на цвинтар, де знаходиться братська могила (Додаток 29). Тут похоронені Романів Йосиф, Беш Дмитро, Чорнописький Василь – жителі села Лавриківців, які загинули від рук енкаведистів. Біля могили ми зустрічаємо двох жінок Стецюк Анастасію Микитівну – сестру Чорнописького Василя і Гандзюк Марію Петрівну. Вони розповіли нам цю страшну історію. Навала більшовицька бушувала і в 1944 р., коли москалі шукали за партизанами, зовсім юних хлопців Романіва Йосифа, Чорнописького Василя та Беша Дмитра було вбито на рідному подвір’ї, на очах родичів. Ні благання, ні сльози матерів не допомогли. Їх розстріляли. Цей жорстокий звук пострілу сестра до цього часу чує у страшних снах. Рідні їхні тіла похоронили в братню могилу. Гандзюк Марія Петрівна розповіла, що її рідний дядько Чорнописький Пилип Іванович загинув в бою з карателями в 1944 році в селі Унів, поблизу Перемишлян. Поховали патріота в лісі”.

Вислухавши всі розповіді, ми низько вклоняємось могилі, дякуючи полеглим за їхню любов до рідної землі, за їхній патріотизм, за їхню мужність.

Ми провідали оселю наших односельчан Пасічника Петра Івановича та Ганни Дмитрівни. Стоїть вона сумна, незворушна, заметена снігами. Її зрідка навідує їх дочка, яка проживає в м. Тернополі. Пасічник Петро Іванович 1922 р. н., був виселений 1947р в Сибір з його дружиною Пасічник Ганною Дмитрівною, де проживали в Кемеровській області, а потім повернулися на місце проживання в с. Озерянку, на жаль вони не змогли поділитися з нами фактами історії далеких 1940-50 років. Життя Пасічник Ганни Дмитрівни закінчилося 24 жовтня 2000 року, а Петро Іванович відійшов у вічність 23 грудня 2006 року, тому пустує тепер їхня домівка.

Сьогодні ми завітали до своєї сусідки Романів (з роду Інгелєвич) Станіслави Юліанівни (Додаток 30). Народилася вона 15 квітня 1933 року в селі Шакалішкю Малєцкого району у Литві. Дитинство її було важким. Мати працювала у пана. Заробляла копійки. А той якимось чином зробив так, що все своє майно переписав на Інгелєвич Софію(її маму), коли почув, що кулаків (куркулів) вивозять на Сибір. Таким чином її сім’ю і вивезли на Сибір. Мати Станіслави Софія народилася 1912 року в Литві, а тато, Інгелєвич Юліан, народився 1907 року в Польші. В 1951 році їх вивезли в Красноярський край, Сухобузімський район, с. Пермь з трьома дітьми. Найстаршій Станіславі було 18 років, молодшому Мітеку було 3 рочки, а наймолодшому Мар’яну майже 1 рік. Везли нас товарняком цілих 24 доби. Їсти давали на певних станціях, де зупинявся товарняк. До села нас везли на вантажній машині, а вивантажували так, що деякі люди поламали руки, деякі ноги.

Спочатку ми жили в бараку. Там було холодно, їсти не було що. Щоб було чим нагодувати сім’ю, я з мамою ходили збирати колоски, потім товкли в ступі і пекли паляниці. Збирали також мерзлі бараболі і варили їх. Пізніше нас переселили з бараку на квартиру. Батько сторожував на фермі. Мати не працювала, тому, що хворіла. Я доглядала худобу на фермі. Потім я працювала ветеринарною медсестрою біля телят. Ми вже більше заробляли грошей. Часто вдавалося принести додому зерна у валянках, або молока взяти від телят. Потім я працювала ще дояркою. У колгоспі я познайомилася зі своїм нареченим. Його звати Микола Романів, родом із с. Травотолоки. Він був зв’язковим в УПА, тому його вивезли. Він був в тюрмі в м. Норильськ. Після смерті Сталіна, він попав під амністію і його випустили з тюрми і привезли в наш колгосп. Він був кравцем, тому часто приходив до мами за нитками. Так ми і познайомилися. А вже 3 січня 1958 року ми розписалися в Шестаковській сільській раді, Сухобузімського району. Пропрацювавши в Сибірі 7 років, ми повернулися на Україну. А мої батьки та брати виїхали в Польшу. Коли ми приїхали, то не мали, де жити. Ми змушені були поїхати в Херсон, щоб заробити зерна. Потім продали і купили хату в с. Озерянка. З того часу я тут проживаю. Виховали ми з Миколою одного сина, одружили. Тепер він живе і працює в м. Калуші зі своїми синами Мар’яном і Тарасом та дочкою Іреною, з дружиною Галею. А мого чоловіка і їх батька вже немає 21 рік. Його життя забрала невиліковна хвороба «Рак печінки» ще 24 січня 1989 року. Тому я дуже рада, що ви, діти, не забуваєте старої немічної жінки. Мені дуже приємно, що когось цікавить моя нелегка життєва доля.

Висновки

Завдання, які були поставлені перед експедиційним загоном, виконані. Результати експедиції, методи та форми дослідження викликали зацікавлення учнів і бажання працювати в даному напрямку далі. Зібраний членами експедиції матеріал, переданий у шкільний музей „Берегиня”, а також використовується на уроках історії, літератури та позакласній роботі.

Зібрані матеріали будуть використані при проведенні виховних годин, тематичних лінійок, уроків-реквієм, круглих столів, приурочених національно-визвольній боротьбі українського народу, трагедії голодомору сталінських репресій в своєму краї, пам’яті втрачених імен славних синів і дочок України.

До дослідницької роботи найбільше долучилися члени загону: Чорний Тарас, Свірська Іванна, Андрусишин Оксана, Фредина Ігор, Беш Тарас, Бендина Петро, Олійник Оля, Бігус Наталя, Сокульський Андрій, Іванина Марія. Керувала роботою експедиції класний керівник Беш О. В.

Список використаної літератури

Нескорена Зборівщина том 1– Тернопіль, 2001
Наш рідний край Зборівщина – Видавництво комітетів Зборівщини, Торонто 1985р.
Мій край – Тернопіль МП «Чумацький шлях» 1992
Зродились ми великої години… Альманах №1/ упорядник Грицишин А. – Тернопіль: Меморіал, 1992
Тернопілля 96. Регіональний річник. / Упорядники: Куневич Б., Кониськів М. – Тернопіль: Збруч, 1996
Тернопільський енциклопедичний словник –Тернопіль: Збруч, 2004
Шевченко Т. Г. Кобзар. – Донецьк: ТОВ ВКФ ”БАО”, 2009. – 480 с., 32 арк. іл.: іл..

Наказ

від 18.01.2010р. №6

По ЗОШ I –III ст.. с. Заруддя.

Про участь учнівської молоді

у краєзнавчо-народознавчій експедиції «Краса і біль України»

за напрямком ,,З попелу забуття”.

З метою розвитку масового шкільного туризму і краєзнавства, залучення учнів школи до активної пошукової роботи та на виконання Указу Президента України ,,Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні" від 23.01.2001р.

Класному керівнику Беш О.В. організувати збір і вивчення матеріалів, оформлення результатів краєзнавчої експедиції «Краса і біль України» за напрямком ,,З попелу забуття”.
Вивчені матеріали систематизувати у відповідності до вимог і термінів, визначених у положенні про експедицію.
Відповідальність за організаційно-методичне забезпечення шкільного етапу краєзнавчо-народознавчої експедиції учнівської молоді «Краса і біль України» за напрямком ,,З попелу забуття” покласти на

педагога-організатора школи Чорнопиську В.З.

Контроль за виконанням даного наказу покласти на заступника директора школи з НВР Чорнопиську О.М

Директор школи: Гудима П.М

ДОДАТКИ

Додаток №1

Історія нашого народу починається з бабусиної казки та матусиної колискової.

Додаток №2

Храм Покрови Пресвятої Богородиці с. Травотолоки.

Цвинтар с.Травотолоки.

Додаток № 3

Ми біля храму Покрови Пресвятої Богородиці с. Травотолоки.

Додаток № 4

Братська могила с. Травотолоки.

Додаток № 5

Чорна Емілія ділиться спогадами зі своїм внуком про свою матір та брата.

Додаток №6

Оселя Марії Панасівни Романів с. Травотолоки.

Додаток№7

Микола Романів ділиться спогадами з учасниками експедиції в рідній домівці.

Додаток №8

Сім’я Романів: (зліва на право) сестра Марія, батько Панас Миколайович, племінниця Ольга, швагро Йосип і братова Ганна.

Додаток №9

Микитишин Богдан (Син Микитишина Павла) і Романів Микола.

Додаток №10

Схема бараку

1 ряд

Прохід

2 ряд

3 ряд

Прохід

Плита 1

Прохід

4 ряд

5 ряд

Прохід

6 ряд

Плита 2

Плита 3

Додаток №11