Виховний захід "Шевченко - великий син України!!!"

   

     Тарас   Шевченко-

 великий син України

 

       

                

       

 М. Головкевич

 

                                               2023р.

 

І мене в сім'ї великій

Сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

Т.Г. Шевченко.

 

   На оновленій нашій вільній українській землі живе і вічно житиме в народі пам'ять про великого Кобзаря, геніального сина України, поборника святої правди.

   Тарас був одним із них, народним пророком, титаном духу, першим, хто відверто закликав народ до збройного повстання:

            …Вставайте,

            Кайдани порвіте,

            І вражою злою кров'ю,

            Волю окропіте.

   Мрії Кобзаря звершилися на його рідній землі, на нашій з вами Батьківщині. І ми можемо з повним правом сказати:

            Провіснику волі, великий титане,

            Справдилися думи пророчі твої.

            Приймай же данину любові і шани

            Од вольних народів нової сім'ї.

 

   Виходять два ведучих (хлопець і дівчина).

   ВЕДУЧИЙ: Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

     ВЕДУЧА: Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі росії зробив більще, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в життя, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду… Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

   ВЕДУЧИЙ: Найкращий і найціннійший скарб доля дала йому лише по смерті  ­­- невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

   ВЕДУЧА: Отакий був і є для нас українців, Тарас Шевченко (І. Франко).

 

 

В похилій хаті край села

Над ставом чистим і прозорим

Життя Тарасику дала

Кріпачка – мати, вбита горем

 

 

 

Сценка «Мати та Тарас»

 

 Заходить жінка , одягнена в селянський одяг , несе запалену свічку,                   ставить  на столик біля портрета Тараса Шевченка ; до неї підходить хлопчик.

 

Хлопчик:  Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

 

Мати:  Так , синочку, правда.

 

Хлопчик :  А чому так багато зірок на небі?

 

Мати:      Це коли , синочку, людина на світ приходить , Бог свічку запалює і горить та свічка , доки людина не помре . А як помре , то свічка гасне , зірочка падає. Бачив?

 

Хлопчик: Бачив , матусю , бачив . Матусечко , а чому одні зірочки ясні, великі , а інші ледь видно?

 

Мати:  Бо коли людина зла , заздрісна , скупа її свічка ледь- ледь тліє , а коли добра , любить людей , робить їм добро , тоді свічечка такої людини світить ясно і світло.

 

Хлопчик : Матусю , я буду добрим . Я хочу , щоб моя свічечка світила ясно .

 

Мати: Старайся мій хлопчику , будь доброю людиною .

 

 

   Дата 9 березня 1814року пам’ятна в історії українського народу. Тоді , темної ночі , перед світанком , у селі Моринцях  Київської губернії ( сьогодні це Черкаська область) , у хаті Григорія Шевченка , блиснув на все село вогник : народилася нова панові кріпацька душа , а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.

 

      Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину...

 

В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

 

Ведучий. Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка « в науку». За найменшу провину дяк карав своїх учнів різками.

  Гірке дитинство випало на долю Тараса.Коли йому було 9 років радість і втіха потьмарилися горем: померла мама. І почалося страшне сирітське життя біля мачухи. Чужа недобра жінка дуже погано ставилася до Тараса. Її дратували його мрійність, гаряча вдача. Коли Тарасові виповнилося 11 років, помер і батько від злиднів та важкої роботи. Залишився хлопчик сиротою.

 

  Його матусю «ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

А батько , плачучи з дітьми

(Вони були малі та голі)

Не витерпів лихої долі –

Умер на панщині!.. А ми                             

Розлізлись межи людьми,

Мов мишенята.

Тарас до школи –

Носити воду школярам

 

Між вербами над водою

І досі сниться: під горою
Меж вербами та над водою
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться, вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: — Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,
Перехрестившись, Отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.

 

 

Ведуча.  Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Минуть  роки. і він з болем згадуватиме :

(Тихо лине пісня  «Думи мої …»  сл. Т.Шевченка)

 

 Пісня « Думи мої , думи мої »

 

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

 

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, –
Де ж мені вас діти!..
В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну,
Попідтинню сиротами,
А я – тут загину.
 

Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

 

Ти взяла Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

 

 Та недовго тривала Тарасова наука . Несподіване горе випало на долю хлопчика . Замучена важкою працею , померла мати , коли Тарасові було 9 років.

 

Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.

 

Незадовго після смерті матері , у 1825році , помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса , йому тоді було лише 11 років , а він вже- кругла сирота.

 

Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.

 

 

Тяжке було дитинство у Тараса , дуже тяжке. Він згадує про нього у своїх віршах.

 

      Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

     Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

     Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

      Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

     Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..

      А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

      Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

      Неначе сонце засіяло,

      Неначе все на світі стало

      Моє… лани, гаї, сади!..

      І ми, жартуючи, погнали

      Чужі ягнята до води.

 

Сценка. «Мені тринадцятий минало…»

 

Оксана: Чом же плачеш ти ? Ох, дурненький Тарасе , давай я сльози витру . Не сумуй ,Тарасику , адже кажуть , найкраще від усіх ти читаєш , найкраще від усіх співаєш , ще й кажуть, малюєш. От виростеш і будеш малярем.

 

Тарас:   Еге ж , малярем .

 

Оксанка:  І розмалюєш нашу хату.

 

Тарас:  Атож . А всі кажуть , що я ледащо, ні на що не здатний . Ні , я не ледащо , я буду таки малярем.

 

Оксанка: Авжеш , будеш .

 

 

Пісня «Так її доля »

 

Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш ЇЇ, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

 

 

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

 

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума — заблудив.

 

 

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до Бога — милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

 

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напува,

Чи, може, з другою, другую кохає,

Її, чорнобриву, уже забува?

А коли Тарасові минуло 15 років, його забрав пан Енгельгард за козачка. Козачок Тарас кожну хвилину, коли пана не було вдома, старався щось прочитати чи намалювати.

 

                    Нишком він малює

                    Статуї в саду,

                    А вночі віршує

                    Про людську біду.

 

 У Петербурзі, в Літньому саду, Тараса запримітили художники і вирішили зробити все, щоб викупити його з неволі, бо кріпакові не можна було вчитися в академії на художника. Вчиться Шевченко у великих майстрів, сам малює чудові картини, та завжди у вільну хвилину повертається думкою в Україну і пише вірші, поеми.

 

 

 

Єсть на світі доля

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто ж її має?
Єсть люде на світі –
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають.
 

 

 

 

Ні долі, ні волі.
З нудьгою та горем
Жупан надівають,
А плакати – сором.
Ні долі, ні волі.
З нудьгою та горем
Жупан надівають,
А плакати – сором.

Візьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!

Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!

Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто ж її має?
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто ж її має?
 

Ведучий: Шевченко любив рідний край, природу і багато віршів написані саме про це. 

                                        .... Світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Між ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,
Повити красою,
Зеленіє, вмивається
Ранньою росою,
Вмивається, красується,
Сонце зустрічає, −
І нема тому почину,
І краю немає.

 

Сонце заходить, гори чорніють​

Сонце заходить, гори чорніють.
Пташечка тихне, поле німіє,
Радіють люди, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.

 

Село! І серце одпочине…

Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні —
неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
а на горі стоять палати,
неначе диво. А кругом
широколистії тополі,
а там і ліс, і ліс, і поле,
і сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом.
(Уривок з поеми “Княжна”)

 

 

 

 

 

Пісня «Садок вишневий коло хати »

Садок вишневий коло хати.
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатері з плугами йдуть,
Ідуть, співаючи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,
Вечерня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Та соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло них.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

 

 

На великдень на соломі

На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тільки
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Мені мати купувала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала,—
Сирітка сказала.

 

 

 За любов до української мови, за написані вірші ним про тяжку долю бідних людей Шевченка засилають у солдати на 10 років. Живе він у російському селі, чує пісню, вірші російською мовою. Та вражають його таночки та хороводи молодих дівчат та жінок.

 

Мені однаково, чи буду...

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині — 
Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. — 
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

 

    Будучи далеко від рідного краю, Тарас часто згадував свою рідну землю, яку він дуже любив. І коли на небі з'являлася перша вечірня зоря, йому пригадувалося рідне село.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пісня «Зоре  моя  вечірняя »

 

Нехрещені діти.

 

 

      Ой діброво — темний гаю!

      Ой діброво — темний гаю!

Тебе одягає

Тричі на рік... Багатого

Собі батька маєш.

Раз укриє тебе рясно

Зеленим покровом —

Аж сам собі дивується

На свою діброву...

Надивившись на доненьку

Любу, молодую,

Возьме її та й огорне

В ризу золотую

І сповиє дорогою

Білою габою —

Та й спать ляже, втомившися

Турбóю такою.

 

 

 

 

     Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

 

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

 

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

 

 

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

 

Стан високий, лист широкий

Марне зеленіє.

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

 

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить,

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

 

Подивиться — серце ниє:

Кругом ні билини.

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

 

Встала весна

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічає. 
(Уривок із поеми «Гайдамаки»)

 

Реве та стогне Дніпр широкий

Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясень раз-у-раз скрипів.

 

   Проживши більшу частину свого життя далеко від рідного дому Тарас Шевченко не переставав любити свою Батьківщину і свій народ. Не один вірш він присвячував саме боротьбі українців за волю і свободу.

 

 

     У своєму вірші «І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ» поет закликав свій народ до боротьби за свою країну. Слова його є пророчими і тепер.

 

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

 

   Якби ви вчились так, як треба,

   То й мудрость би була своя.

   А то залізете на небо:

   «І ми не ми, і я не я,

    І все те бачив, і все знаю,

    Нема ні пекла, ані Раю.

    Немає й Бога, тілько я!

 

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

 

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться, 

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

 

 

І вам слава, сині гори

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті!
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
(Уривок з поеми “Кавказ”)

 

 

 

  У росії хвороба підкралася до Шевченка. Помираючи, він просив, щоб його поховали на його любій Україні, серед степу широкого. Друзі поета виконали цей заповіт. Над Дніпром, на високій кручі поховали Великого Кобзаря.

 

 

      Заповіт
      Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

 

 

                       Пісня «На високій дуже кручі »

На високій дуже кручі, Над самісіньким Дніпром, Спить Шевченко в домовині  | Непробудним вічним сном.   |(2)   Любий сину України, Наш Тарасе дорогий, Тебе в світі вже немає,    | А в серцях ти все живий!   |(2)   Твоя кобза ще не вмерла, На ній струни всі дзвенять, І про твою вічну славу     | Всі народи гомонять.       |(2)   Своє слово ми здержали І зробили, як бажав: Над Дніпром цим поховали,  | Щоб ти вічно там лежав.    |(2)   На високій дуже кручі, Скільки видно над Дніпром, Спить Шевченко в домовині  | Непробудним вічним сном.

 

  Тарас Григорович Шевченко прожив усього 47 років. З яких 24 роки був у кріпацтві, 10 років мучився у солдатській неволі на засланні і всього 13 років був вільною людиною . 13 років волі.

 

 

 

 

 

 

 

            Вірш «Думка»

 

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться —

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б — тяжко жити,

А нема де дітись.

В того доля ходить полем,

Колоски збирає,

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає.

Добре тому багатому,

Його люди знають,

А зо мною зострінуться —

Мов недобачають.

Багатого губатого

Дівчина шанує,

Надо мною, сиротою,

Сміється, кепкує.

Чи я ж тобі не вродливий,

Чи не в тебе вдався,

Чи не люблю тебе щиро,

Чи з тебе сміявся?

 

Люби ж собі, моє серце,

Люби, кого знаєш,

Та не смійся надо мною,

Як коли згадаєш.

А я піду на край світа,

На чужій сторонці 

Найду кращу або згину,

Як той лист на сонці.

Пішов козак, сумуючи,

Нікого не кинув.

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє.

Тяжко-важко умирати

У чужому краю...

 

 

 

      РОЗРИТА МОГИЛА

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі. 

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

 

 

           Дітки, любіть Україну як Тарас Шевченко!

          «Незлим тихим словом» згадуємо Тараса Григоровича Шевченка -  поета,    письменника, художника, який залишив нам прекрасні твори.

 

Залишим у спадок новим поколінням

Свої ідеали й свої устремління,

Могутню Вкраїну, в якій наша сила,

І геній Шевченка як нації крила.

Залишим і те, що душею народу

Зовуть недаремно від роду до роду,

Як вищу красу і життєву основу,

Залишимо Слово, Ім’я своє, Мову.