Виховна година "Голодна Голгофа - 33"

Про матеріал

Виховна година, присвячена Дню пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., має історичну довідку, спогади очевидців.

Перегляд файлу

Тема виховної години: Голодна Голгофа – 33

Мета: ознайомити та поглибити знання учнів про Голодомор 1932-1933 рр., його причини та наслідки; виховувати почуття співпереживання невинним жертвам; розвивати навички дослідницької роботи, сприяти вивченню історичних фактів своєї держави, берегти її звичаї та традиції.

Обладнання: презентація, свічка, жмуток колосків, скатертина, книжкова виставка

Хід уроку

Слайд 1. Слово вчителя. Діти, подивіться на ці фото! Які думки у вас виникають, коли ви бачите цих підлітків? (відповіді учнів)

Слайди 2 – 6. А які емоції у вас викликають наступні фото? (відповіді учнів)

Учениця читає вірш «Вічний монолог».

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, люди, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу. М. Замига

Слайд 7. Оголошення теми і мети виховної години.

Слайд 8. Голго́фа, або Кальварія — пагорб, на якому було розіп'ято Ісуса Христа (йому було 33 роки).

Слайд 9. У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Й.Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації у СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби із цим явищем у грудні 1932 року в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

Слайд 10. Голод, що поширювався протягом 1932 p., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хліба, селяни їли мишей, пацюків та горобців, кісткове борошно і кору дерев. Мали місце численні випадки канібалізму. Конфіскації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян.

Слайд 11. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася «вища міра соціалістичного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».

Учениця читає вірш. Ти скажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть марево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти скажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,—

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору? Д. Білоус

Слайд 12. «Спогади очевидців». Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилася без їжі. Очевидці цих подій залишили спогади про страшенний чорний час 1932-1933 рр. Можливо, хтось із вашої родини був свідком цієї трагедії чи чув від інших про події? (Діти зачитують чи розповідають свідчення. Додаток)

Слайд 13 - 14. Подивіться у вічі стареньким, які своїми дитячими оченятами побачили жахливу картину та не змогли стерти зі своєї пам’яті протягом усього свого життя.

Слайд 15. Офіційне вшанування пам’яті жертв Голодомору, в тому числі визнання його Геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи з 1983 року, в столиці канадської провінції Альберта місті Едмонтоні, в мерії міста щорічно проводиться відзначення річниці Голодомору. На офіційній частині заходу традиційно присутні мер міста й керівники провінції. Біля входу до мерії встановлений перший у світі пам’ятний знак на вшанування річниці Голодомору “Розірване кільце життя”. У 1988 році Конгрес США, а в 1989 році — Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 років актом геноциду проти української нації.

Слайд 16. «Свіча пам'яті» є центральною композицією Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні. Вона являє собою 32-метрову бетонну каплицю у формі білої свічі з позолоченим ажурним полум'ям. У нижній частині свічка обвита чотирма хрестами, які нагадують крила вітряка. На кожен період голоду (1921-22, 1932-33, 1946-47 р.р.) – по хресту, а четвертий, з боку вулиці Мазепи, присвячений усім голодоморам України. Хрести-клітини у підніжжя свічки прикрашені золотими скульптурами лелек. Вони заковані у клітини, проте одному вдається „вирватись” – символ відродження українського народу. Грані свічки прикрашені орнаментом із віконець, що нагадують українську вишивку. Ці висічені хрести-віконця символізують душі загиблих українців. Невелика площа навколо монументу оточена 24 жорновами – символами 24 тисяч людських життів, які забирав голодомор кожної доби. Біля підніжжя свічки, на схилі пагорбу, змонтовано сходи. Ряд бетонних плит утримують пагорб – це Алея пам'яті. На плитах висічені назви 12 тисяч сіл, постраждалих за тих часів. У схилі розташовані приміщення музею "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні". Невелика скульптура дівчинки, яка зворушливо притискає до грудей колоски пшениці, символізує загиблих від голову дітей, а також існуючий у 30-ті роки „закон про п'ять колосків”. Меморіал споруджений за проектом творчого колективу на чолі з художником Анатолієм Гайдамакою, який став переможцем всеукраїнського відкритого конкурсу.

Слайд 17. Із 2005 року питання дослідження Голодомору, вшанування пам’яті мільйонів жертв та визнання його геноцидом проводилося на значно вищому рівні, оскільки ця тема була одним із пріоритетів політики пам’яті Президента України Віктора Ющенка. Саме тоді в Україні, представництвах України у світі, та країнах, де проживають українці, було на практиці запроваджено щорічне проведення скорботних заходів до Дня пам’яті жертв Голодомору — в четверту суботу листопада. В Україні четверта субота листопада визнана Днем пам’яті жертв голодоморів. Щорічно, в цей день о 16.00. проводиться всеукраїнська акція “Запали свічку” як знак пам’яті про понад 7 мільйонів українців, вбитих під час геноциду. Традицію запалювати свічки у вікнах своїх будинків, так звану акцію «Свічка у вікні», у 2003 році запропонував дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Навіть сім десятиліть опісля свічка, що мерехтить у вікні, видається мені гідною відповіддю».

Підсумок.

Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам'ять. Хай пробачать нам наше безпам'ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі. Із давніх часів люди очищувалися вогнем: запалювали свічку і мовчки клялися, що пам'ятають, що не забудуть. І тягар гріха з душі спадав.

Слайд 18.

Будьте здорові, будьте щасливі!

Хай збуваються всі ваші мрії.

Щастя нехай стоїть на порозі,

Янгол присутній буде в дорозі.

Суму не чути, горя не знати,

За бороду долю щасливу спіймати!

Додаток

«У нашому селі душ 500 вмерло, а в сусідньому — десь 750 душ. Їли лободу, рогозу, худоба здихала — їли. Батько був головою сільради, він дав вказівку видати людям по склянці гречки. Батько роздав гречку, і його за це заарештували на другий день. Батько вижив, а мати вмерла в голодовку».

Міхолевський Віктор Петрович, с. Литвинівка, Жашківський район, Черкаська область

«Мама в голодовку вмерла, в 1933 році, впала на дорозі і вмерла… і брат ще в яслах був, помер в голодовку. Їли кропиву, липу, полову… Коли мати вмерла, сестрі було три роки, а старшій сім… Багато людей повмирало».

Куча Марія Йосипівна, с. Житники, Жашківський район, Черкаська область

«У 1933 році вмерли мої мати, батько, сестра, три братики, то всіх окремо ховали. Останній братик вмер, так вивезли, кинули, як буряк до ями. У кожному будинку багато людей вмерли. У нашій хаті сім душ вмерло. Я одна залишилася. То ж їла і жива залишилася, Бог мене залишив. У нас в селі залишилися три дівчинки і два хлопці з дітей. Сильно народ гинув».

Сухомлин Марія Оксентіївна, 1922 р. н., с. Людвинівка, Макарівський район, Київська обл.

«У 1932-1933 роках ми з сім’єю жили в Херсоні. Добре пам’ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім’я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок — оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали або пересипали піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон — портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег».

Потерайко Євдокія Михайлівна, 1920 р. н.

«У дядька був хрестик, і у тітки було, то до Києва поїдуть, а там «торгсин» був. І корова моя була, не забрали її, бо я сирота, то так ми і вижили… Підвода їде під селом, а він лежить і говорить: «Не клади мене на віз, я ще живий». Це правду говорю. А його до ями кидають, говорять: «Завтра вмреш». Горе було, а зерно кудись вивозили. Дуже багато людей вмерло!».

Ковтун Галина Григорівна, 1918 р. н., с. Піщане, Золотоніський район, Черкаська область

«Нашу сім’ю скотомогильник також рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок».

Ткаченко Галина Іванівна, 1925 р.н., с.Ровеньки, П’ятихатський район, Дніпропетровська обл.

«Над людьми простими дуже знущалися. Забирали все: коні, борони, плуг, віз, розбирали у людей клуні. У роки голоду 1932 -1933 років приїжджав уповноважений Ісаєв, його завдання було чим більше відібрати у людей і вивезти. Він говорив, що країна бідна. Хто не здасть, то сто років пам’ятатиме радянську владу і в труні».

Коновол Віра Митрофанівна, 1918 р. н., смт. Гнівань, Тиврівський район, Вінницька область

«Все забирали ті активісти і пропивали і проїдали те, що позабирали. Саджали у в’язницю за жменьку зерна, за зрізані в полі колоски, от народ і прозвав той указ «законом про 5 колосків». Не дозволяли, ганяли за це. Неприбрану кукурудзу, пам’ятаю, приорали, а людям не дали. Зараз про те пригадуєш, то страшно стає. За склянку зерна вбивали, за декілька колосків людей мучили, у в’язниці саджали… Люди допомагали один одному. Бувало, люди, які дуже бідували, вранці на порозі знаходили посудину з узваром або млинчики з трави, або ще щось. Це добрі люди допомагали. Старалися це чинити вночі. Не дай Бог хто побачить і донесе, то відразу у в’язницю піде».

Біла Марія Федорівна, 1927 р. н., смт. Велика Олександрівка, Херсонська область

«Забирали активісти борошно, крупу, де в горщиках було, то висипали, брали одяг, худобу. Не можна було ніде заховати. Ходили з щупами. Це Карюк Тиміш, Курдах Хведько, Лев Льовандовський на гору вилазив, шукав».

Цимбалюк Ольга Вікторівна, 1917 р.н., с.Велика Березна, Полонський р-н, Хмельницька обл.

«Було в нашій сім’ї 5 дівчаток і 2 хлопці. Хліба мали небагато, але і той батько приховав у хліві на посів. А тут почали ходити по хатах бригади. Дійшла і до нас черга. Бригадири завалилися в хату і сказали батькові: «Є хліб захований — то признавайся, бо коли знайдемо, заберемо весь до зернини». Сім’я велика, ми всі плачемо, просимо. Батько відповідає: «Є трохи ячменю на посів». Коли батько показав, де в хліві яма і там трохи ячменю, а на горищі трохи пшениці, то вони забрали все і горище віником замели. Зачався голод. Ходили де в який гай, якісь ягоди шукали, а людей то більше, ніж ягід. Нічого не було. Траву і ту всю зірвали, що тут говорити, люди щодня вмирали. А у нас то сім’я велика. І зачали розходитися. Старшу сестру забрали родичі на шахту. Маленьку сестричку Варю віднесла мама і покинула біля дитячого будинку в місті Ізюм. Потім і мене відвезли до сестри до Донбасу. Сестра Параска вмерла в хаті, а Дмитро, 1912 року народження, пішов з хати кудись, що і досі не знаю, де він. А мати і батько вмерли вдома з голоду».

Павленко Катерина Степанівна, 1920 р.н., с. Чистоводівка, Ізюмський район, Харківська обл.

«Добре пам’ятаю той страшний голод в 1932-1933 роках. Ходили комсомольці: жінки і хлопці. Вони вже вмерли. Навіть у печі шукали, в горщиках. З хати нас виселили, пішли ми в чужу і там з мамою жили. Батько втік на Донбас, вже після голоду нас забрав. Моя тітка напече хліба з буряком, натре на терку буряка і трохи борошна, там десь вони розжилися, то вона мене пригощала, завжди ділилися».

Бульба Марія Трохимівна, 1913 р. н., с. Ганжалівка, Лисянський район, Черкаська область

Використані джерела

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

МИЩЕНКО ІРИНА

Пов’язані теми

Класному керівникові, Виховна робота

Додано

5 січня 2021

Переглядів

444

Оцінка розробки

Відгуки відсутні