До розіграшу
залишилось:
10 днів
Конкурс розробок «Вчительська десятка»
Розробки додавай – подарунки вигравай!

Виховні години. Січень - лютий.

Про матеріал

У посібнику розглянуто розробки сучасних виховних заходів, запланованих на ІІ семестр навчального року, які допоможуть відповісти на «вічні» запитання підростаючого покоління. Матеріали посібника допоможуть класним керівникам та заступникам директорів з виховної роботи урізноманітнити і збагатити власну педагогічну діяльність, дібрати доцільні методи та форми виховної роботи, спрямовані на формування і розвиток гармонійних, інтелектуально і духовно багатих особистостей. Посібник адресовано педагогічним працівникам загальноосвітніх шкіл.

Перегляд файлу

Новий рік. Традиції. Святкування.

Прозора, чиста лірика зими, тиха засніженість дум. Трішки зажурений сніг. Замет у стрімкім рукописі вітрів... І білі коні край порога дзвенять срібними підковами. Ще годинка, ще декілька хвилин, ще мить - і...

Дванадцять б'є... Лунає дзвінкий сміх кришталю. Віра. Надія. Любов. У. кожне новоріччя ми хочемо вірити, надіятися, любити. Хочемо, щоб любили нас. І в кожне новоріччя сподіваємось, що збудуться бажання, які не збулися минулоріч. У хочеться вірити в казку.

Новий рік за місячним календарем торкається усіх людей і є ніби «загальним днем народження». Це тільки зараз в усіх християнських державах і в деяких країнах Сходу Новий рік відзначається в ніч з 31 грудня на 1 січня (до речі, ще у древніх римлян ця дата започаткувала громадянський рік). У Німеччині в середні віки Новий рік починався з Різдва, у Франції— з Пасхи, у жителів Британських островів за кельтськими віруваннями - з 1 листопада. У країнах Східної Азії - Китаї, Японії, Кореї - новоріччя святкувалося в перший день після повного місяця і варіювалося з 20 січня до 18 лютого.

Деякі народи і досі зберігають свій традиційний відлік часу, відзначаючи за ним свята. Іудеї, наприклад, у вересні 2000 року відзначили 5762 рік від створення світу: Рош-а-Шана, єврейський Новий рік, не має фіксованої дати за григоріанським календарем і «блукає» вереснем і жовтнем. В Ізраїлі 1 січня - це звичайний робочий день. У більшості народів Східної та Центральної Азії свято Нового року визначається за місячно-сонячним календарем, що сформувався у Китаї в І столітті нашої ери. Воно припадає на молодик, дата появи якого «плаває» між 21 січня і 19 лютого.

У давніх слов'ян рік починався з першого весняного місяця (1 березня), протягом якого, за народними легендами, відбувалося створення світу й людини. Після хрещення Русі в країні встановилося літочислення, прийн­яте у римлян і візантійців і у 1505 році на Церковному соборі було прийнято рішення вважати початком року 1 вересня (на честь переможної битви Констянтина Великого).

Календарні реформи в царській Росії, як правило, здійснювалися із запізненням порівняно з країнами Західної Європи. Відлік рокам на Русі вівся від створення світу, яке, за християнськими уявленнями, сталося за 5508 років до Різдва Христового. У грудні 1699 року Петро І видав указ вести відлік часу від Різдва Христового, а не від створення світу. Новий 1700 рік - відзначили 1 січня.

Нехай це свято в різні часи і у різних народів відзначалося не в один день і мало національну специфіку, та зміст був один: підбити підсумки року минулого й зарядитися сподіваннями на рік майбутній. Як і в нас, в Італії, Франції, Іспанії в переддень Різдва і Нового року ходили колядники, зичили щастя і всіляких гараздів. Натомість одержували щедрі дари зі столу.

Нарешті, з боєм годинника значна частина людства піднімала келихи на честь приходу Нового року. Щоправда, келихи не у всіх народів наповнювалися ігристим напоєм. На Кубі, приміром, у традиційно алкогольну ємкість наливають... воду, щоб вилити її у відкрите вікно на вулицю. Алегорія проста: нехай наступний рік буде таким же чистим, як вода. Не позаздриш випадковим перехожим, які в цей час опинилися на вулиці. Хоча в тій же М'янмі, де Новий рік святкують у найспекотнішу пору, жителі взагалі придумали передноворічне Свято води. Уявіть собі: ходять вулицею поважні особи і, вітаючись, поливають один одного, наче ті хлопчаки з двору. Та й, мабуть, ємкості у них будуть побільше келихів! А чого - і освіжитися можна, й заодно щастя побажати.

Але все це квіточки в порівнянні з італійським звичаєм, де новорічний «подарунок» - старі меблі і всякий мотлох - летить з вікон просто на голови необачних перехожих. Ні щоб узяти приклад зі шведів - ті б'ють старий посуд не на голові сусіда, а на порозі власної оселі: чим більше черенків, тим щасливішим буде рік (це ж які запаси посуду треба мати, щоб щорічно виконувати норми з великого щастя!).

Та йде ще нічого. У Данії, скажімо, новорічні «приколи» межують просто-таки з хуліганством: мила традиція передбачає, знімати чужі садові хвіртки, а потім закидати їх на сусідні дахи. Іспанці, принаймні, якщо і знімають паркан, то хоча б із благородною метою перегородити вулицю, щоб не пустити нечисту силу.

А от боротьба із власними вадами найбільш притаманна жителям Сходу. Напередодні свята у містах і селах Камбоджі з'являлася сила-силенна невеликих грудочок піску. За звичаєм, кожна піщинка з цієї грудочки означає прощення поганого вчинку. Мабуть, камбоджійці — найсамокритичніша нація у світі. Навіть японці відстають від них, у підрахунку гріхів. Там новорічний дзвін б'є не 12, а 108 разів - саме стільки недоліків, на їхню думку, має людина (а точніше, основних їх 6: жадібність, дурість, злоба, легковажність, ненажерливість і нерішучість. Кожному з них відповідає ще й 18 відтінків). Маючи таку яскраву палітру вад, японці з кожним ударом дзвону зітхають з полегшенням: на одну стало менше...

Сама зустріч Нового року проходить по-різному. У Болгарії під час бою годинника у всіх оселях на три хвилини гаситься світло, бо ж настає час новорічних поцілунків. Хто і з ким - цю таємницю приховує темрява. Жителі Іспанії, Нідерландів, Ірландії зустрічають Новий рік на вулицях, у гуляннях. Всі жителі Японії виходять 1 січня зі своїх будинків, щоб побачити перший промінь сонця. Опівночі кожен іспанець, португалець, кубинець з ударом годинника з'їдає по виноградині, яка уособлює добробут. Якщо на Новий рік вас відшмагали гілками і перемазали сажею, значить ви перебуваєте у Швейцарії. У Шотландії о 12 годині ночі чоловіки поспішають до сусідів, щоб першими переступити поріг у Новому році, бо це віщує удачу. А ще дарують їм перепічку, віскі і шматочок вугілля, щоби в оселі було ситно, весело і тепло. У Греції замість маленького шматочка вугілля гість може притягти із собою велику каменюку, щоб кинути її просто серед хати і побажати... стільки золота, скільки важить камінь.

Скільки націй - стільки звичаїв. Та всі люди Землі спільні в одному: найбільше вони прагнуть миру. Тож нехай за столами в новорічну ніч прозвучить універсальний і життєстверджуючий тост: «Будьмо!»

Як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. Це знають усі. І тому посидіти новорічної ночі за столом, заставленим смачними стравами, у колі сім'ї та близьких друзів просто необхідно, якщо ви хочете у достатку та здоров'ї провести наступний рік. І майже в усіх народів прийнято відзначати хоча б перші години Нового року у гарній компанії. Новорічні вечірки тривають, як правило, від святкової півночі до перших променів першого дня нового року.

Чим віншуватиме нас Новий рік? Пророкують різне і по-різному. А хочеться, так хочеться, щоб був мир і достаток, добро і злагода. І все це залежить від нас, дітей Землі та Володаря Неба. Давайте повіримо в казку. І в доброго Білого Ангела, посланця Господнього, що він благословить у Новорічну ніч нашу землю, батьків наших, дітей, сестру і братів, усіх...

Хай Любов усім нам буде за поводиря протягом року, який щойно зродився. Хай Віра в Господа, в людей, у себе допомагає нам бути добрими і справедливими. Хай Надія не полишає нас у найвищі хвилі життя. І хай хлібом-сіллю буде багата оселя. Із вітанням новорічним Входимо у кожний дім, Щастя, радощів сьогодні Вам бажаємо усім. Зичимо усім вам щастя, Оминають хай нещастя, Хай несе вам Новий рік Мир та радість на поріг.

 

Сяйво Вифлеємської зірки.

Христос Рождається! Одна лиш фраза, але яка дивовижна сила, яке безмежжя почуттів, мрій і дум, яка глибина змісту і суті цього сокровенного Таїнства закладені в ній! Кожного разу, коли наближаються Різдвяні свята, наші серця сповнюються великою радістю, якимось особливим настроєм, передчуттям чогось бентежного, хвилюючого, таємничого.

Ви чуєте? Десь дзвонить дзвоник... Ставте на стіл медівники, Готуйте гроші, чепурітесь -Ось-ось прийдуть колядники... Знов пробудилось гарне дійство Рождественських веселих свят -Величний, гарний і повчальний Від наших прадідів обряд. Хоч нелюди його цькували, Гонили з нашого двора, А він живий, він торжествує -Те, що безсмертне, не вмира.

Ніч перед Різдвом... Це мир і спокій кожної родини, це чарівна казка старовини, це та вечорова зоря, яка ще довго буде світити нам у майбутньому, це голос предків, що знову й знову оживає і відроджується в наших душах. Кожна церква у нашій милій Україні підносить до Бога щиру молитву, палку любов у цей неповторний щасливий час, час Різдва Христового.

Матір Божа прийняла в цю Різдвяну ніч благословення Господнє і стала жінкою, матір'ю, здивувавши весь світ своєю непорочністю і красою, виконавши волю Божу, принісши щастя небу і землі. І ось цієї тихої і святої ночі Милосердя Боже зійшло на нашу землю.

Жила Марія в невеликому місті Назареті, мешканці якого - іудеї - перебували під владою римлян. Перед народженням Месії Римський імператор Август звелів по всій імперії провести всенародний перепис населення. Кожен мав піти до того міста, звідки походили його предки, і там записатися. Оскільки старець Йосиф і Діва Марія були з роду Давидового, то вони мали піти до Вифлеєма, міста Давидового. Подорож була довга, тож коли вони прийшли до міста, воно вже було переповнене людьми, які прибули сюди для перепису. І не було вже жодного місця, де можна було б зупинитися на ніч. Ходили вони від хати до хати, і ніхто не хотів їх прийняти. Старець Йосиф і Марія змушені були зупинитися за містом у печері, куди пастухи заганяли в негоду своїх овець.

Настала ніч. І тут збулися пророцтва про народження Спасителя. Легенда розповідає, що першими про те, що на світ має появитися Ісус Христос, дізналися волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда у вертепі при дорозі до Вифлеєма.

Раннім ранком з'явився перед воловими очками білий ангел і промовив, що в цей день народиться між ними Боже Дитятко, отже, треба подбати, щоби достойно Його прийняти. Коли минуло заніміння і зачудування, кинулися порядкувати домівку. Осел і віл пообіцяли гріти дитятко своїм подихом, бо ніч холодна. Павуки заснували діри у стінах і стелі, крізь які дує вночі холодний вітер, щоби Дитятко не змерзло. Миші позамітали хвостиками долівку. Пташки скинулися по пір'ячку, миші від лисиць і кози-ангори принесли вичесану шерсть і вистелили нею сіно в яслах, щоб у них було м'якенько і тепло лежати. А ось сотникова пава не схотіла дати для прикраси кілька своїх пер, щоб не псувати свою красу, і поспішила до сотника співати перед римськими гостями. Але співати їй так і не довелося: вона втратила голос. Проте польові коники не відмовилися стати музикантами, а світлячки - свічкарями. І коли ввійшли у вертеп стомлені подорожні - все було готове. Пречиста Діва положила Дитятко в ясла на пір'яну постільку. Воно радісно сплеснуло руками і зайшлося перлистим сміхом. А за тим сміхом вся природа загомоніла і собі. Заревів віл і осел, заворкотіли дикі голуби, забриніли лісні бджоли, засичало гаддя в травах, запищали степові ховрашки, пальми поскидали найкращі свої овочі, вода в потоках зашуміла повним річищем. А вбогі пастирі, припавши на коліна, заспівали Дитяткові.

Спалахнули ясні зорі. Зійшло Боже благословення не на пишні палати з розкішними стравами, не на багатих людей в дорогій одежі, а на убогу стаєнку, бідних пастушків і овець, на новонародженого Ісусика - сина Господнього, Його пресвяту Матір і Обручника Йосифа.

Свята Марія, уся в сльозах радості і тривоги, Божого благословення і великого материнського щастя, лягла на хвильку спочити. Та це була тільки мить її спочинку - і знову на стомлених руках Дитятко Господнє, найвище земне її щастя, любов і туга. Тулить Богородиця своє добро до щирого серця, обціловує розумний погляд оченят і завмирає у тихому світанку Різдвяної ночі.

Ще Вифлеєм не знав, що народився Бог – в щоденній метушні Марії не помітив. А Матері й Дитя торкнулася любов — і стаєнка тісна наповнилася Світлом. Тулила до грудей Марія Немовля, озвалося Дитя, пеленами сповите...

Спішили мудреці через ліси й поля Вклонитися Царю -Владиці всього світу. Цю благодать знесли на своїх крилах з небес ангели і розсипали на вибраних Богом людей.

Перед народженням Ісуса з'явилась на сході від Вифлеєму зірка Його. Три мудреці зі Сходу прийшли до Єрусалима та й спитали: «Де є народжений цар Іудейський? Бо ми бачили зірку Його на Сході і прийшли поклонитися Йому». Цар Ірод почув це і дуже стривожився. Він зібрав первосвящеників і книжників та довідався від них, що Христос мав народитися у Вифлеємі, бо так писали пророки. Тоді Ірод покликав до себе трьох мудреців і сказав, щоб вони пішли до Вифлеєма, довідались все про Немовля і, повернувшись, розповіли йому, бо він хоче піти до нього поклонитися.

Зірка вказала шлях до місця, де було Немовля Ісус. Мудреці поклонилися Йому і дали свої дари: золото, ладан і миро. Уночі ангел застеріг мудреців, щоб вони повернулися до свого краю іншою дорогою.

Ірод розсердився і наказав своїм воїнам піти до Вифлеєма і там повбивати всіх дітей, яким ще не було двох років. Він гадав, що серед убитих дітей буде Ісус. Але ангел явився уві сні Йосифові і сказав: «Устань, візьми Немовля і Матір Його та біжи в Єгипет, будь там, доки не скажу тобі, бо Ірод хоче шукати Немовля, щоб погубити Його». Йосиф все так зробив, як сказав ангел. А Ірод був покараний! Він невдовзі помер у великих муках!

Знищення вифлеємських дітей довгий час вважали міфом. У січні 2001 року англійські археологи розкопали в околицях сучасного Вифлеєма похованих дітей віком від кількох тижнів до 2-х років, датоване І ст. до н.е.

У IV ст. на місці печери Вифлеємської, яка була прославлена народженням Ісуса Христа, рівноапостольна цариця Єлена побудувала храм.

Перед Різдвом Христовим у народі проводять Святу вечерю. Як засвічується в небі перша зірка, родина збирається в хаті на свят-вечерю. Стіл застеляють білою скатертиною, під яку батько підкладає сіно (бо ж сіно було в яселках при народженні Христа). В центрі ставлять дідуха, а біля нього - кутю. Вона стояла на покуті до вечора. Крім куті (товчена пшениця з маком і медом), на столі обов'язково є 12 страв - за числом апостолів: грибні, ягідні, пиріжки з квасолею чи капустою, смажена риба, борщ з грибами, узвар... І звичайно ж, нема Різдва без колядування! Колядують діти, дорослі парубки і дівчата. Господар частує колядників, дякує за привітання.

Це величне свято є початком життя Ісуса Христа серед людей і для людей, початком нової віри, надії та любові. Різдво є саме те джерело сили, з якого черпаємо особисту духовну наснагу, — чим більше людей отримають свіжої сили від Вифлеємської зірки, тим легше буде долати земні труднощі і людські перепони. Хай сяє нам Різдвяна зірка і торкає своїм промінням кожного, хто шукає її благословення!

 

«Нехай нерозмежованою останеться навіки...»

У сьогоднішніх процесах оновлення, повернення народові його історичної пам'яті, відродження національної самосвідомості особливу роль повинно відіграти об'єктивне висвітлення історичних подій, що пов'язані з формуванням і становленням української державності. Одна з таких подій — «Акт злуки», проголошення соборності України, об'єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки 22 січня 1919 року.

Як відомо, восени 1918 року, після перемоги буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині на уламках монархії утворилися незалежні буржуазні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також у результаті збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Утворений уряд ЗУНР — Державний секретаріат - у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Галицької армії на перше місце поставні питання державного об'єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об'єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а, по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі.

Проте, голова Української Національної Ради Є. Петрушевич застерігав, що об'єднуватися з гетьманською Україною на даному етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом В. Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдиний народ. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині теж опинитися в складі «єдиної Росії».

Уряд ЗУНР, протиставляючи себе Радянській владі, вороже ставився до виникнення і діяльності Рад і на своїй території. З іншого боку, виник­нення на Західній Україні власної державності суперечило інтересам імпе­ріалістичних держав і цілих союзів, насамперед, Антанти, яка не полишала планів її загарбання. Тому в умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд ЗУНР звернувся за допомогою до буржуазно-демократичних утворень на східних землях України.

Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено передвступний договір з Директорією УНР. З січня 1919 року Національна Рада УНР у м. Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцілу Народну Республіку. Проголошення злуки було назначено на 12 годину 22 січня 1919 року, тобто в першу річницю проголошення IV універсалу про повну незалежність України.

День 22 січня видався погідним та гарним, хоча і був легкий мороз. Цей день було проголошено всенародним і державним святом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О дев'ятій годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння. Службу Божу в Софійському соборі правив черкаський єпископ Назар.

Головні торжества урочистого проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було збудовано тріумфальну арку й прикрашено її старовинними гербами України. Рівно о 12 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На Софійському майдані на масовому вічі посол ЗУНР Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії В. Винниченку. Член Директорії Ф. Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:«...Віднині воєдино зливаються, століттями відірвані одна від одної частини єдиної України - Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянські» Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу»

Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень яким правив архієпископ Агапід, а потім - військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.

Наступного дня, 23 січня, відкрився Трудовий конгрес України, який повинен був виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень ЗУНР перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відкладалося до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

Таким чином, об'єднання українських земель відбулося в юридичному та політичному відношеннях. Проте фактичного державного об'єднання здійснено не було. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в ході переговорів С. Петлюри з польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 р. варшавського договору, згідно з яким за визнання Польщею Директорії УНР на чолі з С. Петлюрою та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України, Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь (включаючи повіти Рівненський, Дубнівський та частину Кременчуцького).

Окупація Польщею західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період возз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як результат втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 року про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не виправдалися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.

Сьогодні, у час національного відродження, утвердження реального суверенітету і незалежності України в ім'я відновлення історичної справедливості і повернення історичної правди, ми віддаємо належне цьому першому переможному взірцеві вікового прагнення українського народу до національної державності і возз'єднання.

 

Крути: подвиг і трагедія (29 січня 1918 р.).

Хоч виє знов зима поривом лютим, Та ми дорогу знаєм до мети. Героїв Крут!.. О, нам їх не забути, Дзвенить їх клич — невтомно, далі йти!

Серед героїчних сторінок нашого недавнього минулого вибивається на перше місце одне коротке слово - «Крути!». Одне коротке, але яке велике слово! Воно світить на сторінках нашої найновішої історії кривавою зорею й відкриває новий розділ, записаний кривавими буквами найбільших героїчних подвигів! Гляньмо ближче на ті події, перенесімося думкою і духом у той час, у ті святі для нас місця і на той шлях, що завів українських юнаків під Крути. Тож своєю пам'яттю та уявою перенесімося в буремний, незабутній 1918-й рік.

Народження Української Народної Республіки як самостійної держави відбулося 20 листопада 1917 року проголошенням III Універсалу на розширеному засіданні Малої Ради, яке завершилося співом гімну «Ще не вмерла Україна». Президентом вільної держави став Михайло Грушевський. Безперечно, утворення самостійної Української держави викликало величез­ний спротив з боку російського більшовицького уряду на чолі з Ульяновим-Леніним. Пустивши в хід провокації, демагогічні обіцянки, більшовики в грудні 1917 року утворили в Харкові так званий Український радянський уряд, що складався з росіян та зросійщених українців. Розпочалася жорстока боротьба за повалення Центральної Ради і ліквідацію незалежної Української держави.

На той час фактично української армії, яка б могла протистояти російській більшовицькій армії, не було. Проти більшовиків стали найкращі, віддані Україні полки, які навіть не встигли повністю укомплектуватися: Січові стрільці Євгена Коновальця, Слобідський Кіш Симона Петлюри Але їх було замало, щоб протистояти більшовицькій агресії.

Грізні звістки донеслися до Києва. Не було тоді в Києві свідомого юнака, який би не рвався на  фронт, захищати свій край. Організаційний комітет молоді оголосив у пресі відозву до студентської юні. Було організовано студентський курінь Січових стрільців. До нього мали вступати українські студенти. Кожного дня приходили добровольці, навіть підлітки. Формування загону молодих захисників Центральної Ради проходило на суто добровільних засадах. На зборах Другої Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії, що відбулися 15 січня 1918 року, короткий виступ студента університету святого Володимира Миколи Лизогуба, який стояв перед гімназистами у військовій формі, своєю патріотичністю, запалом зачарував гімназистів: «Вступати до студентського куреня закликаю лише тих, хто вірить в Україну, готовий за неї вмерти. По кількох днях вирушимо на фронт. Ось і все».

Запрошений на збори директор гімназії звернувся до вихованців з такими словами: «Ви - наша надія, надія української нації. Ми спромоглися організувати, врешті, й у Києві свої, українські гімназії, ми важко долаємо російськомовну надкультуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні йти на смерть заради України. Заради неї треба жити і творити в ній, сіяти далі поміж інших знання і любов до нашої землі». І далі: «Діти мої, побережіть хоча б тих, хто менший за Вас!»

На це гімназисти відповіли «Сьогодні час стріляти у ворогів України, а не промови говорити. І треба йти всім, як один, на фронт.

Січень 1918 року. На Київ просувалися більшовицькі орди сумнозвісного царського полковника Муравйова. Київські студенти і гімназисти, прагнучи захистити молоду Україну, що лише ставала на ноги, організували курінь Січових стрільців. Це була молодь, яка не мала в душі сумнів і вагань. Багато хто втік із дому, щоб уникнути тяжкого прощання з батьками. Більшість з них ніколи перед тим не тримали рушниці в руках.

Однієї ночі до Києва повернулись із поля бою юнаки. Уже більше місяця боролися вони з наступаючим ворогом біля Бахмача. Ніхто не надавав їм ніякої допомоги. Залишивши жменьку друзів боронити позиції, хлопці добралися до столиці і заявили, що без допомоги не повернуться. Але війська не було. Була тільки перша сотня студентського куреня. Курінь дістає наказ вирушати на фронт.

27 січня курінь Січових стрільців, що складався із студентів Українського народного університету, студентів Університету святого Володимира та учнів старших класів Української Кирило - Мефодіївської гімназії, одержав наказ вирушити в похід і вночі 28-го виїхав у напрямі Бахмача. Молодіжний загін пройшов лише семиденну підготовку. І ось тих 250 юнаків під командою сотника Омельченка виїхали з Києва через Ніжин на фронт під станцію Бахмач, яку обороняли гайдамаки Слобідського Коша.

У вагонах у стареньких одностроях їхали студенти із заржавілими крісами. І це в той час, коли військові склади були забиті зброєю. Пізніше їх захопили більшовики. Герої їхали не допустити московської орди на Україну, до рідного Києва. А через два дні вони лежали з головами, побитими багнетами московського ката. Очевидець розповідає: «Багато доводилось бачити військових потягів, але, здається, ні в одному з них не співалося стільки пісень, не можна було почути стільки дотепів і жартів. Думок про небезпеку не було, як не чулось розмов про можливість поразки».

Що там, що вперше з рушницею йти, Що там, що тому п'ятнадцять, - Так хороше вам на ворога йти, Співом гучним захлинаються.

О 4 годині ранку 28 січня потяг зупинився на станції Крути, що за 120 кілометрів від Києва (на Чернігівщині). Далі їхати не було куди, бо наступна станція Ліски, як і Бахмач, були вже в руках більшовиків. Разом з гайда­маками та іншими вояками оборонців нараховувалося щось близько 600 і проти них ішла вдесятеро переважаюча більшовицька лавина, переважно з моряків Балтійського флоту, та Червона гвардія, до якої входили царські гвардійці, міські пролетарі і звільнені більшовиками з тюрем кримінальні злочинці.

28 січня пройшло у безперервній підготовці до бою із знавіснілим ворогом: копали окопи, міняли стежі... І ось надходив той вівторок, 29 січня. Дев'ята година ранку. У глибокому снігу, при 15-градусному морозі, у своїх благеньких шкільних шинелях, залягли юнаки в лаву, маючи по три набої на душу. Назустріч їм, як чорне гайвороння, посунуло більшовицьке військо, силою до 4-х тисяч бійців. Досвідчені бійці Червоної Армії, що пройшли школу війни, з допомогою кількох бронепотягів розпочали бій з юнаками. Тримаючи рушниці в замерзлих руках, ці діти зустріли ворога рясним вогнем! П'ять годин безперестанку студентський курінь стримував «червоні лави», знаходячись під градом куль та вибухів гранат, проте ніхто не думав кидати позиції, відступати.

До льоту розгорнуло крила Три сотки молодих спартан, Бо воля блиском їх сліпила, І не страшна ворожа сила! І не злякались смерті й ран! Нема дорожчого від честі, Страшнішого чужих кайдан. Настав вже час війни і месті, Себе Вкраїні в дар принести - Це воля рідних нас спартан.

Втрачаючи надію на перемогу, комендант гайдамаків і юнаків дає наказ «Відступати!» Але студенти зрозуміли його, як «Наступати!» й пішли н атаку багнетами, бо не мали вже більше набоїв, і до вечора майже всі загинули в рукопашному бою.

Тоді поклали свої голови на крутянських полях, за станцією і на самій станції майже 300 стрільців. Історія знає багато жертв, але такої сторінки вона ще не розгортала перед людськими очима.

Святий Боже! Де ж твоя правда? Священна Україна! Чи ж вона такого хотіла? Бідна, нещасна, стократ нещасна й самотня в дні своєї волі віддала останню свою оборону, свою чесну інтелігентну молодь. О, ні! Тих жертв не можна забути, не можна подарувати.

18 березня в Києві на Аскольдовій могилі хоронили останки знайде­них 18 загиблих під Крутами юнаків. Хоронив їх весь Київ. Над могилою прощав героїв президент Української Народної Республіки Михайло Гру-шевський словами: «Для вас ця могила лишається навіки полум'ям віри... Діти України... Це ваша могила... вона буде тим дзвоном, що взиває живих... не дасть нам спинитися... не дасть забути». 

Крути. Наша слава і честь. Плач же, бідна Україно, за вірними синами, плач і готуй нових таких же щирих оборонців, таких же незламних міцних борців, бо ще довго і тяжко прийдеться боротися тобі за своє життя. Будьте певні, дорогі і незабутні герої, що ваша смерть не згинула марно! Чуєте? Вона живе і житиме довіку.

Минає час, та в пам'яті жива Ота над Крутами страшна заграва, Той перший бій - не молодим ганьба Той бій смертельний - то героям слава!

 

«Ніщо не цінується так дорого,

Ніщо не коштує нам так дешево,

як ввічливість».

Серед багатьох наук, без яких не обійтися людям, є дуже особлива і необхідна для всіх - наука спілкування з людьми, наука поваги один до одного, вміння вести себе так, щоб оточуючим було з нами приємно, зручно. Без цієї науки не можна було б людям жити, працювати і відпочивати разом. І ось на допомогу цьому прийшли ще століття і тисячоліття назад загальноприйняті правила, які обов'язково повинен знати кожен з нас.

Ми постійно користуємося таким правилом, як вітання. Неправильно привітавшись, можна зіпсувати людині настрій, образити. І ніщо - ні гарний чи сумний настрій, ні добра чи погана погода - не можуть виправдати нехтування цієї основної форми ґречності. Вітаються здебільшого словами: «Здрастуйте», «Добрий день» (ранок, вечір). Своїм привітанням під час зустрічі люди бажають одне одному не лише доброго дня (ранку чи вечора), а й здоров'я, добра та всіх гараздів.

За сучасним етикетом, першим вітається молодший зі старшим, чоловік із жінкою, підлеглий з керівником, учень з учителем, дитина з дорослим. Першим має вітати присутніх той, хто заходить у приміщення (незалежно від посади). Йому відповідають лише ті, хто поблизу і кому це зручно.

Вітаючись, при зустрічі з людьми ми протягуємо руку, як робили це наші далекі предки ще в сиву давнину, демонструючи при цьому свою миролюбну відкриту долоню, показуючи цим, що в них у руках немає зброї чи якогось каменя. Вони, промовивши слово «здрастуйте», бажали цим самим здоров'я і твердо вірили, що побажання обов'язково збудуться.

Коли заходять люди в приміщення, обов'язково знімають головні убори. Цей закон ввічливості з'явився з часів лицарства. Так, лицарі, які носили шоломи, що захищали їх від ворогів, заходячи, знімали їх, показуючи цим довіру людям, до яких прийшли, твердо вірячи, що тут їх не стануть вбивати.

Різними є й форми прощання, що завершують зустріч. Мовний етикет надає перевагу таким фразам, як «До побачення», «До зустрічі», «Усього найкращого», «На все добре». Погляньмо при цьому у вічі знайомому та щиро посміхнімося. Добрий настрій і йому, і нам забезпечений.

Є в нашій мові коротке, але напрочуд тепле слово «дякую». Чи часто ко­ристуємося ми ним, особливо в магазині? Весь день стоїть у магазині продавець, повз нього проходять тисячі людей, ми хочемо, щоб він задовольняв усі наші примхи, а, беручи товар, боїмося сказати одне-єдине слово: «Дякую». Теж саме по відношенню до вчителя забулися слова: «Дозвольте звернутися», «Вибачте, що турбую», «Спасибі за допомогу», «Пробачте ш мою помилку» і т. д. Чемність і повага повинна виявлятись і стосовно менших себе.

Культура мовної поведінки - то своєрідне дзеркало людини, її зовнішнє, а відтак, і внутрішнє інтелектуальне обличчя. Коли людина вирушає в далеку дорогу, їй неодмінно бажають щасливих мандрів та вдалою повернення. Чи приступає до виконання якоїсь відповідальної роботи - за доброю народною звичкою проповідують: «Щоб легко почалося та вдало скінчилося». Від цих слів легшає на душі, підноситься настрій.

Ввічливим потрібно бути не тільки до знайомих, а й до незнайомих людей, до старших і молодших, вдома і в школі, на вулиці і в громадських місцях. Та тіснява в громадському транспорті, особливо в годину «пік», украй роздратовує, а ще як хтось штовхне чи боляче наступить на ногу - гарний настрій відразу зникає. А там недалеко й до сварки... Єдиним виходом тут є вміння керувати своєю поведінкою, своїм настроєм за будь-яких обставин. Вчасно сказане дотепне слово, жарт, вибачення, усмішка послаблять напруженість у взаєминах з навколишніми. Завдяки приязності, ввічливості ми не тільки збережемо власний добрий настрій, а й стимулюватимемо його в інших.

Всі ми любимо ходити в кіно, в театр. То ж яких правил потрібно дотримуватись тут.

Не запізнюватись. Не розмовляти. Не їсти під час сеансу. (Не розгортати цукерок). Не лузати насіння. Спокійно реагувати на події, що на екрані. Гупотіння, крик, свист - недопустимі. А тепер уявіть, що ваше місце посередині, вам потрібно пройти повз товаришів, які сидять на своїх місцях. Як ви будете проходити? Потрібно ввічливо вибачитись, проходити обличчям до людей. Коли ми сидимо і хтось проходить повз нас, потрібно встати. Не слід займати чужі місця, які пустують, бо в будь-яку мить можуть з'явитися їх власники і пересадка буде заважати іншим глядачам.

Більшу частину дня ви перебуваєте в школі. Якщо забути про правила поведінки в школі, то школа стане схожою на зоопарк.

У школі ви повинні бути організовані, дисципліновані, чесні, відповідати за свої слова. Дуже важливо - бути в колективі скромним. Старанно вчитись, акуратно відвідувати уроки, не запізнюватися. Бездоганно виконувати розпорядження учителів, уповноважених класного та шкільного колективу. Бути ввічливим з учителями і товаришами: просити вибачення, коли навмисне вчинив якусь прикрість, постійно користуватися словами ввічливості. Тримати у чистоті й порядку своє робоче місце в класі, кабінеті, майстерні.

Кожний день у школі ви буваєте в шкільній їдальні. І не лише в шкільній. Ви буваєте в гостях. Правила поведінки за столом не вигадані кимось, а склалися історично. За столом теж слід виявити ввічливість, люб'язність до інших.

За столом треба сидіти прямо, не боком, не класти лікті на стіл, ногу на ногу, не підпирати щоку рукою. їсти треба без поспіху, не відкушувати великих шматків. Не розмовляти з повним ротом. Якщо тебе про щось запитали, спочатку проковтни їжу, а потім відповідай. їж акуратно, чиста скатертина на столі - ознака твоєї культурності. Під час їди не займайся сторонніми справами - не читай і не захоплюйся розмовами. Поївши, подякуй батькам або господі, якщо ти знаходишся в гостях.

Людина створила культуру, а культура - людину. Правила культури поведінки прийшли до нас з давніх часів і, за традицією, вони продовжують існувати і служити людям. І хоч наше століття невпинно прямує в бік спрощення манер, проте й досі неабияке значення має оволодіння «кодексом ввічливості» — адже через свою чемність ми нічого не втрачаємо, а «завоювати» можемо Людину.

 

Шкідливі звички шкільної молоді.

Останнім часом у суспільстві виникло чи стало більш помітнішим багато явищ, пов'язаних з дітьми та молоддю. Ці проблеми змушують дуже серйозно замислитися над їхніми наслідками в майбутньому. Йдеться про наркоманію, алкоголізм, токсикоманію, венеричні захворювання, паління і дитячу проституцію. Не можна сказати, що колись цих проблем не існувало, але сьогодні усе виглядає інакше. Запанувала якась нездорова атмосфера вседозволеності та апатії. А навколишні реалії немов провокують дітей і молодь якнайшвидше скуштувати забороненого плоду. При цьому немає перепон.

Шкідливі звички, що формуються у підростаючого покоління в шкільному віці, катастрофічно впливають на подальше особисте життя людини, соціальний та економічний стан суспільства, моральне та фізичне здоров'я нації. Однією з причин появи негативних звичок в учнів є відсутність нахилів до змістовної діяльності. Поведінка таких учнів стає все більше ситуативною, такі школярі легко піддаються випадковим впливам, спокусам. Відомо, що найбільш поширеною шкідливою звичкою серед школярів є паління.

Дитя цигарку витягає, Бо хочеться дорослим стать. Та сильним, гарним він не стане Бо зріст вповільнюватись став. Усе, що в світі є погане, Хлопчина в організм запхав. Та ще й в залежність від цигарки Потрапив хлопець, як в капкан.

Діти часто беруть до рук цигарки як забавку, наслідуючи когось, і не замислюються про тяжкі наслідки. Крім того, дітям, які вже мають таку звичку, важко навчатися в школі, адже вони не можуть зосередитись на навчальному матеріалі, мають погану пам'ять.

Паління надзвичайно шкідливе для дівчат. Порушуючи живлення органів і тканин, воно призводить до суттєвих змін в організмі. Голос стає грубим, неприємним, шкіра втрачає свіжість і елегантність, з'являються ранні зморшки.

На розвиток пияцтва серед молоді (підлітків та юнаків) значною мірою впливають художні фільми, в яких досить часто демонструються ситуації вживання спиртного. Поступово ці «сцени» формують позитивне ставлення молоді до вживання алкогольних напоїв.

І друга погана звичка Заходить часом, наче гість. Бо в хаті свято, часом сяє. Горілка в пляшці на столі. Хлопчина, деколи буває, Ще й вип'є чарочки малі. Бо теж попробувати хоче, Що то татусь біленьке п'є. А потім й сам собі захоче Й тихцем горілочки наллє. А яд такий усе руйнує, Найперш страждає голова. Всі центри там паралізує... Біда великою бува.

Діти нині прилучаються до алкоголю в середньому в 11,5 років, а до повноліття спиртні напої практично відомі всій молоді. Цей факт не може позначитися на їхній поведінці. За різними даними, 40-70% злочинів підлітки скоюють у стані сп'яніння, при цьому 8 із 10 порушень, як правило, припадає на протиправні дії, вчинені після пиятики в компанії старших.

Алкоголізм жінок дуже серйозно позначається на нащадках: пияцтво батька призводить до народження розумово відсталих дітей, пияцтво матері - до народження дітей-інвалідів.

Проте найбільш загрозливим явищем на сьогодні є наркоманія, зокрема серед шкільної молоді. Якщо алкоголізм призводить до втрати соціально-духовних якостей, то наркотики, як правило, - до швидкої втрати морального і фізичного життя. Наркомани, які звикли збуджувати себе зіллям, стають соціально небезпечними, йдуть на все, щоб придбати необхідний для них препарат. Якщо наркоман не пройде спеціального лікування, то наступає передчасна смерть.

Дівчата й хлопці - слабаки, Під вплив частенько підпадають. Спочатку все це, наче сміх, Та час летить, вони страждають. Наркотики - страшна біда. І молодими помирають... А вороття нема... Шкода...

Термін «токсикоманія» означає «пристрасний потяг до отруйних речовин». Серед підлітків найбільш поширеними формами токсикоманії є вдихання парів бензину, лакофарбових розчинників та інших реактивів і речовин хімічного походження. Оскільки клінічна картина, причини та наслідки токсикоманії і наркоманії майже однакові, то в щоденному житті ці терміни часто вживають як синоніми.

Останнім часом серед підлітків набуває поширення ще один спосіб змінювати свій психічний стан — вдихання парів засобів побутової хімії або ж інгаляція анестетиків (ефір, хлороформ та ін.).

І зовсім новим явищем у соціальному середовищі шкільної молоді є «рання проституція». Найчастіше починають статеве життя дівчатка 14-15 років, вступили в перший сексуальний зв'язок у 12 років. Серед причин раннього статевого зв'язку дівчат з юнаками - низька культура, прагнення самоствердитися через сексуальні стосунки. Прагнення вважатися дорослими часто спонукає дівчат до сексуального експериментування, паління, вживання наркотиків і спиртних напоїв, наслідування в усьому дорослих. Щороку в Україні понад 23 тисячі дівчаток-підлітків звільняються від небажаної вагітності. Як наслідок, протягом останніх років епідемічного характеру набуває поширення ВІЛ-інфекції (СНІДу).

Склалося так, що ми більше знаємо про навколишній світ, ніж про самих себе. А незнання себе, невміння керувати собою призводять до помилок, конфліктів, розчарувань та життєвих безвиходів. Треба бути сильною людиною, щоб відмовитися від шкідливих звичок.

Остерігайтеся «прикольного кайфу» заради свого життя!

 

Святий Валентин - покровитель закоханих.

Існує така християнська легенда: «Коли Бог створив світ, він взяв горіх, розколов його на дві половини і кинув між людей. Відтоді кожен шукає свою половину. А коли знаходять половину, щасливі в парі весь свій вік, коли ж трапляється половина не свого горіха, тоді не мріяти про щастя.

Усі ми закохуємося, інколи розчаровуємося й знову кохаємо, бо світ тримається на любові. Кажуть, що кохання й талант приходять не до всіх, тому що кохати - не тільки насолоджуватись, упиватися своїм щастям; кохати - це віддавати тепло, ласку, доброту найдорожчій людині.

Отже, День святого Валентина - це день закоханих. Його відзначають 14 лютого. Це день відкритих сердець, сповнених любові.

Стародавні римляни проводили так зване свято «люперкалій» - фестиваль еротизму, присвячений одній з богинь кохання та родючості Джуно Фебрюате. Богиня богинею, але здебільшого на фестивалі молодь займалається тим, що шукала собі пари.

Юнаки озброювалися шкурами тварин і, розмахуючи ними, били всіх, хто траплявся під руку. Часто такими виявлялися дівчата, які не ображалися, а навпаки, раділи, оскільки вважалося: якщо того дня тобі дістанеться шкурою по спині чи якомусь іншому місці, то наступного року бути тобі привабливішою. Ще юні римлянки старанно писали свої імена на клаптиках паперу й опускали їх у спеціальні чаші, а потім юнаки діставали аркушики - кому хто дістанеться. Після цього свята зазвичай створювалося багато сімей.

Історія свідчить, що у третьому столітті нашої ери у Римі жив священик Валентин. Окрім релігійної практики, він займався тим, що вчив і лікував дітей. Одного разу до нього привели дівчинку, сліпу від народження, сподіваючись на те, що силою своєї віри і знань священик зможе зцілити її. Валентин намагався лікувати Юлію (так звали дівчинку) і водночас навчав її історії Риму, арифметики, розповідав про віру. Дівчинка схоплювала все дуже швидко, але зір до неї не повертався. Між Валентином і Юлією встановилися чисті дружні стосунки.

У цей час римський імператор видав наказ, який забороняв чоловікам одружуватись, адже їх обов'язок - бути хоробрими воїнами. Молодий єпископ Валентин, порушуючи імператорський наказ, таємно вінчав закоханих. За порушення імператорського наказу єпископа Валентина було кинуто у в'язницю. Діти часто прибігали до стін фортеці й кидали у вікно камери, в якій сидів Валентин, зворушливі цидулочки зі словами любові й підтримки.

За день до страти священик попросив чорнила, перо й папір, написав листа Юлії і вклав разом з ним у конверт квітку жовтого крокусу. Коли дівчинка взяла в руки лист, підписаний «Твій Валентин», до неї чудесним чином повернувся зір. 14 лютого Валентина спалили. У 496 р. Римський Папа Геласіус оголосив цю дату Днем святого Валентина.

14 лютого закохані всього світу святкують День святого Валентина. Цього дня зазвичай розповідають одне одному про своє кохання, дарують подарунки, роблять сюрпризи.

У різні часи День святого Валентина відзначали по-різному. Особливою розмаїтістю славилися британці. Подібно до давніх римлян, англійські юнаки писали на клаптиках пергаменту імена дівчат, клали їх у шапку і по черзі витягували. Так вони знаходили собі «Валентину» на рік і ставали її «Валентином»: залицялися до неї, писали їй вірші, грали на лютні. Також існував звичай: перший чоловік, який зустрічався дівчині цього дня, мав стати її Валентином, незважаючи на те, хоче вона цього чи ні (тому багато дівчат 14 лютого просто не виходили з дому, щоб не ризикувати).

В Італії 14 лютого молоді люди здавна дарували своїм коханим соло­дощі. Поляки приходять цього дня в Познанську метрополію, де знаходять­ся мощі святого Валентина і чудотворна ікона, котра допомагає в коханні. В Японії 14 лютого - суто чоловіче свято. Там проводять конкурси «Найгучніше освідчення в коханні»: юнаки кричать з помосту все, що вони хочуть сказати про своє кохання. Хто прокричить найголосніше, стає переможцем.

Американці на початку XX ст. стали посилати своїм коханим марци­пани. Коли з'явилася карамель, то до 14 лютого випускали червоно-білі цукерочки (червоний колір - пристрасть, білий - чистота) з написаними на них словами кохання. У - 50-ті роки цукерки почали вкладати в коробки у формі сердець. Популярні в наші дні «валентинки» - анонімні листівки у формі сердець з освідченнями в коханні, пропозиціями руки й серця, ніжними жартами тощо, написані зміненим почерком, - придумали французи.

Сучасний День святого Валентина - романтичне свято кохання та щастя. Найбанальніший спосіб - подарувати своїй коханій чи коханому коробку цукерок у формі серця, листівку та квіти. Однак багато людей, виявляючи своє кохання, намагаються вигадати щось більш оригінальне, аби хоча б один день на рік зробити неповторно радісним. Хтось вирізує з паперу десятки рожевих сердечок, пише на кожному ніжне освідчення і підкладає їх у різні місця (в кишеню, в сумку, в шухляди столу, у взуття тощо), щоб кохана людина натрапила на них упродовж дня, читала й раділа. Хтось вивчає фразу «Я тебе кохаю» на максимальній кількості мов і протягом півгодини повторює її коханій чи коханому. Хтось замість шикарного букета троянд дарує дівчині пакетик із насінням, і потім вони разом вирощують ці квіти.

Словом, багато чого можна придумати: все залежить від того, наскільки ви закохані, і від витонченості вашої фантазії. Та хай там як, День святого Валентина - чудовий привід освідчитися одне одному в коханні або просто згадати про те, що ви когось кохаєте.

А чи вміємо ми кохати? Чи спроможні взяти на себе цей важкий І солодкий тягар? Ось над чим замислимось, зустрічаючи весну. Світ кохання живий, він вічний. Тож чекаймо цього милосердного вогню з вірою і диво кохання й мудрість людського серця.

 

Стрітення Господнє.

Слов'янське слово «стрітення» означає «зустріч». За розповідями св. Луки, сталася вона в Єрусалимському храмі. Це свято святкують 15 лютого, в сороковий день від Різдва Христового у пам'ять про зустріч праведника Симеона і немовляти Ісуса, і символізує зустріч Старого і Нового Завітів.

Забажав якось єгипетський правитель Птоломей долучити до своєї знаменної Александрійської бібліотеки переклад Закону Мойсеевого і книг пророків грецькою мовою. До Єрусалима було відправлено посольство з багатими дарами і проханням прислати досвідчених старців-перекладачів. Єрусалимський первосвященик дари прийняв і вибрав 72 достойники, яких спорядив в Александрію. Вони везли найкращий список священних книг, написаний золотими літерами на тонкому пергаменті.

Під час роботи один із перекладачів, старець Симеон, раптом засумнівався у словах пророка Ісаї, що діва у лоні зачне і народить сина. Як це, мовляв, діва народить? Симеон узяв уже ножа, «щоб вичистити слово «діва» і вписати «жона», але раптом, за переказами, був зупинений ангелом, який передрік, що старець не помре, доки не побачить народженого від діви.

Старець був одним із найдостойніших мужів Старого Завіту, але водночас і звичайнісіньким старим: мабуть, і йому докучали хвороби, але він мав терпляче нести свої немочі та болі і вчитися довірі до Господа. До Різдва залишалося ще майже триста років.

За Мойсеевим Законом над кожним немовлям чоловічої статі слід було здійснювати обряд посвячення Богу. Оскільки жінці, яка народила хлопчика, заборонялося входити в храм упродовж 40 днів (це були дні очищення), то обряд посвячення здійснювався на сороковий день після народження дитини. І хоч Марія, ставши Матір'ю Господа, освятилась Його народженням і не мала потреби в очищенні, з глибокої поваги Вона скорилася Закону. На сороковий день після народження Господа без урочистих сурм і знамень небесних бідні люди з Галілеї принесли до Єрусалимського храм немовлятко, звичайнісіньку нібито дитину, щоб присвятити Богу.

Йосиф і Марія, стоячи поміж інших сімей, чекали своєї черги для здійснення обряду. І тут до них наблизився старець Симеон, який жив при храмі. Симеон узяв на руки їхнє дитя. Це була знаменна мить: втомлений життям, але щасливий Симеон зрозумів, яке дитя він прийняв на руки. В особі старця Старий Завіт зустрівся з Новим Завітом, який повинен був втілити в собі новонароджений месія.

«Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів...» — вигукнув Симеон. За переказами, Симеон прожив загалом триста шістдесят років.

Деякими мовами слово «стрітення» перекладається як «радість». Справді, Симеон Богоприємець із глибокою радістю побачив у дитині здійснення древніх надій. Але в цій радості бринить і нота смутку, Марії він прорікає: «... І тобі самій душу пройме меч...». 1 того ж дня старець Симеон з миром упокоївся.

Безжурна, повна ясна радість Марії тривала лише ці сорок днів. Відтоді вона завжди пам'ятала грізне застереження, чекала випробувань і була готова прийняти їх. Уже з перших днів життя Сина їй довелося потерпати за Нього. Тривожна вість про вбивство, що готується, поквапна втеча до Єгипту, втомлена подорож до чужої країни і нелегке життя далеко від батьківщини — такий пролог євангельської історії. Та ніколи не вихопилось у Марії ані слова нарікання, скарги.

Після кончини правителя Ірода, який шукав смерті Ісуса, Святе Сімейство знову в Назареті - однак чи можна стверджувати, що віднині серце Матері завжди було спокійним? Єдиний епізод з отрочих років Ісуса, збе­режений Євангелієм, свідчить про інші, які тяжкі години пережила Діва Марія, коли загубила Свого 12-річного Сина у багатолюдному Єрусалимі, куди Святе Сімейство здійснило паломництво на свято Пасхи. — «Дитя моє! Що ти зробив з нами? Отець Твій і Я з великою тугою шукали Тебе!» — каже Вона Отроку, знайшовши його в храмі, де він розмовляв з учителями, які «дивувалися з розуму і відповідей Його!».

Упродовж майже трьох років проповіді Ісуса, Вона стежить за Ним здаля, страждає за Нього і мовчки несе Свою скорботну материнську долю. Довідавшись, що Ісус вирушив у самісінький стан противників - до Єрусалима, де старійшини та архієреї готують Йому розправу, Матір Божа поспішає туди разом із галілейськими паломниками... Поспішає, аби у Страсну п'ятницю меч пронизив їй душу. Стоячи біля Лобного місця, Вона бачила Сина на ганебному стовпі, бачила Його руки, прибиті цвяхами до хреста, чула його останні слова.

Не випадково день Стрітення у церковній традиції вважається не тіль­ки святом на честь Христа, а й Богородичним: він нагадує нам про земний подвиг і муки Богоматері.

Це свято було введене єрусалимською церквою в ІУ столітті, а з VI століття стало повсюдним. Поштовхом стали, як нині кажуть, надзвичайні обставини.

У Константинополі і околицях протягом трьох місяців лютувала страшна моровиця. В цю погибельну годину одному благочестивому чоловікові було дано одкровення, що потрібно встановити святкування Стрітення Господнє нарівні з іншими великими святами і в Стрітення вийти супроти біди. Вже через кілька днів християни пройшли хресними ходами по спустошених вулицях — і моровиця відступила.

На Стрітення люди поспішають до церкви. Під час служби освячуються свічки. Стрітенська свічка, або громниця, як її називали в народі, вважалася сильним оберегом: її запалювали в хаті під час грози. Цілющою вважається й стрітенська вода, освячена цього дня в храмі. її зберігають весь рік. Нею благословляють у далеку дорогу, кроплять худобу.

За повір'ям, Стрітення - найкраща пора для зустрічей, гостин, змовин. Традиційно цього дня вперше співаються веснянки й востаннє звучать колядки та щедрівки. На Стрітення, кажуть, зима з весною стрічаються. Люди щиро вірили в те, що яка погода в цей день, такою буде й весна, - якщо тепла, то і березень мав би бути раннім, а коли мороз — зима ще довго протримається.

Утікай, утікай, біла зимонько, Вже нема, вже нема в тебе силоньки. .    Йде весна, йде весна-чарівниченька -Потемніє, почорніє твоє личенько!

 

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
docx
Додано
10 січня
Переглядів
510
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку