Уроки " Письменники Львівщини"

Урок 1

Ознайомлення з життєвим і творчим шляхом Ігоря Калинця

 

   Народився 1939 року в містi Ходорiв на Львівщинi. У 1956-му закiнчив середню школу й вступив на фiлологiчний факультет Львiвського державного університету ім. I. Франка.

   Свою трудову дiяльнисть розпочав в обласному архiв (1961 — 1972). У цей час вийшла книжка поезiй «Вогонь Купала» (Київ, 1966), що викликала схвальнi вiдгуки в українськiй перiодицi. Проте наступні збiрки видавництва вiдхиляли, бо вже була негативна оцінка влади.

   Вiдомий поет, громадський дiяч, лауреат Нацiональної премiї ім. Т. Г. Шевченка, ім. В. Стуса та ім. І. Франка, Міжнародної премiї родини Антоновичiв. У 1970-х роках прийнятий до Пен-клубу.

   Творчий доробок Ігоря Калинця становить17 збiрок, що згрупованi у двох книгах: «Пробуджена Муза» (1962 —1972) й «Невольнича Муза» (1973 — 1981). Кiлька з6ірок з першого періоду з’явилися українською мовою, а згодом — в перекладах. За це, як за громадянську непокору в тематицi вiршiв, був репресований. Улiтку 1972-го, услiд за дружиною, його заарештували засудили до шести рокiв суворих та6орів та трьох рокiв заслання, якi поет вiдбув на Пiвнiчному Уралi й у Забайкаллі. В ув’язненнi працював токарем i кочегаром, одночасно пере6уваючи у табiрному русі опору. Карався, мучився, але не каявся, Поезiя допомогла йому вистояти і в перший, і в другий перiод «перевиховання». Зумiв зберегти все написане. Пiсля 1981 року замовк як поет.

   1987-го Ігор Калинець увійшов до редакції позацензурного альманаху “Євшан-зiлля” (п’ять томiв). Культурологiчна група альманаху однією з перших мо6ілізувала львiв’ян на перебудовчi процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції.

   У 1991 роцi вийшли друком чотири книжки: «Тринадцять алогiй» (Київ), «Книжечка для Дзвінки» (Київ), «Пробуджена Муза» (Варшава), «Невольнича Муза» (Балтимор — Торонто), з’явилося чимало журнальних пу6лікацiй, а за кордоном — перекладiв.

    Восени 1992-го у Львовi прозвучала кантата-симфонія «Україна. Хресна дорога» композитора В. Камінського на слова Ігоря Калинця.

   За останнє десятилiття видав майже 20 книжок, переважно для дітей. У видавництвi «Факт» вийшло два томи поезії (К., «Факт», 2004).

 

ПОВІТРЯНА КУЛЬКА
Казка

На повітряній кульці були дуже гарно намальовані червоні вуста, що усміхалися. Таких чудових кульок дуже мало на світі. Може, п'ять, а може, три. Ось таку кульку мала Настуся. Вона любила свою усміхнену кульку, але завжди тримала її за нитку. Настуся боялася, щоб кулька не вирвалася з рук і не подалася кудись із вітром. Або, не дай Боже, не накололася на гострі колючки рожі, що високим кущем росла на подвір'ї. Тому Настуся з кулькою не підходила до куща.
- Ніколи не залітай до рожі, - наказувала Настуся кульці. - Рожа гарна, але підступна, бо має гострі колючки. Вона навіть не зверне уваги, що ти усміхаєшся до неї.

Кульці було непогано в Настусі. Але інколи їй хотілося волі, вона хотіла висмикнути нитку з пальчиків дівчинки - і летіти, летіти...
"Мені всюди буде добре, бо я до всіх усміхаюся, - думала кулька. - Всі радітимуть, побачивши моє усміхнене лице. Я навіть не боюся рожі: усміхнуся до неї - і вона не зробить мені жодних прикрощів".
Якось Настуся випустила нитку, якою була прив'язана кулька. Побачила кулька відчинене вікно - і вилетіла крізь нього на подвір'я. Та не подалася до рожі, а відразу піднялася понад кущем, садом, будинком. Вона полинула у блакитне небо, де пливли невеликі пухнасті хмарки, їй легко летілося, бо хтось невидимий ніс її на собі.
"Це, напевно, вітер, - думала кулька.- Я помандрую з ним далеко-далеко, хоч на край світу. Мені набридло сидіти на одному місці".
Вона наздогнала хмаринку, з якої звисав чорний шнурок, і порівнялася з нею. На пухкій хмарці лежав малий чорний хлопець із ріжками. А той чорний шнурок - це був його хвіст. Хлопець висолопив до кульки довгого червоного язика.

- Бе-е, - сказав він.

Кулька усміхнулася до нього, а він у відповідь тільки насупився.

- Ти чому не усміхаєшся? - запитала кулька.

- Чого це я маю усміхатися? Я нічого смішного не з'їв і нічого смішного не бачу. Досить, що ти смієшся без причини, - буркнув хвостатий хлопець.

- Хто ж ти такий сердитий? - запитала кулька.

- Я чортик. Невже ти не чула про мене? - здивувався рогатий.

- Ні, - відповіла кулька. - Моя Настуся ніколи не розповідала про тебе.

- Вона, напевно, на святого Миколая дістала різку від мене, - сказав чорний хлопець. - Тому й не хоче мене згадувати.
- Але ж ні, - не згодилася кулька. - Настуся дістала від святого Миколая книжку і кольорові олівці. Про різку вона не згадувала.
- Твоя Настуся збрехала, - сказав чортик.- Я їй дав не одну - аж десять різок. І ніяких подарунків вона не дістала. Твоя Настуся нечемна, вередлива, погана.

- Вона тебе не любить, - додав чортик. - Вона тебе ненавидить. Вона хоче проколоти тебе шпилькою або колючкою з рожі.

- Такого не може бути, - засміялася кулька. - Вона мене застерігала від лиха.

Кулька і хмарка з чортиком летіли поруч. Та ось чортик зірвався на ноги і нахилився до кульки.

- Як добре, що ти втекла від нечемної Настусі. Нехай плаче. А ми з тобою трохи побуцаємося. У мене гарні ріжки. Я їх недавно погострив.

- Е, ні! Мені не можна буцатися, - не згодилася кулька. - Я можу тріснути. Настуся оберігала мене від усього колючого.
Кулька відлетіла вбік, чортик їй не сподобався.

"Який поганий хлопчисько той чортик, - думала вона. - Коли б у мене був намальований язик, то я на прощання показала б йому язика".
Кулька наздогнала іншу хмарку. На ній, звісивши ноги у білих підколінках, сидів вродливий хлопчик у білій довгій сорочці, за плечима у нього були білі крила. Він усміхнувся кульці і сказав:
- Привіт, кулько! Тобі дуже до лиця цей усміх. Від нього усім стає радісно. Завжди усміхайся!

- Хто ти, хлопчику? - запитала кулька.

- Я ангелик, - відповів білокрилий хлопчик. - Я про тебе знаю, бо щойно бачив Настусю. Це чемна дівчинка. Вона дуже зажурена, плаче за тобою. Вона любить тебе, і ще їй дуже бракує твоєї усмішки.
- Можливо, що так, - згодилась кулька. - Вона любить мене, - але нікуди не відпускає, весь час тримає на нитці. Хіба це любов? А я захотіла волі - і летіти, летіти...

- Бути вільною - це добре, - відповів ангелик. - Але, кулько, хіба ти зараз вільна? Ти линеш тільки туди, куди забажає вітер, а не туди, куди ти бажаєш.

Кулька зажурилася.

- Як же мені дістатися додому, до Настусі? Я сумую за нею. Може, попросити вітра, аби він відніс мене до неї? Можливо, вітрові сподобається моя усмішка? - замислено мовила кулька.
- Хоч проси його, хоч не проси - він не послухає. Вітер упертий. До того ж його не цікавлять жодні усмішки, - сказав ангелик. - Але не журися. Я допоможу тобі повернутися на землю.
Ангелик злетів із хмари, взяв кульку за нитку і почав спускатися донизу. Але вітер зі злості так шпурнув кульку, що ще трохи - і нитка могла б обірватися. Тоді ангелик притулив кульку до своїх грудей. Кулька усміхалася. Її усміх, напевно, не сподобався вітрові, бо він свистів і сичав:

- Чого смієшся, кулько? Я тебе шмагаю, а ти усміхаєшся? Хочеш, аби я тебе пожбурив на колючки рожі?

- Ти мені нічого не вдієш, - засміялася кулька. - Мене захищає ангелик. Я усміхаюся, бо повернуся до Настусі. Вона чекає на мене, вона любить мене, і їй бракує мого усміху.
На землі ангелик став невидимим, але кулька відчувала, як він пригортає її. Настуся побачила усміхнену кульку, вхопила її за нитку, притулила до себе і розцілувала в рум'яні щоки. Дівчинка щасливо усміхалася, як і сама кулька.

- Люба моя кулько, - сказала Настуся, - я тішуся, що ти повернулася до мене. Мені було сумно без твоєї усмішки.
Кулька підвела очі до неба. По ньому пливли тільки білі пухнасті хмарки. Кулька усміхалася до них. Вона знала, що на одній із хмаринок сидить ангелик, звісивши ноги у білих підколінках. Ангелик напевно бачить її щасливу усмішку. І він також усміхається.

 

Завдання

                                                                                                                                                     І.Переказ твору

 

ІІ.Характеристика дійових осіб

 

Характеристика повітряної кульки.

 

Вправа «Сенкан»:                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Іменники: весела, добра, красива. 

Дієслова: багато говорила, любила дівчину.

Подібна до доброї Феї.

Характеристика Ангелика

Сенкан:     добрий, усміхнений.                                                                                                                     Захистив кульку від вітру                                                                                                                                                             Подібний до мами.

 

ІІІ.Словесне малювання 1 група: Ангелика                                                                                                                                                       

                                                         2 група: Чортика

 

ІV. Вікторина «Кому з героїв належать ці слова?»

«Чого це я маю усміхатися? Я нічого смішного не з’їв і нічого смішного не бачу. Досить, що ти смієшся без причини.» ( Чортик)

« Мені всюди буде добре, бо я до всіх усміхаюся. Всі радітимуть. Побачивши моє усміхнене обличчя» ( Кулька)

« Люба моя кулько, я тішуся, що ти повернулася до мене. Мені було сумно без твоєї усмішки» (Ангелик)

Чарівниця Осінь Жар-птаху Зазиває Бабин Сад Фарбувати.   (І.Калинець) ...

 

Завдання І. Гра « Розсипані слова»                                                                                                                                    

 

Складіть із розсипаних слів речення

Бабин Сад,   чарівниця,  фарбувати,  Осінь,  Жар – птаху,    

зазиває.

ІІ. Зверніть увагу на перші літери в словах. Це перші літери кольорів веселки.                                 

  Проблема: Хто пояснить появу веселки на небі?

ІІІ. Робота з фарбами. Малювання веселки.

 

ПРО ТЕ, ЯК РОМАШКА СТАЛА ВОРОЖКОЮ

(казка, автор Ігор Калинець)

 

     У гаю, на лузі, в полі -

     скільки там квіток!

     Ми нарвали їх доволі,

     потім посідала в колі,

     щоб сплести вінок.

     У віночку є Ромашка,

     ось про неї наша казка.

 

Ромашку, звичайно, кожен знає. Вибігаючи в садок, де цвітуть Ромашки, і обриваючи пелюстку за пелюсткою від золотого очка, проказують: «Любить — не любить, любить — не любить...» Але як не боляче Ромашці, вона пишається: «Я не звичайна собі квітка, а знаменита ворожка. Піду похвалюся своїй королеві — Рожі-Троянді Пурпуровій».

Так і зробила, А Рожа-Троянда повеліла:

—  Залишайся  у моєму  палаці   Будеш   придворною дамою — королевиною знаменитою ворожкою.

І стала жити Ромашка у королівському квітнику. Ото покличе її Рожа-Троянда до себе і запитує:

—   Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Польовий Мак? Ромашка прошепоче: «Любить — не любить»,— а тоді відповідає:

 

     Ой так-так!

     Любить-любить тебе Мак.

 

Згодом знову запитує королева:

— А чи любить мене квіт Ірис?

Стиха поворожить собі Ромашка і каже:

 

     І тепер, як і колись,

     Тебе любить квіт Ірис.

 

А потім цікавилася - чи любить свою королеву Гіацинт? Ромашка  відповідає:

 

     Як же тебе не любить?

     Любить-любить Гіацинт

 

І як Рожі-Троянді Пурпуровій не бути вдоволеною такою ворожкою?

Рожа-Троянда радіє: "Всі мене в цьому королівстві люблять, Я прекрасна і добра володарка". Та враз спохмурніла: вона пригадала, що є один квіт, який нікого- нікого не любить. Покликала королева Ромашку і запитує:

— Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи є десь на світі хоч один квіт, який би не любив мене?

Ромашка своїм звичаєм відповідає, тихенько перед тим повороживши «любить - не любить»:

 

     Я такого не знаходжу

     Що не любить славну Рожу.

 

Та королева не могла повірити Ромашці, бо є квіт Нарцис, що любить тільки себе,— квіт-самолюб. Він закоханий тільки у себе самого — самозакоханий квіт! Королева нічого ие сказала Ромашці, але на другий день знову загадує:

—  Скажи мені, знаменита придворна ворожко, чи любить мене Нарцис? А Ромашка, як завжди не вагаючись, відповідає:

 

     І тепер, як і колись

     Тебе любить квіт Нарцис.

 

Отут Рожа-Троянда цілком розчарувалася у своїй знаменитій ворожці. Бо коли хтось хоч раз скаже неправду, то вже не хочеш йому вірити далі, хоч би тепер говорив чистісіньку правду.

—  От і не любить! — вигукнула обурена Рожа-Троянда Пурпурова, почервонівши ще дужче.— Нарцис зовсім мене не любить.               І нікого-нікого не любить. Мені більше не потрібні у королівському дворі погані знамениті ворожки. Можеш іти на всі сто вітрів!

Прикро стало Ромашці. Догоджала-догоджала своїй володарці  - і перестаралася, Побрела Ромашка, наче циганка, по усіх усюдах. Де тільки не зустрінеш її: в садку, при дорозі, в полі, на галявині в лісі, на подвір'ї, на пустирі... Всі знають, що вона знаменита ворожка, і називають ще порадницею або королицєю ( напевне, тому, що була при королеві). І, обриваючи з квітки пелюстку за пелюсткою, проказують: «Любить — не любить».

 

     Квітку голублю,

     пелюстку гублю:

     —  Ромашко-Ромашко,

     чи тобі не важко?

 

     —  Важко не жити,

     а ворожити.

     Любить — не любить,

     а мене згубить.

 

Завдання

 

І. Складіть твір – міркування на тему: «Ромашка – корисна рослина»

 

ІІ. Інтерв’ю

 

Де відбуваються події?

Хто запросив Ромашку у палац?

Яку роботу дала Троянда для Ромашки?

Чи чесно виконувала свої обов’язки Ромашка?

Чому розчарувалася Троянда у своїй ворожці?

 

ІІІ. Складання відгуку на прочитаний твір.

ІV.  Кросворд

 

 

 

 

 

 

 

 

Урок 2

Милосердя Святого Миколая у творах Ірини Калинець

Народилася 6 грудня 1940 року у Львові в робiтничій сiм’ї. Закiнчила Львівську СШ № 87, згодом — вiддiлення слов’янських мов Львiвського державного унiверситету ім. І. Франка. Уже з часу навчання в унiверситетi потрапила пiд нагляд КДБ. У січнi 1972 року була заарештована одночасно з В.Чорноволом, С.Шабатурою, В. Стусом та iншими відомими нині громадськими дiячами. Засуджена за «антирадянську агiтацiю й пропаганду» на шiсть рокiв таборів суворого режиму (Молдовія) та три роки заслання (Читинська область). У звинувачувальний вирок увiйшли самвидавiвськi поетичнi збiрки  - «Дорога вигнання», «Оранта», «Гротески» та ін. Поетичний доробок побачив свiт у Нью-Йорку ще пiд час перебування Ірини в ув’язненнi. Тодi ж почала писати дитячi казки.

Пiсля вiдбуття термiну повернулася до Львова, працювала в обласному Будинку вчителя. У 1987 роцi розпочала випуск культурологiчного самвидавiвського журналу «Євшан-зiлля», одночасно публiкувала свої твори в самвидавiвських часописах «Український вiсник», «Кафедра», а також у виданнях української дiаспори («Сучасність», «Визвольний шлях» та ін.).

З 1988-го органiзовувала літературнi вечори, зокрема, присвяченi В. Стусові, Б. Антоничу. Активiстка заснованого наприкінцi 80-х рокiв «Меморiалу», громадської органiзації Рух, жiночого християнського товариства «Милосердя» та iн. У 1990-му її було обрано депутатом Верховної Ради України. У цьому ж році Ірина Калинець очолила Львiвське обласне управління освіти. За два роки працi на цiй посаді введено нові програми з iсторiї та географії України, української мови та літератури, організовано низку гiмназiй та лiцеїв, зокрема ліцей ім. Героїв Крут.

3 1990 року Ірина Калинець почала друкувати твори в офiційних виданнях України — у перiодицi з’явилися фантастичні оповiдання, новела «Повернення», вiршi та вiршовані сценарії  вертепiв, казки для дiтей, публiцистика (бiльше сотнi статей, вiдгукiв, заяв на рiзнi теми полiтичного й культурного життя в Українi, написаних у 1990— 2001). 1992-го у США в українському видавництвi вийшла книжка «Поезії», 1993— казки для дітей «Лелека і Чорна хмара» 2002— казка «Пiмбо-Бімбо» 2001 — «Казки дитячого телефону» 1995 — вибранi поезії «Шлюб iз полином» 1997 —детектив «Вбивство тисячолітньої давності» та новели. У 1999 році вийшла друком монографiя «Гуни — нащадки Ізраїля» (про першi державнi формування на територiї Схiдної Європи та Пвнiчного Кавказу). Наукове визнання здобула праця «Студії над “Словом о полку Ігоревім» 1999). 2000- го вийшов у свiт науково-популярний нарис «Загадки хрещення України-Русі».

У 1998 році Ірині Каличець присвоєно титул «Героїня свiту» (США, Ротчестер).

Нагороджена орденом Княгинi Ольги ІІІ ступеня (2000 р.).

 

 

                                      СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

 

   Коли заснуло тихе мiсто згасло останнє освiтлене вiкно, вийшов на вулицю чоловiк. Старенький сумний чоловiк. Принцеса Ночi, яка зi срiбним дзвiночком пливла в колi Мiсяця, здивовано глянула на нього:

   — Чому ви не спите, дiдусю?

   — Це ж моя нiч! — старенький у задумi потер чоло. — Колись, — вiн щедрим жестом обвiв усе довкола, — ходив я разом iз зоренятами-янголятами вiд хати до хати, носив дарунки дiтям, аби знали вони, що зима минеться, що весна воскресне i щедрi соки забуяють знову...

   —Хi-хi, колись! — задзвеніло-заскреготiло з хмари, аж Принцеса Ночi невдоволено стрiпнула дзвiнком.

   Дiдусь насварив пальцем рухливй хмарцi, з якої звисали начищені до блиску ратицi чортеняти Лежебоки:

   — А хіба тобi зле було ходити з мною, ласуне? Лише тому, що ти нечемний, дітей лякав, поїдав ти цiлий мiх обаранків*!

   —Ох, то вони Колоксай-Миколай, ви Святий наш Миколай?— зашепотiла Принцеса Ночi.

   — Я колись був ним, — похитав головою дiдусь. —А нині мене нема.

   —Хi-хi-хi! —задригав ратицями Лежебока.

   —Тож як нема? -  здивувалася Принцеса. — Я ж бо вас бачу. Я ніколи не сплю!

   — Якби я мiг померти, — сказав дiдусь, — я б помер! Усi довкiл кажуть, що я вигадка, легенда, що дарунки купують батьки, що мою роль грають артисти.

   — Невже можна грати ролю того, кого нема? — знову здивувалася Принцеса Ночi. — Ось мене теж представляли в театрi, але ж лише тому, що я є. Артистка була в срiбнозорій сукнi, значно гiршiй, нiж моя, але на те нона й артистка.. Уявляєте, що сталося б, якби мене не було? Цiлий день, i вся ніч — також день! Жахливо!... Нi, нi, Святий Отче, не вас нема, а в людей пам’ятi нема. Носiть свої дарунки...

    - Не маю дарункiв для нинiшнього часу, розвiв руками Миколай. - Бо ж мої дарунки — добре слово, ласкава пiсня, барвистi кольори, нiжнi звуки. Хто нині хоче таких дарункiв?

    - Золото, срiбло, найдорожчi ласощi, багато одеж — хiба це є? Я не бачу їх! Я не бачу їх! — закричала Принцеса Ночi. — Без кольору, без запаху, без звуку, без пiснi й слова — як жити на свiтi? Святий Отче, iдiть у поле — там почують вас вiтер i кущ, дерево i травинка, що дрiмає пiд зимовими шатами. Поки є ще хоч один живий пагінець на землi — носiть свої дарунки!

   І вiн пiшов у поле, у заметене снігом холодне поле. За ним чорнiло мiсто гостроверхими дахами будинкiв, дротами телеантен i височiла, наче диригент, струнка й химерна телевежа.

Заспане Опудало обтрусилося зi снiгу:

    — Добрий вечiр, дiдусю! Куди це ви серед ночi?

    — Дарунки несу! —сказав Святий Миколай i погладив рукою Опудало.

   Затрiпотiв розмаїто солом’яний брилик, блиснула новизною заношена маринарка — ох, бравий легiнь-молодець опинився перед Святим Миколаєм, аж горобцi злякано заворушилися в його капелюсi.

   — Цитьте, каверзнi! — блиснув усмішкою Легiнь, пiдхопив палицю, що вмить стала топiрцем. — Гречно дякую, Отче Миколаю, за щедрий дарунок!

   — Чи ба! — прошепотiло щось поруч. — А я думав: опудало воно та й опудало! Чи ба! — i порожнiй солом’яний Снiп вигрiбся з-пiд снiгу.

   — То добрий хлопець, — сказав Легiнь. — Люди забули його на полi, вiн осипався iз зерна i лишився отак зимувати поруч зi мною. Ми собi часто ночами гуворимо…

   Святий Миколай погладив Снiп! О, диво! Як виструнчилося його тiло, як наповнилися зерном колоски, розхилившись у всi боки, нiби велична корона. Сам Снiп-Король, сам Дiдух-Король стояв перед ними!

   — Ох-ох! — зiтхнули зоренята. — Диво! Диво! — i злинули яскраві на важкi колоски.

    - Що ж, тепер iдiть до дiтей, — сказала Принцеса Ночі. — Я певна, що вони привiтають вас, адже понад усе в свiтi дiти люблять не ласощ, навть не іграшки, а диво-казку!

   —І я з ними! — зiрвався з хмарки Лежебока, та так, що штурхнув у бiк сусiдку-зiрочку. Зірочка таки не втримала рiвноваги i тихенько покотилася далі, аж ударилася об чиєсь вікно.

   Від цього звуку здригнувся Дмитрик. Хто там ходить попiд вiкна? Може, Снiгова Королева? Хто там? По той бiк шиби виднiлася чиясь стрипiхата голова, а поруч — нiби князь у коронi. І ще хтось вистрибує-витанцьовує на снiгу,

   Хлопчик мерщiй відчинив вікно.

    - Добрий вечiр! Чемно привiтався Легiнь. - А ми до тебе в гостi. Зі Святим Миколаем.

   Хлопчик здивовано глянув на дiдуся:

   —А де ж ваша патериця? Де ризи? Корона?

   — Немає, — розвів руками Святий Миколай. — Я ж бо не артист!

   Дмитрик запросив гостей до хати.

   — Зараз щось придумаємо, — загадково мовив вiн. Лиш зайшли всi до кiмнати, як горобцi покинули Легiнiв бриль всiлися на столi довкруг миски з хлiбом. А Лежебока взявся рахувати цукерки в кришталевiй вазі:

   — Раз, два, три — моє. Раз, два, три моє...

   — Тихше ви, ненаситнi! — прикрикнув Снiп-Король на верескливих горобцiв, а Легiнь вiдiгнав Лежебоку.

   — Корону i рясу зробимо з кольорового паперу, в мене його досить. А за патерицю, Отче Миколаю, візьмiть татiв кийок! — надумався Дмитрик.

   Що це? Невже це паперовi корона і ряса iскряться так, що аж очам боляче? Невже це таткiв кийок розцвiтае диво-квітами? Вже не старенький дiдусь, а величний i мудрий добродiй — Святий Миколай перед ними!

   — Якби вас побачила Оксанка, — захоплено мовив Дмитрик, — нона б утiшилася, як i я!

   — То ходiмо, задзеленчали зоренята-янголята.

   — Я вiзьму їй казки Андерсена, — сказав Дмитрик, — на память про цю нiч...

   Оксанку в цю нiч мучило сумлiння: вона сьогоднi весь день сачкувалася нi разу не дала санок Дмитриковi. Побачивши Дмитрика на порозi своєї кiмнати, дiвчинка випалила:

   — Завтра будеш санкуватися, скiльки схочеш! Ой, хто це?

   Затанцював по хатi Легінь, заспiвали зоренята-янголята, а статечний Сніп-Король розповів про Миколаєве свято. Дмитрик подав Оксанцi книжку. І тут вигулькнули з неї i брати-царевичi з сестрою, i Кай з Гердою, i олов’янi солдатики, і китайський соловейко. Вони стали кружка повели танець довкола захоплених дітей, а потiм знову сховалися у книжку.

   — Ходiмо до Оленки! Я подарую їй свою ляльку, адже я вже велика, а Оленка ще мала!

   I  пiшли вони всі вiд хати до хати... Все росла й росла їхня ватага, i сягали піднебесся їхнi дзвінкi голоси, i привiтно видзвонювала їм Принцеса Ночi,..

   — Наснилося, — сказала вранці мама Дмитриковi, вислухавши його розповiдь. —Але, справді, де твоя книжка?

   — Чи знаєш, мамо, як пахне снiп у полi? Я знаю! — сказав одного разу Дмитрик.

   — Пахне снiп? Може… Я вже й забула, — призналася мама.

•     Ось горобчик прилетiв, просить їсти! —Дмитрик відчинив квартирку, — Чуєш, що вiн говорить?

   —Говорить? Не вигадуй!

   Але хлопчик вже простягнув пташцi долоню з крихтами хлiба. Горобчик процвiрiнькав «дякую» і почав довiрливо клювати...

   - Чуєш, мамо, квiтка росте! — Оксанка нахилилася до землi й розгребла снiг. Тендiтний пагiнець уже пробив землю...

    - Влiтку я принесу тобi вiнок з польових квітiв, — сказала Оленка своїй мамi. —І ти будеш справжня королева!

    Справдi, коли настало лiто, Оленка сплела для мами вiнок з польових макiв, волошок i ромашок. Мама глянула в дзеркало — не впiзнала себе: краще за найдорожчi прикраси сяяли на головi польовi квiти...

   — Якесь диво сталося з нашими дiтьми пiсля тої зимовоi ночі, — якось призналися собi батьки. — Бачать те, чого ми не бачимо, чують те, чого ми не чуємо.

   — .. .Наспiвав менi пiсню жайворонка...

    - ...А моя сказала, що найкраще золото — квiти...

   — ...А мої до зiрок щось шепочуть, i вони їм блискають у вдповiдь...

   Що ж сталося тої дивної ночi? Якi дарунки принiс Святий Миколай? Вслухайтеся, дiти, i ви також зустрiнете його. А як не зустрiнете, то почуете його голос — у шепотiннi зерна, що переживе зиму, в тремтiннi гiлки, що розцвiте навеснi, у музицi зiрок, чию мелодію повторить соловейко... Бо не тліннi дари носить Святий Миколай, а творчу уяву вашим очам, силу рукам i вiру та любов серцю!

__________________

• Обаранків – бубликів.

 

Завдання

І. Огляд малюнків на тему: « Подарунки, які я хочу одержати від Миколая»

 

ІІ. Оцінювання учнями власної поведінки і заслуги перед Миколаєм.

 

ІІІ. Вибіркове читання.

1.читання в особах розмови між Миколаєм , Принцесою і чортиком.

- Яким виступає Миколай?

- Як переконувала Принцеса Ночі Миколая, що його подарунки дуже важливі?

2  читання в особах « в полі»

- Яким виступає Миколай?

- Як ставляться жителі поля до старенького чоловіка7 чому?

3.  читання в особах уривку «між дітьми»

- Як хлопчик зустрів Миколая?

- Як Дмитрик вирішив допомогти старенькому Миколаю?( зачитати рядки)

ІV. Вправа « Сенкан»

Хлопчик       Який?  Добрий, щирий …

                      Що робить? Допомагає одягнути Миколая, забуває   образи  від Оксанки, …

                       Нагадує …

V.  Характеристика Миколая за опорними словами:

Сумний      бідний       ставало добрішим, веселішим      люблять діти  не тлінні дари         добре впливає на дітей

 

VІ. Гра « Продовжіть речення»

Діти змінилися, бо …

 

Урок 3

Книга вчить як на світі жить.Твори письменників Львівщини про книгу

 

Народилася Леся Храплива 1927 року у Львові, де відвідувала початкову школу й гімназію. У 1944 року вісімнадцятирічною дівчиною разом із батьками іммігрувала на Захід, проживає досі у Канаді.

Рід Храпливих із Тернопільщини: її дід Василь Храпливий був управителем школи у селі Лисівці Заліщицького повіту; її баба Стефанія — зі старого шляхетсько-священицького роду Ганкевичів. У сім'ї були 4 сини: Іван — найстарший; Роман — помер у визвольних змаганнях, як старшина галицької армії; Храпливий Євген Васильович — батько Лесі і Зіновій — наймолодший — професор математики і фізики. Сам голова родини, Василь Храпливий, помер, коли найменшому синові було 4 роки, а його дружина Стефанія вивела їх усіх у люди.

Батько письменниці Євген Храпливий був громадським діячем, визначним дослідником сільського господарства, багато років свого життя присвятив праці в крайовому товаристві «Сільський господар» у Львові.

Її дядько, професор Іван Храпливий (нар. 1892) студіював класичні мови: грецьку та латинську в університетах Відня та Чернівців — і все життя викладав їх як предмети в Коломийській гімназії.

Як українська письменниця Леся Храплива — тонкий лірик, майстер художнього слова. Патріотичне почуття проймає всю творчість поетеси і набуває дієвого характеру. Покинувши у вісімнадцятирічному віці Україну, Леся Храплива зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — марна витрата часу та сил.

Поезія Лесі Храпливої звучить, як голос народу, який прагне духовного і соціального відродження. Перша збірка поетеси, яка вийшла друком на батьківській землі, — «Далеким і близьким». Леся Храплива завжди була і залишається українською письменницею, що підтверджують рядки, в яких вона з ніжністю і безмірною любов'ю пише про рідну землю: озера та ріки Західної України, чудові Карпати, вкриті зеленим мохом лісів та полян; про ледь чутну гру вітерця з ніжно-блакитними хвильками води і його розмову з неспокійними листочками. Понад 30 років її вірним опікуном, дорадником і сподвижником усіх задумів був нині покійний чоловік Орест Щур зі Львова.

 

МИШКА-ГРИЗИКНИЖКА

( інсценізація)

Пані Мишка Мишковецька бігла коридором так швиденько, що аж старий Павук-Павученко перестав дрімати у павутинні на вікні і гукнув за нею:

— Пані добродійко, а куди це ви так спішите?

— Ой, пане Павуче! Коли б то я сама знала, куди!

Бо ця шибениця Гризикнижка знов кудись утекла з нори! Я тільки скочила на хвилинку у шафу по шкірку від солонини — а вже її в гнізді нема!

І пані Мишковецька аж звелася на дві задні лапки, а передні заламала в розпуці.

— А Мурчище сьогодні такий лютий, бо дістав добре від господині за вилиту сметанку! І не оглянеться вона,
бідна, як він схопить її і схрупає! — і Мишка погналася коридором дальше.

Павук співчутливо похитав головою і знов заснув. А Мишка бігла, бігла, аж поки не потрапила у відхилені двері кімнати-бібліотеки. Знову піднялася на дві лапки, заворушила вусиками, понюхала вправо, понюхала вліво і стрілою помчалася просто по нозі стола на його верх. А там, на розкритій книжці сиділа її донечка. Гризикнижка і смачно гризла ріжок сторінки.

Пані Мишковецька вже хотіла їй одним духом сказати все, що надумала, біжачи коридором, а, може, й потермосити вуха за непослух, коли Гризикнижка оглянулася на неї і промовила з солодкою усмішкою:

— Ой, матусенько, тут так чудово! Чому ж ти досі мене сюди ніколи не провадила?

— Бо ти ще була замала! — суворо відповіла пані Мишка. — Малим мишенятам книжки шкодять на шлуночок!

— А що це таке «книжка»?

— Ой доню, доню, коли ти до розуму дійдеш? Та ж те, на чому ти сидиш, це і є книжка!

— О, я вже знаю! А всі ці чорні мушки, що сидять передо мною — це теж книжка?

— Це не мушки! Це букви?

— А хто ці букви так повбивав та поскладав рядочками? Вони ж, мабуть, неживі — бо не рухаються?

— Ет, шкода, що тобі вже незабаром цілий місяць буде, а ти таке говориш не до речі! Вони ніколи не були живі, а рухалися не вони, а їх черенки...

— Що таке? Мамусю моя, кожушечку мій оксамитний, скажи мені, що це таке «черенки»?

— Та що тут говорити? Просто були такі кубики з олива, а на кожному з них — одна буква. І з них по складав друкар у друкарні слова...

— А що це таке «слова»?

— Ой, горе мені з тобою! Нічого не тямиш! Ось гляди: тут чотири букви разом — це слово.

— Матусю, але ось тут їх лише дві! Чи це теж слово?

— Теж!

— А чому?

— Ой, ти... все «чому» та «чому»! Не даш скінчи ти, коли хочу тебе вчити! Слухала б, то й знала б! От же складає так друкар цілу сторінку...

— А що це «сторінка»?

— Оте, що на ньому ти сидиш!

— А ти казала, що це — книжка!

— Книжка має багато сторінок, а ти сидиш тільки на одній! Отже складає він цілу сторінку, а тоді намазує її фарбою і відбиває на папері...

— А навіщо?

— Бо тоді на папері відіб'ються всі букви, і люди зможуть їх читати...

— Що ти сказала, матусенько?

— Чи-та-ти!

— А що це таке?

— Це людина ставить книжку перед себе, дивиться на неї і тоді... ну, хай уже буде! Не варта ти цього, та вже зраджу тобі таємницю, що її мені ще моя пра-прабабуня зрадила була. — І пані Мишка нахилилася до ушка донечки. — Пра-прабабуня казала, що тоді людина чує, як ці букви говорять.

— То вони таки живі! — здивувалася мала.

— Та де там! — обурилася спершу Мишка. — А, може? ... Може, таки живі, лише зачаровані так, що тільки люди їх чують... — додала опісля.

— А про що книжки говорять?

— Є різні книжки: одні говорять про далекі, незнані країни, інші — про те, що діялося колись давно, ще інші — про те, що ніколи не діялося, а лише видумане...

— А хто його видумав?

— Є такі люди. Називаються «поети», а інші, подібні до них, звуться «письменники». І всі вони пишуть книжки. А ті, що пишуть лише про те, що справді діялося, називаються «вчені».

— А ти ж казала якось інакше!

— Хто — я!? Я завжди говорю однаково! Навчила ся б ти вже

раз шанувати старших!

— Але ти казала якось так: дру-дру...

— Ага, друкар! Але він сам не пише, лише дивить ся на те, що інші написали, і друкує те саме...

— Мамочко, і вся книжка так задрукована?

— Вся! Хіба що є в ній ще образки...

— А де, я хочу бачити!

— То злазь із книжки, пошукаємо!

Вони обі міцно вперлися задніми лапками, а передніми перевернули сторінку. І враз заніміли: з книжки глядів просто на них образок страшного чорного кота з блискучими очима і вишкіреними зубами.

Пані Мишковецька скрикнула і, вхопивши Гризи-книжку зубами за шкірку на карку, стрімголов плигнула зі стола.
Отямились аж у куті за полицею з книжками.
— Бачиш, а все через тебе! — докоряла пані Мишка. — Лазиш кудись поміж книжки, а я мушу ганятися за тобою!

— Ой, мамочко, але ж ти знаєш, я так дуже хоті ла б бути людиною! — прошепотіла Гризикнижка.

— Ой, вважай, а то я тобі ці дурниці з голови виб'ю!
Лю-ди-ною!...

— Матусенько, але які ж щасливі мають бути ці люди! Якби я була людиною, то почула б, що говорять всі-всі книжки! — зідхнула Гризикнижка.

Пані Мишка тільки похитала головою: її донечка була непоправна.

 

Наталя Михайлiвна Трiщ народилася 26 травня 1970 року в селi Рогiзно Жидачiвського району.

З дитинства почала писати вiршi, римувати рядки. Перший написала в десятирiчному вiцi. Мрiяла стати вчителем. У шкiльнi роки друкувалася у районному часописi «Радянський шлях».

Закiнчила школу, Бродiвське педучилище, Харкiвський державний педагогiчний унiверситет iм.  Г. Сковороди. Близько 10 рокiв працювала вчителем початкових класiв у маленькiй сiльськiй школi села Журавкiв. Нинi — методист методкабiнету Жидачiвського районного вiддiлу освiти, керiвник гуртка поетичного слова «Стежинка» при центрi творчостi для дiтей та молодi.

Вiршi Наталi Трiщ друкувалися в районнiй, обласнiй перiодицi всеукранських виданнях . Це вiршi для молодшого шкiльного вiку

(газети «Дiти Марiї», «Основа», «Велика дитяча газета», «Високий замок», журналах, «Розкажiть онуку» та «Свiт дитини»).

Вiршi для дорослого сприймання були вiдзначенi в всеукраїнському лiтературному конкурсi на здобуття премi iменi І.-Б. Антонича i надрукованi в колективному збiрнику «Привiтання життя -

98» (1998 рiк)

Наталя Трiщ - автор книжки, «Бiлi Бджоли» (1999 р.), в яку увiшли вiршi для дiтей, пiзнавалъного посiбника ,»Таємницi Зеленого Пана», збірки поетичних творів «У царстві Зеленого Пана».

Нещодавно побачила світ нова книжка поезій «Вересень – школярик».

 

ПРИГОДА З КНИЖКОЮ

(казка)

 

Зайчик Сiрий Кожушок

Поспiшає на урок

Навпростець i по стежинi,

Помiж клени i ялини.

Притомився й на хвилинку

Сiв спочити пiд ялинку.

Коли чує: трiсь та трiсь...

— Це, мабуть, крадеться лис?

Ось почувся голос тихий:

- Ой, бiда менi та лихо!

Сил не маю, хвора дуже,

Порятуй мене, мiй друже.

Зайчик, тремтячи, питає:

Хто ти? Я тебе не знаю.

  Книжка я, — i плаче гiрко,

— Хворi всi мої сторiнки

І на себе я не схожа.

Хто менi тут допоможе?

 Бiдолашна! Вовк, напевно,

Наздогнав у хащах темних

Чи Кабан, ген пiд горою,

Познущався над тобою.

І зiтхнула Книжка: — Нi.

Я жила, нiби в ярмi,

В замазури Василька,

Ледь вiд нього утекла.

Зайчик Сiрий Кожушок

Сiв при стежцi на пеньок,

В школу вже не поспiшає,

Але думає — гадає

Як то Книжку лiкувати

Й допомогу надавати.

Цю розмову чув Горобчик,

Працьовитий, спритний

хлопчик.

— У лiкарню! Цiнь цвiрiнь!

Там книжковi лiкарi

Нададуть вам допомогу,

Я покажу вмить дорогу.

І повiв наш Зайчик хвору,

По стежинi попiд гору,

Помiж клени та ялинки,

Щоб не згаяти й хвилинки.

Ось лiкарня. Пахнуть лiки.

Посмiхається привiтно

Лiкар-дятел в окулярах

Й пильно хвору оглядає.

— Що турбує? Де болить?

Ну, ще трiшки потерпiть.

Лiкар подумки зiтхає:

— Поведiнка дя вражає!

Пiднiмiть листок, тут пляма,

А господар ваш незграба.

Я пiдклею, пiдфарбую,

Звiсно, я вас порятую.

Ось ваш одяг. Ну, примiрте.

Ви здоровi вже, повiрте.

Вдячно Книжка посмiхнулась,

Поклонилась, потягнулась.

— Де подiлись бiль та втома?

Я здорова! Час додому.

З того часу на урок

Книжка й Сiрий Кожушок

Поспiшають по стежинi

Помiж клени та ялини,

Часто з ними Горобець.

Ось i казочцi кiнець.

 

Завдання

       І. Самостійно прочитайте казку та поділіть її на частини.

Зачитайте зачин, кінцівку. Основну частину зачитайте в особах. Підготуйтесь до кубування.

       ІІ. Словникова робота

•           Які слова ви не зрозуміли?
•           Поясніть: « замазура Василько»; « жити в ярмі ».

       ІІІ. Інтерв’ю

•           Куди поспішав Зайчик?
•           Яка пригода з ним трапилась?
•           Хто допоміг їм?
•           Хто вилікував хвору книжку?
•           Як змінився настрій у книжки?Чому?

    ІV. Складання пам’ятки правильного поводження з книгами.

 

Урок 4

Урок - зустріч  із Світланою Корпусенко.

Світлана Корпусенко

(ЛАНА СВІТ)

 

Народилася 22 листопада 1936 року, в сім’ї офіцера Червоної Армії на кордоні з Румунією в Молдавії в с. Сржово Рибницького району. Під час війни перебувала з сім'єю в Дагестані, в евакуації.

В 1947 році повернулася до Львова з мамою та з братами і сестрами. Батько загинув в перші дні війни.

Після закінчення школи в 1952 році пішла працювати кресляркою на заводі. Заочно закінчила кооперативний технікум. Вийшла заміж за військовослужбовця в 1959 році. Народила двох синів. Трохи згодом переїхала в Жидачів. Працювала 10 років вихователем в дитячому садку, 18 років була головою районної профспілки в кооперації.

На пенсію вийшла в 1995 році. Дуже любить дітей, тому почала писати спочатку дитячі вірші а згодом різну поезію. Любить займатися городництвом, прекрасно вишиває та малює. Є найулюбленішою учасницею поетичної світлиці.

 

КУРОЧКА РЯБА

( оповідка для дітей)

(   Лани Світ - Світлани Корпусенко )

 

Що давно колись було

Переповідається...

На горбочку село

У садках ховається.

Місяць в небі — упочі,

Вдень - яснеє сонце

Стоїть хата на кручі,

З причілку два віконця.

Там дід з бабою удвох

Живуть — поживають.

В господарстві шістьох

Курочок тримають.

Ходить й півень між курми .

Головою крутить.

В хаті рипнуло дверми

Бабин голос чути.

Вийшла баба на поріг.

В решеті пшеницю

Винесла і :  «Ціпу - ціп!»

Кличе, як годиться.

Ось прибігло курочок

Білесеньких п"ять.

Стали похопцем зерно

У дворі клювать.

А от шостої нема

Курочки рябої.

«Піду її пошукаю.

От нема спокою!»

Пішла собі у курник

Подивитись баба.

Ізлетіла із сідала

Її курочка Ряба.

І кудаче: «Куд - куди ?

Туди, бабо не ходи.

Я знесла яєчко

Золоте, в гніздечко!»

Заглянула в гніздо баба,

А в гнізді лежать —

Одне яйце золоте.

Білесеньких п"ять.

Взяла ті яєчка баба

Діду показала,

І золоте яйце в кухні,

На мисник поклала.

Як поклала, забулася

Пішла до роботи.

В господарстві звісно є

Щоденні турботи.

Як на гріх мишачий рід

 Розвівся у хаті.

Полапки поставив дід:

«Ловіться трикляті!»

Бо ледачий кіт все спить

І мишей не ловить

«Тпрусь, ледащо, тільки їсть,» -

Дід котові мовить.

Одна капосная миша

В миснику сиділа.

Хвостом яйце зачепила.

Скинула, розбила.

Діду й бабі стало гірко.

Ну а мишка - шусть у нірку.

Дід плаче, баба плаче

А курочка куд - кудакче: ..

«Куд – кудах, кудах, кудах,

Це ще не великий страх,

Знесу знову не простеє.

Завтра знесу - золотеє!»

Дивуються дід і баба.

«Ой хороша наша Ряба!»

Закінчила я казочку, шо розповідала.

Іще одну розкажу, як Вам буде мало.

 

Завдання

І. Інсценізація «Курочки Ряби»

 

ІІ. Робота в парах. Знаходження рими:

Було – село                       уночі – на кручі

Двох – шістьох                баба – Ряба

Куд – куди – не ходи      показала – поклала

Простеє – золотеє           гірку – нірку.

 

ІІІ. Пригадайте народну казку « Курочка Ряба».Що в них спільного? Що відмінного в цих казках?

ІV. Тестові завдання

1. Де стояла хата?

  А)  на кручі   Б)  на краю села   В)  за селом

2.Дід з бабою жили:

  А)   вдвох       Б)  втрьох    В)  в чотирьох

3.Скільки біленьких курочок було в баби?

 А)   5                Б)  6              В)  4

4. Де була курочка Ряба?

 А) у курнику   Б) за хатою   В) у саду

5. Скільки білих яєць було в гнізді?

 А)  5                  Б) 6               В) 4

6.Хто розбив золоте яйце?

 А) мишка          Б) дід            В) кіт

 

              БОЖАЯ МАТИ

Вродити сина мала благу вість,

І народила, і зростила, і навчала,

Як кожна мати, уночі недосипала,

Коли хворів, спинавсь на ноги, ріс.

Коли його за вчення розп’яли

І мертвого з хреста знімали,

До ніг його у горі припадала

І материнські слоьзи все лились.

Його оплакала, бо серце не із криці,

Повірила в його святую віру

І душу Богу віддала в офіру,

Його наступниця і учениця.

                                                     6.05.2011р. «Новий час»

                        

                          * * *

Коли у весну зробили крок із хати,

Спів жайвора вже крає небеса.

І пахощі огорнуть, і краса,

І серцю також хочеться співати.

 

З землею лагідно весна заговорила,

Бджоли у саду весь день бринять,

Квітує сад чарівно, ніжно – біло,

Тюпани полум’м палахкотять.

                                                 6.05.2011р. «Новий час»

 

* * *

Поезія – так це моя сестра!

На мене часом гнівається дуже,

Хоч для неї я і застара,

Та я до неї ще не забайдужа.

 

Коли ми спілкуватись починаєм,

Єднаємось душа з душею,

Разом Пегаса і гнуздаємо, й сідлаєм

І летимо за мрією своєю.

                      18.03.2011р. «Новий час»

 

Урок 5

Патріотична поезія Остапа Лижника – це суть його життя, творчого натхнення

Лижник Остап Петрович народився 1931 р.

в с. Загірочко на Ходорівщині. Закінчив Львівську середню школу ім. Івана Франка. Жив і працював у Львові, за фахом електрик. Нині мешкає у рідному селі. Почав писати з юних літ. У 1944 р. за зв’язки з ОУН був зарештований його батько Петро Лижник і висланий  до  Сибіру. 

Патріотичні  поезії Остапа Лижника – це суть його життя, творчого натхнення. У книжку «Україно моя, відродись» увійшли вірші, написані протягом багатьох років, у якій він прагне осмислити складний і героїчний шлях свого народу до волі і незалежності, створення соборної держави. Про Україну, її минуле і сьогодення,

незабутні сторінки боротьби за визволення поет говорить відверто

з болем і любов’ю. Патріотичні поезії написані щирим серцем і душею, з мріями про велике майбутнє України.

     За своєю природою Остап Лижник – поет бунтар. Автор презентує

нову збірку своїх віршів, котрим, передусім, властивий бунтарський дух любові до рідної землі, її історії, до всього українського, до сьогодення, що сколихнуло в його душі нову хвилю почуттів, співзвучну Київ-Майданом.

                                                                                

ЕМІГРАНТИ

 

Вам, українські емігранти,

Хвала і шана, й мій привіт.      .

Вкраїнськість, гордий дух, таланти

Плекали ви, щоб знав нас світ.

Ви, українські емігранти, -

Герої і державники.

Про вас все знали окупанти

І пришивали ярлики.

Тому ці наклепи робили,

Щоб втратили ми свої сили.

Давно ці плани готували

І нас на частки розділяли.

Щоб нас із вами посварити,

Хто був мудріший - тих згубити,

А потім все готове мати.

Кого в Сибір, кого - за грати.

Союз український створили,

Землю там для всіх купили.

Назвали землю Союзівка -

Всіх тут вітає дзвінка сопілка.

Ви в Гарварді відкрили факультети,

Історики вивчають край, поети,

Щоб діти знали корінь роду,

Традиції свого народу.

Хто створив друкарню "Свобода"?

Хто писав для свого народу?

То ви, панове емігранти,

Славнії українські таланти.

Подяка вам, брати по крові,

Що ви були на все готові.

Зі сну збудили Україну

І повернули матір сину.

                                                                              1996р.

 

 

Словникова робота

 

Еміграція ( лат. – виселення, переселення) -

1.Масове переселення з батьківщини в іншу країну; тривале перебування за межами батьківщини внаслідок переселення.

2. Сукупність емігрантів, які живуть у якійсь країні.

 

Емігранти – це люди, які переселились з батьківщини в іншу країну.

 

  Волю нашу, як хотіли, -

  Ми те заслужили,

  Щоб навіки вже зотліли

  Ворожії сили.

 

  То для нас добра новина:

  Прийшла нова ера.

  Повернувся на Вкраїну

  Наш Степан Бандера.

 

                                    1991р.

 

 

Додаток 1

 

Найбільш визначним провідником, політичним лідером був Степан Бандера – голова проводу ОУН. Народився він 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів. У ранньому віці був у скаутській організації, а в  1919 році вступив до ОУН. Все своє життя  він боровся за волю і незалежність, мріяв створити таку підпільну армію, яка була б готова боротися за волю і незалежність. Але в 1941 році німці заарештували С. Бандеру, тримали у в’язниці до вересня 1944 року. Гітлер ніяк не міг погодитися із існуванням незалежної України.

15 жовтня 1959 року  Степана Бандеру  вбив агент радянського КГБ  Сташинський.

Воскресла Україна, а з нею й ім’я  Степана Бандери, її справжнього патріота. Зараз в Угринові, на його  батьківщині, споруджено пам’ятник  провідникові ОУН.

 

Додаток 2

 

Полегшуючи наступ радянських військ, київські більшовики 29 січня 1918 року розпочали збройне повстання, центром якого став завод «Арсенал». 5 діб точилися запеклі бої, які закінчилися штурмом «Арсеналу». Понад 300 робітників загинули або були розстріляні. Захищаючи столицю, С.Петлюра вирішив затримати наступ М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінка – Крути. Серед інших він надіслав туди курінь, який був сформований із студентів Українського народного  університету, університету святого Володимира (нині – ім. Т Шевченка) та учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії.

    Бій відбувся 29 січня 1918 року. Невеликий загін студентів і гімназистів у сутінках відірвався від своїх, потрапив у полон і був роз-

стріляний.

 

КРУТИ

 

Три сотні боролись за волю,

Три сотні на смерть стояли,

Щоб здобути Україні долю,

Соколами в битвах літали.

 

«Смерть московським катам!

Непохитна віра в ідею.

Я нікому її не віддам.

Коли треба, загину із нею».

 

Так казали хлопці тоді,

А мати від жаху тремтіла,

Їм би жити, вони молоді...

Україна від болю сивіла.

 

Зажурилась, Дніпро став шуміти,

А мати розради все ждала.

О Києве, Києве, то наші діти!

А їх не врятувала.

 

Боріться, синочки, боріться, мої,

Наказом веліла так мати,

Бо краще спочити у рідній землі,

Ніж в московськім ярмі пропадати.

                                                                                      1996р.

ГЕТЬМАНОВІ  ІВАНУ  МАЗЕПІ

 

Ой гетьмане, любий сину

Неньки України,

Як вгадав ти ту годину,

Вікові руїни?

Як ти знав, що довгі роки

Будем ми рабами,

Будуть пити із нас соки 

Ляхи з москалями.

Як ти знав, що триста років

Будуть панувати

Чубарики косоокі,

Їх голодна мати.

Що будуть з нас пити соки,

Та ще й глузувати.

І давати нам уроки,   

Як їх поважати.

Поважаєш і шануєш,

А терпець вже рветься.

Ох, гетьмане, ми сумуєм,

А москаль сміється.

       Діти наші почорніли

       Від їхнього раю.

       Сестри наші помарніли,

       Бо нема в них раю.

Встань, Іване, повстань, брате,

Встаньте всі гетьмани,

Будем разом виганяти

І гоїти рани.

Будем разом виганяти

Москаля із хати.

Хай він їде у  Росію

Собі панувати.

Наробили вони слави,

Буде що згадати.

Що зробили із держави –

І Будем пам'ятати.

Як в Сибір всіх вивозили,

Голодом морили.

Як копали нам могили,

Як кров нашу пили.

Якби сотні оті знали,

Що вчинили зраду,

Із могили 6 повставали,

Прийшли 6 на пораду.

Бо за них ми там стогнали

В московських кайданах.

І в Сибір за них нас гнали,

Все було у ранах.

Ми зносили і терпіли

Ворожі тортури.

Не зламались і зуміли

Вистоять, як мури.

Встань, гетьмане, вірний сину,

Ми усі на волі.

Вірні сотні в світлу днину

На полтавськім полі.

Глянь, гетьмане, ми всі вільні:

Київ, і Полтава.

Вже вернулась Україні

її давня слава.

                

 

Спомин

ГЕТЬМАНОВІ САГАЙДАЧНОМУ

 

 Не діждались того часу

 Ті, хто в домовині,

 Хто боровсь за волю нашу,

 Нашій Україні;

 

 Хто з мечем і булавою

 Ходив у походи,

 Хто брав люльку із собою,

 Мав з нею пригоди;

Кого в піснях прославляли,

Як батька любили.

Добрим словом споминали,

Не знайшли могили.

 

Так було із Сагайдачним,

Нашим необачним,

До цих пір ніхто не знає,

Де Він спочиває.

 

Лиш тепер в рідній оселі,

Де Він народився.

На Вкраїні нашій милій

Гетьман появився.

 

На коні із булавою.

Мов іде в походи.

І бував Він під Москвою,

Знають всі народи.

 

 

              ЗЛУКА

 

Злука братів одного роду,

Злука синів… настав той час,

Для українського народу

Доля всміхнулась - для всіх нас.

   Візьмемось за руки, не буде розлуки

   І згине все підле й старе,

   Хай знають онуки наші й правнуки:

   Пісня і воля не вмре.

Соборну державу почнем будувати

І знайдем дорогу у світ,

І з нам Вкраїна почне виростати,

І тішити око, як цвіт.

   Вже більше не будуть нас розділяти

   На захід і південь,і схід.

           Ми будемо щиро усі пам’ятати

           Шевченка живий заповіт.

Здобудемо щастя, вже маєм державу,

І будем в єдиній сім’ї

Разом виростати, вшануємо славу

На нашій квітучій землі.

 

 

Додаток

 

День 22 січня 1919 року ввійшов до національного календаря як велике державне свято – День Соборності України. Саме тоді на  площі перед Київською Софією відбулася подія, про яку мріяли покоління українських патріотів:на велелюдному зібранні було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.

  У розмаї жовто–синіх знамен 22 січня 1990 року наші сучасники поєднали живим ланцюгом злуки Схід і Захід України.

 

     ЖИВИЙ  ЛАНЦЮГ

 

Від Закарпаття - через Львів –

До Києва за руки взялись і стояли,

Не похитнулися, ніхто з нас не зомлів,

А вгору голови підняли,

 Ми вголос всі сказали,

Що ми - нащадки козаків.

 

У кожного в руках знамена майоріли,

І душі наші в один дух злились,

Я бачив, мріями одного ми хотіли,

Бо наші руки вже переплелись

В одну сталеву міць стійку

 За Україну молоду.

 

І тисячним ми голосом проголосили,

Що Україна вже на волі, жде весну.

І хоч колись нас мучили, гнобили,

Їм не вдалося закопати нас в могили,

Бо збереглись козацькі сили

                           І пробудились з вікового сну.

 

Живим ланцюгом ми показали:

Ми той народ, що хоче мати волю.

1 ми зійшлись всі разом і співали.

Бо Україні нову долю дали,

Вона розквітла й вічно буде з нами,

І ми ніколи вже не станемо рабами.

 

Коли б і як в нас усе не мінялось:

Президенти, урядовці і війти –

За всі часи нам разом вдалось.

Щоб Україна жила навіки.

Усе жило, раділо і кохалось...

І навіть сонце з неба усміхалось!

 

Живий ланцюг - у пам'яті навіки,

Хто серцем і душею його прокладав,

І поки в нас течуть бурхливі ріки,

То кожний з нас його запам'ятав.

Ми довели, що зняті вже окови.

Живий ланцюг-то символ віри і любові.

 

  Практична робота:

Станьте, діти, в одну лінію, візьміться за руки- це ми утворили живий ланцюг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     

         ВОЇНАМ  УПА

 

Чолом Вам, панове браття,

Ви всі були, немов скала.

В усіх було одне завзяття.

Свята Покрова це дала.

 

В той день вона вас породила,

Дала вам дух, любов, життя.

На подвиг всіх благословила,

Дала вам віру в майбуття.

 

Ваш подвиг знають всі народи,

Бо Ви хотіли лиш добра.

Служили вірі, правді і свободі –

Це незабутня для всіх пора!

 

І де лиш ворог накладав кайдани,

Ви там злітались, як орли,

І визволяли рідний край коханий

Від дикої московської орди.

 

Схиляєм голови, бо воїн у могилі,

Складаєм шану тим, хто ще живий.

На нашій Україні милій

Ваш подвиг-благородний і святий.

 

                                                  1990 р.

 

Додаток

Перші формування УПА створюються  восени 1942 року.

Формувалися вони з людей нескорених, волелюбних,мужніх. Повів їх за собою легендарний Роман Шухевич – Тарас Чупринка.

 

              ПРАПОР

 

Наш синьо – жовтий майорить,

А в кожного в душі кипить

Любов до нього, дорогого,

До неба синього, святого,

 

До лану златої пшениці,

В очах сіяють в нас зірниці,

Радієм: ожила земля,

До нас, як мати, промовля.

 

Як прапор майорить святково!

Символізує рідне слово.

Він в кожнім домі - як святиня!

Він наша мрія жовто-синя.

 

З тим прапором ішли до бою,

З ним здобували славу й волю,

Котра пригноблена була.

Та відродилась, розцвіла.

 

Йому вернулась давня слава,

Є прапор наш і є держава,

Котра повстала із ярма.

Країни кращої нема!( 1990р.)

   ХТО  МИ?

 

Ми були раби

Москви і Варшави.

Ми були сини

Чужої держави.

 

Нас душили,

А ми всміхались.

Нас морили,

А ми не дались.

Нас розділяли,

А ми чогось ждали.

Нас катували,

А ми мовчали.

 

Ми терпіли

І не зомліли.

Хто ми?

І чого хотіли?

 

Україна на волі.

Україна поволі

Буде розквітати.

Світ дивувати.

 

Зійдуться всі діти

Нашої держави.

Не будуть рабами

Москви та Варшави.

 

            ДІБРОВА

 

У лісі Діброві вітрець повіває,

Там сотня готується в бій,

В зеленій Діброві козацтво співає,

Летять журавлі у вирій.

 

У лісі Діброві гуркочуть гармати,

Сотенний дає свій наказ.

Діброво, Діброво, турботлива мати,

 Тебе не покинем в той час.

 

Діброво, Діброво, тебе обступили,

Шепочуть зелені дуби.

Тебе обложили ворожії сили,

На сотню вони залягли.

 

Вітрець повіває у нашій Діброві,

А сотня у бій вже пішла.

Сотенний ранений лежить весь у крові,

Збудилась раптово земля.

 

Сотенний ранений піднявся на ноги:

Надія хай нас не лиша.

За мною до бою, надіньте остроги,

Хай кріпне козацька душа!

 

У лісі Діброві вітрець повіває,

 А сотня уже спочива.

У лісі Діброві козацтво співає -

То наше козацтво з УПА.

 

                

                         ХАЙ СПОВНЯТЬСЯ  ВАШІ  МРІЇ

 

1. Стрілецька жартівлива

 

Їдем хлопці до Кийова,

Хай звучить там наша мова.

В Києві дамо пораду –

Розігнать червону Раду.

 

Розженемо тую Раду,

Що лишає нас позаду,

Не вирішує нічого

Ані доброго, ні злого.

 

Ось тоді в нашій столиці

Будуть гроші на полиці.

Буде сало і горілка,

А на сцені - українка.

 

Загуркочуть кулемети.

Підем, хлопці, на багнети.

Будем, хлопці, панувати

На землі, що дала мати.

 

Бо ми хлопці січовії.

Хай сповняться наші мрії.

Україна - наша мати,

Буде з нами панувати.

 

 

Додаток   Ми щиро вітаємо Нашого автора, читача і друга  часопису Остапа Лижника з визнанням його творчості за межами України. Остання з його збірок «Незалежна нива» потрапила в бібліотеку Конгресу Сполучених Штатів Америки   Газета «Новий час» 4 листопада 2011 р.

 

Урок 6

Туга за батьківщиною у серці та творах  Зіновія Маринця

 Зіновій Маринець народився 2 квітня 1938 року на хуторі Гребельки біля с. Волиця Буського району на Львівщині у сім’ї Федора та Анастасії Маринців. Народився у сім’ї доброго, чесного, працьовитого хлібороба, який від зорі до зорі працював на ниві, бо ж у хаті – троє хлопчаків. Коли Зіновію було 4 роки, помирає батько від рук гестапо. Отож господарем став найстарший хлопчик – Володимир. Він і заступив молодшим Богданові і Зіновію батька.

   1945 року червоноармійці підпалюють удовину хату, усе її майно.Спочатку вдова з дітьми грілася на своєму пожарищі, та, не витримавши, 1948 року переїжджає у село Заболотівці Жидачівського району Дрогобицької області. Тут малий Зіновій вчиться у семирічній школі, а по її закінченні вступає у Бережницький зоотехнічний технікум. 1956року, закінчивши технікум, працює,далі знову навчається у Львівському педінституті на факультеті української мови, літератури і музики. Згодом вступає у Львівську консерваторію по класу вокалу. Життя змушувало заробляти на шматок хліба, отож Зіновій постійно працює: художнім керівником обласного Будинку вчителя, співає у республіканській академічній хоровій капелі «Трембіта» у Львові.

В цей час свою долю поєднує із Ганнусею Дзядик. З часом Зіновій Маринець очолює художній колектив телевізійного об’єднання «Електрон» у Львові, потім ( понад 15 років) – праця у Львівській середній школі № 15 учителем музики.

На цей час батько дружини Роман Назарович Дзядик проживає в Америці, отож, аби забезпечити та звеселити його самотню старість, Зіновій Федорович із сім’єю переїжджає за океан, до Чикаго.

Трудову діяльність розпочинає на фабриках іх чорнової фізичної роботи – обслуговування машини на фабриках, сімує за рідною землею.

Збірки творів поета: «Вирію голос»(1999), « Слово» (2002) та інші

 

 І. Завдання для груп: презентація проектів про пори року.

 

     КРАСА  ПРИРОДИ

 

Нині почалася зима.

Правдива, календарна.

Про осінь згадки в нас нема

Вже тижнями, віддавна.

 

На вулицях людей нема:

Хто піде в завірюху?

Мороз тріщить, така зима,

Що обмерзають вуха.

 

Дивитись гарно крізь вікно:

Сніжок летить, кружляє...

Лежить, як біле полотно,

Обрусом все встеляє.

 

Білки сховалися в дупло.

Запас на зиму мають.

Кричать ворони хрипло, зло,

Хто щось згубив — шукають.

 

А діти? То для них пора.

Снігу завжди їм мало.

Є всюди горб якийсь, гора —

Санчата щоб літали.

 

Такі незвиклі небеса,

їх не побачиш з хати.

У всьому є своя краса —

Треба її шукати.

 

        ВЕСНА

 

Віхола, віхола

На білих конях їхала

Ще й морозом поганяла,

А снігами замітала.

 

Всі дороги замела

Від села і до села.

Всі яри позаносила:

Така, бачиш, в неї сила.

 

Така лють, така зима,

І кінця її нема.

Аж тут сонце березневе

Приголубило дерева.

 

Заглянуло, де потоки

Спали під снігом глибоким,

Розбудило корінці,

Що дрімали на луці.

 

Ластівки принесли весну,

Пісню соловей чудесну.

 І зозуля закувала -

Своїх діток виглядала.

 

Всі питають:« Де зима?» —

«Вже минула, вже нема».

 А весна тепер є всюди,

Все підвладне їй. І люди,

 

Ті, що вміють з нею жити,

 Їй поклін земний зложити, -

Ті цвітуть, як все навкруг.

Як барвистий в квітах луг.

 

             ЛІТО

 

Єдине слово - літо,

А скільки сонця в нім!

Скільки краси налито

У слові тім малім!

 

Воно само прозоре

І тепле, як любов.

І з неба вічні зорі

Летять у душу знов.

 

В короткі ясні ночі

Панують цвіркуни –

Й не склепиш сонні очі,

Бо поруч все вони —

 

Кожен тобі співає,

Мабуть, про чар землі,

Про літо, що минає.

Про поранки у млі.

 

Про сонечко могутнє.

Що влилося в жита,

Про вічне, про майбутнє

Про літо, про літа.

 

Взимі чекаєм літа,

А в літі брак зими.

Така з початку світа

Незгода із людьми.

       ОСІНЬ

 

Засміялась осінь

Плодами полів.

Зажурилась осінь

Смутком журавлів.

Посивіла осінь

Косами трави.

І замовкла зовсім

З поглядом жури.

 

Вмивається осінь

В купелях з роси,

Іскриться на сонці

Барвами краси.

 

Роздягає осінь

Від листя ліси.

Блисне в неба оці

Спалахом грози.

 

І невпинно осінь

У зиму іде.

Аж в наступнім році

Красуня прийде.

 

Завдання: складіть розповідь про своїх батьків

 

   НАЙПЕРШІ  СЛОВА

(мамі на 90-річчя присвячую)

   Мама

Хто першим слово це сказав –

Благословен хай буде.

Він смисл життя у нього вклав,

Як серце вклав у груди.

    Маму

Не вибираємо собі –

Вона у нас від Бога,

Вона у радості й журбі,

Розрада і підмога.

   Мамо

Хто викликав Твою сльозу,

Що горе все віщує,

Зігнув журбою, мов лозу –

Зневагу хай відчує.

   Мамо

Ти світиш нам усе життя,

Як сонце світить в небі,

В тобі одній суть майбуття,

Вся доля наша в Тобі.

   Мамі

Більшої радості нема,

Як сміх її дитини.

Вона , мов усмішка, сама

Тоді над світом лине.

   Мамо

Что заплатив усе сповна

За все? що Ти зробила?

Таких, мабуть, ніде нема –

І в цьому мами сила.

   Мамо

Ми боржники завжди Твої,

А Ти не ждеш заплати.

Ти дала сили всі свої.

Щоб ми могли літати.

   Мамо

Невпинно йде по світу час,

А в нім життя минас.

Та якщо Ти не біля нас —

Ми пустку відчуваєм.

   Маму

Шануйте матінку, любіть

З маленької дитини.

Й себе у  дар їй принесіть —

Бо Мама — скарб єдиний!

 

                             30.05.1997 р.

 

      МІЙ  ТАТО

 

Не пам'ятаю тата.

Бо я ще був малий,

Як він пішов із хати.

Не сам, його вели.

 

Його вели у морок.

Від роду, від синів

Він не дожив ще й сорок...

А в полі льон синів.

 

Природа наче спала.

Вітер дихнуть забув.

Спека аж ввечір спала —

Надворі серпень був.

 

...Коси чекали ниви.

Ще поки розсвіло,

Він йшов в світання сиве

Пустить коси жало.

 

З-за лісу місяць рогом...

Тато зорі не жде.

Змовить молитву Богу

Й в покоси хліб кладе.

 

Він не любив до півдня

Додивлюватись сни.

Часом розбудить й півня,

Бо в хаті, он, сини!

 

Був мудрий, повідають,

Був добрий, скаже всяк.

Га я не пам'ятаю:

Найменший був хлопчак..

 

 

Й не знаю, де могила

Де він навічно ліг?

Чи очі хоч закрили?

Чи помолитись зміг?

 

Не пам'ятаю тата,

Бо я ще був малий.

Як нелюди прокляті

Його на смерть вели.

 

І пам'ятки не маю —

Все стер життєвий млин

Та серцем я Вас знаю —

Бо я Ваш, тату, син.

                     

                  23. 04.1998 р.

 

 

 

Завдання. Що ви можете розповісти про своє село дітям із іншої країни?

 

                                         ЗАБОЛОТІВЦІ

 

Село розсипалось в садах,

Хати — немов опеньки.

Лиш де-не-де чубатий дах.

Старих нема — новенькі.

 

Втиснулась річка в береги,

Між вербами снується.

Як літо — то на півноги,

Та коли розіллється,—

 

Вирує, хлюпає, бурчить...

Така у неї сила.

Здається, надійде та мить —

Буде й хати зносила.

 

А там, по другий бік села

(Не кожен зауважить)

Могила в землю вся вросла,

Вона з часів ще княжих.

 

І все. Всі пам'ятки села.

Але які там люди!

Якщо в когось година зла —

То поміч прийде, буде

 

Від кожного. І всі разом

Недолю подолають!

А ще співуче. Над селом

Весь час пісні лунають.

 

В них голоси такі рясні,

І то такої сили,

Та більш чомусь сумні пісні -

То, може, від могили?

 

Село розсипалось в садах,

Хто був в нім — не забуде,

А в тих садах, у тих хатах

Живуть чудові люди!

 

                              11.07.1998р.

                КАЛИНА

 

Канадський герб — кленовий лист

(У них багато клена).

А в нашім кущику де зміст?

Чому у нас калина?

 

Чому не бук, чому не тис?

Не панночки-смереки?

Чому не дуб, що в землю вріс?

 Вріс назавжди, навіки!

 

Чому не те, де є могуть,

Є твердість, крона, сила?

Дерева різні в нас ростуть —

 ...Калина полонила!

 

Вона беззахисна, мала

Понад яри блукає.

Прийшла із лісу до села —

Вона людей шукає.

 

Вона нагадує нам нас:

Багаті ми і гарні.

Лихий над нами віяв час —

Були морози й в травні.

 

З калини ягідки зірвуть,

А навесні — і квіти:

Жорстокі руки не збагнуть —

Вони живі! Це — діти!

 

А скільки наших діточок

Зірвали, як калину,

Наших синів, наших дочок

Зривали безупину!

 

Який народ те пережив,

Що ми!? І то віками...

Народ в пісні тугу вложив

З калини ягідками.

 

Звалився дуб. Зрубали тис.

Посохнули ялинки...

Та прикрашають світу ліс

Калинові кровинки.

                            9.10.1998 р.

 

Завдання

1.      Розкажіть про рослини- символи України;
2.      Складіть твір-міркування «Калина – корисна рослина»;
3.      Пригадайте пісні про калину.

 

       ГРИМІЛО

Здригнулось небо, крикнув ліс,

Пішла луна по горах.

То грім із неба жах приніс

 І десь замовк у зворах.

 Гриміло.

 

Нависли хмари дощові,

Світ сонця закривали.

Лиш блискавки нові й нові

Ті хмари роздирали.

Й гриміло.

 

Розлючений дощ налетів.

Спочатку йшов несміло,

А потім вітер коси плів

 З дощу. Ревло, шуміло.

 Й гриміло.

 

У жахові мінялось все.

Страх душу викривляє.

То блискавка біду несе.—

 Грім лиш слабких лякає.

                                  Гриміло. Й  німіло.

Завдання

1.      Розкажіть про правила поведінки під час грому;
2.      Словесне малювання до вірша
3.      Розкажіть про свої переживання під час грому і грози.

 

                  ***

 

Як би далеко я не був —

Нема тої причини,

Щоб рідну хату я забув,

Щоб зрікся Батьківщини.

 

Щоб стали родичі чужі

Й не хтілось з ними жити.

Не народилось ще межі,

Щоби нас почужити.

 

Тут навіть вітер, наче брат,

І сонце ласкавіше,

І не кусючий дим із хат,

Й земля пахучо дише.

 

Барвистих квітів хоровод,

Що побілили грушу,

І в потічках буяння вод,

Наче бальзам на душу.

 

Кажуть, прекрасні є краї:

Ліси, річки, озерця,

Але чужі — то не свої,

Вони не гріють серця.

 

 

Завдання

Доведіть, що поет сумує за рідною землею.

 

Будьте дослідниками!Дізнайтеся більше про те, як живуть українці за кордоном.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Урок 7

«Допоки в серці Бог та Україна»( Галина Охотська)

 

Галина Охоцька народилася 25 квiтня 1959 смт. Новi Стрiлища Жидачiвського району Львiвської областi,

У 1974 роцi закiнчила на вiдмiнно”Ходорiвську НСШ №3, а у 1976 роцi - iз золотою медаллю Ходорiвську СШ № 2

За покликанням у 1976 роцi вступила на лiкувальний факультет Івано-Франкiвського державного медичного iнституту, який закiнчила у 1982 роцi.

Пiсля закiнчення iнституту згiдно з розподiлом 4 роки працювала на Сумщинi: iнтернатуру проходила на базi 5-ї мiської лiкарнi м. Сум, а потiм 3 роки працювала лiкарем-кардiологом стацiонару Глухiвської центральної районної лiкарнi. Паралельно викладала курс внутрішнiх та iнфекцiйних захворювавь у Глухiвському медучилищi.

Із серпня 1986 року по даний час Галина Охоцька працює терапевтом пiдлiткового кабiнету Ходорiвської полiклiнiки.

Вiршi пише з дитинства.

Ось уже на протязi 22 рокiв вiршi Галини Охоцької перiодично друкуються на сторiнках районного часовису Жидачiщини,а вiрші «Iде Хмельницький на бiлiм конi» 16 травня 1996 року надрукований в тижневику Українська думка” у Лондонi,

 Ряд вiршiв Галини Охоцької покладено на музику самодiяльними композиторами. У 1996 роцi вийшла перша збiрка поезiй Галини Охоцької «Вiрю... Надiюсь..Люблю...».

 

Захист проектів 1 – 3 ( робота в групах)

 

1.  МОЛИТВА

ДО СВЯТОГО ОТЦЯ МИКОЛАЯ

 

Святий отче Миколаю,

Жду Тебе я, виглядаю…

Вже у синьому просторi

Зайнялися першi зорi.

Спить земля пiд снiгом бiлим,

Iнiй виткав срiбний килим,

Крига вкрила сонну рiчку -

Скоро, скоро прийде нiчка.

 

І над селами й мiстами

Пролетять небеснi сани:

В них Ти, отче Миколаю,

До всiх дiток поспiшаєш.

 

Хочу я Тебе прохати

За матусю і за тата,

І за братика з сестрою, -

Щоб завжди були зi мною.

 

А iще Тобi молюся

За бабусю і дiдуся

І за те, щоб завжди дiти

Могли мрiяти, радiти.

 

Не хворiли щоб нiколи,

Добре вчилися у школi,

Щоби горя й сліз не знали

І від Бога ласку мали.

 

Святий отче Миколаю,

Ще Тебе я попрохаю,

Щоб, як райдуга барвиста,

Розцвітало рідне місто,

 

Щоб цвіла немов калина,

Наша ненька – Україна.

І молитва ця щиренька

Від душі йде, від серденька.

 

      2.  НА РІЗДВО

 

Сипле снігом біла хуртовина,

Сріблом вкриті ріки і поля:

То Марія народила Сина –

Веселяться Небо і Земля.

 

Чути: дзвони дзвонять величаво,

Гучно їм відлунюють ліси…

Нова радість в цілім світі стала,

Торжество любові і краси.

 

Коляда вже стукає у двері

І зорею входить в кожен дім,

Як молитва при Святій вечері,

Добра вістка запанує в нім.

 

Добра вістка, що прийшов Спаситель –

Світло віри в краще майбуття…

Ангели спішать оповістити

Про чарівне Божеє Дитя.

 

Вже новина лине з Вифлеєму,

Ніжним цвітом у серцях цвіте.

Тож радійте, діти України,

Бо Христос Родився! Славіте!

 

                        ВИСОКО У НЕБІ СЯЮТЬ ЗОРІ

Високо у небі                                   

Сяють зорі сині,

Інеєм сріблиться

Тиша на землі…

Це ж бо Святий вечір

Нині в Україні –

Запалім святкові 

Свічі на столі.

Хай слова молитви

Щирими вустами

Кожен з нас повторить

В цей бентежний час,

Бо в душі і в серці

Завжди разом з нами

Ті, що в пам’ять вічну

Відійшли від нас.

Помолімось також

За усю родину,

Друзів і знайомих,

Що на чужині:

Хай їм нагадає

Багрянець калини

Щирий, ніжний усміх

В рідному вікні.

Нова радість стала

Разом з колядою,

Стукає у двері,

Кличе на поріг

І до хати входить

Чистою звіздою,

І веде достатки

Із усіх доріг.

Бо Земля і Небо

Нині торжествують,

Адже Бог Предвічний

Народився десь,

Ангели і люди

Весело святкують,

Бо усьому злому

Наступив кінець.

Тиха ніч колише

Божую Дитину,

Злагода приходить

В кожен двір і дім.

Забуваймо кривди,

Ми ж одна родина.

Христос народився,

І його славім!

 

     3. ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Лунають дзвони в піднебесній сині,

Лунають дзвони в ранішній імлі…

Христос Воскрес, кохана Україно,

Щоб вічно бути на святій землі.

 

Христос Воскрес у серці і природі,

Христос Воскрес, щоб душі воскресить,

Христос Воскрес, вкраїнський мій народе,

Воістину Воскрес, щоб ти міг жить.

 

          *  *  *

Блакитний трепет світанкових плес

Торкнувся неба чистою струною.

«Христос Воскрес!» - «Воістину Воскрес!» -

Озвалося захмарною луною.

      Прокинулись заквітчані гаї,

      Купаючись у повені розмаю.

      «Христос Воскрес для щастя на землі!» -

      Усе живе цю світлу мить вітає.

Співаймо вдячні Господу псалми

На чужині й на славній Україні.

Христос Воскрес на радість між людьми,

І вістку цю несем по світу нині.

 

 

             СІЧНЕВІ ДАЛІ

        ХОЛОДАМИ СКУТІ

Січневі далі холодами скуті,

А зорі, ніби відблиски штиків…

Пречиста Діво, помолись за Крути

І за трьохсот героїв-юнаків.

 

Був сніг, як кров…Один за одним падав

Твій, Україно, цвіт, що не розцвів.

Було там  пекло, та не було зради,

Ні каяття, ні сліз, ні ницих слів.

 

Пречисто Діво, молоду калину

На їх могилі поблагослови,

А Ти, кохана ненько-Україно,

До серця юність їхню прихили.

 

 

                    У ПЕРЕВЕСЛІ

                   ВІЧНОЇ КРАСИ

Звучить у небі поклик журавлиний,

Тремтить зоря у крапельці роси…

Люблю тебе, о краю мій єдиний,

У перевеслі вічної краси.

     Тут рідне все: і верби, і тополі,

     І юний дощ, і зрілий листопад…

     Люблю тебе так трепетно, до болю,

     З доріг до тебе лину я назад.

Тобі моя молитва й пісня щира,

Душі і серця ніжність і тепло,

Бо ти – моя любов, надія й віра,

Моє багатство, радість і добро.

     Дністер і Стрий, в садах веселка квітів

      І струн вітрів сріблисті голоси.

     О краю мій, чарівний дивосвіте,

     У перевеслі вічної краси

 

Додаток

    Гра « Знайди риму»

Журавлиний - …(єдиний)

Роси - …( краси)

Листопад- …( назад)

Тепло -…(добро)

Голоси- …(краси)

 

НА ХВИЛЯХ НІЖНОСТІ Й ЛЮБОВІ

              (Діалог)- читання в особах

ОНУК

   Бабусенько мила, голубко сивенька,

   До тебе горнуться дитячим серденьком,

   Хоч завжди у тебе багато роботи

   Бабусю хоч трішки забудь про турботи!

 

   Скажи, чому вишня в саду роцвітає?

     Чом воду веселка в Дністрі позичає?

     Чом губить діброва розкішний багрянець?

     Чому йдуть сніжинки з вітрами у танець?

 

БАБУСЯ

   Онучку мій милий, онучку мій любий,

   Ходи, хай бабуся тебе приголубить,

   Покаже усе, що лиш знає й уміє,

   Ще й казку розкаже про Принца і Змія.

 

   Питаєш, чом вишня в саду розцвітає?

   Природа збудилась – весна наступає,

   А з нею лелеки прилинуть додому,

   Щоб звити гніздечко в краю дорогому.

 

   Питаєш, чом сонячно дихає жито?

   Дитинко кохана, прийшло красне літо:

   Веселонька воду з Дністра позичає

   І жайвір сміється, як в небо злітає.

 

ОНУК

   А чом зажурились, заплакали хмари?

   І тьмяно зітхають високі Стожари?

 

БАБУСЯ

   То осінь дощем умиває жоржини,

   Запалює пізні вогні горобини.

 

   То рідна Вкраїна, свята Україна,

   І гори, і поле, гаї та долини.

   Люби її щиро всім своїм серденьком,

   За неї молись, як за батька і неньку.

 

   Для неї твоє кожне слово і діло,

   Немов «Отче наш…» й «Богородице Діво»…

   Будь чесним і мужнім, не бійся нікого –

   На втіху родині і ласку від Бога.

 

Додаток 1 ( інтерв’ю)

- Які питання задає онук бабусі?

- Що таке Україна?

- До чого закликає поетеса?

- Як ви розумієте ці слова?

 

Додаток 2 ( епіграф уроку)

   Ніщо тебе, земляче – патріоте,

   Поставити не зможе на коліна,

   Ніхто тебе не в силі побороти,

   Допоки в серці Бог та Україна.

 

 

Додаток 3

 

                                         СЛОВО ВIД АВТОРА

 

Земне життя людини лише коротка мить для Всесвiту, для вiчностi. Ця мить тодi лиш чогось варта, коли залишиш добрий слiд на землi, коли служиш речам нетлiнним, безцiнним.

Я українка, i нема для мене кращої землi нiж України. Без неї просто не можу жити. Менi не байдужi її сьогодення та завтра, для мене святе її минуле.

Як би солодко не манили чужi краї — завжди залишуся тут, зi своїм народом: радітиму його радощами, переноситиму його болi.

Люблю Ходорiв — мiсто над Лугом, бо тут виросла, живу i працюю. Тут особливi, щирi, добрi, привiтнi люди, з якими так затишно на душі! Вважаю моральним обов’язком розповісти у вiршованiй формi про тих, з ким спiлкуюся.

Я - християнка. Господь надiлив мене таланом вiршування, можлино, трохи по-iншому сприймаю навколишнiй свiт. І цю ласку, цей Божий дар, втiлений у віршах-молитвах, приношу на вiвтар любовi до Всевишнього...

Живу, допоки в серцi Бог та Україна.

                                                                                          Галина Охоцька

 

Урок 8

Подорож сторінками біографії і творчості Юлії Пітиляк

 

Народилась Юлія Пітиляк (з родини Гудзувата) 1926року у с.Лисків на Львівщині. Батько з матір'ю були сільськими господарями. У сім'ї, крім Юлії, росло троє братів. «Ми не були багаті, але й не були бідні» - визначить згодом соціальний стан своєї родини пані Юлія.

Закінчила 6 класів польської гімназії. У 1942 році була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Працювала у с.Штрибен на фабриці та в лікарні. Доля розпорядилася так, що потрапила Юлія до табору скитальців у німецькому місті Галендорф. Тут зустріла такого ж невільника, як і сама. Миколу Пітиляка. 1945 року вони одружилися. Прибуло молоде подружжя до Англії у 1947 році. І тут минали дні за днями, літа за літами, протягом яких виростали доньки й сини родини Пітиляків, народжувались і підростали онуки.

Будні, щоденний труд, звикання до нового мовного оточення, суспільного укладу... А душа наперекір усьому і далі продовжувала жити Україною. Усі довгі десятиліття лягали вистраждані думки на папір, вбираючи в себе ностальгію, найсокровенніші сподівання на українську незалежність.

І, мабуть, символічно, що цій книжці судилося появитися на світ після Майдану Незалежності, виборів нового справді українського Президента. Слово Юлії Пітиляк вибороло своє право на життя своєю правдою і щирістю, незгасною любов'ю, які сильніші за все на світі.

Віриться що ця довірлива сповідь української душі стане зрозумілою кожному, кого вважала авторка своєю ріднею. Адже, як стверджує в одному з віршів:

Не тільки по крові родина.

Є вища спорідненість духу - Вкраїна!

 

 

 

 

 

 

РІДНЕ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ ЧУЖИМ

 

Доля Юлії Гудзуватої-Пітиляк дуже схожа до тих багатьох, кого лихоліття Другої світової вихопило з родинних гнізд і понесло у той страхітливий вир, якому не видно були кінця-краю.

Так вже судилось українським дівчатам: якщо не ясир турецький, то полон німецький. Його, полинного, і звідала Юлія у свої 16 літ сповна. І від 1942-го довгі десятиліття холодила її вразливу душу чужина. Аж поки не стала і її рідна Україна незалежною державою. І тоді, як записала пані Юлія у своєму записнику:

Хоча у чужім краю 40 літ прожила,

По чужій вільній землі ходила.

Чужих людей шанувала.

Та край свій любила

І зустрічі із ним, як Великодня, чекала.

І так спрагло намріялось їй, вже немолодій людині, знову опинитись в рідному селі на Львівщині, провідати родину чоловікову на Гуцульщині, вклонитись дорогим могилам, тим деревам і квітам, котрі пам'ятають її юність, що зважилась на подорож на Україну. Спакували з чоловіком валізи, відкрили візи і ось - потяг повіз їх знову через країну, де були вони невільниками, де 1945-го з'єднали свої долі, а двома роками пізніше переїхали у Велику Британію на довгі десятиліття.

«Спочатку ми були бездержавними робітниками, а потім отримали англійське громадянство. Завжди буду вдячна цій країні, яка стала для моєї родини другою батьківщиною. — визнає пані Юлія. - Тут, у місті Ноттінгам, проживаємо на рівних правах з усіма. Але туга за рідним краєм і рідними людьми ніколи не покидала мого серця. Правду кажуть, що рідне ніколи не стане чужим».

Тож після відвідин України стільки думок, стільки вражень осіло на дні душі пані Юлії, що ними змережила вона чималенький зошит і переслала нам. Гортаючи шелестливі сторінки, мимоволі вслухаєшся у голос душі цієї незвичайної жінки, котра стільки звідала за своє життя і пронесла через нього Світло отчого дому, любов до рідної землі-України, котра так і залишилась назавше для неї життєдайним Світильником. Його благодатне світло не давало спокою її душі. І тоді лягали на папір рядки, котрі не можуть не хвилювати.

Ось, скажімо, як згадує пані Юлія ту пору, коли її забирали в німецьку неволю:

Куди женуть нас, сама не знаю,

В подруги вкотре про це питаю.

В чому ж ми, ще такі молоді, провинили?

Хіба, що свій край, як могли, любили?

Та хіба за це Бог карає,

Що брата сестра покидає?

Хіба кине матір дитину

У безвість страшну несходиму?

То за що ж нам так довго страждати

І рабами в краю чужім стати?

Нічого я з собою не взяла - ні хліба, ані вдягтися, бо час такий був тривожний та зловісний. Ніхто не знав, куди його доля занесе. Дала мені мати в дорогу старий молитовник та образочок Діви Марії, благословила, плачучи, й просила: «Молись за нас, дорога дитино, як будеш жити...».

У Ходорові невільників загнали у товарні вагони, «як звірят», напише пані Юлія. «Чую крик і зойк, плач немовлят... Плачу і я та ридаю, образ Святої Богородиці до серця пригортаю, молитовничок від ворога якнайдалі ховаю...» У брудних вагонах нема як і поворушитися. На долівці - солома. Як коли хтось зомлів, ніхто не піднімає. Ніхто ні на кого не зважає, усі безсилі, зморені голодом, болем розлуки, страхом перед невідомістю.

Куди везуть — не знаю.

Хто мій суддя — не знаю.

За те, що люблю тебе, рідний краю?!

У тому суцільному стогоні до Юлиної свідомості долинули слова Давидового псалму: «Помилуй мене, Боже...» І ще слова матері до своєї дитини: «Спи, крихітко, спи, скоро дам тобі молока і хліба...» Хоч, звісно, ні того, ні другого нізвідки було їй узяти, лише одна надія на Бога, який порятує…»

І ще спогад із того ж таки 1942-го. «Привезли мене на арбайтзац голу й босу, як сироту бездомну... Жду, чекаю, що ж буде далі. Може, скажуть, що нездала до свиней та корів і повернуть мене назад на Україну?..

Нараз двері відкрилися, увійшло два німці і забрали мене із собою. Надворі ще лежав сніп А я боса, рана ятрить на нозі, а кульгаю, надії на добрих людей не втрачаю. Залишили вони мене саму на безлюдному полі, показали лише на світло в далекому домі.

Вечоріло. Уже й споночіло. А я боса іду по березневому студеному снігу. На правій нозі, й тепер пам'ятаю, болючий нарив я маю. Та все ж хочеться жити, надії на порятунок не дають права себе загубити. Не бачу нічого, лиш оте світло, яке мене, мов магнітом, до себе притягає. Та раптом в очах потемніло, мільйон зірок замигтіло, і зупинився мій крок болючий, освіте чужий, колючий.

На землю, наче на перину, снігом білим накриту я упала... Аж уранці два поліцаї знайшли мене і скували, наче злодія. Говорили щось між собою. Мене питали, та я відповісти по їхньому не знала, і лише листок показала, де була адреса та прізвище бауера, у якого я наймитувати мала».

Так почались поневіряння Юлії на чужинській землі. Вони тривали усі грізні воєнні літа. Безліч небезпек чатувало на безправних наймитів великого рейху. Тільки віра в постійну опіку Всевишнього, щира молитва, берегли її в роки воєнного лихоліття, і в подальші літа.

 

*      *      *

Багато сторінок присвятила пані Юлія своїм невільницьким спогадам. У Німеччині Юлія працювала у наймах, потім - на фабриці. Ще й дотепер запам'яталися тривожні, сповнені страху і відчаю дні і ночі, думки про те, чому нічого не вартує людське життя, життя тисяч і тисяч таких невільниць і невільників, як і вона сама...

У чужім краї

Нічого я не знаю.

Нічого я не розумію,

Сумую й плачу, серцем млію,

Так тяжко жить без України...

– так згадуватиме вже згодом початок своєї розлуки з рідною землею пані Юлія. І коли оглядатиметься на літа прожиті, визнає, що навіть і тоді Бог виявився милосердним до неї, бо уберіг від повернення до колишнього радянського «раю», де таких, як вона, вже чекали сталінські Гулаги, нічим не кращі за гітлерівські табори смерті.

 

 

 

 

                                 

                                             * * *

 

  Хоча у чужім краю 40 літ прожила,

По чужій вільній землі ходила,

Чужих людей шанувала,

Та свій край любила

І зустрічі з ним, як Великодня, чекала.

                                                      Юлія Пітиляк

 

«ЧУЖИНКА»

 

— Наче страшний птах навіяв сумні спогади. Та нараз вони, немов сон, відлетіли і я згадала про те, що їду на Схід, на Україну. — згадує пані Юлія.

— Берлін! — провідник поїзда сказав.

А його товариш паспорт мій побачити забажав. Паспорт мій уважно оглядає,

— Куди їдеш? — у мене він питає.

— До Львова. На Україну! Хочу провідати свою родину!

— А хто ж ви? — контролер хоче знати, і я мушу йому правду казати: «Я - українка».

Він усміхнувся: «А паспорт Ваш бритійський.

Для України Ви — чужинка...»

Вийшов з нашого купе незнайомий службовець. А мені подумалось, що він сказав правду. Бо українського паспорта я справді не маю. Мене і в Британії чужинкою також завжди вважають. І скільки нас, закинутих по всіх усюдах! І в ближчих країнах. - і в дальших...

Та й на Україні чимало людей інших націй проживає. Видно, людьми так Бог повертає. І так важливо, щоб усі люди вміли у згоді жити, землю свою не ділити, чесно на ній працювати, кожна дитина щоб могла у любові і правді зростати.

Поїзд іде на Схід, про щось своє невгамовно гуркоче. Може, і він про щось розповісти хоче? Може, про тих людей нещасливих, що до рідної землі, немов птахи, з неволі колись летіли? Та їх у товарні вагони, як злодіїв заганяли, у Сибір на каторгу відправляли. Мало з них вже додому вертало - у вічних снігах замерзало...

НА РІДНІЙ  ЗЕМЛІ

 

Важко передати той настрій, з яким стали на рідну землю пані Юлія і пан Микола. І так. видно, самим Богом було передбачено, що зустріч з Україною відбулась на межі безкрайого пшеничного поля, повз яке проїжджало авто, що прямувало з Бреста до Львова. Племінник Богдан приїхав за своїми родичами на Брестську митницю, упізнав їх серед сотень приїжджих, котрі опинились на світанку на пероні з численними валізами, щасливих і водночас розгублених, бо неблизька ще попереду дорога...

«Отож сьомого липня вдосвіта ми заїхали у Львівську область, згадає згодом пані Юлія. Я чулася щасливою. Пригортала до серця жовті пшеничні колоски, дякувала Богові за таку велику радість, яку він мені подарував. У цей святковий день опинитись на рідній землі, серед щедрого пшеничною поля і навіть почути пісню жайворонка, котрий літав над цим земним раєм - це було щось незвичайне для мене, здавалося, що ось вона, Україна, усіма цими незчисленними колосками, ранковою пташинею піснею вітає нас.

Львів був близько. Було видно купол церкви св. Юра. Ми сіли на траві просто неба. Сонце тільки почало сходити. Богдан, його дружина Наталка сказали: «Тето, вуйку, Ви уже на рідній землі!».

Я не помітила, як у моїх руках опинилась грудка землі, три колоски пшениці, а в душі бриніли слова молитви. «Боже, пошли Україні щасливу, щедру, справді вільну долю!».

 

Завдання

Чи доводилось вам, діти, на деякий час покинути свою хату, батьків?

Чи тужили ви за своєю домівкою, рідними? Чому?

Порівняйте ці два спогади та підберіть потрібні слова, які б допомогли передати настрій, почуття поетеси.

  «Чужинка»                                « На рідній землі»

Сльози розлуки                       сльози радості

 

Туга за батьківщиною            радість зустрічі з рідними,

                                                  з рідною землею

паспорт бритійський              грудка землі, колоски пшениці

 

Україна зажурена                   Україна щаслива

 

Сибір

                                                * * *

Село моє - весни зів'ялий цвіт.

Навколо вир, горить весь білий світ.

За що, за що людей так Бог карає.

Що найдорожче раптом забирає?

Я ще повернуся, я ще повернуся назад,

В мій гожий рай, у той розквітлий сад,

Та юність вже ніхто не повертає

І того цвіту білого немає вже, немає...

 

 

             ПРОЩАННЯ

 

Прощай, рідне моє любе село,

Прощайте, біленькії хати.

Як добре мені із вами було

Рости і біди не знати!

Та ворог хату запалив, .

Село вже, як руїна.

 Великий цвинтар там, де хліб родив.

А поза ним - Вкраїна.

І діти в мами просять хліба.

Даремне просять. Бо ж нема

Вже й матері у них живої

І скаженіє все навколо,

Ридає й плаче. Йде війна.

 

 

                                                * * *

Україно,

Серце моє

Б'ється лиш тобою.

Скільки літ ти у неволі

Стогнала рабою.

Скільки літ у твоїй хаті

Чужі панували,

Твої ж діти по чужинах

Свій вік марнували.

Твої діти по чужинах

Молилися Богу,

Щоб ти, рідна Україно,

Здобула свободу.

І нарешті - справді воля

Така довгождана.

Усміхнулась до нас доля,

Ми вже не в кайданах.

Тільки б землю ту любити,

Діточок леліять,

В дружбі й згоді вчитись жити,

Добре зерно сіять.

Але й далі зло неситих

Людьми верховодить,

Що ж це діять, як так жити

Без правди, без згоди?

Повернімось до Тараса,

Його заповітів –

Україна стане наша

Найкращою в світі!

 

                                                * * *

Весела новина

Двері серця мого відчинила:

Нарешті вже вільна

Моя Україна єдина!

Для усіх українців настала

Неповторна днина -

Відтепер в Україні

Народиться вільною

Кожна дитина!

Своя мова, своя церква

І доля щаслива!

О Пречиста Божая Мати,

Тільки ти змогла

Цей незмірний дар нам дати...

І я, грішна, тобі подяку складаю

У свій край до братів повертаю.

                                                * * *

 

Ми росли, виростали

Про волю України не знали,

У чужому ярмі ми ходили,

Самі себе не любили.

Все своє забували

І це за подвиг вважали.

Тепер, слава Богу,

є наша держава

І її зневажати не маємо права.

Мусимо до того звикати.

Щоб її і себе поважати.

Бо вона в нас, як мати, єдина -

Наша рідна земля -Україна.    

 

 

 

                                                * * *

 

Для мене Україна одна.

Чи вона весела, чи сумна.

Чи весняне сонечко скрізь гріє,

Чи гуляють сніжні заметілі.

Я не знаю іншої печалі.

Щоб мою Вітчизну поважали

В її домі рідні її діти

І в далекім незнайомім світі.

Будь, моя Вкраїно, сильна й гожа

Щоб всі знали,

Що тебе здолать не можна.

Бо твоя надійна зброя - віра

І молитва за прийдешнє шира.

 

 

 

 

 

                                                * * *

 

Нічого, нічого не брала з собою,

Лиш молитовничок - Господню зброю.

А Боже Слово серце зігріє,

Душу розбудить і обнадіє,

А Боже Слово - в тузі розрада

І в небезпеці певна порада.

А в Божім Слові - сила могутня,

З нею зламаєш найважчі пута.

Я із Тобою, Боже мій милий,

Побудувала світ свій правдивий.

А в тому світі день не смеркає,

Божа правиця сонце тримає.

Мене від злого оберігає.

Мене хоронить і всю родину.

З Богом не страшно, хоч і загину, -

Бо маю Слово, що в душі зріє

І знов розквітне і заіскріє.

 

 

     ДИВНА ПОМІЧ

 

Не знаю сама, що зі мною,

Та дуже часто відчуваю,

силу дивного спокою.

Коли в дорозі чи знемозі.

Вона завше в допомозі.

Коли в церкві я співаю.

Вона голос піднімає,

Віру радісну вселяє.

Як, буває, захворію,

Лиш на Бога ся надію,

Його сила оздоровляє,

До життя знов повертає!