Виховний захід "ЩОБ НЕ ВИРОСЛА ЛЮДИНКА-СЕРЦЕ ЯК ЛЬОДИНКА"

 

 

щоб не виросла людинка-

серце як льодинка

 

 

Учениця :

Усміхнемось сонечку, здраствуй золотаве!

Усміхнемось один одному, погляньмо ласкаво!

Хай сьогодні в кожне серце додамо тепла!

А ми гостям усміхнемося, побажаємо добра!

 

Вчитель:

Що людині потрібно для щастя?

Так, здоров’я, хороші друзі, щоб рідні довго жили.

А ще потрібно, щоб поруч з нами були завжди добрі, чуйні люди.

 

Учень:

Є поміж нас багаті й бідні.

Кому що треба, доля не пита.

Та є дві речі всім нам необхідні:

У світі мир, а в душах доброта.

 

 

вчитель:

Що таке доброта? Доброта – це уміння співчувати іншій людині, відгукуватися на її горе, яке може спіткати кожного із нас, це милосердя по відношенню до того, хто потребує допомоги, це добре ставлення до всіх людей.

 

робота в групах

 

давайте звернемось до скарбниці народної мудрості, що говорить народ про доброту.

 

•      «не роби іншим того, чого не бажаєш собі»
•      «Світ не без добрих людей»
•      «добро творити, себе веселити»
•      «коли радість даруєш іншому, радієш і сам»
•      «у кого є злість, той своє серце їсть»
•      «будьмо щедрі серцем в ім’я добра, людяності      і справедливості»

 

( складання прислів’їв  у групах )

 

- Все своє життя, починаючи з дитинства, людина пізнає, що таке „добре”, а що таке „погано”.

 

- Що нам допомагає розрізнити,  що таке „добре”, а що таке „погано”?

 

- Так, наше сердечко.

 

- Серця людей повинні випромінювати доброту, примушувати частіше битися серце, коли бачиш поряд немічну людину.

 

- Давайте зараз заглянемо у свої сердечка, прислухаємося до них.

 

- Що зберігається в серці кожного із вас? Подумайте.

Доля твого серця в твоїх руках.

Потрібно дати серцю роботу.(Любити.)

У кожного серце різне.

По-різному відчуває радість і біль, добро і зло.

- Яке ім’я можна дати серцю?

( На дошці прикріплюємо сердечка )

- Це ваші серця, які ви маєте чи хочете мати.

- Які сердечка, ви вважаєте, потрібні вам?

 

Давайте ви запишете на листочку, якого сердечка вам не вистачає.

( Учні записують свої бажання)

 

Кожен із вас захотів поповнити своє серце . Хто добротою і щедрістю, а хто ласкою і ніжністю. У кожного різні бажання, які хотіли б зберегти у таємниці. Тому ми ці бажання спалимо, щоб згорівши вони зразу ж поселилися  до вашого серця.

 

Щоб перевірити що ви відчуваєте, я прочитаю казку

„ Материнські сльози”.

( Читаю казку„ Материнські сльози”.)

 

Казка «Материнські сльози»

Жили колись на  світі  чо­ловік з жін­кою та з маленьким си­ном. І був в тій країні Злий Чаклун. Щорічно він брав з кожного двору подать; платили  хто чим  міг:  золотом, хлібом, медом. Дійшла черга  й до сім'ї того чоловіка. А заплатити було нічим; самі лед­ве кінці з кінцями зводили. Розсердився Чарівник і ска­зав: "Горе тому, хто мені не вгодить. І вам буде горе. З сьогоднішнього дня ти, жінко, будеш плакати діаманто­вими сльозами».

Не зрозуміли чоловік з жінкою смислу тих слів. «Оце б було щастя, аби замість сліз падали діаманти», — посміялась жінка.

Але ось невдовзі помер чоловік тої жінки. І заплакав­ши, вона помітила, що сльози її перетворюються на ма­ленькі діаманти. А так як плакала вона багато за чоловіком, то й дорого цінніших  камінців, назбиралось чима­ло. Поховавши чоловіка, жінка купила собі новий про­сторий дім і перебралась туди разом з сином, Тепер і жінка, і син її не знали скрути, могли гарно вдягнутись, досхочу поїсти. Ось тільки дитина росла зовсім не такою, як хотілось би матері: неслухняною, жалібною, злою. Частенько хлопчик доводив матір до сліз. І одного разу, помітивши, то сльози перетворюються в коштовності, дуже зрадів. Він позбирав камінці всі до одного, поклав їх в маленьку скриньку і закрив її ключиком. Наступно­го дня коли мати попросила сипа допомогти полити квіти в саду, бій грубо їй відмовив. Натомість взяв ножиці і стан різати мамину хустку — батьків подарунок їй. Мати гірко заплакала. Плакала вона довго і невтішно. За­те син був задоволений — він зібрав діамантів більше, ніж напередодні. Скринька була майже повна.

З того часу так і повелося: щоденно діамантів ставало все більше й більше, бо все більше плакала нещасна ма­ти, над якою знущався власний син. Ніякі слова, молит­ви не доходили до його серця — воно стало таким твер­дим, як камінь, і таким холодним, як лід.

Підростав син. Ось і зовсім вже дорослим став. А разом з ним виростала жорстокість, ненависть, злість. Не виси­хали материнські очі. А діаманти заповнили вже не одну кімнату в будинку. За ті коштовності збудував син собі величезний палац. Все в ньому було зі срібла й золота, навкруг росли чудові дерева, від дивовижних квітів па­хощі розносились по всій окрузі. На ті гроші, то випла­кали материнські очі закупив він величезні простори землі і став одним із самих багатих людей в тій країні. Оженився він на багатій дівчині, зіграли гучне весілля. Бали, банкети вирували в палаці. Всі гості дивувалися щедрості господаря. І не знади вони, то в тому палаці є невеличка кімната, замкнена на ключ, де ніч і день пла­че бідна мати, а син приходить з торбою, щоб зібрати ма­теринські сльози і ще  додати матері страждань своєю жорстокістю, бездушністю, байдужістю. Якою більшою карою може бути для матері — кара бачити свого сина нелюдом. Але кожного вечора, як ключ повертався, зачи­няючи двері в її кімнату, вона ставала па коліна і моли­лася, щоб повернув Бог синові людяність, твердо вірила, що колись це станеться.

Через деякий час в палаці почав лунати дитячий плач. Мати зрозуміла, що у сина народилася дитина, її онуча. І то дійсно було так. Народився хлопчик. Він підростав дуже гарненьким, добрий, ласкавим. Батько його дуже любив, нічого для нього не жалів. Ось хлопчик почав ходити, потім бігати. Він побував в усіх куточках палацу, тільки в одну кімнату, завжди замкнену на ключ, йому не дозволяли заходити. Але допитлива дитина вирішила взнати таємницю тої кімнати. Хлопчик довго спостерігав і, нарешті, побачив, як ввечері батько відчинив двері і ввійшов до кімнати. В щілинку, що лишилась, хлопчик побачив стареньку бабусю, яка весь час плакала, а замість сліз палали діаманти, яких було дуже багато в тій кімнаті. А батько (якого він знав добрим і ласкавим) кричав на ту бабусю, ображав її грубими словами, а сам все збирав і збирав ті діамати. Хлопчині стало так жаль ту бабусю. Всю ніч він не спав, все думав про те, що побачив.

Наступного дня рано-вранці хлопчик тихо прокрався до батькової кімнати (поки той спав), взяв ключ від кімнати. Відімкнув двері, зайшов і знову побачив ту ста­реньку, що постійно плакали. Бабуся здивовано дивилась на хлопчика. А потім злякано сказала: «Зараз же йди звідси, маленький. Йди швидше, якщо тато тут побачить буде горе». Але малюк відловів: «Нікуди я не піду! Хто ти така? Чому весь час плачеш? Чому такий сердитий на те­бе тато? Бабуся почала .знову вмовляти хлопчики піти, та він не погодився. Підійшов ближче до бабусі і гово­рить: «Які в тебе сумні очі! Але дуже добрі. Яке в тебе сиве волосся! Від чого?». І тоді бабуся, обнятий хлопчика, розповіла йому все-все: то вона його рідна бабуся, і що колись давно Злий Чаклун .зробив так, щоб сльози її пе­ретворювались в діаманти, і що по міг він придумати більш жорстокого покарання, ніж іде, Що син її, щоб ма­ти більше коштовностей, все життя знущався з неї, примушуючи плакати.

  І толі почула старенька: «Я не хочу, щоб ти плакала! Я зроблю так, щоб більше ніколи жодна сльозинка не впа­ла з твоїх очей. Я не хочу красивих іграшок, гарного одя­гу, смачних тортів - я хочу, щоб ти всміхнулася. І вперше за багато-багато років жінка посміхнулася». Вони сиділи вдвох, обнявшись, і щасливо посміхались: бабуся її внук. Так тут забіг до кімнати розсерджений батько - він побачив, що ключ пропав. Чоловік був здивований побаченим, закричав на сина: «Ти що тут робиш? Піди за­раз же звідси!». Але хлопчик відповів: «Нікуди я не піду, я буду жити з бабусею у цій кімнаті, бо я хочу, щоб вона посміхалася, а не плакала. А тебе... Тебе я більше... не люблю!».

Батько був приголомшений: «Як же так? Я ж тебе так люблю!»  І гірка сльоза, важка, як камінь, викотилась з очей і великим діамантом впала на підлогу. І наче гостра стріла вп'ялась в серце йому: це ж скільки таких сліз впало з материних очей! І причиною їх був він сип. «Мамо, мамо! Пробачте мене, свого сина! І ти, син­ку, вибач мене. Ти, маленький показав, що набагато мудріший за мене, а ще багатший душею, бо вона в тебе чисти, добра, Я прошу, мамо, повірте, що я дуже хочу ба­чити Вашу посмішку, І всі діаманти світу не замінять відтепер мені її — материнської посмішки. Простіть ме­не, мамо!» — такі слова злетіли з його уст. І були вони щирими.

З того часу пройшло багато років. Син продав той па­лай, бо не міг жити в ньому, побудованому на материнсь­ких сльозах, Побудував він невеличкий скромний буди­нок. І вся сім'я переїхала в нього. В самій теплій, со­нячній кімнаті того будинку живе бабуся, яку дуже люб­лять усі в домі. З того чає у жодного діаманту не з'явило­ся в тому будинку.

• Яким стало серце сина?

(тверде, як камінь, і холодне, як лід)

• Син підростав і разом з ним виростала жорстокість, ненависть, злість.
• Що допомогло змінити його?

(Коли гірка сльоза, важка, як камінь, викотилась з його очей,  і наче гостра стріла вп’ялилась в серце йому.)

 

Кожна мама несе в своєму серці любов.

Безмежна її ніжність та вірність.

 Якби стільки доброти, скільки випромінює серце мами, розповсюдилось на всіх, зло загинуло б на землі.

 

Учень:

    Хай почує кожен зараз

    Голос серця і душі,

    Голос матінки-Землі,

    І ніколи більш не сміє

    Скривдить бідного й старого

    І малого на землі.

 

 

Учень:

Хай ніколи не посміє

Свою руку простягнути

До ромашки чарівної,

До вербички рясної,

До співучої пташки,

До рибки живої.

Хай живе усе на світі!

 

Учень:

Нехай всі люди знають,

Нехай всі люди вірять,

Що скоро переможе

На всій Землі й усьому світі

Свята Любов.

 

Любов до мами і до тата,

Любов до сестри і до брата,

Любов до всіх на світі:

До добрих і сердитих,

До бідних і багатих,

До звірів і малят.

 

Учень:

Нехай розіллється між нами

Свята Любов навіки,

А з нею наша ніжність,

Доброта, чесність, милосердність

І мир по всій Землі.

 

Учень:

Щоб сонце не ховалось

І завжди посміхалось,

І разом з ним райдуга

У небі голубому засія.

 

Учень:

Потрібно лиш самому

Нам весело всміхнутись,

Всміхнутися душею

І серцем золотим.

Послав Любов і посмішку

У гай пташкам веселим

І звеселяться співом

Співучим, чарівним.

 

 

 

Учень:

Послать  Любов у поле,

Щоб краще колосилась

Пшениця золота.

Послать Любов струмочку,

Щоб задзвенів дзвіночком,

І полилась водичка

Дзеркальна і жива.

 

Учень:

Послать Любов до хати

Малій сестрі і брату,

Послать Любов до неба,

До сонця, до зірок.

 

Учень:

Тоді всміхнеться небо,

Тоді всміхнуться зорі

І квіти на полях.

І матінка Земелька

Вам вклониться низенько,

Загляне ніжно в очі

І скаже: Діти добрі,

Спасибі вам

За ніжне й тепле серце,

За добрі і ласкаві очі,

За посмішку чарівну,

За руки золоті,

Що творять на Землі

Добру і радісну казку,

І пісню чарівну.