Виховний захід "Ніжні жінки Тараса"

Тема: «Ніжні жінки Тараса» (інтимна лірика Тараса Шевченка)

Мета заходу:

• розкрити глибину поезії Кобзаря про любов;
• осягнути глибину внутрішнього світу поета та його любовної драми, прагнення до простого людського щастя.
• сприяти формуванню уяви, асоціативного та образного мислення; розвивати культуру почуттів; сприяти моральному удосконаленню особистості;
• долучати учнів до світу прекрасного, до історичної спадщини та культурних цінностей українського народу; вчити учнів усвідомлювати себе частиною великого народу, справжніми господарями на своїй землі; виховувати пошану до всіх, хто працює; виховувати почуття власної гідності, свідомість, патріотизм, чесність, справедливість, товариськість, доброту і взаємопідтримку; заохочувати творити добро, здобувати знання, оволодівати професією, рости гідними громадянами нашої держави.

Методична мета: використання інформаційно-комунікативних технологій під час проведення виховного заходу; розвиток творчих здібностей учнів.

Форми, методи, прийоми: розповідь, виразне читання поезій, інсценізація, використання аудіовізуальних засобів.

Методичне, дидактичне та технічне забезпечення: презентація «Ніжні жінки Тараса»», комп’ютер, екран, проектор;  уривки з фільмів «Ніжні жінки Тараса», «Історія однієї картини», «Тарасова любов»; портрет Т.Шевченка, репродукції картин Г.Закревської, В.Рєпніної, К.Піунової; виставка книг; записи «Місячної сонати» Л. Бетховена, вальсу.

Міжпредметні зв’язки: українська література, історія України, музика, кінематограф, театральне мистецтво.

Тип заходу: усний журнал

Хід заходу

І. Організаційний момент (2 хв.)

1.1. Привітання присутніх.

ІІ. Момент актуалізації уваги аудиторії (3 хв.)

2.1. Вступне слово викладача. Слайд 1.

Не все можна пояснити в житті будь-якої людини, тим більше публічної особи. Але зрозуміти, прийняти її життя ми зобов’язані.

Тарас Шевченко … Наскільки багатогранне його слово, настільки ж віртуозне все його життя. Бо життя Шевченка – це найкращий його твір.

Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, що ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо. Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його відданістю правді, свободі … Але, крім цього великого світу, у Тараса Шевченка, як і в кожного з нас, є свій глибоко особистий світ – кохання, дружба, творчі злети і згасання, надії і розчарування, зустрічі і розлуки, усмішки і сльози. На жаль ми, сучасні люди, дуже часто забуваємо, що в цей інтимний світ потрібно входити дуже обережно. Інколи дехто втрачає межу і перестає відчувати той шматок особистого життя, в яке ми не маємо права входити. А вступивши, іноді не можемо його адекватно зрозуміти, відчути. Нам часто не вистачає делікатності і м’якості суджень.

Ми спробуємо не порушити той благословенний для кожної людини куточок душі, який є для неї святим і недоторканним. Бо саме в цьому, на нашу думку, і полягає розгадка глибин і висот справжньої інтелігентності.

Пропонуємо вашій увазі усний журнал «Ніжні жінки Тараса».

ІІІ. Основна частина. Слайд 2

Уривок з фільму «Ніжні жінки Тараса» (0:0 – 01: 08)

Викладач. Слайд 3

Моя любов!

Моя висока!

Не відпускай мене,

Храни!

Храни від буднів,

Злого ока,

Храни мої пречисті

Сни!

І хай я мучусь,                                                                                                                                                                                                                                               

Хай неспокій!

І біль терзань – 

Мої вони!

Моя любов,

Моя висока,

Не відпускай мене,

Храни!

Т.Г.Шевченко завжди прагнув до родинного затишку, проте в коханні йому не таланило. Він тільки згадував тих, кого кохав у своєму житті. Він не любив друкувати присвят жінкам  на своїх віршах. Як виняток, була зроблена посвята  Оксані Коваленко та замість прізвища поставив три крапки у вірші «Тризна», присвяченому Варварі Рєпніній. Лише на засланні Т.Шевченко стає відвертішим і  пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось».                                                                                                                                 

І сторінка  «Любов, що розійшлася сном»

Ведучий 1. Слайд 4. Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко. Це незабутнє кохання до подруги дитячих літ на все життя визначило тип жінки, до якого весь час повертався поет і в житті, і в творчості: маленька, чорноока, кучерява, надзвичайно емоційна. Образ такої Оксани став його музою, Беатріче його поезії.

Ім’я Оксани фігурує в ряді його творів. Вони пройняті незрівнянною щирістю і трагізмом самотності. Саме Оксані Коваленко присвячена поезія «Ми вкупочці колись росли».

Слайд 5

Уривок із фільму «Тарасова любов» (01:40 – 02:10)

Учень Слайд 6 (виразно читає вірш)

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім

(Мені так бачиться) нічого

Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба,

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотній неволі.

Ставок, гребелька, і вітряк

З-за гаю крилами махає.

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляє

Попід горою; по горі

Садочок темний, а в садочку

Лежать собі у холодочку,

Мов у раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались…

І не дощем, і не слова

Гладесенько Сатурн стирає…

Нехай з святими спочивають

Мої старії… «Чи жива

Ота Оксаночка?»- питаю

У брата тихо я. «Яка?»

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

«Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала,

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була.

Так та що краля! і не вбога,

Та талану Господь не дав…»

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого бога.

Ведучий 1. Це дало підставу дослідникам вважати, що й Оксана Коваленко стала покриткою. Петро Жур довів: «Образ Оксани-покритки з вірша не можна ототожнювати з постаттю реальної Оксани Коваленко». Він дослідив метричні книги та сповідні розписи і встановив: «Ксенія (Оксана) Коваленко народилася у селі Кирилівка 4 листопада 1817 року. Згадана вона також у сповідному розпису 1828 року, коли їй було 11 років. 30 січня 1840 року дівчина вийшла заміж за кріпака сусіднього села Пединівка Карпа Сороку».

1843 року, коли Т.Шевченко приїжджав у Кирилівку, вона була вже матір’ю двох дочок. Поет знав про це ще раніше з листів своїх родичів, тому в ранньому петербурзькому періоді творчості їй присвячено незакінчену поему «Мар’яна-черниця», в котрій він із сумом у душі називає Оксану «чужою чорнобровою».

Ведучий 2. Слайд 7. Кохання до вільної дівчини,   польської швачки Дуні Гусиківської, розбилося об пута кріпацтва. Вона була схожа на Оксану (старша, лагідна), теж чорноброва. Це було друге юнацьке кохання Шевченка. Вона вчила Тараса польської мови, по-сестринськи жаліла його, дала йому відчути різницю між вільним і кріпаком. Вони часто прогулювались вздовж берега, Ядвіга розповідала Тарасу про таємні товариства, про свободу. Вона багато турбувалася про нього, але забажала, щоб Шевченко зрікся української мови і Батьківщини, щоб залишився назавжди в Польщі. Бідному сиротині важко було обирати, він марнів на очах. Недовго, одначе, 16-літній Тарас втішався щастям кохання. Наближалась польська революція 1830 року. Тарас разом з паном Енгельгардом вирушив до Петербурга.

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни …

2 сторінка «Безнадійне кохання»

Ведучий 3. Слайд 8. Інтимна лірика не буває безіменною. Звернімося до біографії поета. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором «Кобзаря», портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут 29 червня 1843 року він зустрічає на балу Ганну Закревську. У цій жінці Тарас побачив одухотворений образ. До цього вже зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з’являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу. Але Ганна Закревська, на жаль, була дружиною іншого.

Ведучий 4. Слайд 9. У сімнадцять років Ганна вийшла заміж за Платона Закревського, багатого поміщика і власника села Березова Рудка. На час зустрічі з Шевченком їй виповнився 21 рік. М’яка та добра, одружена, мати двох дітей.

У той час було модним прикрашати дім портретами, тож Платон Закревський забажав портрети дружини і свій, запропонував Шевченкові їх намалювати. За два тижні Тарас намалював портрет Ганни. Дуже запав у душу пристрасний погляд жінки.

Слайд 10. Портрет вийшов теплим, ліричним. На нас дивляться сумні темні очі, молода жінка сором’язливо посміхається. Коли довго дивитися в її великі темно-сині очі, то вони здаються живими. В очах читається смуток і потаємний біль. Густе темне волосся, шовкові шнурочки чорних брів, відкритий світлий лоб, красивий прямий ніс, червоні вуста, вкриті рум’янцем щоки. Портрет сповнений ніжності, світла, любові. Шевченко намагався показати вдачу і настрій Ганни. Це був спалах у його художній творчості, бо все йшло від любові.

Інсценівка.

Входить Ганна Закревська (одягнена у сукню тієї епохи чи, хоча б, у розкішному намисті, з накинутою на плечі шаллю). Ледь оправляє на дошці свій портрет, намальований Шевченком. Звучить «Місячна соната»  Бетховена.              ( Монолог Ганни Закревської)

Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На жодному іншому портреті  Т. Шевченка, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, нема такого трагічного, душевного життя очей, такого промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Т.Шевченко витримав у них справжній їхній колір, сяючу навколо  великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи ніде не оспівував, бо улюбленими його  очима  були карі. Тепер останнє свідчення, найвирішальніше – вірші Шевченка. Це мені, Ганні Закревській, він присвятив вірш «Якби  зустрілися ми знову».

Слайд 11

Звучить пісня «Якби зустрілися ми знову»

Слайд 12. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився на мої очі, ніби казав: «У чергуванні світла і тіней – краса життя».

Ведучий 3. У колі своїх друзів поет називав її Ганною вродливою. Одного разу на балу у княгині Вольховської після танцю Тарас попросив у своєї дами напівжартома хоч одну квітку, що прикрашала її сукню. Напівжартома Ганна відмовила йому. Проте він таки примудрився зірвати одну шовкову квітку на згадку. Чи відала Ганна вродлива, що й через рік, і п’ять років квітка ця не буде загублена чи забута.

Ведучий 4. Звичайно, Шевченко ніколи не говорив Ганні Іванівні про свої почуття, та вона їх безпомилково вгадувала. Проте не промовила до Тараса жодного необережного слова. Ні вона, ні він не мали на це ніякого морального права.

Через три роки, на засланні, в прикаспійському степу він все ще тужитиме за зніяковілою усмішкою темно-синіх очей і чарівною збентеженістю Ганни. Їй з присвятою пошле він свої знамениті рядки.

Учень (читає поезію «Немає гірше, як в неволі…»)

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за …

І ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману, слухняная

Рожевая зоре!

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі.

І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по-старому,

Од світу до світу?

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки-дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може й мене ненароком

Діточки згадають.

Може, яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив…

Та й більш нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся богу.

Ведучий 3. Згадувати про волю у неволі дуже тяжко. Щодня муштра, жахливий бруд казарм, товариство п’яних солдатів, карти, бійки, гауптвахта… Тільки в сни приходила Україна і синіми очима Ганни дивилась тужно і співчутливо. Чи забула вона його, чи пам’ятає, які бентежні струни торкнула в душі?! Якби зустрілися знову, чи згадала б?

Ведучий 4. Справді, те почуття було для поета нереальним казковим дивом, незабрудненим поговорами, чистим, як сльоза. Воно довго гріло зранене життєвими прикрощами Тарасове серце.

Слайд 13

Уривок з фільму «Ніжні жінки Тараса» (03:05 – 06:20)

3 сторінка «Примарне кохання»

Ведучий 5. Слайд 14. А ми йдемо далі шляхами далі Кобзар. Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки: “О добрый ангел! Молюсь и плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле”. Ця жінка – княжна Варвара Миколаївна Рєпніна, їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком.

Княжна Варвара Рєпніна була душею старого гетьманського дому. Добра, дотепна, мила й ласкава до людей, вона допомагала вбогим й нещасним, роздавала все, що мала, брала найактивнішу участь у житті тих, хто звертався до неї за порадою. Глибоко ненавиділа кріпацтво. Свої переконання, щирість вдачі і простоту вона успадкувала від батька, а від матері – палкість почувань і пристрасний темперамент. Щедро розсіюючи навколо проміння своєї чистої душі, діяльною любов’ю до ближніх вона надолужувала брак особистого щастя: деспотична мати не дозволила їй побратися з молодшим братом російського поета  Баратинського, ад’ютантом батька, в якого дівчина закохалась. Ця рана серця зробила її ще сентиментальнішою. Зламане особисте життя стало безрадісним. Вихована в ідеалах і настроях першої чверті ХІХ ст., вона піддавалася впливам містичної літератури, що в Росії та й в Україні ще в 40-х рр. знайшли собі добрий ґрунт. 

З’явившись у Яготині, Шевченко порушив сонну одноманітність життя родини Рєпніних. Вериги, що їх штучно наклала на себе княжна, впали, душа попливла по майже забутому морі вражень, фантазій, душевних поривів, і настав момент, коли вона сказала собі, що Шевченко – обранець її серця, а потім признавалась, що коли б відчула з його боку любов, то, може, відповіла б йому й пристрастю.

Слайд 15

(Під звуки вальсу входить В. Рєпніна, підходить до свого портрета, пильно придивляється, далі підходить до столу, запалює свічку, пише, замислюється.) Відтворити тогочасну епоху допоможуть  елементи костюма. У Рєпіної –              довга сукня, комірець з мережива, зачіска та реквізит – чорнильниця, перо).

Рєпніна (читає листа).

Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною.  Моє обличчя було мокре від сліз, і це було щастям. Це була м’яка, чаруюча, захоплююча музика. Полум’я неповторних настроїв тривожили мою душу. Я чекала його любові виглядала її, що ось завтра, ось-ось він               прийде і скаже все. Все. Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він... Він іноді відповідав мені теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. (Княжна знову бере перо, пише).

У день і час від’їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло, й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю. (Складає листа, вкладає в конверт).

Ведучий 5. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він оточив її німбом святості, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього.

Як у кожної пристрасної натури, любов у княжни обернулася егоїстичним бажанням заволодіти всім єством коханого. Ревнувала свого обранця до всіх.

На одному з весіль поет добре загуляв, і це ніби гострим ножем пронизало її серце. Варвара написала і вручила Шевченкові алегоричного листа. Коли на другий день після літературної вечірки вони зосталися вдвох, вона запитала, чи Шевченко не гнівається на неї за лист-алегорію. Тарас не розгнівався, а навпаки, був дуже зворушений. Він розхвилювався, якийсь час не показувався в товаристві, а у відповідь на листа княжни написав поему. Написав по-російськи, бо княжна української мови не знала.

За кілька днів увечері поет з’явився. Був веселий, жартував і вручив княжні листок списаного паперу. Це була присвята до поеми «Тризна» з написом: «На память 9-го ноября 1843 года, княжне Варваре Николаевне Репниной».

     Учень Слайд 16 (читає присвяту до поеми «Тризна»)

Душе с прекрасным назначеньем

Должно любить, терпеть, страдать,

И дар господний, вдохновенье,

Должно слезами поливать.

Для вас понятно это слово!..

Для вас я радостно сложил

Свои житейские оковы,

Священнодействовал я снова

И слезы в звуки перелил.

Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами 

Мечты о рае пробудил…

Ведучий 5. Читаючи присвяту, княжна відчула, що коли дозволить собі піддатися почуттю, яке її охопило, то кинеться Шевченкові на шию. Але перемогла себе. Прочитавши написане вдруге, тремтячим голосом вимовила: «Дайте мені ваше чоло». І на очах у всіх подякувала поетові «чистим поцілунком».

Учениця (читає поезію)

Вернути б час, і я – Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

          Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму,

Як вірна подруга, прийшла.

  Твоєю стала б я сестрою.

І в Придніпровський рідний край

Листи б до тебе одсилала,

Я б берегла тої пісні...

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

Ведучий 5. Велике і палке кохання до Шевченка так і залишилося для княжни Рєпніної нероздільним. Поет не відповів на її почуття, а Варвара була б пішла і на край світу за своїм коханим. На все життя вона залишається справжнім і вірним другом, янголом-охоронцем Тараса. Залишивши Яготин, Т.Шевченко  відчував турботу княжни все життя. Довгий час вони листувалися. 

Після смерті поета, вже 60-літньою Варвара Миколаївна не соромилася відкидати сніг перед своїм московським будинком. Ще  тоді нею, чарівною, граційною, з німбом легенд над шляхетною голівкою, милувалися постарілі кавалери.

Слайд 17

Звучить пісня «Зацвіла долиною червона калина»

4 сторінка «Несправджене кохання»

Ведучий 3. Слайд 18. Вирвавшись із осоружної фортеці 1857 року, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п’ять місяців міцно пов’язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій, не зважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп’яніння  від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством,  кохану Оксану.

 Ведучий 4. Сам сирота і кріпак, Тарас Шевченко і дружину хотів мати з цього оточення. Але трагедія поета полягала у тому, що він переріс своє колишнє середовище. Селянки уже не сприймали його, вважаючи дивакуватим панком. А панночок не сприймав він – коло тогочасної еліти він до кінця своїх днів вважав чужим.

Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися.

Слайд 19

Уривок із фільму «Тарасова любов» (04:13 – 06:08)

Ведучий 3. Слайд 20. Розчарування в Піуновій  завдало поетові  чимало  душевних мук. Ось як про це він пише у листі: «Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел (в ней) будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви – несамостоятельность. У меня все как рукой сняло. Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!”

Ведучий 4. Згодом  Катерина, пригадуючи , із сумом писала: «О душевном мире,  об уме великого поэта  позабыли…тогда я, конечно, не  могла оценить этого великого  человека. Но я всегда гордилась и горжусь тем, что этот человек обратил на меня внимание». Після розлуки Піунова вийшла заміж, грала на сцені, але не мала великого успіху в театральної публіки. Зникло сяйво генія, яке на якусь мить вихопило її постать із мороку повсякдення. Й усталене життя повернулося на круги свої – на круги сірої одноманітності, монотонності, швидкоплинної дріб’язковості.

Учень.

Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

         Та ба! Нема з ким.

Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

          Або під тином простягтись.

...Ні, треба одружитись

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: “Десь його убито,

Сердешного, на чужині...

О горе, горенько мені!

5 сторінка «Остання надія на щастя»

Ведуча 6. Слайд 21. Навесні 1860 року пані Карташевська, від’їжджаючи  за кордон, попросила Наталю Забілу  прийняти до себе за її відсутності дівчину, кріпачку її брата, котру вона привезла з України і тепер боялася покинути  свою служницю саму в Петербурзі. «Ликері тоді було років із 20, красивою її не можна було назвати. Вона була кругловида, середнього зросту, трохи веснянкувата, кароока, рот маленький, уста пишні, коси густі, темно-русі. Тільки постать її  була дуже гарна. Одягалась вона завжди по-українському.  Як на просту дівчину, вона була дуже хитра і розумна». Так описує Ликеру  Н.Забіла.  Навідати знайомих часто приїздив Тарас Шевченко. Там він і познайомився з Ликерою і вирішив одружитися з нею, про що сповістив Н.Забілу. Та, не роздумуючи, розказала про Ликеру все недобре, що про неї знала.

Ведуча 1. Що ж такого розказала вона Шевченкові про його обраницю? «Ликера  з першої ж пори показалася  дівчиною лінивою, нечепурною і дуже легковажною. Вставала вона ранком пізно,  нічого у кімнатах не робила, тільки вишивала  якісь лиштви, що ніби загадала їй пані. Ходила вона невмивана, з нечесаними косами, проте була дуже кокетлива і любила красуватися своїм гінким станом, заводила любовні інтриги з сусідськими лакеями, що таскали їй смажену дичину у кишенях».

Ведуча 6.  Слова знайомої Шевченко сприйняв як панський гонор: пані, на його думку, дивилась на кріпачку  не як на людину, а як на істоту нижчого рангу. Він дуже розлютився на пані, але продовжував відвідувати її будинок, адже там жила Ликера, до якої він приходив щовечора. Тарас Григорович просив її їздити з ним по магазинах, купувати і замовляти  їй придане, котре він хотів справити сам, на власні гроші. Так було пошито два дорогі пальта, придбано чорний круглий капелюх з перами, кілька українських костюмів та  голландське полотно  на сорочки, коленкор на спідниці. Тарас Шевченко власноруч малював ескізи на вишивки своєї нареченої – йшлося до весілля.

Учень Слайд 22 (читає поезію «Моя ти любо, мій ти друже»)

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його—ми люде!

Моя ти любо! усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихе дебеле

В хатині тихій і веселій.

Ведуча 1. Знайомі були проти такого вибору поета. Вони хотіли бачити його дружиною освічену панночку, а не темну кріпачку, котра не могла належно цінувати свого чоловіка-поета. А що ж поет? Він не бачив ніяких вад у своїй нареченій, не бажав їх бачити. Він просто ідеалізував Ликеру, бачив у ній свою майбутню молоду дружину. Бачив родинне вогнище, ДІМ – і в ньому жінка, котра зігріє, заспокоїть. Власне, кохав він не Ликеру – кохав ідеал, мрію про те, чого був позбавлений усе життя: ніколи не мав дому, родини, того, без чого важко переносити життєві випробування. А якщо взяти до уваги все те, що довелося пережити поетові, стає зрозумілим його прагнення до створення родини – з Катрусею, Харитою чи Ликерою..., оселитися разом з любою дружиною у СВОЇЙ ХАТІ.

Слайд 23

Уривок з фільму «Тарасова любов» (06:10 – 07:35)

Ведуча 6. Шевченкові ніби полуда спала з очей, настало прозріння. Він кохав – і, засліплений власним некритичним ставленням до себе, гадав, що і його щиро кохають.

З автопортрета 1860 року  дивиться на нас старий, знервований, замучений життям лисий чоловік з підірваним здоров’ям. А Ликера –  молода 20-літня жвава дівчина. Зрозуміло, що Шевченко видався їй далеко не кращим женихом. Душі ж поетової, глибини його поезій їй не дано було осягнути через брак освіти, за молодістю та легковажністю. Кохання робить людей сліпими, от і Шевченко  за коханням не бачив справжньої Ликери. Розплатою за сліпоту була сердечна рана.

Як відгукнулось у серці Шевченка це кохання, знаємо з його поезій, присвячених Ликері, вміщених у «Кобзарі».             

Не журюся, а не спиться.

Часом

Мов говорить тихесенько:

“Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут – у серці...”

 Чи можемо ми звинувачувати Ликеру в тому лихові, яке вона заподіяла Шевченкові? Та чи й був би Шевченко щасливий з нею? Певно, що ні. Надто різними людьми вони були, жили кожен своїм життям.

Ну а як же Ликера ? Вона вийшла заміж за перукаря Яковлєва, який все життя пропиячив. Та глибоко в серці носила спогад про великого поета та його кохання. Після смерті чоловіка  щороку приїжджала до Канева на могилу Т.Шевченка, щороку справляла панахиду по Шевченку, клала на могилу гостинці, наймала попа і півчих, які йшли від церкви до могили співаючи. У книзі для відвідувачів зробила запис: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера… Подивись на мене, як я каюсь».

ІV. Заключна частина.

Заключне слово викладача. Слайд 24. О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай і хотів, але... Рай так йому не трапився. І на все життя залишилися лише осколина і гіркота, і вічне запитання: «Хоч, небоже, раю? Він у мене тут…».

Не зустрів її, свою долю, наш Тарас. Була в його житті дружба, було кохання, а тієї, єдиної, яка взяла б половину його страждань і нещасть, розділила з ним радість і смуток, не було. Жив одиноким і помер самотнім. Нічого не значили після його смерті ні Ликерине каяття, ні спогади Катрусі Піунової.