Урок "Василь Симоненко. Доля. Життя. Поезія"

 

                                        Василь Симоненко. Доля, життя, поезія

Мета: ознайомити учнів із життєвим шляхом, трагічною долею, неповторною поезією відомого українського поезією відомого українського письменника В.А.Симоненка; розвивати вміння і навички виразного читання художніх творів, їх аналізу; виховувати в учнів поетичний смак, кращі людські якості, любов до рідного краю, до літератури.

Девіз уроку:                  Україно! Ти для мене диво!

                                         І нехай пливе за роком рік,

                                        Буду, мамо горда і вродлива,

                                        З тебе дивуватися повік…

                                                                      В.Симоненко

Обладнання:  портрет поета, збірки творів, кетяги калини, вишитий червоними і чорними нитками рушник

Література

1. Життя, мов спалах блискавки. Спогади друзів і колег про Василя Симоненка. – Черкаси, 1991.
2. Народ мій завжди буде. – К., Веселка, 1990.
3. У твоєму імені живу. В.Симоненко. – К., 1994.
4. «Україно, ти моя молитва…». Стаття під ред. Р.І.Вітренко, УМЛШ.

 

Хід уроку

Учитель.

Доля, життя, поезія українського письменника, нашого земляка, «витязя молодої української поезії», людини короткої, але яскравої, як спалах блискавки, долі Василя Андрійовича Симоненка – така тема нашого уроку.

    Ми спробуємо «розумом і серцем» прочитати твори письменника, бо сповнені вони щирою любов’ю до народу, до його багатостраждальної історії, вчать добру і милосердя, захоплюють щирістю і мужністю, ліризмом і ніжністю.

    «У всьму красивою, ніжною, чистою людиною, правдолюбцем, безкомпромісним до лицемірів, нищих і убогих духом підлабузників» назвав В.Симоненка поет Ілля Бердник.

А одна старенька вчителька з Лубен назвала Василя «рідним синочком Тараса Шевченка».

Як гарно і мудро сказано!

Учень.

«З глибин народного життя вийшла поезія В.Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона. Звідси той дух непоборний, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній. Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жаріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагучо й неповторно вибурхнулись вони в нашому красному письменстві».  

                                                                О.Гончар.

Учень.

Витязем молодої української  поезії – з легкої руки нашого письменника – називаємо вічно юного , закоханого в Людину поета лермонтовського віку В.Симоненка. Виспівані щирим серцем його поезії живуть, їх читають і люблять мільйони людей. Симоненко йде до нас, ми відчуваємо тверду його ходу. Несе поезію, мов щире золото, несе пісню, барвінком та рутою уквітчану, мову материнську несе. Погляньмо – з його співучої долоні злітають Лебеді материнства.

               Мріють крилами з туману

               Лебеді рожеві,

               Сиплють ночі у лимани

               Зорі сургучеві…

Учитель.    

Сьогодні ми будемо говорити про життя, долю В.Симоненка.

Під час моєї розповіді ви повинні скласти план життя і творчості письменника.

Симоненкове життя. Важке, трагічне і коротке: поет ішов по ньому неповних двадцять дев'ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам'яті.

    Звичайно, вона починається із Біївців – невеликого села на Полтавщині, де 8 січня 1935 року народився В.Симоненко. Зазнав голоду й холоду, війни, всіх лихоліть нашого віку.

    Початкову освіту здобув у Біївцях, навчався у сусідніх селах – Єнкінцях і Тарандинцях.

Згадує мати: «У школі він вчився тільки на «відмінно» . Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой як нелегко!.. 9 км приходилось ходити до с.Тарандинець (в один кінець).  Пальто у Васі пошарпане, а чоботи діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?» А він весело відказує: « Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю».

    Василь любив математику, розв'язував складні задачі. Був старанний , наполегливий. Перечитав усі книжки зі шкільної бібліотеки (особливо любив твори на історичні теми). Вірші почав писати з шостого класу.

    Виховувала Василя мати – Ганна Федорівна Симоненко-Щербань. Виростав хлопець без батька. Уже після смерті Василя мати розповідала: «То не батько, а вітер, прилетів – і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю й клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

                   В мене була лиш мати,

                   Та був іще сивий дід,-

                   Нікому не мовив «тату»

                   І вірив, що так і слід.

                   Був певен, що батько лишній,

                   Крикливий, немов сусід,

                   Коли заставав на вишні,

                   На мене кричав, аж блід».

Вже через багато років, коли Вася став Василем Симоненком, заявився до нього у гуртожиток у Черкасах батько. Василь прийняв, привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав так: «А тепер, батьку, будьте здорові. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…»

А коли отой крикливий сусід так кривдив Васю, він біг додому, залазив дідусеві на руки і слухав українських пісень, яких дід знав так багато.

    Дід Федір Трохимович Щербань замінив хлопцеві батька. Він був мудрим наставником, першим учителем Василя. Був дуже розумний, самотужки вивчив грамоту, багато читав…Дід називав хлопця  «безсмертячко ти моє кирпате», завжди говорив йому тільки гарні слова, бо поганих не знав.

    Віршів дід не писав, але «умів говорити до прикладу, себто «у риму». Часто уживав дотепне прислів'я або приказку. А вірші писав один із братів його – Петро Щербань.

Дід дожив до глибокої старості. Помер у 1949 році на 76 році життя. Невтішно ридав Василь на могилі свого діда. Свою любов до рідної йому людини згодом передав у творах – оповіданні «Дід умер» і одному з найсильніших своїх творів – поезії «Дід умер».

    Вірш «Дід умер» читається напам'ять.

Бесіда.

1. Про що роздумує поет у вірші?

(Про смерть, безсмертя, сенс людського життя, про те, як треба прожити, щоб залишити по собі добру пам'ять).

2. У чому ж безсмертя Василевого діда – рядової людини, невтомного сільського хлібороба?

(А в тому, що він зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ, преповісти нашу велику історію. Дід не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 1933 року, ні сталінських репресій, ні «колгоспного раю» на землі. Дід не герой, не геній. Він просто людина, яка залишила після себе хороше. І це – найголовніше. Людина праці – найбільша цінність.).

3. Які почуття ліричного героя відтворено у поезії?

( Сум, відчай, розпач на початку твору; віра у безсмертя людини, яка може залишити щось хороше після себе).

4. А яким уявляється вам ліричний герой?

(Він добра, співчутлива, мудра людина).

5. Які почуття виникли у вас, коли ви слухали поезію?
6. Яка основна думка твору?

(Люди помирають, але їхні ідеї, справи продовжать їхні учні, послідовники).

    Мрія діда здійснилася (а він хотів бачити свого онука освіченою людиною) – у 1952 році Василь вступив до Київського державного університету ім.. Т.Г.Шевченка на факультет журналістики.

    Його дуже любили і поважали товариші. Був надзвичайно працелюбним, мав кмітливий розум, високу совість, товариську подільчивість. Недарма ж обрали Василя Симона (як називали його студенти) головою університетської літературної студії, яка була у ті дні справжньою кузнею молодих талантів, користувалася авторитетом у вузі і поза його стінами, зокрема у Спілці письменників України. На творчі зустрічі до них охоче приходили великі майстри літератури: Павло Тичина, Остап Вишня, Максим Рильський, Андрій Малишко, Володимир Сосюра.

    З Василем на курсі навчалися відомі нам зараз українські письменники, журналісти: Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Микола Сом, Борис Олійник, Петро Засенко, Наталка Кащук, Володимир Коломієць, Станіслав Тельнюк, Микола Сингаївський. Це було молоде покоління шістдесятників… Було у кого повчитися. Але писав Василь переважно для себе, для душі. Друкувався дуже рідко.

    У 1957 році їде працювати до Черкас, у Шевченківський край, в саме серце України. Саме тут уже після згадуваної раніше нами зустрічі з батьком пише автобіографічний вірш «Кривда».

Вірш звучить напам'ять.

    Нелегко було Василеві і на вибоїстій черкаській дорозі. Була самота, зневіра і розчарування – як у кожної талановитої людини у сумні часи застою та безправ'я. Але він знав не тільки творчі муки, а й творчі радощі. Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста.

    Він спочатку працював у газеті «Черкаська правда». У 1960 р. переходить в газету «Молодь Черкащини». Згодом працює в газеті «Робітнича газета» власним кореспондентом.

    Твори свої майже не друкував. Але був дуже популярний. Твори його переписувалися від руки, а вголос читалися лише в колі однодумців. Офіційно не дозволялося навіть називати ім'я поета.

    У 1962 році виходить у світ перша поетична збірка «Тиша і грім», з'являється перша казка «Цар Плаксій і Лоскотон».

    У пізній грудневий вечір (13 грудня 1963 року) біля 11 години вечора зупинилося молоде серце поета, що переболіло усіма людськими болями і кривдами. Поховано В.Симоненка у Черкасах.

    Навколо причини смерті В. Симоненка ходять всілякі чутки, обростають міфами. Офіційна версія, що в нього був рак нирок, не спростовується.

 С. 20 (Спогади друзів і колег про В.Симоненка)

    Уже після смерті письменника надруковано було твори:

1963 р. – «Цар Плаксій та Лоскотон»

1964 р. – збірка «Земне тяжіння», казка «Подорож у країну Навпаки»

1965 р. – збірка новел «Вино з троянд»

1966 р. – книга «Поезії»

1981 р. – книга. «Лебеді материнства»

1985 р. – збірка «Поезії».

    Як бачимо, спадщина поета невелика, однак, на щастя, мистецтво ніколи не вимірювалось на вагу .

    Творчість В. Симоненка – безцінна для України.

    Василя Симоненка випоїла соками рідна земля, дала голос сердечний і ніжний, сповнила його серце почуттям патріота і великого поборника рідної культури.

Поет любив Україну сердечно і ніжно.

    Схвильовані, сповнені болем і жагучою любов'ю до України строфи поезії «Світ який – мереживо казкове!..»

Звучить поезія «Світ який – мереживо казкове».

«Задивляюсь у твої зіниці…»

Аналіз поезії «Задивляюсь у твої зіниці…»

«Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок …»

Аналіз вірша.

«Де зараз ви, кати мого народу».

Аналіз вірша.

    Україна для Симоненка – мати, святиня, яка дає йому крила і снагу, глибінь роздумів і художні барви. Любов до України тісно переплітається у творчості письменника з любов'ю до матері.

    Материнською ніжністю і щемливою до болю любов'ю до України наповнений вірш «Лебеді материнства», який по праву вважається одним з найкращих у творчості В.Симоненка.

Звучить вірш «Лебеді материнства».

(напам'ять, або звучить запис, муз. Пашкевича А.)

Історія написання.

Бесіда.

1. Яке ваше особисте враження від поезії? Яка основна думка поезії?
2. Яким постає перед вами образ матері?  (заклопотана, у вічних турботах про своїх дітей, любляча, добра порадниця, наставник).
3. На скільки частин можна умовно поділити поезію?

( дві частини умовно: у першій частині – син ще в колисці, мати піклується про нього; у другій частині -  поради матері синові про те, як правильно прожити життя).

4. Які слова з твору стали крилатими?

(«Можна все на світі вибирати , сину, вибрати не можна тільки Батьківщину») Їх викарбували на граніті пам'ятника Симоненку у Черкасах. Звучать як заповіт.

5. Які художні засоби використав поет у вірші?

(епітети, порівняння, метафори).

    Неповторність кожної особистості, високої цінності людини поет утверджує у високогуманних віршах «Ти знаєш, що ти людина»,  «Я», «Люди прекрасні» та ін..

Читання віршів напам'ять.

    Ми з вами опрацювали зовсім небагато поезій В. Симоненка, але можемо зробити певні висновки.

Про що писав поет? Які основні мотиви його творчості?

(Любов до України, звернення до земляків любити рідну землю, дбати про її майбутнє; утвердження  неповторності кожної особистості, високої цінності людини праці; гнівне викриття сваволі чиновників – бюрократів, обивательщини, лакейства).

    Нелегка судилась доля В. Симоненку. Трагічна і коротка, але яскрава, мов спалах. І хоч не судилось його таланту розкритися вповні, те, що він створив, – нетлінне. Слово його – справжнє коштовне надбання. А слава, яка прийшла посмертно, утвердилась навічно.

 

Виставлення оцінок. Подяка учням за допомогу.

 

Домашнє завдання: розповідь про письменника, «Лебеді материнства» вивчити напам'ять.