Виховний захід. Пам’яті жертв голодомору.

Пам’яті жертв  голодомору.

 

1.Хліб священний лежить на столі

Запашний і рум’яний, високий.

Знають добре малі і старі,

Що то рук хліборобських неспокій.

Хліб священний лежить на столі,

В нього запал жнив’яного літа.

Хай завжди буде хліб на столі

І як сонце сіяє над світом.

 

2.Хліб усьому голова.

Так в народі кажуть.

Хліб – то мир, любов, життя,

Хліб – це наша радість.

Мама зранку подає

Молочка поживного

І смачний окраєць хліба.

Теплого пшеничного.

Хліб – багатство найцінніше,

Гість жаданий в хаті

З тих часів, коли навчились

Його виробляти.

 

3.Йшли роки, мінялись люди,

Цінності губились.

Тільки хліб — незгубна цінність,

В ньому наша сила.

Хліб — усьому голова.

Хліб — як сонце, кажуть,

Хліб – це спокій, мир, життя.

Хліб – це справжня радість.

 

4. Ми хлібом-сіллю друзів зустрічаєм,

Хай в світі буде більше в нас братів,

Хай в кожній хаті будуть короваї,

Щоб люд ніколи хліба не просив!

 

Пісня про хліб

 

5. А був на нашій землі, у рідній Україні рік, коли хліб людям тільки снився. Лише в мареннях приходив. Мова сьогодні йтиме про рік 1933-ій. Рік пам’ятний. Рік незабутній. Рік страшний. Найчорніший рік в історії України: ГОЛОДОМОР.

 

 

 

 

Коли іскриста вранішня зоря

Так щедро днину провіща погожу,

Схилімось людоньки до вівтаря

І гляньмо на Пречисту Матір Божу.

 

Відчуймо на щоці сльозу скупу,

Бо вже несила сліз отих тримати.

Й здається нам: по спаленім степу

Іде стражденна Україна-мати.

 

Уже не за лаштунками століть

В болячках замордованого тіла.

Ні! Україна скривджена стоїть

Як бранка, що в полоні посивіла.

 

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Сім міліонів (Боже мій!)

Не долічила Україна.

 

Пекельні цифри  та слова

У серці б’ють, неначе молот,

Немов прокляття ожива,

Рік тридцять третій. Голод… Голод…

 

Відеокліп «Голод, голод…»

 

Пам'ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним. Особливо вражаючі сторінки, де смертельним шрифтом вкарбовано слова: голод, голодомор… 23 листопада – день вшанування загиблих у час голодомору.

 

1932-1933 роки. Роки жаху, розпачі, злочинства, смерті. Все найпотворніше увібрали у себе вони. Бо правив  тим законом «жовтий князь» на ім’я «голодомор». У світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на житницю Європи. То був рік найчорнішого сонця на нашій землі.

 

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки-різаки у той рік.

 

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік.

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік.

 

 

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

 

Досі не віриться, що на благословенній землі квітучого українського краю раптом зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села. Це був справжній голодомор, організований комуністичною партією та її керівництвом на чолі зі Сталіним. Робився нищівний приціл на майбутнє: знищити українську націю, великий і гордий слов’янський народ.

 

У зв’язку з тим, що Івано-Франківська область в 1932-1933 роках не входила до складу УРСР, на її території в цей час голодоморів не було. Однак у фондах Станіславського воєводського управління (теперішнього обласного державного архіву) виявлено майже 30 документів, які підтверджують проведення маніфестацій, мітингів, організованих українськими партіями та культосвітніми установами на знак протесту проти штучного голоду на Радянській Україні та з метою надання допомого голодуючим.

 

Західноукраїнській громадськості про голод на Великій Україні першим повідомив митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, провівши у жовтні 1932 року архієрейську літургію за голодуючих та закликавши небайдужих організувати допомогу.

Голодомор в Україні тривав 17 місяців (з квітня 1932 року по листопад 1933 року)

 

Навесні 1933-го від голоду вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня.

 Історики називають різні цифри жертв голодомору. Але всі вони страшні. У світі не зафіксовано голоду подібного тому. Тільки вдумайтеся: вимерло в нашому краї до 10 млн. людей. Традиційне українське село зі своїми звичаями було зруйноване.

 

Скрізь, як говорив Т. Шевченко, „село неначе погоріло, неначе люди подуріли”. Від голоду помирали і дорослі, і малі діти, промовляючи своє останнє слово в житті – “хліб”. Матері божеволіли, бо не могли порятувати своїх дітей від голодної смерті. Шматок хліба коштував стільки ж, як і саме життя. І зараз кожен, хто пережив цей страшний голод, ніколи, до кінця своїх днів, не кине і крихти хліба на землю, бо перед ними завжди будуть очі тих, хто помер від голоду у ті страшні часи.

 

Відеокліп «Голодомор»

 

Сценка «Мати з сином».

 

Мати.   Жахом серце охопило, думи мозок виїдають:

як нагодувати сина, коли їжу відбирають?

Як сказати, щоб тримався? Як сказати, щоб не плакав?

Як сказати, що зостався без сестер він і без тата?

День пройшов… ми протримались! Ніч іде… мені тривожно,

знову я в душі вагаюсь чи прожити завтра зможем.

 

День, неначе рік минає, тягнеться… ми хочем жити!

Людей з десять в день вмирає, більше нікому тужити.

Вже в селі тепер не людно, вже ніхто не привітає,

лишень тихо і похмуро вулицями смерть гуляє.

Ось і я сиджу та плачу, та не плачу, просто сльози

і ховаюсь, щоб не бачив, мій синок зі страхом очі.

Встану вранці, помолюся, прошу Бога я щоднини,

перед образом стелюся, щоб урятувати сина.

Дасть Господь мені терпіння і піду я в поле з болем,

щоб знайти хоча б коріння так прожити день ми зможем.

 

Син. Другий день вже без сну, голод спать не дає,

я ослаб, та обов’язок кличе мене.

У родині моїй батька більше нема,

залишилась сестричка й матуся моя.

Не забуду ніколи, не забуду одвік,

я ось так, у 12 тепер чоловік.

Не лежу я у полі та в ігри не граю,

я тепер за родину відповідаю.

Тут сестричка чека, без упину ридає,

щоб поїсти дали вже не просить, благає.

А матусенька мовчки сидить край вікна,

з жахом бачить, що їжі удома нема.

Сидимо в темноті, тихо свічка горить…

 

Інформацію про голодомор 1932-33 років ретельно приховували, ув’язнюючи людей, які намагалися її поширювати.

 

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

 

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

 

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

 

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

 

Люди пухли від голоду, вимирали цілі села.  Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім’ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м’ясо домашніх тварин і дохлих коней. А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції та чекали відправки до інших країн в якості гуманітарної допомоги.

 

Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли».

 

Відеокліп «Остання колискова».

 

Український збіджений народе!

Україно, – мати січова!

Де твої знамена і клейноди?

Де твоя державна булава?

Тільки й чути – гупання кайданів

У Соловках, в Сибіру, в Колимі,-

То козацька нація гетьманів

Гине у московському ярмі,

 

Щезло все в голодному пожарі:

Матері і діти з голоду всі мруть.

Божевільні люди на базарі

Людське м’ясо людям продають.

Вже давно не чути серед степу

Клекоту орлиного вгорі.

Славу про Хмельницького й Мазепу

Не співають сиві кобзарі.

 

 

Де поділись – усмішка весела

І купальські вогнища дівчат?

Де поділись українські села

І садки вишневі коло хат?

 

Щезло все.. І всюди на руїні

Бенкетують п’яні вороги.

Українці ж мруть на Україні,

На Байкалі, в холоді тайги…

 

Ні – ми ще повстанемо, як хмара.

Ні – ми ще ударимо, як грім!

І коли за все приходить кара,

То якої ж кари треба їм?

 

 Рано чи пізно, але обов’язково кожна людина і весь народ осмислить своє минуле. Не сьогодні це сказано: Час народжувати і час помирати, Час руйнувати і час будувати, Час розкидати каміння і час збирати, Час мовчати і час говорити. Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

 

Тихо конала Вкраїна в сумі без зради і зла,

Смерті голодна руїна в душу народу вповзла.

Рабська покора, державний батіг,

Ми без докору падали з ніг.

Мерли не знаючи діти маленькі,

Їм би конаючим крихітку- жменьку.

Молітеся палко, видзвонюйте дзвони:

Одне життя шкода, а їх же мільйони.

 

Відеокліп «Мамо, мамо…»

 

Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу - старих, молодих, дітей і ще ненароджених у лонах матерів.

 

Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю.

 

Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими у тяжкому смертному сні. Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліптичні видива співмірні хіба що з картинами страшного суду.

 

Пішла біда з торбиною по всій Україні,

Несла вона заплакана очі свої сині.

Ішла вона дорогами босими ногами.

Дасть поїсти біді хліба – нехай сяде з нами.

 

В степах вона ночувала, в гірких травах спала.

Не проснулась, не вернулась: тополею стала.

Біда ішла понад Дніпром, понад синім морем,

З сусідами поділилась голодом та горем.

 

В руках, що виростили хліб,

Не залишилось і зернини.

Ні, рід наш в горі не осліп –

Ти все згадаєш, Україно

 

Згадай усе ти, щоб воздать

Близьким і дальним людоморам…

Хоч радість легше пам’ятать,

Та треба пам’ятать і горе.

 

Ні труни, ні хрестів, ані тризни!

Просто в яму. Навіки-віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни.

І її затамований гнів

 

Ні віночка, ні навіть барвінку…

Наче падалиць під вітрюган!

То причастя твоє, українко,

Українцю, то твій талісман!

 

Хвилина пам’яті (Діти запалюють свічки).

 

Давайте сьогодні згадаємо усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору. В ці дні по всій Україні люди запалять свічки, щоб пом’янути тих, кого забрали сталінські катівні та голодна смерть. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

 

Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло цих свічок хай буде даниною тим, хто навічно пішов від нас. Вони повинні жити в нашій пам’яті.

 

Ми не маємо права забути все це,

Бо весна 33-го року

Поклала  у землю людину живцем,

Не ступивши назад ані кроку.

Їстиму хліб і молитимусь Богу,

Щоб не будо більше лиха такого.

Богу молитись і щиро просити,

Щоб українці завжди були ситі.

 

Засвіти свічу на вікні.

Хай промінням сягне до зорі,

Хай освітить весь світ співчуттям.

Це збагни ти собі і затям.

 

Засвічу у серці свічу.

І думками туди я мчу,

Де мільйони моїх братів

В смерть летіли по волі катів.

 

Запалімо мільйони свічок!

Душі тих малих діточок

З болем з неба за нами зорять.

І німіють. Мовчать.

 

Засвіти свічу, засвіти!

Хай здригнуться від правди світи.

Хай дізнається вся Земля:

Панахиду Вкраїна справля…

 

Горить свічка пам’яті… Підведімося, схилімо голови й пом’янімо тих, кого забрав з життя голод. 

На вшанування світлої пам’яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років оголошую хвилину скорботи.

 

Хвилина мовчання.

 

Хай ця хвилина для нас стане актом поминальним, актом покаяння і перестороги, увійде в наші серця тихою молитвою, очистить наші душі від зла.

 

Хай у кожній оселі, у кожній родині старий і малий схилить голову перед пам’яттю невинно убієнним голодом – геноцидом, уклінно припаде до їхніх могил, поставить свічку перед образом Божим.

 

Це – знак нашої пам’яті. Це святий вогник, який зігріє душі загиблих. Це – світло очищення   задля нашого майбутнього. Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди.

 

Годину трагічну вшануємо нині:

Запалимо свічку у кожній родині…

Хай палає свічка… Хай палає.

Поєднає нас вона в цей час.

Хай сьогодні спогади лунають.

Пам'ять чиста, світла і велична.

Пісня й слово хай єднає нас.

Відеокліп «Засвіти свічку на вікні».

 

Будемо з вами жити надією і робити в своєму житті все для того, щоб страшні сторінки історії і справді ніколи не повторились. А український народ, щоб жив, багатів, процвітав і славився по всьому світу своїм розумом, своєю красою, щедрістю, добротою, силою.

 

Хіба сховати нас в могили?

Ми зацвітемо й там барвінком.

Дає мені Вкраїна силу,

Я – українка.

 

Є найсвятіше – рідна хата

І поля батьківський загінець.

Тобі про рід вкраїнський дбати,

Ти – українець.

 

Цвіте калина між тернами

І рідно пахнуть чорнобривці.

Спинивсь Чумацький шлях над нами,

Ми – українці!

 

Молюсь за нас, дорослі й діти,

Щоб не зазнати бід отих.

Нехай поняття: хліб, життя і жити

Завжди належить до святих.

 

Ми – українці і це звучить гордо. Ми – велика родина, яка разом зуміла вистояти страшне лихоліття голоду, війни, розрухи. Ми зуміли відродитись, воскреснути і створити нову незалежну державу.

 

Відеокліп «Ти живеш».

 

Молитва за Україну.

На Дніпрових кручах у полоні мрій

Бачу я квітучий рідний образ твій.

 

На зелених схилах Стародавня Русь.

Україно мила, за тебе молюсь.

 

Я молюся Богу за дітей своїх,

За батьків стареньких, за усіх святих.

 

Боже мій єдиний, я – Твоє дитя.

Прошу Україні кращого життя.

 

На Дніпрових кручах, у полоні мрій

Бачу я майбутній світлий образ твій:

 

Вільна і багата,

 

Горда, наче птах,

 

Україна-мати знана у світах.

 

Відеокліп «Боже, Україну збережи!»