Урок-реквієм"На Чорнобиль журавлі летіли"

Тема:

На Чорнобиль журавлі летіли...

 

Мета уроку: осмислити і усвідомити масштаби трагічних подій, які відбулися на ЧАЕС 26 квітня 1986 року; розширити знання учнів про причини даної трагедії та вшанувати людей, котрі віддали своє життя в ім’я майбутнього життя людства; виховувати почуття відповідальності за свої вчинки та глибоку повагу до ліквідаторів чорнобильської катастрофи; розвивати почуття гордості за свій народ, прищеплювати любов до рідного краю.

Завдання уроку: відкрити учням досі невідомі факти про чорнобильську катастрофу, дати учням основи екологічної освіти, показати, що ні сучасна молодь, ні відомі письменники, поети, композитори та інші відомі люди не стоять осторонь від цієї біди.

Тип уроку: урок - реквієм.

Обладнання: стіл, ікона Божої Матері, вишитий рушник, дерево із пов’язаними чорними стрічками та порожнє лелече гніздо, метроном, таблиці із цитатами про Чорнобиль, фото ЧАЕС після аварії, музичний  супровід, свічки.

 

Заходять хлопець з дівчиною у темному одязі, засвічують біля ікони свічку.

 Гудуть дзвони тривоги. Звучить «Реквієм» Моцарта.

 

Чорнобильський вітер по душах мете,

Чорнобильський пил на роки опадає,

Годинник життя безупинно іде..

Лиш пам'ять, лиш пам'ять усе пам’ятає.

 

Ведучий. Доброго дня, дорогі друзі! Сьогодні годинник життя відраховує чергову річницю Чорнобильської катастрофи. Чорною плямою стала на нашій блакитній планеті трагедія Чорнобиля.

Ведуча. Весна 1986 року в Україні буяла первоцвітом садів. Оспівана у веснянках нашими предками, вона проходила по нашій рідній землі, як завжди, квітуча і ошатна. Це пора року, коли в повітрі пливуть терпкі пахощі, настояні на білому мареві квітучих садів. Пора надій і чекань, пора юності і любові.

      Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, най тихішою і найтемнішою. І не сповіщала біду. Навпаки, всім жителям містечка атомників ще звечора під вихідні природа подарувала гарну погоду.

Ведучий. Проте в ту саму ніч, з 25 на 26 квітня, відлік часу став далеко не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на години, хвилини, секунди. О 1 годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву. Трапилося це за 103 км на північ від Києва, у невеликому містечку Чорнобиль.

Ведуча. Чорнобиль походить від назви різновиду гіркого полину – чорнобилки. Спочатку так і називалося давнє поселення, потім місто, а згодом – сучасна атомна електростанція.

        І сьогодні дзвін скорботи, що став символом чорнобильського лиха, уже 28 років б’є на сполох, на тривогу, разом з тим закликаючи нас до розуму.

Звучить тривожна музика, яка переходить у дзвін. Звучить «Реквієм» Моцарта.

Ведучий.

Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Ці вірші, роздуми і факти –

Це все було, було, було...

 

Птахи складають гімн весні,

Всміхаються до сонця квіти,

А пам'ять лине в моторошні дні,

Гудуть жорстокі дзвони квітня.

Б’ють дзвони.

Ведуча.

Ти відомий сьогодні кожному –

Не ім’ям своїм, а бідою.

Тою вулицею порожньою

Понад Прип’ятською водою…

 

Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!

В якому ти жив сторіччі?

Запеклись перестиглі ягоди,

Наче кров на твоєму обличчі.   

Ведучий.

Чорних дат у людства немало.

Кожна з них – це міна під прогрес.

Найстрашніше, що усіх спіткало, -

Вибух на Чорнобильській АЕС. 

 

26 квітня… В ніч забуття

Йде страшне створіння – атомне дитя.

Суть його безкровна і зіниць нема,

І уста безкровні,  і душа німа.

Ведуча. Країна ще нічого не знає. Довгі тривожні дні правда придушена муром мовчання. Ще скільки часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилося. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. Людство дізнається їх імена згодом.

Учні.

Так, земля заводнилась

І стала страшна, ніби атом,

Ви не знали про це,

Молоді оборонці життя.

Кожен з  вас до кінця

Залишався і в смерті солдатом,

І про власну хоробрість

Не знали ви ще до пуття.

 

Тільки б смерть зупинить ту

Підступну, що атомом зветься,

Де живе все згорає

На її непомітному тлі.

Ви плечем до плеча пов’язались

І серцем до серця,

Ідучи у вогонь

Лиш заради життя на землі.

 

Ви – безумство хоробрих –

Все назавжди зріднили собою:

Землю сущу і лютий вогонь,

І відвагу людську.

Нам лишається пам'ять,

Що світить життям і любов’ю.

Тим високим життям,

Що дається раз на віку.

Ведучий. За покликом рідної землі на захист свого народу першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежні з охорони ЧАЕС на чолі з начальником варти Володимиром Правиком. Потім прибуло підкріплення з міста Прип’яті на чолі з лейтенантом Віктором Кибенком.

Ведуча. Вступивши в полум’я смертельної небезпеки, яким дихав реактор, пожежні в ту ніч, не шкодуючи  сил і життя,  виконали присягу на вірність народові України.

 Звучить «Реквієм» Моцарта.

А трагедія кожну мить наростала,

Мов зібрала зі світу пожежі, розплати, війну.

І, немов з Хіросіми, з безодні повстала,

Перед людством відкривши свою таїну.

 

Зойкнула земля чаїним криком:

• Сину,вбережи і захисти!-

Вийшла мати із іконним ликом:

• Йди, синочок. Хто ж, коли не ти?

Спалахнуло небо, впало крижнем: 

• Сину,вбережи і захисти!-

Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

• Йди, коханий. Хто ж, коли не ти?

І уже ні сина, ані мужа.

Лиш розверсті зоряні поля…

Та пліч-о-пліч стали біль і мужність,

Дух і воля, небо і Земля.

Звучить пісня І. Гаврилюк, О.Гури «Чорнобильські мадонни» .

 

Жорстока ноче, о, яка ти довга!

В тобі, як крик і мука,вість одна…

Ті, що пішли в огонь, ввійшли у стогін,

У душу, болем зчорнену до дна.

 

І, може, стали ми від болю ближчі,

Четвертий блок заповнив думи вщерть…

Як відродить землі ясне обличчя, 

Коли нічим не зупинити смерть?

Звучить «Музика сліз» Бетховена (фон).

Ведучий. Першим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Шашенюк. Його, опаленого і опроміненого, винесли на руках пожежники і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли… Четвертий блок став для нього і могилою, і пам’яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він,  Валерій Ходемчук…

Палаюча безодня ночі,

Нема ні впину, ні кінця.

А ранок ще страждань доточить,

Ще сколихне людські серця.

 

Ще день, мов поклик розів’ється

У небі, в обріях земних.

І пам'ять зболеного серця

Назве і мертвих, і живих.

Ведуча. А вогонь все лютував, не затихав. Відкритий реактор, а зверху над його смертельним радіаційним диханням, на величезній висоті маячили маленькі фігури, в  полум’ї тріскотів дах машинної зали. Навколо, разом з вогнем, клубочився їдкий дим, киплячий бітум пропалював черевики і в’їдався в шкіру. 

Ведучий. До п’ятої години ранку пожежа була ліквідована. Подув легенький вітерець, і величезний стовп диму, пилюки, копоті відірвався від реактора і посунув територією України, Білорусії, сіючи смертоносну радіацію…

Ведуча. Їх було 28 – пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокіший удар на четвертому блоці станції. Ніхто із них не здригнувся, не відступив перед обличчям неймовірної небезпеки.

Живі і мертві… всі відважні

Вітчизни-матері сини.

Людське життя, мов цвіт черешні,

Осипалось… не з їх вини!

 

Нам горе люте миром перебути,

Нам поховати зло в бетон і бронь

І не забути, доки світ і люди,

Синів землі, що відвели вогонь.

Ведучий. На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками довічно викарбувані імена:

• Володимира Правика;
• Віктора Кибенка;
• Миколи Ващука;
• Василя Ігнатенка;
• Миколи Титенка;
• Володимира Тишури – перших, хто собою накрив вогонь.

Рахунок буде -904.

Всіх поіменно - у незабуття…

І буде суд, який поверне віру,

Та не поверне молоді життя…

 

А думка людська пам’ятатиме вас.

А пам'ять людська повертатиме вас.

Безумство хоробрих – де вічність і мить,

Де згасли для вас і життя і блакить.

Де зір ваш затьмарить скорбота земна.

Де нам, як набат, імена, імена…

 

Ведуча.  Вшануймо ж хвилиною мовчання пам'ять тих, хто віддав своє життя під час ліквідації Чорнобильської катастрофи.

Хвилина мовчання. Стукання годинника. Учні запалюють свічки.

Ті, що згоріли в огні

В перші хвилини двобою,

Землю прикрили собою,

Як наші діди на війні.

Не залишили пости,

Мужньо стояли на герці.

Пам’ятник їм вознести

Треба у кожному серці.

 

Життя бере нас знов на пробу,

Біль-як розплавлений свинець.

Пряма дорога на Чорнобиль

Двигтить неспокоєм сердець.

У горі брат спішить до брата

І ділиться усім, що є.

Ми віримо: шалений атом

Братерства міці не проб’є.

Ні,сила переборе силу -

Надію тулимо до скронь…

Та як утішить матір сиву,

Чий син пішов у той вогонь?

 

Хлопчики мужні, синочки,воїни честі!

Ваша смерть відмінила тисячі може смертей.

Ви вступили в вогонь і стояли, як ті, що у Бресті

В чорні дні Вітчизняної…  Нині ваш красний день!

 

Руки ваших батьків цілує вся Україна,

Серце ваших батьків цілує вся Білорусь.

Перед подвигом вашим схиляється вся країна,

Перед вашими дітьми вогнем сльози обпалюсь.

 

На цвинтарі. Могильна брила.

На ній коротке «От і все…».

Невже усе взяла могила,

І згадку снігом занесе?

Завіса впала… Крапка драми.

Спинився час у смутку ям…

Чи хто пройде його стежками,

Повториться його ім’ям?

Утвердиться в земній турботі

Його надій і сподівань?

Стою, німію у скорботі

Під тягарем оцих питань.

Ведучий. Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію населення. Лише згодом пролунали сигнали ЦО про негайний вивіз населення. Люди були забрані з вулиць, дехто встиг взяти в руки щось необхідне. А добро, нажите поколіннями, залишилося там. Ніхто тоді не думав, що назавжди покидає рідну домівку. 

Ведуча. За межу, позначену страшним словом «зона», було виселено 135 000 чоловік.

Сльози загуслі на вітрі не сушаться –

Болем зрослися вони.

Ми перед мертвими, ми перед сущими

Носимо камінь вини.

Дивляться в очі, як вогники в темені,

Душу тривожать завжди

Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,

Діти людської біди.

Дати трагедій спускаються сходами

Вниз до скорботних могил.

Хто нам пробачить за те, що виводили

Діток на атомний пил?

Хай же болять тобі, хай же болять мені,

Вічні лишивши сліди,

Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,

Діти людської біди.

Ведучий.  Прип’ять, українське Полісся… Місця чудові. До того страшного дня вони були місцем відпочинку тисячі людей. Та не стало в той час ні рибаків, ні човнів. Річку спасали. Головним було – не допустити рознесення по річках страшної і невідомої смерті. А дари Чорнобиля так і залишилися незібраними.

Не стало села. Є хати і хлівці,

І сива, пекуча сльоза на щоці,

І розпач, що гостро торкнувся грудей,-

Село ще стоїть,  та немає людей.

Болючу дорогу обрали вони,

Ростуть на городах густі бур’яни.

Блукають собаки безлюдним селом.

Та пустка і тиша безлюдним крилом

Зриває останню помітку житла…

На карті Вкраїни не стало села.

Ведуча. Дехто намагався повернутися, та зустрічав на своєму шляху колючий дріт. Це дуже боляче – жити в батьківській хаті за колючим дротом і бачити, як спустошується, поступово вмирає твоя найрідніша батьківщина. Але ще важче знати, що на твоїй з діда-прадіда землі не можна жити.

А в тім селі - ні голосу,ні звуку,

І вікна випромінюють розлуку,

І двері навхрест дошками забиті,

І журавлі криничні сумовиті,

І тихий сад біля старої школи,

І дітям в ній не вчитися  ніколи.

 

Навколо пустка і печаль біблійна,

Навколо смерть, незрима і повільна,

І час пересипається пісками

Ні полі, що шуміло колосками.

 

А по ночах трагічне і фатальне,

На землю ллється  світло асторальне,

І фантастично – сіре мерехтіння

Породжує примарливе видіння

Людей, які від наглої біди

Пішли із цього краю назавжди.

 

Поволі слід за ними заростає,

І дощ свинцевий землю засіває,

І дно ріки встеляють блискавки,

І, розметавши крила, ластівки

Ширяють на чорнобильських вітрах,

І чорні хмари навівають страх.

Ведучий. Біда розчинилася в духмяному  повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблук та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба тільки в ній?  Вона розчинилася в людях. Ця трагедія увійде в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тілі України.

Ведуча. Чорнобиль… Мертва зона… Сьогодні ці слова гірким болем відлунюються в наших серцях. Заростають деревами, кущами, травою опромінені села. Вони порожні, мертві. Поступово, тихо руйнуються хати. Разом з ними руйнуються, зникають неповторні цінності поліської  давнини.

Звучить пісня Ю. Васильківського «Чорнобильські хати».

Зоря полинова горить і осяває в дооколі

Порожні села, ниви голі,

Бур’ян, що  з вітром гомонить.

Печаль і пустка – навіки.

Мов сльози, роси серебріють

І страшно, тихо, дико виють

В безлюдній Прип’яті вовки.

Ведучий. Повертаючись у безлюдну зону, журавлі дивуються, чому не чути веселих дитячих голосів, чому  тут немає життя…

На пустищі дикім росте бузина,

Сіріє край поля хатина сумна.

Облуплені стіни,полин, спориші, -

Не видно й не чути навкруг ні душі.

І світять очима коти з темноти,

І хочеться швидше те місце пройти,

Де буйно і дико росте бузина,

Де пусткою хата сіріє сумна.

Звучить пісня  М. Кондратюка «На Чорнобиль журавлі летіли» (О. Білаш, Д Павличко).

Ведуча. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля. Чорний круг  невідомо скільки років залишиться незагойною виразкою на лоні природи.

Як страшно це - води не скуштувати.

У тім краю, де Прип’ять, де Дніпро,

І хто посмів знічев’я відірвати

Від губ народу цілого відро?

Дивлюсь на землю, на річкові води

І думаю, аж чорна від журби!

Нам говорили «Ви царі природи»…

А ми ж насправді атома раби!

Ведучий. Чорнобиль… Тепер це слово знає увесь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам'ять, це наш нестерпний біль.

Прилетіли птиці навесні,

Натомили у польоті крила,

Знову чути щебет і пісні,

І тривоги стримати несила.

Чи безпечні пущі і ліси,

Чи немає для життя загрози?

Слухаю пташині голоси,

А на очі напливають сльози.

Звучить пісня «Лелеки».

 

Латка лісу, вигоріла, бура.

Мертве листя, висохла трава.

А навколо грає зелень буйна,

Дивом уціліла і жива.

Чути птиць із непроглядних нетрів,

Світить сонце з голубих небес.

Грізна зона. Тридцять кілометрів.

З центром на Чорнобильській АЕС.

 

Чорнобиль, Чорнобиль, трава полинова,

Твій присмак нам душі пече.

Чому саме в нас біда ця квітнева?

Хто відповідь дасть на питання оце?

Ведуча. Аварія на Чорнобильській АЕС набула глобального характеру. Під час вибуху четвертого реактора виділилось безліч радіонуклідів у повітря, водойми, на поверхню ґрунтів,  що призвело до  радіаційного забруднення 20 % території України.

Ведучий. Біль відгукнувся болем у серцях мільйонів людей. Наша країна вперше відчула на собі таку грізну силу, як ядерна енергія, що вийшла з-під контролю.

Земля батьків, укрита чорним пилом, -

Це чорний біль, це горе нас усіх.

Скорить хотіло, але не скорило,

Убить хотіло, та не вбити їх.

Отих людей, що ними пережиті

Усякі біди і страхіття всі.

Ще діти в онуки будуть жити

На цій забрудненій, але своїй землі.

Ведуча. Проходять роки після аварії на Чорнобильській АЕС, але біль не вщухає, тривога не полишає людей, пов’язаних скорботним часом ядерного апокаліпсису.

Поки знов ця земля зцілиться,

Проминуть віки, не народи.

Мушу ждати. Незнані побачивши лиця,

Затамую  востаннє свій подих.

Ліси і села за дротом,

І тяжко зітхає глина.

Перед Поліссям, стражденним народом –

Станемо всі на коліна.

 

Триста літ поволеньки пролине –

Стронцій розпадеться і помре,-

У новому полі неодмінно

Час його, мов попіл приоре.

Час очистить Прип’ять незглибиму,

Оживуть і луки, і сади,

Та Чорнобиль вічно берегтиме

Хрест своєї чорної біди.

Вічно буде пам’яттю судити

Тих, хто розіп’яли його в огні,

І з ребра, що стронцієм пробите,

Кров його тектиме по мені.

Ведучий. Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як  ми втратимо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не заживає чорнобильська рана. І не відшукати нам слова, що вгамує біль.

Лунає «Місячна соната» Бетховена.

 

Людство прагне Всесвіт осягнути

І себе у ньому зрозуміть.

А тривожне «бути чи не бути?»

Страшно над планетою висить.

На землі, у домі  вселюдському,

Протиріч і негараздів тьма.

Будьмо, люди, обережні в ньому, -

Іншого житла у нас нема.

 

Моя земля! Ти – очі повні сліз.

Ти – трав гірких повільне проростання.

Хто ж знав, що ми підемо в ліс

Гриби збирати, але вже – востаннє?

Двадцятий вік створив свою чуму.

Біда полям і озеру, і плесу.

Хто скаже нам – куди?

Хто скаже нам –чому?

І крізь які терни пройшли шляхи прогресу?

Ліси мої, хто ж вас убереже?

Чи є у вас тепер хоч неба синій клапоть?

Що людству залишається? Невже

Обнятися з лелеками і плакать?

 

Говорять, що гряде кінець життя,

Що вже з’явилися дірки в озоні,

Ми теж не вірим в наше майбуття,

Бо вже давно живем у  чорній зоні.

Здавалось, все по-Божому було:

Жилося, і кохалось, і родило,

Та раптом зашуміло, загуло

І в душах наших тугою завило.

Зірвавсь реактор. За незриму мить

На нашу землю вилилась отрута.

Чом довелося нам це пережить?

І за які гріхи така спокута?

Чи є надія в нас на майбуття?

Чи виживемо? І за яким законом?

Бо скільки вже людей пішло з життя,

Уражені чорнобильським драконом!

Ми вже відчули, що він нам приніс.

І не одному ще вкоротить віку.

А скільки люди проливають сліз,

Коли у сім’ях родяться каліки.

Чорнобиль. Чорна хмара. Чорний біль.

Таке нехай ніде не повториться.

На щемну  рану я не сиплю сіль,

Вона й без того болісно ятриться. 

 

Жадання людства –зупинити

Безодні атомної смерч.

Ми ж сівачі,

Ми-сонця діти –

Спроможні зупинити смерть.

Спинити вибухи, ракети,

Роззброїти віки і дні,

Щоб сонце мирної планети

У кожнім сходило вікні.

Щоб трави, колоски і віття

Вогнем не перетліли в прах. 

Щоб грізне ядерне жахіття

Не спалахнуло на світах.

Щоб наша думка і дорога

Єднали глибину і вись,

Вола чорнобильська пересторога:

- Людство, зупинись!

Звучить «Реквієм» Моцарта.

Ведуча. Наш земний уклін, довічна вдячність усім тим, хто ризикуючи своїм здоров’ям і життям, брав участь у  ліквідації наслідків аварії  на Чорнобильській АЕС, відроджував і продовжує відроджувати до нового життя обпалену радіацією землю.

Ведучий. Священна пам'ять про всенародний подвиг ніколи не зітреться з історії людської, не згасне у віках.

Радіаційна днина б’є на сполох,

Радіаційні стогнуть небеса.

Страшенний вік – як доля, а не спомин,

Як біль душі і мамина сльоза.

 

Хай стане мир міцнішим у стократ,

Хай над землею чисте небо буде.

Чорнобиль –попередження, набат,

Його уроків людство не забуде.

 

В колючих огорожах села

Й покинутих собак виття.

І б’ється думка невесела

Про радіацію й життя.

Вони одвічно не сумісні,

Немов закляті вороги.

І ми в своїй тужливій пісні

Шукаєм крапельку снаги.

Звучить пісня В.Кукоби «Чорнобиль – молодь буде пам’ятати».

 

Пересторога всій Землі

І людству теж пересторога –

Звучить удень, в нічній імлі,

Проймає все життя тривога…

Чорнобиль – слово, як набат,

То наше пекло, наша доля…

Нема повернення назад,

Лише для хмар – жагке роздолля.

Прозрійте, люди! Ще не смерть!

Ще винуватці поміж вами…

Землі не зледеніла твердь

Ще почастує нас плодами.

 

Ми всі живемо в зоні постійної тривоги,

Пришиті до питання: хто виживе? хто ні?

І мовчазні прогнози хапають нас за ноги,

Сховавши соломинку солодкої брехні.

Коронне слово «зона» завчили навіть діти.

За обрієм недальнім такий густий туман.

Нам залишила доля прикладати надію

До наших наболілих радіоактивних ран.

Хтось хоче заховатись за папірець закону.

Свою вину забувши, б’є у словесну мідь.

Та, ніби грізний  присуд, стоїть тривожна зона,

Немов пересторога – на всі віки стоїть.

Ведуча. На цьому нашу зустріч-реквієм закінчено. Дякуємо за увагу.

Звучить пісня І. Корнелюка «Город, которого нет».