Виховна година "Вишивала я узори..."

Виховна година «Вишивала я узори…»

Мета:

Ознайомити учнів із давнім символом слов’янських народів (і зокрема – українського) – вишитим рушником. Розкрити його красу, поетичність, чистоту;

         виховувати в учнів почуття гордості за свій народ, свою національну культуру, виховувати почуття національної самосвідомості, любов до рідного краю, пошану до народних майстрів;

         розвивати уміння, навички самостійно аналізувати явища культурного процесу, робити, висновки й узагальнення.

Обладнання: Вишиті рушники, хліб-сіль на рушникові, калина, плакати, написи.

Плакати, написи:

1.     У коморі сволок – на ньому рушників сорок.

2.     Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей зустрічати.

Хід заходу

Ведуча:

Що є кращим у світі за мамину пісню, за українську світлицю, де пахне свіжоспеченим хлібом, пахне терпко м’ятою, де над образами Ісуса та Божої Матері переливаються барвами, цвітуть взимку і літом вишивані рушники.

Ведучий:

Шматок полотна в умілих руках вишивальниці перетворюється на чудовий витвір мистецтва. В Україні рушник – цінний подарунок, реліквія. Його берегли, гарний візерунок передавали дітям, молодим вишивальницям, а потім навчали своїх доньок чи невісток.

Ведуча:

У смутку й радості, при визначних подіях і в щоденному житті вишиваний рушник поруч з нами.

Господар і господиня виносять хліб-сіль на рушнику:

Раді вітати вас у нашій хаті,

Раді частувати і чим самі багаті,

Заходьте, любі гості, всідайтесь

Та нашого хліба-солі не цурайтесь.

Господиня припрошує:

Рада, гості дорогії,

Вам родина всенька

Ось водиця із криниці,

Рушничок біленький.

Гості вмиваються, сідають за стіл. У світлиці багато рушників.

Гостя:

Ой, у вашій хаті, наче у вінку.

Господиня-квітка, пишная ружа,

До праці, видно, не байдужа

На обручі білім – пампухи, калачі,

А рушників скільки!

Певно вишивали вдень і вночі!

Господиня:

Ці рушники – ще з бабусиної скрині. Оці вишивала я сама ще дівчиною. А це – наша Оксанка трудилася. До речі, сьогодні її дівич-вечір.

Дівчата: (заходять до хати із піснею):

• Добривечір!
• Добривечір! Заходьте! Заходьте!

Дівчата тримають верхівку берези, прикрашену квітами, перевиту рушником, вони кажуть:

• Зрубили учора гілку-гілочку,

Щоб розвеселити нашу дівочку

Прибирали гільце всі гуртом

Биндами, квітками, рушником.

На тім рушникові – пара голубів,

Щоб бути довіку з судженим тобі.

На тім рушникові – ясная зоря,

Аби ти у парі не зазнала горя.

Дівчата готують вінок для нареченої. Співають «Цвіте терен».

Мати:

А похвались-но, доню, що ти надбала за своє дівування. Чи маєш ти світлицю прикрасити та на чім милому хліб-сіль подати?

Дівчина (виймає і показує кілька рушників):

Вишивала десять рушників, вишивала,

У скрині дубовій рядочком складала,

У самому Києві нитки купувала

А ненька все сварилася : «мало!».

Ший, дитино, полотно, з любов’ю прикрашай!

Рушник вишиваний – родини душа.

З дубової скрині рушники виймала,

Сватів у суботу ними пов’язала.

Подарую свекрусі, щоб не сварила у скрусі,

Хрещеному, хрещеній, тітці Марусі,

Подарую свекрам, шваграм та зовиці,

Заквітчаю стіни у новій світлиці.

Господиня:

А чи знаєте ви, дівчата, чому на Поліссі рушники й досі вишивають чорним кольором? Зрідка де-не-де добавляють вишивальниці червону нитку, а так – чорним виражають вони сум, тугу свою за судженим, рідними своїми. Традиція існує вже 1055 років.

Дівчина:

Що ж сталося на Поліссі, чому люди увічнюють свій смуток у трагічному вишитті?

Господиня:

Року 945, не скорилися древляни безжалісному князеві Ігореві, повстали проти його дружини. Ігоря скарали на смерть. Княгиня Ольга жорстоко помстилася непокірним. Розкажи-но, Оксано, про це, я знаю, ти вчила чудовий вірш.

Оксана:

Вже Іскорость в огні, уже надії мало,

На те, щоб врятувать безвинне немовля,

Пощади не блага дружина князя Мола,

Палає навкруги і небо і земля.

Ген Ольга у ліску регочеться крізь сльози,

Про Ігореву смерть на хвилю забува.

Наслала їм вогонь, посуху б ще, морози

За те, що не раби

За те, що не удова.

«Їх житичів – мужів всіх заберу в неволю.

Хай мучаться усі, допоки ще живі,

А вдови, як і я. нехай оплачуть долю,

Хай з горя проклянуть свій удовиний вік!»

Скарала Ольга зла древлям, безжально, грубо

З тих пір минали дні за днями і віки.

В древлянській стороні, де Тетерів та Уборіль,

Лиш чорним вишива майстриня рушники.

Де-де червоний блиск, немов душі напруга,

Надії тихий сплеск чи спомин дорогий.

Трагічне вишиття – німа жіноча туга

Сестер і матерів, одвічних берегинь.

Дівчата:

А що це за книжечка у тебе, Оксано?

Оксана:

То «Берегиня». Її автор – Василь Скуратівський, дуже гарно описує все-все про рушники. На Прикарпатті, наприклад, переважає геометричний орнамент, кольори яскраві, червоний, коричневий, жовтий, рідше – зелений. Часто берегині шиють блакитні узори. На Поліссі вишивають гладдю, переважно рослинні орнаменти: вазони, квіти. Всі вони символізують дерево – вічність природи й людські душі.

Дівчина:

Ще й тепер добрий господар по жнивах в’яже «квітку» або «бороду» на своїй ниві. Кілька стебел жита чи пшениці прикрашають квітами, перев’язують стрічкою або рушником. Стоїть вона до наступних жнив, -- як хліборобське спасибі ниві за врожай.

Дівчина: 

А мої дідусь та бабуся навесні, коли озимі гарно зазеленіли, вбираються святково, обходять усю свою ниву, моляться Богу, благаючи доброго врожаю.

На цім рушникові хліб та сіль,

Не роди нам, ниво, кукіль.

Роди жито та пшеницю

На високу паляницю,

Вівса та ячменя повні засіки,

Бо вже розлилися сонячні ріки,

Кланяємося тобі, земле, низько,

Бо вже Ярило близько.

Господиня:

Найкращими рушниками і досі прикрашають ікони, портрети дорогих серцю людей. Гостей держави, гостей родини зустрічають короваєм на рушнику.

Хліб на столі, запашні паляниці,

Хліб на столі осяйний,

Пишний, високий, як крила жар-птиці,

Гріє хрещатий рушник.

Сяє на ньому : стигле волосся,

Кетяги хмелю, спів солов’я,

Те, що прибуде і те, що збулося,

Доля Вкраїни й моя.

Вже коли совість, як хліб зачерствіла,

В двері постука біда,

Ненька Ісусова – мати Марія

Під рушниками рада.

Ведучий:

У дитинстві вчилася вишивати Леся Українка. Славилася умінням вишивальниці Ольга Кобилянська. Франкова хата в Нагуєвичах уся потопає в рушниках. Каменяр розумів і цінував їх витончену красу. У багатьох оселях, музеях, школах можна зустріти невеликий рушничок з вишитим на ньому «Заповітом» Тараса Шевченка.

Ведучий:

Було дарунків мало у житті.

Найбільший скарб – не срібло і не злото.

Рушник в червоно-чорнім вишитті,

Матусі-рукодільниці робота.

Його повіз Тарас у Петербург,

В краї чужі, холодні та байдужі,

Аби прогнати з серденька журбу,

Вдивлявся довго в ті багряні ружі.

Аж поки в сон проходило село,

Рушник крильми легенько пестив скроні,

Неначе неня клала на чоло

Свої кріпацькі втомлені долоні.

Шевченко – рекрут. Орський каземат,

Чужих степів історія убога.

Бездумна муштра, літо чи зима,

Немає звістки з волі ні від кого.

Не раз душа зривалася на крик,

О, Боже милий, за які провини?

І знов надії зігрівав рушник,

Мов довгожданий лист із України.

В кулак стискалась з олівцем рука,

В ряди ставали з ненавистю, сумом

Оті, що будуть жити у віках,

Святі, пророчі Кобзареві «Думи».

Ведуча:

Не менш трагічною була доля українського поета-шітдесятника Василя Стуса. Молодий науковець у часи панування Компартії підніс свій голос за незалежність української мови, нації, держави. Суд, концтабори, знущання конвоїрів, невиліковна хвороба. Смерть. А було йому всього…

Інша ведуча:

Хрест на могилі Стуса

Од осені до весни

Заквітчував кетяг калини

І вишитий гладдю рушник.

Не раз шматували на клоччя

Його конвоїри круті,

На ранок він знову тріпоче,

Як птаха крильми на хресті.

Шукали із псами на пару

Ночами в байраках. Дарма.

У карцерів блоках, на нарах

Начальство водили. Нема.

І знову жахалась сторожа,

начальству тепер ні гу-гу!

Ау, звідки він взявся. О Боже!

Вкраїнський рушник у снігу.

Трудні, як долі сторінка,

Цвіли у мордовських краях.

Дружина, сестра – українка

Рушник вишивала чия?

Яку треба мати відвагу,

Голгофу яку перейти,

Щоб навіть в застінках Гулагу

Святиню оцю зберегти!

Минали зневіра та відчай,

Вже інше водило перо.,

Гулаги  на світі не вічні,

Вічні Софія й Дніпро.

Учасники виконують пісню «Рушники».

Лягли роки на ніжні вишиття,

Де хрестиком, де гладдю, де стібками,

Немов усе матусине життя

Зріднилося із диво рушниками.

В селянській хаті ми прийшли на світ,

Вона чомусь все меншає з роками.

Один у ній був вічний заповіт –

Це Матір Божа попід рушниками.

І поки не злиняє вишиття,

Ніхто наш рід на зраду не осудить,

Цвістиме сад, зростатиме дитя.

Була Вкраїна і довіку буде.

Приспів:

Рушники хрещаті, у світлиці дзвони,

Вишиті, як доля, чорним і червоним.

Чорне – то розлука, біль без вороття,

А червоне – вірність на усе життя.

Ведучий:

Висловлюємо щиру вдячність жінкам, чиї рушники, вишивки прикрасили сьогодні наш музей. Їх творили найтепліші, найніжніші, найпрацьовитіші руки.

Жоден орнамент з цих вишивок не повторюється. Це свідчить про велику майстерність і фантазію жінок-вишивальниць.

Швець Віра Дмитрівна почала вишивати з 14 років. Заробляючи на прожиття, вишила понад 60 рушників. Навчила вишивати свою внучку Наталію, яка закінчила нашу школу.

Її рушники полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композиції, витонченістю кольорів. На рушниках розквітають барви нашого краю, багатство його кольорів.

Для нашого музею подарувала свої вишивки жителька с. Хролин, майстриня Танасова Наталія Миколаївна, яка народилася 1966 року в Дніпропетровській області. Мабуть наша місцевість надихає майстринь на творчість, бо саме Наталія Миколаївна навчилася вишивати по приїзду в село. За процесом вишивання вона спостерігала ще змалечку, тому що в родині вишивали мама, сестра і навіть дядько. На даний час свої уміння вона передає доньці Ользі.

Основними засобами художньої виразності вишивок майстрині є чітка лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і доповнюються іншими кольорами. Наталія Миколаївна застосовує у своїй творчості найпоширенішу техніку «хрестик».

Різною технікою вишиває ще одна майстриня в селі. Це – Гуменюк Віра Миколаївна. Хрестиком, гладдю вишиті рушники, скатертини, подушки, серветки. Придумуючи візерунки, майстриня відображає розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи.

Різнокольорові вишивки вражають багатство народної фантазії, яке проходить крізь внутрішнє сприйняття майстрині, перевтілюючись відповідно до її розуміння краси.

Вишиває і співає,

  І ніхто того не зна,

    Де узор вона кінчає,

    Де ту пісню почина.

        Світу б цілому співала,

         Вишивала б всій землі!

Ці рядки написав Максим Рильський і ними можна охарактеризувати наполегливість наших вишивальниць.

Ведучий:

Давайте знову повернемося в українську світлицю. Різдво.

Господар перед Святою вечерею вносить до хати холодний, колючий сніп пшениці, жита, вівса або ячменю. Господиня або старша донька перевивають його стрічкою або рушником, ставлять на покуті.

Господар:

Станьмо, діти. Помолімось

Всевишньому за те,

Що щедро вродила наша нива,

За те, щоб доля була щаслива,

За те, що нині є при хлібі,

Тобі, земле, тобі, Господи,

Спасибі!

Ведуча:

А після посту кружляють весілля.

Молоді стають на рушничок щастя.

Гей, дружби та дружки! Де ви?

(дружба й дружка стелять рушник молодій парі).

Наречений:

На цім любов’ю шитім рушнику

Цвіте багряно рута і калина.

Скажи мені, що суджена дружина,

Прекрасна зоря в білому вінку!

Наречена:

Я простелю його на тих стежках,

Де наші діти йтимуть у світання,

Коли з очей впаде сльоза остання,

Мене укриє ніжність рушника.

Мати:

Єднайте долі, душі і серця,

Не на коротку мить – на все життя.

Нехай дорога буде без кінця,

Як це на рушникові вишиття.

Не забувайте:

Міцна родина – міцна Вкраїна.

Учасники співають пісню «Рідна мати моя».

Дівчата демонструють свої рушники.

Ведуча:

На полотні цвітуть багряні мальви

У зиму й літо край мого вікна,

Їх вишивала молодою неня,

Коли про щастя мріяла вона.

Нехитрі, тихі, лагідні узори,

Такі малюють вітер і зима.

В них тільки радість,

В них пташині хори

На віковічнім дереві життя.

Тужавіють віків дереворити,

Під вишиттям рясніють образи.

Благословляє Матір Божа жити,

Любити світ до болю, до сльози.

Танець.

Вишивала рушники,

Залицялись парубки.

• коли, дівко, правду скажеш,

Чиїх ти сватів пов’яжеш?

• в скриню склала ще в зимі,

Розбирайтеся самі.

Ви до мене зі сватами,

А од мене з гарбузами.

Надійшов у сад козак:

Скажи мені, серце, так!

• приходь, милий із сватами,

всіх пов’яжу рушниками.

А я того козака

Виглядаю здалека.

Він веселий, чорнобровий

І до праці, й до розмови.