ТВОРЧІСТЬ І.КОТЛЯРЕВСЬКОГО – НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ

О.В.Вовк,

                                                                                 Люботинська загальноосвітня

                                                                       школа І-ІІІ ступенів №4

                                                                            Люботинської міської ради

                                                                Харківської області

ТВОРЧІСТЬ І.КОТЛЯРЕВСЬКОГО – НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ

Анотація. У статті  висвітлюється роль і місце творчого доробку І.Котляревського, значення його творчості. Художні скарби, створені письменником, продовжують і нині виховувати в людях гуманні почуття, любов до батьківщини, до народу. 

                                                                                             «…він

                                                                                З великого пожару України

                                                                          Найбільшу спас народну                        

                                                                   святість – слово…»

                                                                                                           І.Франко

Минуло 250 років з дня народження видатного діяча української літератури, першого класика нової української літератури Івана Петровича Котляревського, а його славнозвісні «Енеїда» та «Наталка Полтавка» і досі чарують людей, щедро несучи їм радість і красу.

Іван Котляревський… Ім’я це викликає у кожного низку асоціацій: безсмертний парубок Еней, і незабутня Наталка Полтавка – героїня однойменної п’єси, що стала, за визначенням І. Карпенка-Карого, праматір’ю українського театру, і рядки «Будеш, батьку, панувати…» Тараса Шевченка, який перший передбачив світову славу І. Котляревського, оцінив значення творчості поета для розвитку української літератури, становлення українського національно-культурного середовища на всій території України.

Творчість І.Котляревського є вершиною української літератури дошевченківської доби. В новому українському письменстві він став першим митцем, який звернувся до життя народу й народного слова як головних джерел літературної творчості. Вступивши на літературну ниву в кінці ХVIII – на початку ХІХ століття, Котляревський як письменник формувався під впливом прогресивної російської та української літератур того часу, а також українського фольклору. Близький за своїми суспільними поглядами до просвітителів кінця ХVIII ст., він засобами художнього слова пропагував гуманізм, співчуття до покріпаченого народу, оспівував волелюбні прагнення й патріотичні почуття трудящих мас.[6, 5 ]

 « І.Котляревський був середнього зросту, плечистий, сильний. На лиці його були сліди колись перенесеної віспи, очі чорні. Жив він одинаком, без родини, і вів досить скромне життя. Мав невелику бібліотеку, де були латиномовні твори класичних авторів і французькі книжки. Зберігалися тут російські переклади романів Вальтера Скотта і Фенімора Купера. Особливо він любив знаменитого «Дон-Кіхота» Мігеля де Сервантеса…» [ 8, 13  ]

Творчість митця почалася через 25 років після того, як була зруйнована Запорізька Січ, а з нею й український героїчний дух, і відновити його, посіяти в душах українців віру і надію було завданням нової української літератури. Зачинателем її став саме Іван Петрович Котляревський.

Перший біограф поета С.П.Стеблін-Камінський, батько якого був приятелем Івана Петровича, розповідає, що уже в семінарії Котляревський мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецькі добирати дотепні рими, за що товариші називали його рифмачем. У семінарії ж він широко ознайомився з літературами різних народів, і це спонукало його до серйозної проби пера. Безпосереднім поштовхом до здійснення цього задуму стала поема римського поета Публія Вергілія Марона «Енеїда». Коли молодий Котляревський читав цей твір, перед його очима проносилися картини вільного життя запорожців та часи гетьманщини.

Погляд у минуле потрібен був Котляревському для того, щоб правильно осмислити сучасне і далеко випередити свій час. Поет добре розумів, що починати треба з глибокого вивчення життя народу, його мови, звичаїв, побуту, традицій.[ 9, 26 ]

Літературний доробок письменника за обсягом невеликий. Це поема «Енеїда», драма «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Найзначнішим досягненням І. Котляревського, яке й започаткувало розвиток нової української літератури, стала поема "Енеїда", над якою він  працював близько 30-ти років (з перервами). Будучи прапорщиком на службі в Російській імперії, Іван Котляревський полюбляв проводити час у веселій компанії друзів , рясно приправляючи ці вечірки народним українським гумором . Друзі згадували, що Іван був дуже вправний до віршів та римування і часто жартома декламував власні вірші про походеньки козака Енея. Вони стільки разів їх чули, що знали напам’ять, записували, поширювали в колах тодішньої інтелегенції.

Самому Котляревському тоді й на думку не спадало видати свій твір, написаний «малоросійською мовою» та пропитаний досить грубим бурсацьким гумором, і він був справді обурений, коли багатий конотопський меценат Максим Папура у 1798 році видав перші три частини твору без його відома. Виданий твір здобув неабияку популярність, і автор, усвідомивши важливість розпочатої справи, швиденько пише наступну, четверту частину, планує написати п’яту і шосту. Повністю «Енеїда» писалася 26 років. Завершений твір з шести частин був виданий у Харкові у 1842 році вже після смерті Котляревького.

 Котляревський своєю «Енеїдою» об’єднав українське слово і світову культуру. «Енеїда» – перший твір, написаний живою українською мовою, на народній основі. У поемі змальовано риси національного характеру українців, їхні звички, вірування, погляди. Велика заслуга І. Котляревського в тому, що, взявши все найкраще з книжної мови, він поєднав це з багатством народної мови. Твори митця довели, що українська мова є, вона жива й неповторна і має право на функціонування. Усе, розпочате І. Котляревським, продовжили митці України: Т. Шевченко, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко.  Вихід у світ «Енеїди» став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З’явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу автор поклав сюжет класичної поеми «Енеїда» римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір. Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити Вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй. Любов до Батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну Вітчизну люди цілком змінюються: «Там лицар всякий парубійко». Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю поемою Котляревський заперечував твердження, що “виняткове право” на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за переконанням автора “Енеїди”, є «прикметою» й простих людей. В умовах самодержавно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді сміливо. «Енеїда» писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси – нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом змінюється, стає подекуди риторичним. Не можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за період написання “Енеїди”. Це позначилося й на поемі: від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв. Національний ідеал письменника розкривається у щедрому змалюванні ним картин народного побуту українців. Недарма його "Енеїду" називають «енциклопедією українознавств». У ній автор охоче розповідає про численні українські звичаї та обряди (зустріч гостей хлібом-сіллю, прийом сватів, вечорниці, ворожіння, поминки). Український світ «Енеїди» збагачений численними образами з фольклору. Національний колорит твору доповнюють імена героїв та географічні назви. Усі дійові особи носять український одяг. Автор «Енеїди» згадує безліч страв і напоїв українців, багато з яких зараз навіть забулися. Зі сторінок поеми лунає народна музика бандури, кобзи і сопілки, пісні про Сагайдачного і про Січ. Герої витанцьовують народних танців та грають в народні ігри.

З давніх-давен українців знали як людей співучих, бо на нашій землі не тільки кожне село чи місто мало свою пісню, а й кожна людина, у якої була добра і чиста душа. Казали, скільки зірок у небі, скільки крапель у морі, стільки й пісень в Україні. Не було колись жінки чи дівчини, яка не вміла б вишити собі рушник чи сорочку. І так само не було в Україні дівчини, яка б не співала. Мрії, прагнення, сподівання — все це знаходило вияв у пісні. Українська пісня надає колоритності літературним творам, самобутності. Майстерно використав народні пісні Іван Котляревський у п'єсі «Наталка Полтавка». Та пісні у цьому творі є не тільки окрасою чи розважальним додатком, а й відіграють важливу роль у характеристиці героїв, підкреслюють їхні настрої, розкривають їх душу, вдачу та внутрішній світ. Автор використав і народні пісні, і міські романси, і власні мелодійні зразки, але всі вони вже після перших постановок п'єси набули небувалої популярності серед простих глядачів.

Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав простий народ, Котляревський виводить на сцену представників простого народу — як героїв, гідних поваги й наслідування. Характерно, що на відміну від Дідро, який висував на перше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), та Лессінга, який, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, вимагав насамперед зображення родових типів, Котляревський намагається у своїх п'єсах показати дії типових характерів у конкретних національних обставинах свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту — між людиною і суспільством — у драматургії Котляревського з'являється типовий життєвий конфлікт у середовищі самого суспільства, між окремими його членами, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу. У 1898 р., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя «Наталки Полтавки», видатний український драматург і актор І. Карпенко-Карий назвав цю п'єсу «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою». Сповнені непідробного гумору, високої поетичності, щирої любові до народу, п'єси Котляревського добре відомі глядачам усієї нашої країни. Це нев'янучі квітки у всенародному вінку шани великому українському письменникові-гуманісту.

У п'єсах І. Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. У своїх п'єсах письменник близько підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, І. Котляревський робить крок вперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда, а суспільство, засноване на неправді й насильстві над особистістю, сприяє виробленню в людині егоїстичних, протиприродних рис.

Безумовно, така яскрава особистість хвилювала серця майстрів художнього слова. Свої поезії Котляревському присвятив Максим Рильський («Іванів гай»), Володимир Сосюра («І. Котляревський»), Степан Олійник («Поважна причина»), М. Нагнибіда («Вітання»), В. Коломієць («Слово на вінок І. Котляревському»), Я. Шутько («Слава Енеїді»), І. Пільгук («Грозовий ранок») та інші. Життя І.Котляревського послугувало сюжетом для роману українського письменника Бориса Левіна «Веселий мудрець». Життєвий шлях великого полтавця - житттєлюба автор подав у вигляді семи «книг» - повістей, що висвітлюють певні періоди біографії письменника. Період перебування Івана Петровича у війську під час турецько-російської війни відтворив письменник В. Стрепет «Над Дунаєм, над рікою».

Творчість Котляревського відразу перевершила собою все, що було написано в українській літературі його попередниками: І.Некрашевичем, Г.Кониським, Я.Гаватовичем, М.Довгалевським та навіть Г.Сковородою. [ 9, 26 ]

І таємниця цього бузприкладного успіху полягала не тільки в особистій обдарованості поета, а в геніальному розумінні тієї великої істини, що дух народу повністю може розкритися лише в живій народній мові.

Це підкреслив на відкритті пам’ятника Котляревському, яким вшанувала передова громадськість України сторічний ювілей нової української літератури 1903 року в Полтаві, великий майстер слова Михайло Коцюбинський: «Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов  і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залунало по широких світах».

Пам’ятник Котляревському – істинно народний. Кошти збиралися протягом 1895-1898 років. Всього було зібрано 11768 крб. 67 коп. Урядова казна не дала жодної копійки. Гроші надходили з усієї України. Значну суму зібрала українська громада Санкт-Петербурга. Архітектор і скульптор зробили всю роботу безкоштовно. Майже на благодійницьких засадах було вирізано й постамент з цільнокам’яних брил дніпровського граніту. На початку 1903 року роботи завершили й місто почало готуватися до свята. Міська влада взялася за вирішення організаційних питань, підключилися громадські діячі. На Галичину, Волинь, Москву, Петербург, Буковину, Західну Європу були розіслані численні запрошення. Приїхало багато письменників, громадських діячів: Василь Стефаник, Леся Українка, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Христя Алчевська, Михайло Старицький та інші. 30 й 31 серпня та 1 вересня Полтава була залита сонцем, ніби сам Бог благословляв цю подію. До речі, на час святкування у місті позачиняли всі крамниці. По місту ходили лише крамарі, які продавали твори Котляревського та парфуми «Наталка Полтавка». 30 серпня 1903 року урочистості розпочалися панахидою на могилі «батька української літератури». Зійшлося багато городян. Урочиста процесія пройшла Кобеляцьким шляхом (нині вулиця Фрунзе) до пам’ятника, закритого білою попоною. Відслужили молебень. У тогочасній пресі писали, що люди за можливість подивитися з вікна будинку на вулиці Малопетровській (нині Леніна) платили чималі кошти. До пам’ятника поклали, за різними оцінками, від 30 до 60 вінків. Увечері в просвітницькому будинку імені Миколи Гоголя (нині кінотеатр «Колос») відбулося урочисте зібрання. Свято не обійшлося без заборони виступати українською мовою, тобто мовою самого Котляревського. Того дня в Полтаві спостерігалося певне напруження, бо міністр внутрішніх справ видав офіційну заборону виголошувати вітальні промови українською. Дозволяли тільки галичанам та іншим вихідцям із Західної України. Першими виступили гості з Галичини. Коли ж вітальну промову почала читати українською мовою вчителька з Чернігова Андрієвська, міський голова Віктор Трегубов потеленькав у дзвіночок і попросив її говорити російською. На знак протесту вона забрала свою вітальну адресу, а порожню теку поклала йому на стіл. За нею це зробили й інші. Коли він побачив, як із зали демонстративно вийшов віце-губернатор Фонвізін, то відразу зомлів. І це теж зафіксовано в тогочасній пресі. Його привели до тями, але зала вже спорожніла, люди були обурені, що в самому серці України заборонили рідне слово.

Батьком називав поета і Т.Г.Шевченко в поезії «На вічну пам'ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди:

Поки сонце в небі сяє,

Тебе не забудуть.  [ 7, 120 ]

Біографія Івана Котляревського, як і життя Тараса Шевченка, - це частина історії українського народу, його боротьба за своє утвердження. Проминули десятиліття, і наш народ устами вже іншого поета сказав:

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу. [4, 89]

І це знову було утвердження, бо справжній поет завжди утверджує свій народ. Цьому й віддав усе життя та сили Іван Петрович Котляревський.

Значення творчості Котляревського як зачинателя української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Творчість І.П. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу.

Живе народне слово в XVI—XVIIIст. уже було представлено у творах українського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Він довів здатність її для творення високохудожньої літератури, відігравши цим самим велику роль у наближенні письменства до широких народних мас, привернув увагу до художньо-естетичної цінності мовної культури народу.

Життя у творах Котляревського є поліфонічним і багатобарвним, цілісним й неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюється з неофіційних, народних критеріїв прекрасного. Він не просто «реконструює» природні стосунки між індивідами, а од відтворення родової людської суті наближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків між людьми, за яких особистість з кола емпіричних побутових відносин виходить на орбіту загальнонаціональних та історичних закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно особистості, як здавалося раніш, і виступають як витвір І результат сукупної діяльності людей. На відміну від раніш усталеного в давній літературі принципу осмислення людського буття через призму незмінних релігійно-міфологічних уявлень, які наперед визначали структуру суспільства і місце в ній людини як чогось незмінного, Котляревський приходить до розуміння як провідного начала в житті суспільства й людини принципу історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (на відміну від циклічної його природи в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов'язане у Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторності світу.

Отже, життя і творчість І.Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу. І.Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг І.Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам'яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому». Не буде перебільшенням твердження, що незмірна лавина продовжує обростати новими активними масами і в день сьогоднішній. І в цьому велич І.Котляревського й історична заслуга.

Література

1. Волинський П.К. Іван Котляревський: Життя і творчість.  3. вид., доп. і перероб. Київ: Дніпро, 1969.  270 с.
2. Історія української літератури XIX століття. У 2-х кн: Підручник. Кн.1/ За ред. М.Г.Жулинського. Київ: Либідь, 2005. 656 с.
3. Марценко, Г. «Енеїда» Івана Котляревського. Теми і значення поеми / Г. Марценко // Дивослово. 2005, № 3.
4. Тичина П. Рильський М. Вибране. Харків: Фоліо, 2017. 544с.
5. Черсунова Н.І. Українська мова та література : Навчально-методичний посібник. Харків: ФОП Співак В.Л, 2010. 400с.
6. Шаблівський Є. І.П.Котляревський – корифей української літератури. Вступна стаття. Котляревський І.П. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1976. 280с.
7. Шевченко Т.Г. Кобзар. Харків: Фоліо, 2017. 736с.
8. Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко. Дивослово. 1998, №2.
9. Яременко В. Біля колиски нової української літератури. Передмова. Котляревський І.П. Твори. Київ: Молодь, 1965. 324с.
10. http://libgonchar.org/index.php?option=com_content&view=article&id=252%3A2014-09-09-13-53-51&catid=211&lang=uk Батько української літератури.