Учнівський проект "Екологічна стежка"

Про матеріал
Ознайомити учнів із природними та історичними проектами міста Миколаєва Львівської області. Привернути увагу до екологічних проблем регіону. При виконанні проекту використовувалися знання з географії, біології, історії.
Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Львівської облдержадміністрації

Відділ освіти Миколаївської райдержадміністрації

Миколаївська гімназія

 

 

 

 

 

Виконали учні:

7-Б класу

                                              

 

Керівник роботи:

вчитель географії

Пурій Галина Степанівна


Вступ

 

Ми живемо в епоху бурхливого розвитку цивілізації. Небаченими досі швидкими темпами йде зростання великих та малих міст, розширюється промислове будівництво, збільшується кількість населення, зростає експлуатація всіх природних ресурсів. У зв'язку з цим охорона навколишнього середовища стала для людства однією з найважливіших, злободенних проблем.

Прозоре чисте повітря, блакитні ріки, озера, джерела, величні ліси, квітучі гаї, захищені від водної та вітрової ерозії поля — все це величезне багатство може зникнути, якщо людство не схаменеться. Багатогранно використовуючи природні ресурси для потреб суспільства, нам треба діяти так, щоб не завдати шкоди, а навпаки, всебічно поліпшувати та примножувати можливості природи. Ми повинні жити не лише сьогоднішніми потребами, а й дбати про стан природи завтрашнього та майбутніх днів.

Люби природу не як символ

Душі своєї,

Люби природу не для себе,

Люби для неї.

М.Рильський

«Земля – наша мати всіх годує», - говорить українське прислів’я. Складається враження, що в ньому відбито ставлення українського народу не тільки до землі, а й взагалі до  всього довкілля: рослин і тварин, до річок і степів, до підземних багатств і повітря. Щиро шануючи все це, навіть складаючи певні ритуали, присвячені життю довкілля, наш народ ніби доводив свою невід'ємність від природи, залежність від неї.

Минають століття. Життя суспільства не стоїть на місці, розвивається, вдосконалюється. Але це вдосконалення чомусь інколи йде лише на користь людині, завдаючи невиправної шкоди природі. Виходить, утворюється замкнене коло: людина залежить від природи, але, прагнучи поліпшити своє буття, вона цю природу нищить!

Тому зараз у нашому суспільстві так гостро постає проблема екологічного захисту, стрімко зростає інтерес до екологічних питань. Все доступнішою стає тривожна інформація про забруднення довкілля. Люди намагаються перебудувати свої взаємини з природою, бо екологічна криза охопила практично вже увесь світ. Проблема порятунку Землі виходить на перший план людських турбот: діють запроваджені програми щодо економічного використання природних ресурсів, контролюється ступінь забруднення біосфери відходами виробництва, проводяться оздоровчо-гігієнічні заходи, поглиблюється наукова і виховна робота з екології.

Та цього буде замало, якщо ми не налаштуємо свої душі на спасіння неньки-природи, нашої годувальниці. Кожен повинен розуміти, що він - частка великої сім'ї, яка, потрапивши у біду, намагається вижити і продовжитись у майбутніх поколіннях. Тому-то так важливо плекати в серці любов до своєї Батьківщини, ділитися нею з іншими, передавати нащадкам. Я вбачаю в цьому щире покликання кожного сина або дочки Землі, бо "Земля багата - народ багатий", - вчить нас народна мудрість.

Так, ми ще вважаємося малими, бо лише вчимося у школі. Та вже зараз ми можемо багато чого зробити! І починати треба із захисту дерева біля рідного будинку, птахів у скрутний для них час. Здається, це зовсім просто: не дозволяти собі забруднювати річку або ставок, не засмічувати землю, якою ходиш. Але це "просто", нам здається, є своєрідним тестом на людяність, на твоє право називатися частиною природи.

Та ми віримо, що українці, які завжди славилися своєю працездатністю, дбайливістю і любов'ю до природи, зможуть запобігти подальшому руйнуванню найсвятішого - рідної землі. Треба тільки серцем пам'ятати, що ми - одна славна родина і земля у нас, як і мати, - на всіх одна!

Здавна люди ставилися до природи з повагою (первісні люди навіть обожнювали її, наділяючи неживі предмети, наприклад, камінь - душею). А як щедро оспівана вона у народних піснях.

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе.

В човні дівчина пісню співає,

А козак чує, серденько мре.

Люди часто забувають або, швидше, не помічають того, наскільки щедра наша Земля: рослини та дерева дають нам змогу дихати чистим повітрям, поля годують нас хлібом та овочами, водоймища — рибою, на луках пасуться тварини, що дають молоко, м'ясо, вовну. Але чутно вже перші дзвіночки, які можуть перетворитися на могутні набатні дзвони: з Дніпра виловлюють риб-мутантів, з'являються овочі ненормальних розмірів. Не кажучи вже про те, що кожного року десятки, якщо не сотні видів рослин та тварин потрапляють до Червоної Книги, тобто їм загрожує небезпека повного зникнення. А скільки їх вже щезло...

Необхідно пам'ятати про те, що людина — лише один із видів живих істот на Землі, і якась маленька комашка має не менше право на життя, ніж людина, а може, й більше, тому що жодна тварина не завдає шкоди навколишньому середовищу так, як це робить людина.

Чого хвилюються народи

І люди замишляють зло?

Хто їм сказав: «Вінець природи»?

Хіба для них її чоло?

Л. Костенко

Кожен із нас повинен чітко усвідомити, що ми не можемо просто заплющити очі на проблеми екології, які загрожують нашому життю та життю майбутніх поколінь. Свій посильний внесок може зробити кожен: хоча б не засмічувати землю, по якій ходимо, посадити принаймні одне деревце, збудувати шпаківню навесні. Звичайно, це небагато, але, можливо, якщо кожна людина почне шанобливо ставитися до навколишнього середовища, це добре відіб'ється на ньому.

Природа з перших кроків людини на Землі годувала своїми плодами, давала тепло (дрова для вогнища) і м'ясо диких звірів... Так було і за біблійною версією (рай - розкішний сад), і за матеріалістичною теорією. Правда, часом праматір - природа і лякала грізністю деяких незрозумілих явищ. І наші далекі предки молилися силам природи, створюючи язичницьку релігію.

Минали віки. Людина розвивалася, розумнішала, вчилася користуватися дарами і силами природи... І "довчилася", на жаль…  Чи протверезіли "вінці природи" (люди) після всього цього? Хто його знає...

А природа - це ж краса! Це могутні ліси, горді гори, безмежні степи, це сонце чи місяць в небі, міріади зірок, біле сяйво Чумацького Шляху... Все це оспівано в народних піснях (ясні зорі, тихі води, чисте поле, синє море) і в творах великих митців.

І все це добро просто гріх не шанувати, не берегти. Адже людина сама - частинка природи. І щасливою може бути, лише за умови досягнення гармонії, в злагоді з довкіллям. В іншому разі вона перестає бути людиною.

І так завжди. Перетворила людина природу на свою служницю, намагаючись силою взяти її скарби - і тепер не оббереться лиха.

Запрягли в ярма електростанцій ріки - і стогнуть вони, хворіють: гине риба, штучні моря замулюються, перетворюючись на болота. Та ще й хімічна промисловість "допомагає". Бездумно вирубуються ліси - і земля перетворюється на пустелю. Використовує людина на полях різні добрива та хімічні засоби боротьби з шкідниками - і вже не знаєш, що можна їсти, що ні.

Навіть у дрібному - які ми буваємо недбалі і невдячні, коли перетворюємо прекрасні угіддя на "туристські" смітники, спричинюючи виникнення лісових пожеж, знищуючи по-браконьєрськи рибу та тварин.

А часом чийсь недогляд призводить до глобальних трагедій, як сталося в Чорнобилі. І назва мирної, навіть цілющої рослини (чорнобиль - різновид полину) стала символом чорної біди. Минуло 15 років, та лихо не заснуло. Спокутуйте, вчені, думайте, політики, станьте пером віщим, поети! Цим закликом починає свою поему "Чорнобильська мадонна" І. Драч.

Читаєш - і хочеться кричати. Споконвіку вважалося сенсом життя кожного: посади дерево, збудуй дім, вирости сина.

Нас на Землі кілька мільярдів. Якби ж то кожний посадив деревце! А якщо кожен знищить по дереву?!

Схаменіться, люди! Будьте Людьми! Давайте зробимо все, щоб наші діти та онуки дихали пахощами квітів, чули спів птахів у лісах, ходили по м'якій травичці, милувалися сходом сонця. Давайте залишимо їм у спадок чисту та прекрасну Землю!

Все на землі, все треба берегти -

І птаха й звіра, і оту рослину,

Не чванься тим, що цар природи ти -

Бо врешті, ти його частинка.

Друже мій, люби життя,

Люби людей, природу,

А кривду кинь у забуття,

Як камінь в тиху воду.

Б.Лепкий


Зупинка 1 «Жива вода»

Дроговизький потічок

Течуть по землі річки великі і малі. А серед них є зовсім маленькі, навіть не позначені на картах. Саме до таких належить і наш потічок.

Ми, юні екологи, вихованці Миколаївської гімназії, продовжуємо вивчати і досліджувати малі річки  нашого району.  Цьогоріч  нами детально досліджено Дроговизький  потічок, який бере початок із гори Барбара села Велика Воля Миколаївського району. Протікає він через територію Роздільського лісництва, вулиці  Радів,  8-го Березня, Болоня(св.1),

світлина 1

 

 

 

 

через автостраду(св.2),

світлина 2

вздовж присадиби Миколаївської пожежної(св.3)

світлина 3

і виходить на територію с.Дроговижа. У низинах зона надмірно зволожена із північної та південної сторони берегів, переважають постійні водотоки, які щорічно живлять Дроговизький потічок. Він тече через усе село Дроговиж  зі сходу на захід, впадає у річку Зубра(св.4)біля хутора Гребля.

світлина 4

Довжина його на цій території становить приблизно 12км, ширина 1-2м, глибина 20-40см; Під час опадів рівень води підвищується.

світлина 5

 

Потічок має низькі, місцями круті плоскі і високі береги, які з´єднуються з долинами, пасовищами, левадами, масивами боліт, галявинами та невеликим озерцем(св.5 ), біля автостради «Львів – Чоп» , зустрічається кілька криниць(св.6).

Світлина 6

 

У яких вода чиста, цілюща. Адже береги багаті на джерельну воду. У центрі села із лівої сторони потічка є криниця. Односельчани с.Дроговижа побудували біля неї капличку.(св.7) Там освячують воду на Богоявлення Господнє, Успення Пресвятої Богородиці. Вода має цілющі властивості. Приїжджають люди з околиць і беруть із цього Святого місця воду. У ній купають немовлят. Уздовж берегів ростуть кущі та дерева, є сектори, де прибережна смуга проросла чагарниками, утворилися болота і є непрохідні місця.

 

світлина 7

Переказ про Чорний потік

Місто Миколаїв закладене над Чорним потоком, над допливом Дністра. По Чорному потоку залишилося русло, то тільки по великих зливах наповнюється водою і робить шкоди, а навіть забирає людське життя. Було то в 1936 році. Зелені свята, погода перед тим гарна була, сінокоси в повнім розгарі. Скортіло одного багача в самі свята поїхати за ріку по сіно, поїхав – погода пречудесна. Нараз зірвався грім і хмари від сходу, буря, хмаролім, Глибокий потік як люта гірська хвиля – ріка, і води несла, і ялиці з лісів, і пірвала з собою віз власне того самого господаря, як намагалися з худобою перейти грізний тоді потік. І так сталося, що господар Степан Пришляк вертав з сином до міста, а його, мертву вже, доню, несли води з міста…В кілька літ той самий господар теж загинув.1

 

1.Федусевич В. Хроніка парохії і міста МИиколаїва над Дністром // Миколаївщина – Львів – 1998 – Т.1 – с.177.

Старожили села Дроговижа згадують про цей потічок. До 1950 року Дроговизький потічок та прибережна смуга мали зовсім інший вигляд,  у порівнянні з теперішнім. Береги були доступні, тільки де – не – де зустрічалися кущі, про що не скажеш тепер. Дно водойми було піщане, вода чиста, як сльоза, виблискувала на сонці. Діти купалися. Односельчани прали білизну і вистеляли її на лужок. У центрі села з лівої сторони прибережної смуги була левада. На якій збиралася дітвора, грали різні ігри. Також була футбольна площадка, де молодь проводила своє дозвілля, було місце для танців, проводилися фестини. На даний час цієї левади немає. На початку 1970-их років проводилася меліорація. Викопали канал - і левада була знищена. Цим каналом хотіли змінити русло потоку, але така спроба була марною. Адже з лівої і правої сторін є джерельні води, і вода попрямувала старим руслом. Левада змінилася на болотисту місцевість. Прибережна смуга заростає вологолюбним різнотрав’ям: водяним перцем (Polygomum Hydropiper), калюжницею болотною (Caltra palystris), незабудками, дводомною кропивою (Uktica DioicaL.), осокою парвською (cares Brevicollis D.С), остудником голим (Herniaria glabra L.), озиною сизою (Rubus Cacsius L.), щавлем кінським (Rumex Confertus Willd) зрідка конюшиною лучною (Т. repens).

Вздовж берегів потічка тягнеться верболоззя, де – не – де зустрічаються кущі бузини чорної ( Sambucus nigra), ростуть дерева: верба біла (Talix abla), верба козяча ( Talix Scaprea), верба ламка ( Talix Stragilis). Між м.Миколаєвом і с.Дроговижем є толока де випасають поголів’я великої рогатої худоби, чисельність якої різко знизилась. Цьогоріч ці сінокоси були незайманими. У центрі села з правого берега потічка ростуть тополі чорні, тополі тремтячі, берези, липи, тополі білі, плакучі верби, каштани, а також плодові дерева.

   Життя вирує у тій прибережній смузі. На мулистому дні поширені трубочники. Ці прісноводні малощетинкові черви, які відносяться до типу кільчастих червів, є базою живлення для інших тварин. Їх використовують як корм для акваріумних риб. Ці черви можуть жити у дуже забруднених водоймах, а також у водоймах із недостатньою кількістю кисню. Адже у потічка у теперішній час дно замулине, місцями видно пісок. Для цієї тварини є сприятливі умови для розмноження.

   Передній кінець тіла трубочника заглиблений у мул, а задній висувається над поверхнею дна. У шкірі цієї частини тіла особливо багато кровоносних судин, тому хвіст черв’яка виконує функції органа дихання. Чим нижчий вміст кисню у воді, тим енергійніше ці черви роблять коливальні дихальні рухи. Назва цих червів пов’язана з утворенням навколо задньої частини тіла, яка висувається над грунтом, гнучкої трубки, що складається з мулових частинок, склеєних слизом черв’яка. Зустрічаються білі черви (опариші) їх також використовують рибалки, які займаються спортивною ловлею риб. На берегах потічка є сміттєзвалище де знайшли собі притулок вужі ( Natrix tessellate) Цьогоріч кількість особин значно збільшилось. Їх можна побачити на подвір’ї господарів с.Дроговижа.

   Із типу молюсок класу черевоногих  зустрічаються голі слизуни, виноградні слимаки. Фауна прибережної смуги багата на комахи: коники стрибунці, дибки, цвіркуни, мурахи, мухи, комарі звичайні, жук – сонечко, метелики: кропив’янки, павичі очка, махаон, перламутрівки, лимонниці, білани капустяні і т. д.

Із класу павуків – павух хрестових. У маленькому озерці водяться карасі та коропи. Озерце багате на водні і болотяні рослини. Озерце саморегулююча екосистема. Створені ланцюги живлення: 1) мікроорганізми    дрібні ракоподібні     мирні риби; 2) рослини    комарі     жаби. В цій водоймі зустрічаються ставкові жаби ( rana esculenta) кумки, на час розмноження ропухи звичайні (buto, buto, buto).

   Тут необходиться без птахів та ссавців. Досить велика популяція малих і великих синиць ( Parus mayior major L.). Велися спостереження протягом цілого року. Зростає чисельність великих синиць навесні ( лютий – квітень) і восени ( жовтень – листопад). Важко визначити найбільш характерні стадії розміщення цих птахів, оскільки вони трапляються у найрізноманітніших деревних та чагарникових насадженнях. Гніздяться найчастіше у дуплах верб, розщілинах дерев, стовбурів, під карнизами будинків. Кладка у гнізді виявлено від 2 – 12 яєць. Деякі самки починають відкладати яйця другої кладки, коли в гнізді ще є пташенята першого виводку. Живляться різноманітними кормами тваринного та рослинного походження. Взимку збирають падло , кухонні кохидьки, охоче поїдають сало. Господарі с.Дроговижа взимку вивішують куски сала на дерева. Милуються ними, їхньою красою та спритністю. Особливо користь синиці приносять у садах, лімітуючи чисельність  небезпечних комах. Взимку кочує у зграях з великою синицею синиця лазорівка ( Parus coeruleus coeruleus L.), але кількість її становить 10:1. У зимовий період трапляється синиця довгохвоста (Aegithalos caudatus caudatus L.), чаїчка болотна ( Parus palustris stagnatilis Brehm), повзики звичайні (Sitta europaea L.) осілий птах, сороки звичайні ( Pica pica pica L.) гнізда будують на високих вербах, горобці хатні (Passer domesticus domesticus L.) він найбільш масовий, фоновий вид пернатих, у негоду прилітають граки, галки ( Coruus monedula spermologus Vieill). У другій половині квітня прилітає сорокопуд чорнолобий ( Lanius minor Cmel), шпаки звичайні ( Sturnus vulgaris vulgaris L.), мухоловки сірі (Muscicapa striata striata Pallas), горихвістка звичайна (Phoenicutus phoenicurus phoenicurus L.), соловей східний – ( Wscinia luscinia L.), ластівки сільські – Hirundo rusticarustica L. ластівки міськи ( Delichon wrbica urbira L.), кропив’янки ( славкові). У першій декаді травня прилітає і волга європейська ( Oriolus oriolus oriolus L.) Найчисельніший представник дятел великий строкатий – Dendrocopos mayor pinetorum Brehm. У зимовий період прилітають щиглики звичайні, останніх п’ять років невидно, щоб прилітали снігурі східноєвропейські, омелюхи звичайні та ін. Є ссавці: кріт європейський ( Apodenus agrartus agrarius pallas), заєць русак ( Unlpes nilpes arucigera Bechstcin) хом’як звичайний ( Cricitus cricetus chictus) горностай (Mustclo erminiadestiva) лисиця звичайна ( Vlnes velpes arucigera Bechstein), їжак звичайний ( Erinaceus europacus), водні щурі.

   На даній території кормова база багата. Є різноманітні ланцюги живлення. Даний потічок і прибережна смуга є саморегулюючою екосистемою. Тільки цю прибережну смугу потрібно привести у естетичний вигляд.

Ми, гімназисти, не можемо бути байдужими до цього шедевра природи. Ми побачили цілющі джерела, які живлять потічок. Він живить велику річку Дністер, але є недбалість людини. Тут можна зустріти неподобство сміттєзвалищ біля берегів(св.8),  вплив каналізаційних стоків.

Світлина 8

Хоча сільська Рада с.Дроговиж щорічно бере участь у проведенні весняної толоки, але цього недостатньо. Коли проходить передвиборча компанія до місцевих Рад, то претенденти на голову сільської Ради у своїх программах обіцяють, що наведуть належний екологічний стан потічка і його прибережної смуги, але віз і досі там.

   Ми закликаємо кожного жителя м.Миколаєва, с.Дроговижа, щорічно брати участь у проведенні весняної і осінньої толоки. Привести у належний стан всю прибережну смугу, щоб самому було приємно подивитися на природу потічка.

 


Зупинка 2 «Через віки»

«Заклад» у Миколаєві і родина Скарбків

Гроші - минучість,

пам'ять – вічна…

 

Десь за 37 км від Львова, поблизу Миколаєва, між Дроговижем та Демнею є маленький населений пункт під назвою Заклад. У цьому селі мешкає близько 300 осіб.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\map_zaklad.jpg

Сьогодні це не зовсім привабливе місце на західній околиці міста, де розташовані обласна психіатрична лікарня, виправна установа та невеличкий житловий мікрорайон. Півстоліття назад це була одна з перлин Галичини. Навколо замку, збудованому у англійському неоренесансному стилі першої половини XIX ст., ряди котеджів, оранжерея, сад, озеро з альтанами та причалами для човників, а трохи далі ландшафтний парк із впорядкованим цвинтарем, та каплицею у неоготичному стилі. Така ж католицька церква у неоготичному стилі, збудована з тесаного каменю дем’янськими каменотесами на початку XX ст., збереглася у Демні. Всі ці будови, як і перша львівська опера (нині театр ім. М.Заньковецької), пов’язані з родиною графів Скарбків.

Хто такі графи Скарбки гербу Абданк, як вони потрапили на Миколаївщину і для чого збудували „Заклад»? Історія сусідніх народів завжди переплітається, і у цих переплетеннях бувають світлі і темні сторони. Початки роду Скарбків губляться в глибині віків. Перші відомі з документів представники родини були малопольськими лицарями і писалися „з Гори». За родовою легендою лицар Ян з Гори, один з посланців краківською князя Владислава Локєтка до цісаря Священної Римської імперії германської нації Генріха VII Люксембурга (1308-1313), будучи запрошеним до цісарської скарбниці, зняв з руки золотий перстень і кинув до купи золота, сказавши „Aurum auro addimus» („Золото золоті примножує»). З того часу родина почала носити прізвисько Скарбек, яке вона успішно виправдовувала впродовж віків. Джерела зберегли відомості про внуків Яна: Святослава з Гори (який згадується у грамоті короля Людовика Анжуйського від 1375 р.) та Сулько з Гори (який був земським суддею краківським у 1393 р.). Правдоподібно, походили вони з Гір Високих Сандомирських і були близькою родиною знаних магнатів Бучацьких гербу Авданець, чиї родові володіння були в цьому районі (до отримання подільських маєтків).

Син Святослава (чи Сулька) лицар Якуб Скарбек з Гори (+ 1438 р.) у 1408 р. був в числі польських лицарів, які брали участь у поході угорського короля Сигізмунда Люксембурга до Боснії проти турків. У 1410 р. він був учасником знаменитої битви під Грюнвальдом у складі краківської хорогви, куди входили найзнаменитіші польські лицарі. У цій битві Якуб Скарбек взяв у полон щецинського князя Казимира, який виступав на стороні хрестоносців. Весною 1415 р. король Владислав Ягайло послав Якуба у Адріанополь до турецького султана з пропозицією 6-річного угорсько-турецького перемир’я та мирних переговорів за посередництвом Польщі. Місія була успішною і сприяла подальшій дипломатичній кар'єрі Якуба. У 1422 р. він був при підписанні мельненьського миру, а у 1436 р. бжеського. У цей період сформувалися володіння Скарбків в галицькій землі з центром у Шаранчуках. Крім того, значні володіння родини були у Сандомирському повіті з центром у Горі Високій та Теребовельському повіті. Дружину його звали Фенною, походження її незнане.

Якуб і Фенна Скарбки мали двох синів: Богдана та Яна. Богдан не залишив потомства і всі родинні добра перейшли до Яна, який одружився з Анною з Поморян, дідичкою значних володінь, успадкованих за батьком, львівським хорунжим Миколаєм Свинкою. Від цього шлюбу народилося двоє синів (Рафал та Петро) і дочка, прозвана Клодницькою, яку видали за суддю землі галицької Мартина Волчка (ця родина походила від боярина Волчка з Дроговижа, який одним з перших галицьких бояр визнав короля Казимира III, за що князь Любарт-Дмитро Гедимінович розрушив його містечко Дроговиж, залишки якого збереглися на горі поблизу траси Львів - Ужгород, вище нинішнього села). Петро не мав дітей, а у Рафала було три сини: Андрій, Мартин та Ян. Від Андрія походить старша («галицька») гілка Скарбків, основні володіння якої були у Галичині, від Яна - молодша („лєнчинська») гілка. Мартин нащадків не мав.

У Андрія було троє дочок та син Рафал, поручник коронних військ. Від шлюбу з Ядвігою з відомої родини П'ясецьких у нього був син Криштоф (бл.1630-1706), гусарський полковник коронних військ (1683) і каштелян галицький (1691), учас­ник козацьких війн. Він був лідером галицької шляхти і її послом майже на всіх сеймах від 1668 р. Його поховали у Львівській катедрі. Був одружений двічі. Від першої дружини мав синів Владислава Йозефа (1660-1713) та Яна (1661-1733), архієпископа львівського (з 1709 р.) і дочку Софію ( + 1730). Від другого шлюбу з Геленою з Голинських (+ після 22.04.1703) мав єдиного сина Антонія.

Антоній мав трьох синів. Михайло став каноніком і кантором львівським. Другий син Рафал Людовик Скарбек (+ бл.1793 р.), хорунжий коломийський, успадкував всі маєтності галицької гілки родини. Першою дружиною Рафала Людовика була єдино дочка інстигатора коронного Павла Беное - Магдалина (+ 1740), яка принесла мужу величезні багатства. Від цього шлюбу народилася дочка Юліана. Від другого шлюбу з Терезою Богушівною народилися Ян, Людовик, Габріель, Бригіта, Софія, Текла га Олена. Основні добра родини успадкував Ян Скарбек (+ 1784), староста чортовецький.

20.11.1780 р. в Обертині біля Коломиї у графа Яна Скарбка і його дружини Терези Бєльської народився єдиний син Станіслав Мартин Скарбек. Рано залишившись сиротою, при родах померла мати, а через 4 роки - і батько, хлопчик виховувався у старшої з тіток Юліани, дружини власника роздільського ключа Франциска Ржевуського. Його дитинство пройшло у роздольському замку і його прекрасних околицях («Роздільській Швейцарії»). На науку хлопчика віддали до колегії піарів у Золочеві, а пізніше до львівської гімназії (1792-1800). У 1793 р. Станіслав отримав за заповітом діда Рафала рожнятівський ключ у Долинському повіті, у володіння яким вступив у 1801 р. У 1802 р. по смерті тітки Юліани до нього відійшов берездовецький ключ у Бібрському повіті. 27.05.1805 р. нащадки Рафала Людовика Скарбка підписали угоду про поділ родинних маєтків. За цією угодою Станіслав уступив молодшому братові Iгнацію бурштинський ключ з батьківських маєтків, зобов'язавши його збудувати і утримувати шпиталь для убогих. Вже з того часу у одного з найбагатших людей «королівства Галіції і Лодомерії» почала проявлятися любов до філантропії. Ігнацій Скарбек (1842), великий ловчий коронний галицький, дотримав угоди і влаштував притулок для хворих у Бурштині.

Одружившись із вродливою Софією Яблоновською (мала фіалкові очі, волосся золоте, що звивалось до вузької талії), яка була на 18 років молодшою за нього, граф Скарбек осипав і засипав її різноманітними подарунками, які потім із частиною своїх маєтків міг закласти в борг. Їхнє спільне життя тривало недовго. Але сам процес розлучення тривав довгих 11 років. Вони жили, як казали тоді, в сепарації.

Весь цей час на Софію чекав відомий польський комедіограф О. Фредро. (На противагу Станіславу Скарбеку, граф Олександр Фредро, наполеонівський офіцер, романтик, галантний кавалер і король балів, звичайно мав більше шансів завоювати серце красуні Софії.

До розлучення із Софією Скарбек перебував то в ейфорії, то в депресії, хотів покінчити життя із-за коханої. Якось програв із нею спір. А вона з монети, яку виграла, зробила перстень із символічним написом: «Якщо не тут - то там ». У 1828 році після смерті батька письменника Софія Скарбек (Яблоновська) виходить заміж за Олександра. Вона мала єдину слабість : любила біжутерію. Родичам Софії не подобався новий чоловік - Фредро. Вони не були на шлюбі.

 

Станіслав Скарбек мав симпатію. Звали її Анною, чоловік був конюшим і вони жили в Закладі. У Миколаєві у XIX ст.. ходили чутки, що з чотирьох дочок Анни дві були від графа. На його кошти була збудована перша кам’яниця у Миколаєві, яка належала Анні. Будували її також дем'янські каменотеси  (там був банк, а нині казначейство, вул. А. Шептицького).

 

Сама Анна, яка надовго пережила С.Скарбека, у цій кам'яниці  не жила, а тільки здавала її в оренду. Там відбувалися також міські прийоми та бали. Довший час oрендарями була сім'я повітового комісара Ю Шнайдера, дочка якою Юлія (Уляна Кравченко) описала цей період у біографічній повісті „Хризантеми".

Граф Станіслав різко відрізнявся від людей свого кола. Він не любив бали, мундири, не міг тинятися без діла та їздити на модні курорти. Він був діловою людиною, будував млини, бойні для худоби, розробляв поклади болотної руди, Станіслава СКАРБЕКвиготовляючи селянський реманент, цвяхи та інші речі (в Долині та Рожнятові). За натурою він був гравець і не раз опинявся на межі банкрутства після ризикованих операцій.

Граф Станіслав Скарбек стояв осторонь державної служби та публічної політики. Тільки у 1809 р., коли польська шляхта у Галичині виступила на підтримку відродженого Наполеоном герцогства Варшавського, на короткий час долучився до цього руху і був поставлений генералом Олександром Рожнєцкім інтендантом жуп соляних і добр державних у Стрийському та Самбірському округах. Але після повторного зайняття австріяками Львова назавжди відійшов від будь-якої служби. З того часу він перетворився на одного з найбільших капіталістів-промисловців Австрії. Дивуючи інших магнатів, які спокійно прогулювали батьківські маєтки, він з азартом грав на біржі, брав величезні позики і кредити, купляючи нерухомість, обладнання і машини, відкриваючи підприємства.

При графі Станіславі бурхливо розвивався металургійний промисел у Галичині, однією з перлин якого була Дем’янська димарка. Будувалися водяні і парові млини, лісопильні, броварні та гуральні, випасалися і відгодовувалися  величезні стада великої рогатої худоби, яка продавалася на ярмарках у Перемишлі, Відні і Оломоуці. Граф брав в оренду різницькі заклади, продавав шкіри на ринках Європи. Довший час він боровся за втілення ідеї будівництва каналу між Сяном і Дністром, який би з’єднав Балтійське море з Чорним. Враховуючи, що на той час Дністер був судноплавним від Роздолу, ця ідея не виглядала зовсім утопічною. Австрійський уряд врахував її у своїй програмі розвитку судноплавства на малих ріках.

Після включення до складу Австрії Дроговизьке староство, на території якого знаходилося місто Миколаїв та 9 сіл (Дроговиж, Тростянець, Демня, Велика Воля, Мала Воля, Стільсько, Ілів, Дуброва та Устя), як королівський маєток було включено до державних маєтків і оцінене,  в 153180 золотих ринських. Нa аукціоні у 1820 р. староство викупив граф С.Скарбек за 178630 золотих ринських. Для цього йому довелося продати берездівецький ключ, але з огляду на поклади заліза та каменю, граф пішов на такі трати. Місто зберегло свої привілеї, але за користування пасовищами та лісом тепер платило до графської скарбниці. Населення сіл в рахунок повинностей мало копати руду і виконувати інші роботи із обслуговування дем'янської димарки. Всі роботи понад інвентар граф оплачував: він був прихильником більш ефективного капіталістичного виробництва. 

Берездівецький ключ граф відкупив вже у 1836 p., а також багато нерухомості у Львові. Скрізь населення нових володінь залучалося до його промислів і торгівлі.

Виступав він також патроном і покровителем громад Дроговизького староства. У 1843 р. на його кошти була збудована  церква  св.Параскеви у Стільську. Його коштом зроблено реставрацію костьолу у Миколаєві. Однак миколаївські міщани мали жалі на графа, який довго не хотів дати грошей на будівництво кам'яної церкви св. Миколая . Правда, німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який оглядав дерев'яну церкву у 1838 p., взяв сторону графа, зважаючи на красу цього храму, збудованого у 1733 р. Врешті граф уступив і зробив перший внесок на будівництво нині існуючого храму св.Миколая.

Станіслав Скарбек добре знався на тонкощах архітектури, поезії, музики і театру. Він багато подорожував Європою, їздив Францією та Італією, гірськими курортами Австрії та до водолічниць Чехії. Особливо любив проводити літо у Тренчині. У Нуседорфі  під Віднем він вибудував собі прекрасний палац. Другий такий палац-замок почали зводити дем'янські каменотеси між Дроговижем та Демнею, де одночасно розбивався ландшафтний парк та облаштовувалося озеро. 1.01.1818 р. граф звернувся до департаменту Станів Галіції за дозволом на будівництво театру у Львові на зразок віденських.

Ця ідея була підтримана директором німецького театру у Львові Ф.Буллою і подана 13.09.1819 р. намісникові Ф. Гауеру. 23.01.1819 р. Скарбек звернувся безпосередньо до цісаря Франца. Але у графа були багато противників, і справа затягнулася. Замість дозволу цісар дарував йому тільки титул цісарського королівського підкоморія. 28.10.1833 р. граф знову звернувся до намісника ерцгерцога Фердинанда д’Есте і нарешті отримав дозвіл. Архітектор Людовик Піхль до 1.03.1834р. виконав проект будови. Кошториси допоміг зробити шеф львівського будівельного уряду Іоганн Зальцман, який пізніше разом з Скарбком вніс немало змін до початкового проекту. 15.09.1835 р. було отримано згоду від цісаря Фердинанда І. А контракт на будівництво був підписаний лише 7.12.1837р. Місто подарувало графові безоплатно землю під будову на місці Нижнього замку та взяло на себе зобов'язання закрити під кам'яне склепіння р.Полтву, а також дозволило уживати для будівництва цеглу з міської цегельні. Цей документ було підписано 2.02.1838р.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\foto_b1.jpg

Будівництво доручив І.Зальцманові, якого Скарбек вислав до Франції та Бельгії для запозичення нових технологій. Рівночасно у Фрідріха Польманна було замовлено нові декорації, для чого граф оплатив його поїздку до Італії. Будівництво театру було закінчено до 1842 р. Театр міг помістити 1400 глядачів. Для завершення внутрішніх приміщень і комплектації трупи Станіслав Скарбек заложив Дроговизьке староство і взяв позику 80 тис. золотих ринських. Театр було відкрито 28.03.1842 р. постановкою драми Ф.Грільпарзера.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_4_43667.jpg

Першими постановками керував сам Скарбек з трьома режиссерами. У 1843 р. він поставив директором Я.Пеллета, а у 1844 р. замінив його на Ф.Тромме. Першою польською драмою були "Шлюби панянські" Олександра Фредра, поставлені 29.03.1842 р.

 

Для акторів граф видав спеціальні права «Права для театру…» з 23 параграфів. Постійними в репертуарі театру стали драми Шекспіра та Шіллера. Сам граф займався роботою театру, підбором акторів та репертуару аж до смерті.

У 1846 р.  граф заклав «Фундацію пенсійну для акторів, режисерів і співаків театру графа Скарбка у Львові», поклавши в його основу кошти, отримані від галицького сейму, який проводив перші засідання у приміщенні театру, поки було збудовано будівлю сейму (нині головний корпус Національного Університету ім. І. Франка).

У 1840 р. граф Станіслав Скарбек заклав «Інститут для сиріт і убогих», засади існування якого були оформлені цісарем 27.02.1844 р. Заклад, основні будови якого мали бути розташовані поблизу замку в околиці  Миколаєва між Дроговижем та Демнею і на юридиці м.Миколаєва (нині ліцей ) ( початково граф мав намір організувати притулок у Львові, але наштовхнувся на протидію міської влади) мав приймати сиріт, народжених у Галичині, не залежно від національності, але виховувати у католицькому дусі. Хлопці і дівчата мали здобувати освіту і фахове ремесло. Дівчат мали навчати куховарства, городництва, шиття та домашнього господарства. Окремий притулок організовувався для одиноких пристарілих. Для забезпечення притулку граф віддав більшу частину свого маєтку: дроговизьке староство, берездівецький ключ та інші володіння, всього 3 містечка та 28 сіл з 30680 га землі, будинок театру та звіринець у Львові. "Інститут" або "Заклад графа Скарбека" отримав цю нерухомість у вічне володіння. Згідно із статутом ним мала управляти Надзірна рада, очолена куратором, який мав бути з родини Скарбків і за виконання своїх функцій мав право користуватися замком та львівською квартирою, розташованою у приміщенні театру.

Не маючи власних дітей, ображений на брата, який відмовив йому у допомозі в скрутний момент чергового банкрутства, граф Станіслав вирішив не залишати родині спадщини, а всі маєтки Миколаївського ключа віддати під будівництво і утримання сиротинця.

На австрійських картах XIX ст.. поряд із Дорнфельдом ( Тернопілля) можна побачити на місці сьогоднішнього Закладу напис Waizenhauz, що означає сиротинець.
Галичина була включена до Австрійської імперії у 1772 році після поділу Польщі як королівство Галіції і Лодомерії зі столицею у Львові. Після Наполеонівський війн до неї було приєднано герцогство Крацівське і відбувся поділ відповідно на Східну і Західну. Але столиця залишалася у Львові, де був намісник цісаря, парламент (сейм), до якого обирали навіть селян, та міністерство.

Станіслав Скарбек вів переговори із батьками міста Львова про побудову такого приміщення у місті Лева, але тогочасні керівники , затягнули вирішення цієї справи на кілька років. Бачачи безперспективність вирішення питання про виділення землі у Львові, граф у 1844 році приймає рішення про побудову приміщення на своїх землях між селами Дроговиж та Демнею . Відповідно до заповіту, який він склав у 1848 році, навчально-професійний заклад отримав офіційну назву " Інститут дроговизький для сиріт і вбогих ". Директором якого Станіслав Скарбек іменував доктора медицини Адама Раппопорта, який разом із тим мав займатися куруванням хворих . 01.08.1843 р. "Декларація дарування .."

"Я, нижчепідписаний Станіслав Абданк граф Скарбек, ц.к. підкоморний, син Івана графа Скарбека і Терези з Богушів, мої маєтки, які отримав у спадок і які примножив своїм старанням, постановляю: у маєтках моїх в Дроговижі в землі Стрийській, Інститут закласти і побудувати та утримувати цей Заклад, використовуючи мої маєтки".

Відповідно до "Документа фундації Станіслава Скарбека", граф всі свої маєтки, які він у Галичині мав, заповів на утримання Закладу у Дроговижі, а саме:

а) маєток Рожнятів в краю Стрийськім, який складався з сіл Рожнятів, Старе Село, яке зараз є частиною м. Рожнятова, Ріпне Яцівка, Лоховім і Добряни (сьогодні це Івано-Франківська обл.), що перейшли у його власність внаслідок спадку від 1793 року, а в році 1801 переписані на нього;

б) маєток Берездівці в краю Бережанськім, який складався з містечка Берездівці і сіл Кути, Ганки, Тужанівці і Підгірці, які отримав року 1800, а потім, в 1822 році, продав Иосифові, графові Калиновському, з метою акумуляції фінансів для побудови у Львові найбільшого за площею театру у Європі, що вміщав 1460 глядачів і займав третє місце за кількістю глядачів після Дрезденського і Ла Скала в Італії. У фундамент театру вбито 16 тисяч дубових паль, які взято із лісу біля Устя. Зараз це львівський драматичний театр імені Марії Заньковецької, для обудови якого використовували каміння із кар'єру у Демні. Маєток Берездівці граф відкупив у 1836 році;

в) містечко Жидачів в краю Стрийськім;

г) маєток Жаб'є (зараз Верховина, Івано-Франківської області) і Студійка в краю Стрийськім;

д) маєток Дроговиж в краю Стрийськім, яке складалося з містечка Миколаєва та сіл Дроговиж, Розвадів, Надітичі, Верин, Воля, Демня, Тростянець, Стільсько та Ілів, які від цісарсько-королівського комітету (комори) 1820 року купив;


е) театр у місті Львові, який збудував за власні кошти у 1844 році, і який мав щомісяця давати у сиротинці не менше десяти! польських вистав, а також інші будови Львова.

Радою керував куратор Інституту, а постанови більшості членів брались до уваги. Граф Скарбек довіряв становому галицькому відділові контроль над керівництвом Закладу, а також переглядати фінансові рахунки куратора, вести контроль за веденням обліку касових розрахунків. Щороку діяльність Інституту мала висвітлюватись перед громадськістю. Під наглядом Ради і куратора Закладу залишався:

а) директор з річною оплатою 1000 злотих ринських, безоплатним помешканням, який також мав "вільне ложе у театрі Львова";

б)економіст - 800 зл.р;

в) навчально-професійний відділ - 2 вчителі по 400 зл.р, 2 вчительки - 300 зл.р кожна, директор ремісничої праці - 500 зл.р, двадцять чотири майстри різних "ремесел" - не більше 500 зл.р кожний; хірург - 300 зл.р. адвокат - 500 зл.р. У 1875 році адміністраційна Рада Інституту підвищила вищезгаданим особам зарплату в 2-5 разів .

Усі свої маєтки меценат Скарбек власним рішенням від 20.03.1844 року заповів на утримання Інституту дроговизького для сиріт і вбогих. Згідно Статуту цей заклад призначався для провінції Галичина. Інститут доброчинний, доступний тільки для галичан. До них належали не тільки народжені в Галичині мешканці, але і такі, хто в цій провінції мав маєтки. Всі стани, які визнавали християнську релігію галичан, мали рівні права і приймались до Закладу з умовою дотримання прийнятих правил.

Кожних 6 місяців дирекція оголошувала про наявність вільних місць та інформувала про це парафії та "домінії". До убогих, які приймались, належали ті, що не мали ніяких засобів утримання, а також достатньо літні люди, які у звичайних умовах не могли забезпечити собі потрібне утримання. Вік прийняття для чоловіків був не менше 60 років, а для жінок - 55 років. Убогі, які були тяжко хворі, що вимагали до себе особливо лікарську допомогу, не приймались до Закладу. Особи, прийняті до нього, які захворіли, лікувались у лікарні Інституту, а тяжко хворі - у головній лікарні Львова коштом Інституту.

Приймались шлюбні убогі чи нешлюбні діти без батька і матері. Хлопці - з 7-10 років від народження, а дівчата - з 6-8 років включно. Сироти, які мали достатній маєток на своє утримання, не приймалися. Але до нього приймалися діти, родичі яких не могли їх утримувати, відповідно до рішення адміністраційної Ради.

Прийняті сироти були на повному утриманні Інституту, вивчали релігію, читання, письмо і рахунки, польську і німецьку мови, навчалися ремеслу відносно до своїх можливостей. Сироти, які не хотіли дотримуватися правил Закладу, виключались і доставлялись до "місцевої влади". Випускникам Інституту видавались відповідні документи про набуття певної професії. Відкриття Інституту дроговизького відбулося 17 березня 1875 року (загальна територія була 30 га). Для сиріт, які порушувати порядок або моральність, були такі покарання: а) скорочення чи усунення від гімнастики; б) зміна або ущільнення їжі; в) "відособлення"; г) у надзвичайних випадках карали тілесно.Призначати тілесну кару міг тільки директор Інституту і виключно для хлопців. Брутально поводитись з дітьми суворо заборонялося. Із найстарших учнів було організовано пожежний відділ. Для слухання Служби Божої, меси, молитви та інших релігійних навчань було збудовано в околиці Інституту каплицю. Відправляли Службу Божу і проводили релігійну науку духівники греко-католицького та латинського обряду, які жили у Закладі, де були розміщені також і лікарня, аптека, пекарня, спільна кухня, пральня, магазин, будинки-котеджі.

Князь Кароль Яблоновський виявився напрочуд вдалим куратором „Інституту графа Скарбека" і з точністю виконав волю покійного. Він завершив будову замку, збудував котеджі для сиріт та старців поблизу нього, оранжерею, заклав сад тa господарські будови і вибудував школу з майстернями в Миколаєві.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\800px-Наполеон_Орда.Дроговиж.jpg

На фронтоні головного входу ще збереглася дата латинськими літерами – MDCCCLXV – 1865, римське літочислення: М означає 1000, D - 500, C - 100, L - 50, X -10, V - 5. Скоріше за все, це рік коли почали зводити будинок.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_1_37107.jpg

Заклад має одну вулицю, яка впирається у величезний палац (сиротинець) графа Скарбека, збудований в англійському неоренесансному стилі. Палац має форму літери «П»: тільки широкої і на коротеньких «ніжках».

Загалом територія замку дуже велика, однак занедбана і навіть трохи моторошна. По цій території навколо замку можна спокійно пройти і оглядати будівлю, працівники лікарні практично не зважають на нечастих приїжджих гостей.

Сфотографувати весь палац просто нереально, настільки він великий. Навіть центральний вхід у будинок (дашок літери «П»), що має три поверхи, неможливо охопити. Перед входом алеї з пишними ялинами, клумбами. (додаток 3).

Це будівництво було завершено у 1872 р., а сам Заклад відкрито у 1875 р., коли прийняли до притулку 345 сиріт та 51 старця. Школа, організована у Миколаєві, давала ґрунтовну освіту на рівні міських шкіл: 6-класна для хлопців і 4-класна для дівчат. Крім шкільного навчання, хлопці опановували спеціальності столярів, кравців, шевців, бляхарів, ковалів, слюсарів, стельмахів і гончарів, а дівчата вчилися куховарити, шити та інших домашніх справ. У притулку працювало 23 вчителі та майстри, які утримувалися коштом „Інституту".

Допомагав князь К.Я6лоновський і у завершенні будівництва кам'яної церкви св.Миколая у Миколаєві.

Кароль Яблоновський помер у 1885 р. Синів у нього не було і, виконуючи волю покійною Станіслава Скарбека, він підшукав представника молодшої „лєнчинської» гілки родини Скарбків. Ця гілка також виправдовувала родинне прізвище і дала немало цікавих людей. Молодший син Рафала - Ян успадкував добра в Галицькій землі. Він мав одного сина  Петра і дочку Малгоржату, видану за Миколу Баворовського. Син Петра — Ян брав участь у поході на Прибалтику. Він одружився із знатною шляхтянкою Глембоцькою і мав з нею сина Станіслава. Станіслав одружився з дочкою земською судді лєнчинського і успадкував його маєтки. Він мав трьох синів: Казиміра, Яна — ловчого іновроцлавського та Владислава — каштеляна конарського, який помер у 1711 р. Його син Франтишек Скарбек (+ 1749) зробив велику кар'єру, займаючи послідовно уряди хорунжого, каштеляна і воєводи лєнчинського, а також успадкувавши по обох дружинах значні маєтки на Куявах.

По ньому залишилося троє синів: Ян (6л.1710-1772), каштелян іновроцлавський; Владислав (+ 1761), генерал-майор коронної армії; Войтех (+ 1759), староста тушинський, і дочка Маріанна. Від другого шлюбу з Констанцією фон Брухенталь Ян Скарбек мав також трьох синів: Євгенія, який помер молодим; Міхала, офіцера піхоти, учасника повстання під проводом Т.Костюшки, який загинув у бою з прусаками, та Каспера (1763-до 1824). У Владислава був єдиний син Карл Євсевій, після якого залишилася тільки дочка.

Надзвичайно цікавою людиною був син Каспера — граф Фредерік Флоріан Скарбек (1792-1866). Відомий польський письменник і суспільний діяч, професор політичної економії Варшавського університету, автор серії політико-економічних досліджень: у «Elementarnt zаsаdy gospodarstwa narodowego» («Елементарні засади народного господарства». — Варшава, 1820), «N а u k а administracyi» («Наука адміністрації». — Варшава, 1821), «Rys n а u k і finansow» («Очерк наук фінансів». — Варшава, 1824), «Dykcyonarz еkonomii politycznej» («Конспект політичної економії», 1828) і «Theorie des richesses sociales» («Теорія науки народного господарства. Париж, 1830; польський переклад під заголовком «Ogolne zasady nauki gospodarstwa narodowego» - Варшава, 1859); трактат „Історія князівства Варшавського” (Варшава, 1860). Написав також повісті „Пан староста», «Софія Прибилянка», які користувалися в свій час широкою популярністю, а також цілий ряд інших творів, зокрема історичну повість «Тарло». Для театру він написав 25 п'єс, з яких згодом видані були тільки 13, під заголовком „Театр Фредеріка Скарбка» (Варшава, 1847). Окремі з них були поставлені у Львові в театрі двоюрідного брата Станіслава. Частина праць Ф. Скарбка були перекладені французькою та іншими мовами. Його наукові роботи та художні твори не втратили свого значення, про що свідчить їх перевидання у 1928, 1936 та 1955 роках.

У 1828 р. Фредерік Флоріан виїхав за кордон для вивчення пенітенціарної системи (утримання у в'язницях) та системи охорони здоров'я у різних країнах Західної Єврони. Після повернення займався реформуванням тюрем у Царстві Польському, яке входило до Російської імперії, ратував за систему одиночних камер.

Подібно до двоюрідного брата Станіслава також займався філантропією, заснувавши у Варшаві притулок для жебраків і залишених без догляду дітей.

Фредерік-Флоріан мав трьох синів: Йозефа (1819 - після 1861), репресованого за участь у польському повстанні 1861 р.; Генріха Станіслава Леона (1839-1904); Владислава (1842-1855) та дочку Софію (1847 -?). Генріха Станіслава Леона обрав князь Кароль Яблоновський за куратора „Інституту графа Скарбека».

У 1885 р. став куратором “Інституту графа Скарбека” і оселився у львівській квартирі у будинку театру. Треба сказати, що на цей час його матеріальне становище було важким і посада куратора була своєчасною. У 1889 р. граф Г.-С.-Л. Скарбек офіційно був звільнений з російського підданства і, продавши свої маєтки в Польщі, докупив нерухомість в Галичині, а також успадкував більшу частину добр „галицької лінії” родини. На той час він повністю поринув у справи культурного життя Львова та притулку. Щодо останнього то помітну роль тут відігравала його дружина Олександра, активна діячка Товариства ім. Святої Саломеї, королеви галицької, яке опікувалося вдовами і сиротами. Вона жила переважно у замку в Закладі і слідкувала за станом школи, харчуванням сиріт, сама займалася з дівчатами. Ще довго пам\'ятали жителі Демні, частина яких працювала у притулку, графиню, яка знала все про кожну дитину, а найздібніших скеровувала на науку до Варшави за кошт притулку, правда перед цим „записавши поляком”, тобто у метричну книгу костьола. Генріх Станіслав також цікавився дем’янськими каменотесами і майстрами кам’яної скульптури. Ними був збудований з тесаного каменю і оздоблений костьол у Демні. Але особливим його захопленням були роботи карпатських мосяжників (декорування намистинками бісеру) і різьбярів. Під час війни  загинула і велика бібліотека спеціальних праць з економіки і різних галузей сільського господарства та рільництва, яку збирали покоління Скарбків. Різноманітні експерименти з рільництва та городництва ставилися у парниковому господарстві притулку за участі вихованців. Граф спеціально запросив болгар, які навчали вирощуванню помідорів, баклажанів, солодкого перцю, різноманітних салатів. Селяни навколишніх сіл, які працювали у притулку, також навчалися передової агрокультури. „Заклад” мав і молочні ферми, і власну переробку.

Граф Генріх Станіслав Леон Скарбек помер 2.01.1904 р. у Львові, а 5.01.1904 р. був перевезений до Закладу і похований у каплиці поруч з дядьком. В його труні також шукали золото. Розорена і викинена труна з останками його дружини Олександри Скарбек (1846-1917).

Граф Фрідріх Франтішек був останнім куратором притулку і „Інституту графа Скарбека”. Це було процвітаюче капіталістичне сільськогосподарське підприємство, вартість маєтку якого у 1905 р. складала 2,7 млн. золотих ринських. У 1907 р. тут навчалося 147 хлопців та 131 дівчина. До 1912 р. в притулку отримали різні професії 674 хлопці та 424 дівчини . Більшість сиріт були українського походження, але виховували їх у дусі польського патріотизму. Тому майже всі вихованці притулку у часи польсько-української війни були в рядах польського війська. Мало змін відбулося після війни. „Інститут графа Скарбека” навіть у період післявоєнної кризи та європейської кризи 30-х років зумів вижити і забезпечив функціонування притулку. Була тільки реорганізована система освіти. Вихованці отримували початкову освіту і далі продовжували навчання у трирічній ремісничій школі, яка готувала ковалів, слюсарів, столярів, кравців, шевців, бондарів, малярів і лимарів. Притулок і школа діяли до вересня 1939 р. Фрідріх Франтішек, подібно до більшості Скарбків, був далеким від політики і цікавився сільським господарством. До кінця війни він не дожив.

У вересні 1939 р. з притулку вигнали всіх – і вихованців, і персонал. Дві старенькі черниці, які доглядали вихованок, не мали куди йти. Їх прийняли у Демні місцеві жителі. У замку та котеджах розмістився кавалерійський полк. Були збудовані конюшні. У кінці червня, відступаючи, кавалеристи підпалили замок, який горів кілька днів. Німці використали будови замку та містечка під табір для військовополонених. Залишився табір і після їх відступу. Військовополонені німці, які перебували у ньому, будували Миколаївський цементний завод. Після ліквідації табору будівлі передали Міністерству охорони здоров’я, яке розгорнуло у замку психіатричну лікарню, а у котеджах поселило обслуговуючий персонал. Озеро і околиці ще до середини 1960-х років служили місцем відпочинку. Коли почалося будівництво виправної установи озеро закрили. Тепер – це велика стічна яма для каналізації лікарні та установи. Старі очисні споруди скарбківських часів діяли ще у 1980-х роках.

Родина графів Скарбків належить перш за все історії і культурі польській, але діяльність окремих з них, пов’язана з Миколаєвом та його околицями, безперечно, пересікалася і мала вплив на культуру українську і вплив цей не був поганим. Вже це заслуговує на добру пам’ять, особливо сьогодні, коли ми збираємося до європейського дому.

Напевно, за прикладом Європи, вартувало би відновити замок та очисні споруди, вичистити озеро, відновити (що ще можливо) на цвинтарі, і використовувати цей комплекс (разом з Демнею із її унікальним цвинтарем – відкритим музеєм дем'янської кам'яної скульптури) для туризму та відпочинку, тим більше, що він при міжнародній трасі. У світі люди на таких пам'ятках заробляють непогані гроші. Правда, заважає сусідство виправного закладу, Але може настануть часи, коли не потрібно буде стільки таких закладів? Скарбки були прекрасними економістами та добрими господарями. Вони демонстрували можливості місцевої господарки. Може будемо, нарешті, чогось вчитися від свого минулого?

 

Помер граф Скарбек у одній із кімнат свого ж театру 20.10.1848 р., заповівши у майбутньому перепоховати його у Дроговижі. Відкриття гробу на Личаківському кладовищі Станіслава Скарбека відбулося у 1888 році Для ексгумації була створена спеціальна комісія. Після відкриття мурованого гробу у спорохнявілій дерев'яній труні комісія побачила, що кістяний скелет був добре збережений, на ньому можна було побачити чорний його сюртук і взуття. На грудях лежав почорнілий образок із зображенням Ісуса Христа.

Прах графа Скарбека та його племінника Владислава було перекладено у подвійні металічні труни. Після віправлення меси ксьондзом Монджеєм труни поклали на відповідний лафет. Меса супроводжувалася відспівом хору львівського театру імені Скарбека. Під марш Шопена повезли залишки тіл вулицями Львова до "залізничного двірця", а далі - до Миколаєва. Із Миколаєва шлях процесії пролягав до Закладу, де у новозбудованій на той час родинній каплиці, яка знаходилася у невеликому гайку, у крипті було покладено прах обох Скарбеків. Звідси, з тишини вічності, граф-меценат уперше подивився на своє дітище - Заклад не земними очима, а очима вічного Неба.
На сьогоднішній день каплиця знаходиться у плачевному стані, пограбована, оббита. Вікна зяють порожнечею. Звід частково провалився. Крипта двопроверхова ділиться на ліву і праву частини. "Золотошукачі" металу залишили свіжозрубаний стовбур граба, яким намагалися вибити останню решітку з вікна ... Не змогли... Тільки стовбур німо дивиться у голубінь неба. Навесні 2009 року впав ранений на землю пірамідоподібний дах. Навколо каплиці, яка досягала у час свого повнокровного життя до 15 метрів висоти, розмістився цвинтар приблизно 50x100 метрів. Ще можна побачити рів, який оповивав і оберігав спокій тих, хто заснув тут навіки. Перед каплицею знаходиться кілька десятків могил: пограбованих, розбитих, розкопаних «сволочами», а саме так за часів України-Руси називали двоногих істот, які займалися руйнуванням могил. Усі надмогильні пам'ятники, які робили, мабуть, майстри із Демні, повалені на землю. На деяких із них, оповитих мохом, можна прочитати написи церковнослов'янською та польською мовами.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_2_43667.jpg

 Зараз у палаці графа Скарбека, ліве крило якого має 5 поверхів, а праве - 4, що з'єднані двоповерховим приміщенням, знаходиться лікарня обласного підпорядкування. Завдяки старанням головного лікаря  у приміщенні створено музей.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\006.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\008.jpgВідвідувачі мають нагоду побачити портрет графа Скарбека, картину із загальним виглядом палацу, фотографії із зображенням вихованців, різноманітні документи.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\0018.jpg

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\007.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До наших днів збереглася у парку фігура Матері Божої (1895 р.) на дикому овальному постаменті, який має висоту до 2 метрів (мабуть, робота майстрів з. Демні).

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\0021.jpg
Тут, у парку площею 4 га, навесні око помилує білосніжне цвітіння тюльпанового дерева.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\009.jpg
17 серпня 1880 року "Газета Варшавська" писала про Інститут дроговизький, що будівля всередині взірцево чиста. При кожній залі - спальні, в коридорах знаходяться бляшані умивальники, а над ними - крани, до яких підведено «водогін», який «пронизує» всі поверхи. Будівля має форму великої української букви Е. Щоб обійти цю будівлю неокласичного типу, від якої віє духом англійських замків, необхідно витратити біля 10 хвилин. Вода прозора, як кристал, і здорова. Гігієнічні вимоги враховані до дрібниць. Зали високі, забезпечені вентиляторами, лакованими ліжечками, на яких постіль завжди відповідає відповідній порі року. При кожнім ліжечку є шафа лакована, призначена для одягу і білизни вихованців. Шафки для учнів, які ще не закінчили 4 клас, є без замків, а старші учні вже мають замки на своїх шафах, ключі від яких знаходяться у них. На другому поверсі є переважно спальні, одна зала гімнастична. Ліве крило будинку займають дівчата, у правому крилі знаходяться верстати, зала малюнків, помешкання технічного начальника і вчителя малюнків. На першому поверсі знаходиться майстерня верстататів і механічні знаряддя. Від парової механічної машини великий пас приводить в дію всі кола і колечка верстатів-станків: слюсарського, токарського, столярського. Тут є також верстати ковальські, шевські і кравецькі. Переважна більшість хлопців обирає собі в першу чергу професії слюсаря, коваля, столяра. Найменше кандидатів на професію кравця.Протягом 4 років вихованці вчаться читати, писати, вивчають польську, руську (українську) і німецькі мови, арифметику (рахунки), початки геометрії, а у 4 класі вивчаються елементарні поняття з технології, 2 роки слухають виклади з історії та географії, торгівельних рахунків і вчаться малювати. Учні ремісники працюють щоденно по 5 годин, від 9 до 12 і від 15 до 17. 3-4 години щоденно присвячуються науці. У навчальному плані передбачено, щоб вихованців не перевантажувати фізичними роботами і сприяти розвитку їх мислення.

11 вересня 1880 року цей благородний Інститут дроговизький відвідав імператор Австрії І Франц-Йосиф І.

Граф Станіслав Скарбек виконував функції директора театру у Львові, писав п'єси, надав міщанам театр у безплатне користування до 1892 року.

Недоброзичливці за його життя вже підрахували, скільки він буде мати прибутку від цієї будови європейського рівня, а може і світового. Не рекомендували на різноманітних балах, і прийомах сідати біля Скарбека, бо від нього «пахне худобою». Він на це не звертав уваги, а працював. Працював на благо Галичини, виношував неординарні ідеї, застосовував все це на практиці. 28.10.1848 завершився земний шлях великого галичанина, мецената-європейця, інтелектуала, прекрасного господарника, який завжди був на чолі тогочасного науково-технічного прогресу, ризикував у фінансових справах, закладаючи та викупляючи свої маєтки.

Сучасники називали його скнарою, він при побудові театру у Львові на площі Каструм міг робітникам видавати цвяхи, рахуючи їх кількість. У судочинстві проявляв неабияку напористість, відвагу, знання. Виграв у Відні в євреїв судовий процес, згідно з яким продавав на теренах етнічної Австрії результати своєї праці: м'ясо за низькими цінами, ліс, вироби із шкіри, метал і т.д. Людина, що зробила неоціненний подарунок львів'янам - Театр, подарунок сиротам і вбогим Галичини - найбільший сиротинець у цьому краї. А чи є в нас сьогодні такі Скарбеки? Всією своєю діяльністю граф заперечував тогочасний лозунг (та й сьогоднішній) - збагачуймося усіма силами та всіма можливими й неможливими способами і вживаймо життя до дна.

А каплиця? Вона чекає порятунку як пам'ятка архітектури, від влади місцевої та обласної, меценатів, від польської сторони і людей доброї волі.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_1_43667.jpg

Чекає свого спокою і душа графа Станіслава Скарбека, яка витає над нею. Чекає, коли духівники римського та греко-католицького  обряду відправлять Службу Божу у каплиці за упокій душ його та племінника Владислава.

Вражаючий гігантський палац графа Скарбека місцями виглядає досить похмуро. Відразу видно, навіть неозброєним оком, що основна проблема в замку - це водовідведення та стічні труби. Вони настільки занедбані, що частина палацу замокає і ззовні, і з внутрішнього боку будівлі. Всередині будинку все змінено, немає декору, немає великих залів.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_5_37107.jpg

Корпус постраждав від часу і від байдужості, але зараз не має доброго господаря, який старається підтримувати будівлю і навколишній парк від повної розрухи, а також пам'ять про самого графа - від забуття.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_3_37107.jpgC:\Users\василина\Documents\Загрузки\ArticleImage_4_37107.jpg

 

Розпочалося відродження Закладу із реставрації фігури Матері Божої. Цього літа силами працівників та пацієнтів лікарні, які проходять працетерапію, доріжку до фігури вимостили бруківкою. Обабіч розбили невеличкі квіткові клумби. І статуя Богородиці стала справжньою окрасою закладського лісопарку. Багато квітів насаджено й біля прохідної, і вздовж алеї, яка веде до замку. 

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\0012.jpg

(місце колишнього фонтану)

Хотілося б відновити замкову зелену алею. Адже сосни, ялини, модрини, тюльпанове дерево, осики, граби й інші дерева, які тут ростуть, граф Скарбек зібрав чи не зі всього світу. Потрібно розчистити й озера, відновити набережну, встановити лавочки, насадити більше квітів, щоб хворі мали де прогулятися і відпочити.

Уже обладнано дорогу до лісопарку, якою люблять погуляти з колясками селищні молоді мами.

C:\Users\василина\Documents\Загрузки\0022.jpg

Наступним кроком стало відкриття каплички в стінах замку, яку охоче відвідують не лише тутешні медики та хворі - не забо­ронено сюди приходити й жителям села. Моляться всі разом.

Ремонтні роботи тривають і в приміщенні. Можна похвалити поновлений фасад при вході до приймального покою, маленьку дзвіницю.

 Кошти на все це частково збирає серед медперсоналу відділень закладу та жителів села різдвяний вертеп, який організували лікарі.

А в серпні до Дня незалежності на території лікарні відкрито спортивний майданчик. Тепер сюди пограти у футбол разом із пацієнтами залюбки приходять і сільські діти. Треба сказати, що вони навчені проявляти милосердя до душевнохворих і не цуратися їх.

Багато ще планів, зокрема, наведення порядку в Закладському лісі та відновлення каплиці й кладовища, адже тут покоїться прах фундатора палацу-інституту. Звісно, на повне відновлення замку потрібні величезні кошти, але не менш важливі для цього і перші кроки.

Пам’ятна дошка присвячена 230-річчю з дня народження С.Скарбека


Зупинка 3 «Нам і внукам»

Дерева можуть захистити школу від забрудненого повітря

 

PIC_2505Цю зупинку організували на території гімназії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одним із основних елементів благоустрою населених пунктів є зелені насадження. Крім естетичного, вони мають ще й величезне санітарне значення, захищаючи міста і села від диму, вихлопних газів, пилу тощо. Зелений масив приміської зони є резервуаром чистого повітря для населеного пункту. Парки, сади, алеї і бульвари - це своєрідні легені, які очищають забруднене повітря, створюють сприятливий мікроклімат і оздоровлюють довкілля. Вдале поєднання різних рослин дозволяє значно зменшити шкідливі санітарні фактори урбанізації. Так, насадження дерев і кущів значно зменшують амплітуду температурних коливань, збільшують у спекотні дні вологість повітря, покращуючи таким чином теплообмін людини і її самопочуття.

Зелені насадження мають меліоративне, водоохоронне і вітрозахисне значення. Зменшуючи силу вітру, завдяки величезній фільтрувальній поверхні листяного покриву, дерева сприяють осіданню пилових частинок.

Повітря на озеленених вулицях в 4 рази чистіше, ніж на ділянках, які не мають зеленого покриву. Багато дерев мають фітонцидні властивості. Так, наприклад, 1 га ялівцю здатен знезаразити повітря великого міста.

Надзвичайно високі фітонцидні властивості мають волоський горіх, тополя, сосна, ялина, смерека тощо.

Особливо велику роль зелені насадження відіграють у боротьбі з різноманітними шумами. Гігієнічна норма шумового впливу в населеному пункті не повинна перевищувати 65 дБ, хоча на вулицях з інтенсивним рухом шум може досягати 90-100 дБ. Ефективним бар’єром на перешкоді шуму є зелені насадження.

Дерева природним чином фільтрують і очищають повітря, але в сьогоднішньому сильно забрудненому світі особливо важливо захищати право на чисте повітря і робити реальні кроки в цьому напрямку.

Якби не дерева, то атмосфера Землі давно б вичерпалася, не кажучи вже про те, що дуже багато живих істот не змогли б жити на ній, оскільки їм

нічим було б дихати. Над такими місцями планети, як Антарктида і Арктика, де зелених рослин немає, озоновий шар досить тонкий, тому сонячний вітер здатний проникати через атмосферу, викликаючи підвищений рівень радіації. Деякі види сонячного випромінювання не дуже корисні для живих істот, і тільки киснева атмосфера заважає їм поширюватися. А її формують саме дерева.

Також вони сприяють тому, щоб ґрунти не розмивалася. Вони служать домом і притулком багатьом живим істотам, в числі яких птахи і комахи. Деякі ссавці селяться у дуплах дерев, а інші спокійно пересуваються по ним, рятуючись від хижаків, які ходять по землі.

У містах дерева не тільки виробляють кисень, вони також очищають повітря. Оскільки на листках осідає весь пил, вони поглинають з атмосфери всілякі речовини, не надто корисні для здоров'я людей, і накопичують їх.

На основі дерев формуються екосистеми, що складаються з тварин, птахів, комах та інших рослин. Ліси складаються з окремих рослин, і дуже важливо зберегти їх, інакше порушується життєдіяльність всього живого.

Також дерева дуже красиві. Проста прогулянка по лісі або по парку дає людині сили на те, щоб впоратися з багатьма життєвими труднощами. Спокійні й мудрі, ці рослини ніби й зовсім не залежать від часу, а труднощі, які переслідують всіх живих істот на кожному кроці, здається, їх не стосуються. Дивлячись на величність дерев, кожна людина здатна заспокоїтися і відпочити душею.

Дерева відрізняються один від одного точно так само, як і люди. Деякі з них ростуть у глухому лісі, за все життя не зустрінуть людських істот, тварини до них ставляться з повагою, і вони проживають довге життя серед інших дерев. Інші ростуть у містах: «дихають» всім тим, що забруднює міське повітря, низько ростуть гілки їм обламують діти, а комунальні служби

обмірковують, не спиляти таке дерево, яке затуляє світло мешканцям нижніх поверхів будинку.

Дуже рідко люди виявляють дійсну турботу про дерева, хоча дерева заслуговують її. Адже вони дуже корисні, не дарма кажуть, що це легені планети. Вони влаштовані так, що для життєдіяльності їм необхідний вуглекислий газ, який дерева поглинають, замість нього виділяючи кисень. Цей процес називається фотосинтез.

Сосна звичайна

Встановлено, що хвоя виділяє летючі, невидимі оку захисні фітонциди, які вбивають бактерії і очищають повітря. Здавна людям відомі цілющі властивості сосни. Весною, у пору цвітіння, поліщуки струшували з гілля золотий пилок. Ним загоювали рани, зупиняли кровотечі. Виліковували навіть сухоти. Пилок, змішаний із травневим медом, слугував для лікування простуди. У соснових лісах будь-якого віку надзвичайно чисте, ніби дистильоване повітря, насичене смолистим ароматом. Особливо сильний аромат виділяє молода хвоя 2-3- місячного віку, що активно синтезує органічні речовини та в якій відбуваються складні фізіологічні процеси. Чим вища температура повітря і сильніше пригріває сонце, тим більше виділяє сосна легких ароматичних речовин, тобто — фітонцидів.

Виявляється, що в кожній хвоїнці є два ефіроолійні канали, через які легкі ефірні речовини виділяються у повітря. Вони мають сильні бактерицидні властивості і здатні вбивати шкідливі мікроорганізми, хвороботворні бактерії, зокрема збудників туберкульозу. Будь-який ліс очищає повітря і насичує його фітонцидами, проте ніяка інша порода, крім ялівцю, не може змагатися з сосною. Кожна хвоїнка сосни — озонатор повітря. Вчені підрахували, якщо скласти всі хвоїнки лише з однієї 80— 100- річної сосни, то їх довжина становитиме 20 км, якщо ж покласти їх одна біля одної, то вони займуть площу 1 га. Сосна — джерело кисню: 1 га 50-річного
сосняку виділяє за рік 5,6 т кисню та понад 500 кг летких речовин, затримує величезну кількість пилу та шкідливих домішок, які попадають в повітря. Ось чому в сосновому лісі дихається легко. Повітря тут цілюще і по чистоті переважав суворі норми, прийняті для операційних приміщень. Недарма санаторії, будинки відпочинку, табори і різні лікувальні заклади розташовують насамперед у соснових лісах.

Сосна — унікальне дерево-аптека. хвоя сосни — невичерпне джерело вітамінів, аскорбінової кислоти, мікроелементів, білків та багатьох інших речовин. Містить у шість разів більше вітамінів, ніж лимони та апельсини, майже 3 % жиру, 20 % крохмалю, багато смол, каротину, дубильних речовин, цукру, вітамінів К, С, Е та інших, а також заліза, яке збільшує вміст гемоглобіну в крові. Важливою складовою частиною хвої є хлорофіл — зелений пігмент, за участю якого відбувається фотосинтез.

Тополя

Листя тополі має дуже корисні властивості «вловлювати» пилові та бактеріальні частки і               утримувати їх на своїй клейкій поверхні. Зелена крона               кожного дерева затримує десятки кілограмів пилу. До недавнього часу тополя широко використовувалася для озеленення наших міст. Інтерес до посадок цих дерев значно знизився через величезну кількість пуху, що  засмічує вулиці та будинки. До того ж у деяких людей , насіння тополі викликає алергічну реакцію. Однак не можна не враховувати, що тополя має переваги перед іншими породами дерев. Вона декоративна і дуже швидко зростає: навіть на півночі через 10 - 16 років досягає висоти трьох - п’ятиповерхового будинку. Тополя невибаглива. Вона легко переносить забруднення і надмірну сухість повітря, може рости навіть на поганому ґрунті. Ці переваги тополі дозволяють рекомендувати її для посадок в містах. З тополиним пухом можна боротися. Слід висаджувати чоловічі особини, які не дають насіння.

 


Верба

Верба є природним фільтром усіляких домішок, що містяться у водах річок та озер, недаремно люди завжди брали воду для пиття під вербою. Літньої пори під вербою прохолодніше, ніж під будь-яким іншим деревом. Це пояснюється тим, що вона містить багато води. Верба очищає й повітря — кожне дерево на метрів десять оточене непомітною аурою, де немає жодної хвороботворної бактерії.

Можна назвати щонайменше є 5 причин, щоб посадити верби:

  1.     Легко саджати. Швидко укорінюється. Посадковий сезон продовжується з листопада до квітня.
  2.     Пристосованість верби. Вона може рости на різних ґрунтах. Це дуже сильна рослина. Навіть якщо стовбур буде зламаний до основи, верба відновлюється.
  3.     Вербові чагарники гарні огорожі, значно зменшують силу вітру (до 60%). Вони створюють захищені ділянки з гарним мікрокліматом для тварин та зелених насаджень.
  4.     Охороняють навколишнє середовище. Такі насадження є гарним середовищем існування для комах, які, в свою чергу, приваблюють птахів.
  5.     Створюють «рослинні укріплення». Насадження верби укріплює ставкові береги, слугують бар’єром для звуку та шкідливих викидів біля автодоріг, захищають схили від ерозії.

Бук лісовий (звичайний)

Бук має надзвичайно велике екологічне значення. Важко переоцінити його роль у виробленні кисню, очистці повітря, збереженні вологи у ґрунті. Відзначається надзвичайною водостійкістю, тому здавна використовувалась для виготовлення млинових коліс. Іншою особливістю є відсутність запаху, тому деревина придатна до контакту з харчовими продуктами, для виготовлення тари.

 

 Дуб звичайний

Дуб - наймогутніше дерево української флори.

Дерево світлолюбне, вітростійке, морозостійке, але в ранньому віці потребує захисту від холоду. Воно добре укріплює землю і захищає її від ерозії. Практично не боїться засухи. Дуб добре очищає повітря, виділяє багато фітонцидів.

Рекомендації щодо озеленення шкільного подвір’я

  1. Озеленення ділянки - основа створення оздоровчих умов для дітей. Особливе значення відсоток озеленення має в умовах міста, де зелені насадження беруть участь у створенні необхідного мікроклімату, впливаючи безпосередньо на температуру повітря, його вологість, сонячну радіацію, а також послаблюють вплив шкідливих факторів міського середовища на дитячий організм.
  2. При озелененні ділянки не слід застосовувати дерева і чагарники з отруйними плодами, листям, з колючками, квітами, які забруднюють територію навколо, а також тими, які приваблюють комах. Раціональне розміщення озеленених ділянок, смуг захисних насаджень, квітників, груп і поодиноких екземплярів дерев і чагарників при підборі відповідного асортименту сприяють створенню комфортного середовища.
  3.     Цільове призначення зелених насаджень на цій території визначається функціями майданчиків і споруджень, які розташовуються на ній, а також характером використання ділянки в педагогічних цілях. Окрім того, за допомогою насаджень створюються найбільш сприятливі мікрокліматичні й санітарно-гігієнічні умови. Зелені насадження використовуються як наочний матеріал для ознайомлення дітей з рослинним світом.
  4. Плануючи озеленення ділянки, потрібно продумати добір деревних рослин, насамперед, найпоширеніших у цій місцевості. З асортименту дерев,які бажано висаджувати на території шкільного подвір’я, слід виділити наступні: верба, тополя, сосна, дуб. бук. Саме вони найкраще вбирають і вбивають хвороботворні бактерії, очищають повітря, зберігають вологу в ґрунті, слугують бар’єром для звуку та шкідливих викидів біля автодоріг.
  1. При формуванні зелених насаджень для ділянки навколо школи враховують наступні особливості: масштабність, декоративність і корисні властивості. Масштабність проявляється у використанні дерев другої і третьої величини. Дерева першої величини - дуб, каштан, липа, береза рекомендують використовувати в обмеженій кількості.
  2. Враховуючи масштаб дитячого сприйняття, краще використовувати невисокі, близько розташовані рослини. Важливого значення набувають території для поглиблення пізнання при безпосередньому спілкуванні дитини з природним середовищем, зміцнення здоров’я та інтелектуального розвитку. Це має стати основною метою при організації благоустрою територій дитячих закладів.
  3. До роботи з озеленення шкільного подвір’я необхідно залучити не тільки працівників школи, а також і дітей різних вікових категорій. Це не тільки сприятиме трудовому вихованню, а також і виховає у школярів почуття відповідальності за власне здоров’я.
  4. Висаджувати дерева потрібно рано навесні або пізно восени. При цьому треба пам’ятати про достатнє підливання. Наприклад, хвойні дерева дуже вибагливі і потребують особливого догляду.
  5.           Якщо ми хочемо бути здоровими і захистити школу від забрудненого повітря, необхідно садити дерева.

Література

 

Boniecki A. Herbarz Polski. – T.6. – Lipsk, 1895. – S.376
Id., - S.376-377
Semkowicz W. Ród Awdańców w wiekach średnich. – Poznań, 1920. – S.251-254; Stachoń B. Polityka polska wobec Turcji I akcji antytureckiej w XV w. do utraty Kilii I Białogrodu 1484. – Lwów, 1930. – S.33, 39-46; Grygiel J. Udział rycestwa polkiego w walkach z Turkami w czasach panowania Władysława Jagiełły i Zygmunta Luksemburskiego // Zeszyt Naukowe Uniwersytetu Jagiełłońskiego. – Prace Hist. – N 102. – Kraków, 1992. – S.80-82; Sochacka A. Skarbek Jakub z Góry // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.14-15

Boniecki A. Herbarz Polski. – T.6. – Lipsk, 1895. – S.376-377

Paszkiewicz H. Połityka ruska Kazimeerza Wielkiego. – Warszawa, 1925. – S.256-260; Sikora F. Krąg rodzinny idworski Dymitra z Goraja i jego rola na Rusi // Genealogia. Kręgi zawodowie i grupy interesu w Polsce Średnniowiecznej na tle porównawczym. – Toruń, 1989. – S.55-90

Войтович Л. Етапи політичної історії Волині XIV-XV ст.: Державність. Васалітет. Інкорпорація // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Т.5. Історичні та філологічні розвідки, присв. 60-річчю акад.. Я.Ісаєвича. – Львів, 1998. – С.153-168; Його ж. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVІ ст.). Склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С.295-296, 345-347

Boniecki A. Herbarz Polski. – T.6. – Lipsk, 1895. – S.376-377

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – Ф.145. Архів Яблоновських з Бурштина (включає архів Скарбків); Twardowski B. Spis rycerstwa walczącego z Janem III pod Wiedniem. - Poznań, 1883; Chowaniec C. Wyprawa Sobieskiego do Mołdawii w 1686 r. – Warszawa, 1932; Wojtasik J. Ostatnia rozprawa zbrojna z Turkami i Tatarami w r. 1698 // Studia i Materiały do Historii Wojskowości. – T.13. – Cz.2. – 1967. – S.149; Tenże. Podhajce 1698. – Warszawa, 1990. – S.91, 93, 115; Wimmer J. Wiedeń 1683. – Warszawa, 1983. – S.220; Każmierczyk A. Skarbek Krzystof // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.19-21

Każmierczyk A. Skarbek Władysław Józef // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.25-26

Litterae episcoporumm historiam Ucrainae illustrantes. – Vol.5. (1711-1740) / Ed. A.G.Velykij. – Romae, 1981; Kumor B. Skarbek Jan // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.15-17

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – Ф.145. Архів Яблоновських з Бурштина (включає архів Скарбків); Łoziński W. Galiciana. – Lwów, 1872. – S.17, 19, 27; Rychlikowa I. Losy fortune magnackich w Galicji 1772-1815 // Kwartalnik Historyczny. –R.95. – 1988. – S.152; Zielińska Z. Skarbek Rafal Ludwik // Polski Słownik Biograficzny. – T.38. – Z.1/156. – S.21-22

Львівська Державна Наукова Бібліотека ім.В.Стефаника. – Відділ рукописів. – III 6798. – Umowa majątkowa między JJWW Ignacym i Stanisławem Skarbkami…

Czemeryński K. O dobrach koronnych. - Lwów, 1872. – S.145

Гнатів Я. Ключ розуміння (джерела духовності Миколаївщини над Дністром у XVI-XVIII ст.) // Миколаївщина. Збірник наукових статей / Відпов. ред. Л.Войтович. – Т.1. – Львів, 1998. – С.139-140

ЦДІА України у Львові. – Ф.146. – Оп.77. – Спр.22 (1818-1819), 23 (1833-1844)

Zbior dokumentów odnoszących się do teatru s. p. Stanislawa hrabiego Skarbka we Lwowie. - Lwów, 1868; Peplowski S. Teatr polski we Lwowie (1780-1881). - Lwów, 1889. – S.182-215; Lityński M. Gmach skarbkowski na tle architektury lwowskiej w pierwszej polowie XIX wieku. – Lwów, 1921; Lasocka B. Teatr Stanislawa hrabiego Skarbka // Pamiątniki Teatralne. – R.17. – 1968. – Z.2 (66). – S.145-178;

 

 

doc
Додано
14 квітня 2021
Переглядів
901
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку