Виховний захід до дня народження Тараса Шевченка

Вступне слово

 У цьому році ми відзначаємо 200 років з дня народження Т.Шевченко. «З метою гідного відзначення… 200-річного ювілею видатного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка, підтримки заходів із вивчення і популяризації спадщини Великого Кобзаря в Україні та за її межами» Президент України в своєму Указі за № 257/2012 оголошує в Україні 2014 рік Роком Тараса Шевченка.

Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед тих щасливих, вибраних народів є і ми, українці, тому що у нас є свій такий пророк - Тарас Шевченко. Він, безсмертний для нашого народу –явище  унікальне,  неординарне. Тому все, що з ним пов’язане, дороге нам і рідне. Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу.

Відео Обличчя історії

І. Історія та сучасність – ХІХ та ХХІ ст. – час життя Шевченка і час спогадів про нього

Тараса Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Отже, наступна сторінка нашого журналу – Історія та сучасність – час життя і час спогадів про Шевченка

(історія)

Пройшло багато часу з тих пір. Змінилося не одне покоління українців, змінилася сама Україна, та чи дійсно сьогодні, у ХХІ столітті, пам’ятають звичайні люди, що ходять по одних з нами вулицях, працюють, піклуються про свої родини, закохуються і планують власне життя про співця української долі, про митця і письменника, - про Тараса Григоровича Шевченка?

 Ми вирішили не вигадувати відповідь на це запитання, а провести власне дослідження і отримати об’єктивні, реальні результати. Частину нашого опитування ми пропонуємо подивитися і вам.

Ролик

Саме на інформації, яку ми отримали від звичайних людей, ми і побудували наш захід. Прошу увагу на екран:

ІІ. Життя і творчість Т.Г.Шевченко у період заслання

Отже, здавалось би про Т.Шевченка ми знаємо вже все: поет, мислитель, художник, філософ… Та виявляється він багатогранний, його талант – невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших – у ньому наша історія і реальність!

Зупинимося на особливих, можливо, не всім добре  відомих, сторінках життя і творчості великого Кобзаря.

1. Арешт і заслання Т.Шевченка

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку, який тепер - Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка, подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого 1847.  А у березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування. Найважливіші з положень програми товариства,  містились у творі під назвою "Закон Божий (Книга Буття українського народу)".

  До групи входили молоді представники української інтелігенції - Микола Костомаров (голова товариства й автор його програми), Василь Білозерський та Микола Гулак. Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко  підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, але їх також заарештували.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства.

Шевченка заарештували у квітні 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». У в'язниці, чекаючи кари, Шевченко написав видатний ліричний вірш«Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші, що починається рядком «Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні».

Отже, царський уряд злякався революційної сили поетичного шевченкового слова, тому відправив його рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус.

  В солдаччину Шевченко був відправлений з таким вироком: “ Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихов определить в Оренбургский отдельный корпус,поручив начальнику иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. Миколі I цього здалось замало, і він власноручно приписав: “Под строжайший надзор и сзапрещением писать и рисовать”.

    Жорстокий вирок було здійснено надзвичайно швидко. 30 травня 1847 року Шевченка передали військовому міністерству, а 9 червня в супроводі фельд’єгера доставили в Оренбург. Далі його було відправлено в Орську кріпость і зараховано рядовим п’ятого лінійного батальйону. Потяглись довгі роки тяжкого солдатського життя.

Для Тараса Григоровича заборона писати і малювати була найбільшою карою. Більшовицька газета «Путь правды» у 1914 році про покарання Шевченка писала: «Адже він вчинив зразу два великих злочини: він, по-перше, вийшов з народу, з кріпосних селян, і він, по-друге, виявився не просто поетом, а поетом-демократом, співцем пригноблених мас народу».

      Десять тяжких років був Шевченко на засланні. Ці жахливі роки підірвали його здоров’я, але не вбили в ньому любові до життя. «Караюсь, мучусь, але не каюсь» – ось бойовий девіз Шевченка у неволі. Не маючи можливості вільно писати свої поезії, він, ховаючись, записує свої думки–вірші до малого зошита, який ховав за халявою чобота. У цій «захалявній книжечці» зібрано понад сто творів поета.

2. Участь Т.Шевченко в  Аральській географічної експедиції

 У 1848-1849 рр. капітан-лейтенант флоту, начальник Аральської описової експедиції у звернувся до генерал-губернатора Оренбурзького краю з проханням включити до складу експедиції рядового Шевченка для художнього оформлення матеріалів експедиції і з  5 травня 1848 року Тарас Григорович – художник-дослідник Аральської географічної експедиції

“…Я тепер веселий йду на оте нікчемне море Аральське. Не знаю, чи вернуся тілько!..”

А небезпека для учасників експедиції дійсно була: в степу загроза захворіти холерою чи чумою, потонути в бурхливому недослідженому морі, загинути в сутичці. Адже південне узбережжя Аралу входило у Хівинське ханство, вороже настроєне до Російської імперії.

30 липня 1848 року починається морська частина експедиції. На шхуні “Констянтин” було 27 чоловік і з них – 4 офіцери. Шевченко живе в одній каюті з  капітаном Олексієм Івановичем Бутаковим, що говорить про велику повагу до нього керуючого експедицією.

Працюючи в експедиції, Шевченко виконав близько 300 малюнків аквареллю і олівцем, на яких зобразив природу Казахстану, береги Аральського моря, а також побутові сцени з життя казахського народу. На допомогу Тарасові Григоровичу були виділені зіслані до Оренбурга поляки: художник Залєський і геолог Вернер. Шевченко зближується з польськими політичними засланцями, бачить у них своїх однодумців. 

   Під час перебування в експедиції Шевченко написав 72 поезії, які розкривають його прагнення й думки на засланні. Експедиція тривала до 22 вересня 1849 року

  Звіт Аральської географічної експедиції гідно був оцінений великими географами. Німецький вчений О. Гумбольт, ознайомившись з ним, написав: “Це істинно відкриття в географії”. В.Семенов Тянь-Шанський, підсумовуючи результати досліджень, підкреслив, що її успіх був би неможливий без чудових ілюстрацій Т.Г.Шевченка

   За уміле керівництво О.Бутаков став дійсним членом Російського Імператорського географічного товариства. Але Микола I наказав піддати Бутакова суворому дисциплінарному стягненню і встановити за ним таємний нагляд. Причина такого рішення в тому, що Олексій Іванович, обговоривши з генералом В.Обручовим ситуацію з Шевченком, подав офіційне клопотання про присвоєння Тарасу звання унтер-офіцера.

    Навесні 1850 року на поета було зроблено донос, що він пише і малює, порушуючи царську заборону. Під час обшуку жандарми знайшли у Тараса Григоровича лист чиновника Левицького, в якому той писав, що за твердженням магістра Харківського університету на місце Шевченка стало до тисячі чоловік, готових боротися за його справу. Лист викликав новий арешт поета і слідство над ним. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак.

     У 1851 році Шевченко брав участь у геологічній експедиції, яка під керівництвом геолога Антипова в горах Кара-Тау проводила розвідку на кам’яне вугілля. Під час експедиції Шевченко виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем. Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

 3. Життя і творчість Т.Г.Шевченка після звільнення

Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Але й в таких  умовах Шевченко не впадає у відчай – він малює, а,  знайшовши на березі Каспійського моря алебастр і глину, почав займатися скульптурою. Скульптурні твори великого митця не збереглися, але робота в цій галузі свідчить про всебічну обдарованість геніального поета. 
    Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення.

У цей час він записав у своєму щоденнику: «Мені здається, що я той самий, що й був десять років тому назад. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась. Чи добре це? Добре».
    З Астрахані він відплив на пароплаві. У Нижньому Новгороді Шевченка затримали жандарми. Йому було заборонено в’їзд до обох столиць – Москви і Петербурга. В листі до М. С. Щепкіна Шевченко писав: «Тепер я в Нижньому Новгороді на волі, – на такій волі, як собака на прив’язі». 

Завдяки наполегливим клопотанням друзів 25 лютого 1858 року Шевченко одержує дозвіл на проживання в Петербурзі, куди відправляється через Москву. У Москві Тараса Григоровича тепло зустріли літературні діячі та вчені Бодянський, Аксаков, Максимович та інші; там він зустрівся з декабристом Волконським. 
 У Петербурзі Шевченко познайомився і подружився з видатним актором-трагіком Олдріджем, який прибув на гастролі в Росію. Долі обох великих артистів мали багато спільного: Шевченко походив з кріпаків, Айра Олдрідж був рабом, належав до переслідуваної кольорової раси. Обидва вони зазнали у своєму житті багато образ і принижень, обидва щиро любили свій народ і батьківщину.

Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”).

Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.

У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування).

У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше).

ІV. Художня творчість Т.Г.Шевченка

На сьогодні збереглося 835 художніх творів Шевченка, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи,етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша - авторські дати.

Ми пропонуємо перевірити, наскільки вам відома художня творчість Т.Шевченка. І хоча ви вже побачили окремі його роботи, все ж серед художніх праць різного жанру спробуйте впізнати праці Кобзаря:

презентація
 Отже, виявляється, що Шевченко-художник – це ще одна не дуже відома частина його життя та творчості. Тому ми пропонуємо вам познайомитися з нею ближче – спочатку подивимося відеоролик, в якому показано найбільш відомі художні твори, автопортрети та малюнки, зроблені у час заслання, з цікавими коментарями до них. Відеоряд супроводжує пісня, написана на вірші Т.Шевченка «Не нарікаю я на Бога» у виконанні гурту «Кому вниз».

Відео

V. Особисте життя поета

Існує версія, що на заслання Шевченко міг потрапити й через… жіночу образу - у найскандальнішій на той час поемі "Сон" Тарас дозволив собі порівняти першу леді Росії, імператрицю Олександру із засушеним опеньком, мовляв, така ж вона "тонка, довгонога". На відміну від теперішнього захоплення зовнішністю подіумних модельок, краса такого ґатунку тоді була не в моді, і ображений таким порівнянням російський імператор суворо покарав поета.

Десять років солдатського побуту остаточно скалічили особисте життя поета. Замість вишуканого товариства він мав компанію п’яних офіцерів, замість вродливих панянок його оточували замурзані казашки. Шевченку минав 44-ий рік, коли новий імператор підписав указ про помилування, а він уже почувався страшенно старим чоловіком. Тарас ще й відпустив собі кошлату бороду, з якою справді скидався на старезного діда.

Дійсно, особисте життя поета не можна назвати відомим та… щасливим.

  Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна.

Розлука була несподівана і довга.

Усе своє життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

  У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

  Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова.

Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата Омелянівна. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ''Я полюбил ее  возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей  душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''. На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.

Вже після заслання поет захопився 16-річною актрисою Катериною Піуновою, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї.

Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишити столичного життя й переїхати в Україну, щоб жити в селі. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

VІ. Заключне слово

Так, заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”.

Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

 Т.Г.Шевченко – син свого народу, син України. В його  поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна як iсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна. Україна непорочна i Україна розбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену та історично минущу Україну вiн бичував i проклинав заради першої - України-матері, України неминущої.

Образ України-неньки—це найсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.

Але нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,- при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду.

Уже для багатьох поколінь українців – i не тальки українців—Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, нiби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вiчне – невичерпний i нескінченний. Волею історії вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, відзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалей долі. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка…

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

 І голос нам твій душі окриля.

 Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

В.Симоненко