Виховний захід "До мови торкнемося серцем"

Про матеріал

Виховний захід "До мови торкнемося серцем" присвячений до Дня української мови"

Перегляд файлу

До мови доторкнемося серцем

 

Сценарій свята до Міжнародного дня рідної  мови

Приміщення прикрашене жовтими і блакитними повітряними кульками, кетягами калини, вишитими рушниками. Звучить музика. До залу входять ведучі.

 

Ведучий:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих, - рідна мова

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

 

Ведуча:

О мово рідна! Золота колиско,

В яких світах би не бувала я, -

З тобою серцем, і по-українськи

Я вимовляю мамине ім’я.

 

Ведучий: Доброго дня усім гостям нашого свята!

 

Ведуча: Ласкаво просимо до нас на слово щире, на бесіду мудру.

Сьогодні, 21 лютого,  ми відзначаємо Міжнародний день рідної мови.

До залу входять учні-читці.

 

1-й учень:

Мова кожного народу

Неповторна і своя:

В ній гримлять громи в негоду,

В тиші – трелі солов’я.

На своїй природній мові

І потоки гомонять:

Зелен клени у діброві

По-кленовому шумлять.

 

2-й учень:

Солов’їну, барвінкову,

Колосисту на віки

Українську рідну мову

В дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати

Буду всюди й повсякчас, -

Бо ж єдина, так як мати, -

Мова в кожного із нас!

 

Ведуча: Багата і милозвучна наша рідна українська мова. Вона – найпрекрасніше диво, скарбниця, в якій зберігається історія нашого народу, його душа, культура.

 

Ведучий: Відомий поет Іван Бунін сказав:

 

Гробниця, кості й мумії мовчать.

А слово вічне, ніби долина.

Із темряви віків, де цвинтаря печать.

Лиш чути письмена…

Писемність народу – це ознака його високого культурного рівня. Закарбоване слово на віки переживає свого автора і доносить далеким нащадкам його мудру думку, його заповіт.

Коли і як народилася українська писемність? Це питання і досі чекає остаточної відповіді від учених. Довгий час побутувала думка, що наша писемність з’явилася лише після хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії надійшли християнські богослужебні книги. Проте у багатьох місцях, де мешкали наші пращури, особливо у Північному Причорномор’ї, археологи знаходили кам’яні плити та посуд, оздоблені таємничими письмовими знаками. Певно це свідчить про те, що на теренах України у прадавні часи вже існувало висококультурне суспільство.

 

Ведуча: Перший історик давньої слов’янської писемності (попередниці українського письма) болгарський чернець Чорноризець Храбр, який мешкав у десятому сторіччі при дворі царя Симеона, розповідав про два етапи розвитку слов’янського письма.

Наперед виходить учень-читець

3-й учень: Перший етап характеризується існуванням дохристиянського письма, коли слов’яни-язичники користувалися «чертами і резами». Другий етап еволюції відбувається після прийняття Руссю християнства. Наші пращури почали писати римськими і грецькими літерами .

 

Ведуча: Так тривало до того часу, доки на нашу землю прийшли славетні брати-провсвітителі – Костянтин (у чернецтві Кирило) та Мефодій. Вони, власне, і розробили перший слов’янський алфавіт. Кирило та Мефодій родом походили із Солуня (сучасне грецьке місто Салоніки). Мати їхня була грекинею, а батько болгарином, тому брати добре знали грецьку мову солунських слов’ян.

 

Ведучий: 863 року візантійський імператор Михайло послав Кирила та Мефодія до Моравії, де вони на прохання місцевого князя Ростислава мали вести церковну службу слов’янською мовою. Відповідь старшого брата Кирила була такою: «Немічний я тілом і хворий. Але з радістю піду в Моравську землю, якщо не мають вони абетки своєї мови. Бо просвіщати народ без письмен його мови однаково, що намагатися писати по воді».

Перед від’їздом до Моравії Костянтин розробив слов’янську абетку – глаголицю. Після смерті славетного ченця його учні на основі глаголиці створили нове письмо, яке назвали ім’ям Кирила – кирилицею. Саме цей алфавіт став фундаментом і сучасної української абетки.

Наперед виходять учні-читці.

 

 

4-й учень:

Увись ростуть дерева родоводів.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле,

Хто вміє шанувать сучасне, -

Лиш той майбутнєє вершить прекрасне.

 

5-й учень:

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов!

Цвіти над світом веселково,

Як мир, як щастя, як любов!

 

Ведучий: У мові – вся доля народу. Без неї немає нас, немає минулого й майбутнього. Рідне слово увібрало в себе віковічний плин Дніпра, шурхіт колосся, шепіт дібров, спів соловейка.

Наперед виходять учні-читці.

6-й учень:

Люблю, мов сонце, материнську мову…

Нам кожна братня мова дорога.

Грінченко й Даль ведуть у даль чудову.

О словників жага, віків снага!

А слово і голубить, і карає,

А слово і вбиває, й воскреша…

Ти, мово, - море, небо неокрає,

Безсмертність наша, правда і душа.

Чи здатна розгуятись бездуховність,

Якщо в душі цвіте віків любов!

Глибинна мови рідної верховність,

Духовна чарівливість братніх мов…

7-й учень:

До мови доторкнешся – м’якше

М’яких вона тобі здається.

Хай слово мовлене інакше –

Та суть в нім наша зостається.

Спочатку так: немов підкова

В руках у тебе гнеться бідна,

А потім раптом – мова! Мова!

Чужа – звучить мені, як рідна.

Бо то не просто мова, звуки,

Не словникові холодини –

В них чути труд, і піт, і муки,

Чуття єдиної родини.

 

8-й учень:

Все в тобі з’єдналося, злилося –

Як і поміститися! в одній! –

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемам і віршах,

Бо в тобі – великого народу

Ніжна і замріяна душа.

Ведуча: До появи славнозвісної «Енеїди» Котляревського часто можно було чути, що, мовляв, українська мова придатна лише для хатнього вжитку.

Котляревський першим проклав глибоку борозну на цілині нової української національної культури як письменник і драматург, як творець своєрідної енциклопедії народного українського побуту тих часів. Він першим заявив, що мова нашого народу багата, гарна і гідна того, щоб стати мовою літератури та науки.

Ведучий:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

 

Великий Кобзар, всесвітньо відомий український поет Тарас Григорович Шевченко – основа основ української літератури. Його щире сталеве слово підіймало на боротьбу за волю, утверджувало національну свідомість нашого народу. Любов поета до Батьківщини, рідної мови, свого народу, викликала глибоку повагу серед інших народів. Вірші Шевченка звучать дзвінкою струною навіть у перекладах.

 

ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

И когда с полей Украины

Кровь врагов постылых

Понесет он… вот тогда я

Встану из могилы –

Подымусь я и достигну

Божьего порога,

Помолюся… А покуда

Я не знаю бога.

Пахавайце ды ўставайце,

Кайданы парвіце

І ворожай злой крывёю

Волю акрапіце!

And in the great new family,

The fam`ly of the free,

With softly-spoken kindly word

Remember also me.

 

Ведуча: От і добігає кінця наше свято.

 

Ведучий: Сподіваємося, що воно було для вас цікавим та змістовним.

Наперед виходить учень-читець.

 

3-й учень:

Ти постанеш в ясній обнові,

Як пісня линеш, рідне слово,

Ти наше диво калинове,

Кохання материнська мово!

Плекаймо в серці кожне горно,

Прозоре диво калинове.

Хай квітне, пломенить червоно

В сім’ї великій, вольній, новій!

 

Свято закінчується.

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
doc
Додано
4 січня
Переглядів
133
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку