Хата є одним із символів України, це не лише місце, де мешкають люди, - це святиня українського роду. Навіть сама назва – "хата" сягає своїм корінням у глибину сторіч і зустрічається у вжитку ще наших прадавніх предків, скіфів. Хата – не просто дім в якому проживала сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали.
В давнину на будівництво цієї оселі йшло багато часу, більше року. І була хата не цегляною, а дерев’яною чи глиняною. Спочатку треба було навозити з лісу дерева. Потім усі рідні, близькі, сусіди допомагали будувати житло. Для будівництва хати вибирали дерева однакової висоти, які росли повільно. Найкращою порою для рубання вважалися три місяці. Грудень, січень, лютий, бо в цей час воно найтвердіше, найміцніше
Покривали хати соломою або очеретом і такі покриття називали називали стріхою. Така хата взимку зберігала тепло, а влітку рятувала від спеки. Біла хата. Це обов'язкова національна прикмета українців. Білення стін, яке побутувало скрізь, окрім північних районів України і Карпат, надавало українській оселі ошатності. Білотою стін хата яскраво контрастувала з зеленню садів, а червоне й жовтогаряче лямування вікон і дверей надавало їй веселого вигляду, створювало враження, що вона суха й тепла. Привітно виглядало з-під стріхи «чоло» з двома вікнами.
Щоб стіни не замокали, а в спекотні літні дні в хаті був затінок, вздовж головного фасаду в Україні, особливо на Полтавщині й Слобожанщині, робили піддашки, сперті на стовпчики. Українська хата славиться красою і своєрідністю. Обриси її виразні, легкі й мальовничі. В архітектурі хати вчувається потяг народних майстрів до симетрії, до певних ритмів. Це видно з розміщення вікон, головного входу, декоративних прикрас. Вона завжди була прибрана, помазана, оздоблена витинанками, розмальована кольоровою глиною, утикана квітами, пахучими травами.
У народі вірили, що оселя — це живий організм. Він може як допомагати своїм господарям, так і шкодити, негативно впливати на їхнє життя. Існували заборони щодо розміщення нової будови. Наприклад, не можна було будуватись на теренах, на яких раніше проходила дорога, де когось раніше вбили або покалічили, де стояв будинок, що спалила блискавка. Нечистим місцем, тобто непридатним для будування, вважалось також те місце, де, як казали люди, бачили упиря. Придатними для споруди, так званими щасливими місцями були такі, де могла лягти худоба, де проходили шляхи мурашок – це вважалось за символ родючості. Коли шукали такі місця, інколи звертались до ворожби, або самостійно вели такі пошуки, що бути впевненими у вірному місцеположенні нової хати.
З давніх давен повелося вважати найважливішим та святішим місцем в будинку саме покуття. тут завжди вішали вишиті рушники, писанки та інші важливі атрибути в обрядових дійствах. ПОКУТЬ -- КУТОК В УКРАЇНСЬКІЙ СЕЛЯНСЬКІЙ ХАТІ, НАЙСВЯТІШЕ ТА НАЙПОЧЕСНІШЕ МІСЦЕ. У ПО́КУТІ ЗНАХОДИЛИСЯ ЦІННІ РЕЧІ: ІКОНИ, БІБЛІЯ, СВІЧКИ.
Вишиті рушники були прикрасою кожної хати та ще й предметом гордості кожної господині. Ними обрамляли не тільки ікони, а й двері та вікна. Їх також стелили під хліб, на столі. Але крім естетичної прикраси оселі, рушники служили ще й оберегом від впливу зовнішніх негативних чинників. Часто крім рушників вікна та двері оздоблювали часником та сухою кропивою – на знак захисту оселі від відьом. Однією з прикрас хати були настінні малюнки, які іноді теж мали оберегове значення. Настінні розписи розміщувались традиційно – в три горизонтальні смуги: середня смуга була на висоті вікон, а верхня та нижня — відповідно на однаковій відстані від вікон до даху та від вікон до призьби. Найколоритнішіми орнаментами розписувалися печі та припічки, підвіконня та надвіконня. Найчастіше малювали квіти маку та барвінку, зелень, птахів та свійських тварин. Найбільш розмальовані хати були у тих родин, де була донька на виданні
Піч також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними — це цілий безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. Біля печі збиралися порадитися, послухати розповіді, провести певні обрядові дії при в ступі в шлюб. При сватанні старости та наречений намагалися триматися якомога ближче до печі та потай відколупати від неї шматок обмазки чи цеглини, та покласти до кишені-це було доброю прикметою, що сватання пройде успішно. Також вважалося що домовий теж мав своє власне місце на печі й аби не розгнівати його, не можна було в хаті лихословити.
Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше — скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки
Для спання в Україні здавна використовувалися дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — це дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для різних побутових речей та домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Над полом вішали колиску – невеличке ліжко для спання і колисання дитини, ще були жердка, горизонтально підвішена чи прилаштована перекладина - на неї вішали одяг.
З давніх-давен важливою річчю в хаті була скриня— традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками.