Урок. "М.Коцюбинський"Intermezzo".Читаємо образами"

Присвячую Кононівським полям

Лишилось тільки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. 

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?

Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків – тисячі чорних ротів – вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці.

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?

Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу.

 Так добре було б стати «нічим» - безгласним, непорушним спокоєм.

От я їх вже бачу. Ба,ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров у маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви…сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки…

Образ «білих мішків» - це образи повішених учасників революційних подій 1905-1907рр., яким перед стратою, щоб не видно було мук, накидали на голови мішки.

Підказка-замальовка – образ революції

  На думку мистецтвознавця Етьєна Жюлі, Делакруа писав обличчя жінки з відомої паризької революціонерки — прачки Ганни-Шарлотти, яка вийшла на барикади після загибелі брата від рук королівських солдат та вбила дев’ятьох гвардійців. Художник зобразив її з голою груддю. За його задумом - це символ безстрашності та  самовідданості, а також урочистості демократії: голі груди показують, що Свобода, як і простолюдинка, не носить корсета.

Фердинан Віктор Ежен Делакруа, «Свобода на барикадах», 1830

…А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу…і почув в роті приємний солодкий смак… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах  висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Приходьте! Я утомився.

Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не вільний!»

…Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін: ку-ку! ку-ку! … я зіскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: ку-ку! ку-ку!

Ах, як всього багато:неба, сонця, веселої зелені.Біжу на подвіря. А там бряжчать залізні цепи і люто гвалтують собаки. Великі білі вівчарки… 

Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годі, Оверко…

…скинуть з тебе ланцюг…а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! …і без пам’яті мчить наосліп. Тепер у кружка…у кружка…У, благородна псина:тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.  

…мені рекомендують Паву, поважну матрону,І її другого сина. Се страшний Трепов.

Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман, - Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідно звисає мокрий язик з ікластої пащі.   

Образи трьох вівчарок

1. «Дурний Оверко» - селянство, принижене і втомлене, якому навіть якщо дати волю, воно залишиться бездіяльним, хоч досі шаленіло від болю, що його завдавав ланцюг, який натер на шиї величезні виразки. 
2. Пава – дворянство.
3. Трепов- жандармерія.

Чи можна провести паралель між ліричним героєм і вівчарками? ТАК. Тварини на припоні. Героя тримала, наче ланцюг, залізна рука міста, роблячи його злим,знервованим, утомленим. Металевий ланцюг робит те саме з вівчарками.                                                                                               

_______________________________________________________________________________________________

НИВИ У ЧЕРВНІ

Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули  у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою.

На небі сонце – серед нив Я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі.

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «Ку-ку!ку-ку!...» І зразу дасть мені настрій привіт, моя найближча приятелько!

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. …Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні.  

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля. Се було прекрасно. ______________________________________________________________ 

Чому спів жайворонка асоціюється в героя з арфою?

Арфа у грецькій міфології – улюблений музичний інструмент Аполлона – покровителя мистецтва. Тому спів маленької польової пташечки порівнюється з божественною музикою, яку можна слухати безкінечно._____________________________________________________________________________________

Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста – і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлося і чигає на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому.  

Ми таки стрілися на ниві – і мовчки стояли хвилину – я і людина. То був звичайний мужик. … Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків. Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі. Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них! Говори,говори….

Образ людського горя оптимістичний чи песимістичний ?

Останнім кроком до остаточного одужання митця стає його зустріч із селянином, завдяки якій він знову не тільки виразно побачив страждання народу, а й відчув небезпечність своєї "хвороби". Перед митцем розкрився весь жах становища селянської бідноти. Митець проймається горем і в думках звертається до нього: "Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Освіти небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори..." Схвильована повторюваність слів "говори, говори" підкреслює драматичну напруженість цієї розмови, яка завершується виваженим вибором героя йти поміж люди.

Отже, образ людського горя в новелі є оптимістичним: у героя зникає стан тривожності, він починає реагувати на реальність. ( Коли людина починає себе пізнавати, то пізнає і людське горе).

Підказка-замальовка – людське горе

У 1902 році угорський художник Тівадар Костка Чонтварі пише картину «Старий Рибалка». Здавалось би, нічого незвичайного в картині немає, але Тівадар заклав у ній підтекст, за життя художника так і нерозкритий.

Мало кому прийшло в голову прикладати дзеркало до середини картини. У кожній людині може бути як Бог (продубльовано праве плече старого), так и Диявол (продубльовано ліве плече старого).

Говори, говори….

« П’ятеро діток голодних чомусь НЕ забрала гарячка»

Говори, говори…

«Раз на тиждень б’ють людину в лице».

Говори, говори!..

«Найближча людина готова продати».

Говори, говори!..

«Між людьми, як між вовками».

Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити? …Говори,говори…

***

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати…

Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…

,