Урок "Література рідного краю.Осмислення сутності людського життя у поетичній збірці Євгенії Назарук «Ніч на моєму плечі»

 

Назва проекту	Осмислення сутності людського життя у поетичній  збірці Євгенії Назарук «Ніч на моєму плечі»
Вид проекту	- за формою проведення: урок – огляд творчості  з використанням елементів проектної технології; - за тривалістю: короткотривалий; - за предметною галуззю: українська література; - за основною діяльністю: творчий, дослідницько-пошуковий; - за кількістю учасників: колективний (груповий).

 

Команда проекту

 

Керівник (ПІБ, посада)	Василькова Ю.М.,вчитель української мови та літератури загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. с Ветли
Члени команди (ПІБ, клас)	учні 9 класу (три творчих групи)

 

Опис проекту

 

Проблема	У чому  вбачає авторка смисл життя?
Мета  проекту	Формувати навички розкривати ідейно-художнє багатство поетичної збірки, вміння висловлювати своє ставлення до прочитаного; розвивати творчі здібності учнів до самостійної дослідницької роботи; сприяти вихованню самодостатньої особистості; зацікавити  особою письменниці-землячки та її творчістю; схарактеризувати лірику Є. Назарук, її особливості; розвивати естетичні та художні смаки ; виробляти вміння вирізняти справжню поезію; виховувати любов до рідного краю, почуття гордості за славних земляків
Завдання	Прочитати,проаналізувати поезії  збірки Євгенії Назарук «Ніч на моєму плечі» та творчо представити матеріал, який би розкривав погляди авторки на сутність життя людини на землі
Очікувані результати	Учні оволодіють навичками самостійного ідейно- художнього аналізу поезії, критичного ставлення до джерел інформації
Планування роботи	Визначення джерел інформації, способи її обробки та упорядкування, аналіз та синтез зібраного матеріалу, розподіл обов’язків у групі; аналіз зібраної інформації; вибір способу презентації продукту; розподіл обов’язків між членами творчих груп.
Контроль за реалізацією проекту	Самоконтроль та взаємоконтроль учасників творчих груп; періодичний контроль роботи учасників творчих груп учителем.
Форма презентації проекту	Урок – огляд творчості  з використанням елементів проектної технології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема:Осмислення сутності людського життя у поетичній  збірці Євгенії Назарук «Ніч на моєму плечі»

 

 Мета:  зацікавити учнів особистістю письменниці-землячки та її творчістю; схарактеризувати лірику Є. Назарук, її особливості; розвивати естетичні та художні смаки учнів; виробляти вміння вирізняти справжню поезію; виховувати любов до рідного краю, почуття гордості за славних земляків.

 

Тип уроку: урок – огляд творчості   з використанням елементів проектної технології;

 

Обладнання: світлини Є. Назарук, книга поетеси, роздруківки текстів віршів, що розглядаються на уроці.

 

Епіграф: Добридень, Слово!

                Як гарно й ніжно у Твоїй світлиці…

                На стінах – чудернацькі птиці,

                О, Господи, як гарно, Слово, в тебе.

                                                              Є. Назарук

 

Випереджувальне завдання: біографам: під керівництвом учителя підготувати матеріал про життя поетеси; художникам намалювати малюнки до окремих поезій (за вибором); читцям: підготувати для читання й аналізу твори, які найбільше сподобалися.

 

Хід уроку

 

 

 

І. Мотивація навчальної діяльності.Повідомлення теми та мети уроку

 

    Сьогоднішній урок – зустріч із чудовою поезією нашої землячки.

Ми з’ясуємо, що є джерелом творчого натхнення поетеси, де витоки її таланту, що живить гаряче почуття відданості рідній землі. Сподіваюся, відкривши для себе все це, ви захочете більше дізнатись про поетесу, її творчість, глибше відчуєте любов до рідного краю, його славних людей.

Мета нашого уроку полягає в тому, щоб дослідити   бачення авторкою суті життя людини на землі.

    Хвилюючим і радісним, бентежним і незвичним є для кожного перше побачення. На перше побачення  з читачем прийшла Євгенія Назарук із книжкою «Ніч на моєму плечі». Поезії збірки сповнені щирого благання чистої душі забути незгоди і чвари, вгамувати всі свої задуми і пристрасті, радіти звичайним, навіть буденним радощам, дарованим нам життям.

 

ІІ. Вивчення  нового матеріалу.

 

І.    Повідомлення біографів.

    Село Мальоване Млинівського району Рівненської області – материзна Євгенії Назарук. Тут, у притишеному шепоті лісів, вона зробила перші свої кроки, промовила перші свої слова, переступила поріг Мальованської восьмирічної школи, пізніше Новоукраїнської десятирічки. Тут вона вперше торкнулася зваби Слова, щоб невдовзі зрозуміти: Слово – її покликання, її доля. Саме тому обрала фах учителя української словесності.

    Ця вродлива, з печальними очима жінка, - нерозгадана таємниця. Важко собі уявити, звідки черпає вона сили, щоб встати раніше від сонця, збудити досвіток веселим передзвоном запашних і теплих цівок молока об дно дійниці, переробити море хатньої роботи, випровадити до школи дітей і самій поспішати на поклик шкільного дзвінка, де на неї чекають допитливі дитячі очі. По дорозі ще й «запримітити» як самотня тополина ховала в пазусі пташа, що залишилось без батьків, зустріти «любов з очима ластівки», побачити, що «гроза зламала грушу, оту , що мала не дупло, а душу,» зліпити образ коханого « з кошлатих вій ранкового туману», з буденних протиріч, які, однак, ведуть до неминучої зустрічі зі Словом. Здається, вона не живе, а розкошує в Слові, дослухаючись до найпритишенішого його звучання і до власних почуттів.

 

II учень. З 1987 року працює у Лищенській загальноосвітній школі Луцького району Волинської області. Лауреат обласного конкурсу “Учитель року - 2003”. Член районної літературно – мистецької студії “Зорі над Стиром”. Її поезії друкувалися і друкуються в районній, обласній, республіканській періодиці, а також в альманасі Волинської організації  Національної Спілки письменників України “Світязь”.

 

Учитель. Сама назва збірки “Ніч на моєму плечі”  засвідчує особливу спорідненість авторки з природою, її здатність до органічного перевтілення, особливо чуття довколишнього світу, яке дозволяє їй виголошувати ось такі монологи:

Світе трагічний! Світе безсилий!

             Плакала б гірко та сліз вже нема.

             Чайки забули, в горі лишили,

             Груди сухотні стискає зима.

             Над безталанням докапує свічка.

             Я – твоя совість, загублена річка.

    Збірку відкриває цикл поезій під назвою “Відлуння болю”. Це своєрідні роздуми поетеси над життям, над його сутністю.

 

    Учні читають поезії: “А я кажу…”,  “Голоси”,  “А журавлі у вирій не летять”

 

Аналіз поезій учнями. Бесіда за запитаннями.

1.    Яку картину ви уявляли, слухаючи вірш “А журавлі у вирій не летять”?

2.    Що ви відчуваєте, спостерігаючи, як прилітають і відлітають журавлі?

3.    Які художні засоби використовує поетеса у своїй поезії?

Поезія «А я кажу…»

Тема: вірш-звертання до надії, яка в жодному разі не повинна залишати людину навіть у найскладніших життєвих ситуаціях.

Ідея: висловлення віри у відродження духовності, воскресіння найкращих людських почуттів.

Художні засоби:

Епітети: глуха зневіра, померзлі душі, живлюща роса, примарний тихий рай,пригасла віра, підтяті крила.

Метафори: сльози неба, згіркне світ.

 

 

Учитель. Читаючи поезії Є. Назарук  замислюєшся над питанням: що таке людське щастя? У чому воно полягає? І мимоволі готуєш у душу свою прийняти, опанувати, обігріти майбутню єдину, велику і вірну любов.

 

    Учні читають поезії “Любов з очима ластівки”, “Відверто я скажу…”, “Солодка згуба”, “Твоя любов - моя печаль” і аналізують їх.

 

Бесіда за запитаннями:

1.Чи відомі вам почуття, про які поетеса говорить у своїх поезіях?

2. Які роздуми навіяли на вас прочитані вірші?

3.Як ви розумієте вислів «…їдкий клубок суцільних протиріч»

4. Чому поетеса за любов платить життям, а на здачу одержує печаль?    

 

Учитель. У світлиці серця Євгенії Назарук багато душевного тепла, світла, сонця. Так у поезії “Моїй мамі” поетеса висловлює свою вдячність найдорожчій людині - матері - Ганні Олексіївні Назарук, яка працювала вчителькою української мови та літератури і досить рано відійшла у потойбічний світ.

 

    Учні читають поезії “Моїй мамі”, “Спішу до мами у свята і будні”, висловлюють свої міркування.

 

Бесіда за запитаннями:

1.    Що ви дізналися із прочитаних поезій?

2.    Кому вони присвячені?

3.    Як ви розумієте рядки: “Вкрадливо смуток у хаті зітхає”, “Ой, мамо, мамо, стільки пережито”.

Учитель. Її душа випромінює любов до рідної землі, до батька й неньки, до дерев і птахів, до друзів і знайомих. Рядки Євгенії Назарук  дихають небом і землею рідного Полісся, близькими і далекими дорогами, які присудила їй доля, спогадами і мріями.

         У циклі поезій  “На вечорницях бабиного літа” поетеса згадує чарівну пору дитинства, юності. Дивовижний світ природи захоплює, полонить.         

 

    Учні читають поезії “Сумує день підбитим журавлем”, “Світанок”, “Вечір”, “Ніч на моєму плечі”.   

 

Бесіда за запитаннями:

1.    Яким настроєм пройнята дана поезія?

2.    Що додає снаги поетесі в цьому житті?

3.    Назвіть найвиразніші, на вашу думку, художні засоби і розкрийте їхню роль у тексті.

4.    Звідки черпає натхнення поетеса?

Презентація роботи групи «Художники»

 

ІІІ. Узагальнення вивченого

 

Метод «Мікрофон»

Учні відповідають на запитання і складають схему суті життя авторки.

 

Учитель: Я погоджуюся з вами, що додали ці твори кожному з нас щось нове, незвідане, і хочеться вірити, що без таких поезій – душа пустка. Тож входьте у поетичний світ Євгенії Назарук, зривайте той цвіт, який напоїть вашу душу добром і любов’ю.

 

Домашнє завдання  написати твір– роздум на тему:  «У чому смисл життя людини?»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1

Поезії Євгенії Назарук зі збірки «Ніч на моєму плечі»

 

А я  кажу…

 

А я кажу: надієчко, не зрадь,

Не розчинися у глухій зневірі,

Де правлять світом кат, іуда й тать,

Де сльози неба від облуди сірі.

А я кажу: надіє, воскреси

Померзлі душі, окропи їх слізно,

Напій теплом живлющої роси,

Бо може, може, може…ще не пізно.

А я кажу: надіє, не вмирай,

Без тебе ми – спустошені й незрячі –

Малюєм свій примарний тихий рай,

Де чорт сміється, ну а янгол плаче.

А я кажу: надіє, відроди

Пригаслу віру у підтяті крила,

Від марнославства й блуду відведи,

Де ми себе давно вже загубили.

А я кажу, а я прошу: не зрадь!

Бо згіркне світ від розпачу й огуди,

І будуть знову кат, іуда й тать…

Лиш нас, напевно, вже тоді не буде.

 

Голоси

 

Світоньку милий! Світоньку любий!

Дай хоч Зоринку, краплинку тепла.

Дощ твій рудий – не пожива, а згуба

Для корінців і усього зела.

Змилуйся, світе, не сій більше смутку.

Я – твоя доня, я – незабудка.

 

Світе трагічний! Світе безсилий!

Плакала б гірко, та сліз вже нема.

Чайки забули, в горі лишили,

Груди сухотні стискає зима.

Над безталанням докапує свічка.

Я – твоя совість, загублена річка.

 

Світе зрадливий! Світе лукавий!

Все звідкілясь виглядаєш свій крам.

Прагнеш веселощів, розкоші, слави,

Стогне душі поруйнований храм.

Марно прибрала для тебе світлицю

Я – твоя лада, рідна землиця.

Світе жорстокий! Світе магічний!

Хто я без тебе? Піщинка? Зола?

У двадцять першім модернім сторіччі,

Мов незабудка, благаю тепла.

Руки в молитві – дві пелюстинки:

«Змилуйся, світе! Я ж бо людина».

 

Світ не такий вже, либонь, і гіркий.

Та чи почує він голос людський?

 

 

А журавлі у вирій не летять…

 

А журавлі у вирій не летять.

Вони десь тут блукають поміж нами.

У кого – в серці, в кого – під ногами

Несуть свій біль, неспокоєм ятрять.

Почуй їх крик! Озвися каяттям, -

Душею хто оглух і онімів устами.

Щоб не було неправди поміж нами,

І кривда не плодилася життям.

На їхніх крилах – щедрості печать.

Зумійте нею скористатись, люди!

Хай Правда й Воля поміж нами будуть,

Хай журавлі у вирій полетять.

 

 

Любов з очима ластівки

 

Любов з очима ластівки… Їй богу,

Звучить це якось дивно й нетутешньо.

Її давно, ще з отчого порога,

Несу в собі, як святість безконечну.

Вона пташам здіймається у грудях

І зводить погляд сумовито-ніжний,

Вона ридає, коли хтось на людях

Їй докоряє, безневинно-грішній.

Любов з очима ластівки…Омана?

- О, ні! – скажу я скептикам у вічі.

Вона моя – молитва і осанна,

Мій тихий біль на тихому узбіччі.

Її лелію свято, мов перлину,

Нікому не відняти і не вкрасти.

Моя відрадо, ластівко, пташино…

Не дай в житті навколішки упасти.

 

 

Відверто я скажу…

 

Відверто я скажу: ти – день, я – ніч.

Коли приходиш ти – зникаю я.

Лишається роса, сльоза моя, -

Їдкий клубок суцільних протиріч.

Але без ночі не буває дня.

Ми – неминучість. Ми – це Я і Ти.

З тобою йти, у тебе перейти,

Пізнати б смак любові аж до дна…

Але ти – день. А я– осіння ніч.

Я вкрала сон. Тебе не хочу красти.

Їдкий клубок суцільних протиріч,

Одна лиш нитка краденого щастя.

 

 

Солодка згуба

 

-    Забудь мене, - тужили губи.

-    Кохай мене, - благало серце.

Від полюбові до загуби

Клекоче пристрасті озерце.

Пірнути в нього сил не маєш.

Намочиш ноги – серцю рана.

Спитаю поглядом: - Кохаєш?

Почую словом: - Так, кохана.

Нам і тривожно, і гостинно.

То пахне медом, то грозою.

Цвіте любов солодопінно –

І добре нам удвох з тобою.

Ти – наче докір, наче втіха.

- Забудь мене… - шептали губи.

Ти залишився. Не поїхав.

Останній шанс – солодка згуба.

 

 

Твоя любов – моя печаль…

 

Твоя любов – моя печаль.

Мої вуста – твої цілунки.

Мережить спогадом вуаль

Позакулісний світ стосунків.

Чи вбережеш? Чи вбережу?

Чи вбережем своє кохання?

Тобі нічого не скажу,

Собі поставлю знак питання.

А потім трішки помовчу.

Впишу три крапки на додачу.

Я за любов життям плачу –

Печаль одержую на здачу.

 

 

Мамі моїй

 

Плакало небо. Плакала вишня.

Смуток губився – сльоза за сльозою.

Вчора виходила. Нині не вийшла.

Смутком липневим пішла за водою.

Не розтривожила літнього ранку,

В праці лишила відбиток утоми,

Не відпочила на рідному ганку,

Не звернула з дороги додому.

Липень визбирує крапельки меду.

Вкрадливо смуток у хаті зітхає.

Думкою, вічністю лину до Тебе,

Захистку й досі у Тебе шукаю.

 

Спішу до мами у свята і в будні

Спішу до мами у свята і в будні,

Коли надворі літо чи зима,

Коли на серці радісно й огудно,

Спішу до мами…А її нема.

Стежина в’ється під високим житом,

Збирає літо зерна в пелену…

Ой мамо, мамо, стільки пережито,

А розказати -  то й нема кому.

Втім, не самотня: маю доньку й сина,

І неба очі втомлено – сумні,

І, як колись, жаріє горобина

Пучечком долі в рідному вікні.

Жаріє кетяг, дозріває жито…

І я стою, схвильована чомусь.

Ой мамо, мамо, стільки пережито…

Дай хоч у сні до тебе пригорнусь.

 

 

 

Сумує день підбитим журавлем

 

Сумує день підбитим журавлем,

І я журюся, бо минуло літо.

Ще тиждень, два – занидіє  дощем,

Брестиме осінь напівголим світом.

Стара, беззуба, з костуром в руці,

Понуро обійде садки й городи,

І лиш блідий рум’янець на щоці

В ній нагадає про колишню вроду.

Ще тиждень, два…А поки що тепла

Прохаю в Бога – душу обігріти.

Сумує осінь клаптиком зела

На вечорницях бабиного літа.

 

 

Світанок

 

Світ мліє від пестощів сонця.

Світає, жаріє, горить…

На сальвії ніжній долоньці

Сльозина від щастя тремтить.

Прокинулись квіти і трави,

Струсив млосну втому горіх,

І вітер, пустун кучерявий,

До ставу вмиватись побіг.

А сонце все вище і вище

Сміється, лоскоче, пече…

Павук на забутнім горищі

Для полудня скатерку тче.

 

 

 

 

Вечір

 

Цей вечір матіолами пропах.

П’янкий, бентежний, мов солодка згуба,

Іде неквапом, чорні перли губить,

Півмісяцем лукавинка в очах.

Візьму його за руку: Зачекай!

Там, біля ставу, молода вербиця

В люстерко ще не встигла надивиться,

І в гості жде когось самотній гай…

Не чує вечір, тихо ронить сон

На плечі кленам, соснам і ялинам

І якось так магічно й безневинно

Довкола себе всіх бере в полон

Ще й тішиться…Джигун не по літах,

Смагляву тишу віями лоскоче.

Жде не діждеться чарівниці – ночі…

Для неї – матіолами пропах.

 

Ніч на моєму плечі

Заснула ніч у мене на плечі.

Тривожно їй: гроза зламала грушу –

Оту, що мала не дупло, а душу.

Тепер там оселилися сичі…

А ніч крізь сон ридає на плечі.

Вона була красива і сумна –

Старенька груша – я при ній зростала,

Думки і дички в пелену збирала,

Спивала прохолоду аж до дна…

Вона була приречено сумна.

 

По стовбуру стікали жовті дні,

Губились в листі сонячні зайчата,

І пахла медом казка непочата,

Калачиком згорнувшись на вікні…

По стовбуру сльозились жовті дні.

 

А ніч усе марудить на плечі.

Їй вже недовго – тільки б до світання.

На віях затремтить сльоза остання,

Угомоняться у дуплі сичі…

А що мені?.. Згоріти, мов свічі?

Чи стати ніччю в тебе на плечі?