Виховний захід "Священна хвилина мовчання"

Тема. Священна хвилина мовчання

(День Пам’яті, приурочений 80-річчю Великоустівської трагедії, яка трапилась 4 лютого 1943 р.).

Учень.       Рідна земле моя,

Я листок твій зелений…

Пісня в шелесті трав,

Промінь сонця в росі.

Я з грудей твоїх п’ю,

Україно, натхнення,

Я спішу до землі,

Що цвіте у красі.

Скільки світлих доріг

Ти для мене відкрила:

До високих зірок,

У широкі поля.

У мені твоя кров,

У мені твоя сила,

Найдорожча з усіх,

Рідна земле моя!

Пісня про Україну (виконує 2 кл.)

Учень.       Є багато країна на землі,

В них – озера, річки і долини…

Є країни великі й малі,

Та найкраща завжди – Батьківщина!

Учениця.   Є багато квіток запашних,

Кожна квітка красу свою має.

Та чарівніші завжди поміж них

Ті, що квітнуть у Рідному краю.

Учень.       Є багато пташок голосних,

Любі, милі нам співи пташині.

Та завжди наймилішими з них

Будуть ті, що у Рідній країні.

Пісня «Де найкраще місце на землі».

Ведучий. І, звичайно, настає для кожного з нас той священний час, коли все велике і маленьке, що ми усвідомлюємо, що нас оточує, що є для нас минулим і майбутнім, зливається в одне коротке слово – Батькіщина.

Ведуча. Батьківщина. Вітчизна. Рідний край… Це слова-синоніми. А що ж все таки означає: любити рідний край?

Ведучий. Любити рідний край – означає берегти кожну вулицю, двір, хату, дерево, кущ, травинку, рослинку, пташку, комашку, річку, гори, ліс і луки.

Ведуча. Любити рідний край – означає шанувати старших і допомагати молодшим, це означає добре вчитися, щоб принести радість своїм батькам і користь нашій Україні.

Ведучий. А ще любити рідний край – означає знати історію своєї малої батьківщини, походження назви села чи міста, про долю виникнення даного населеного пункту, про його людей, будівлі, події, які тут відбувалися.

Учень.       Багато гарних сіл на світі,

Але мені миліш за все

Моє село Велике Устя,

Таке прекрасне й дороге.

Учень.       У цім селі я народився,

У нім живуть мої батьки.

Куди не глянь – дерева й квіти

І так співають солов’ї.

Ведуча. Село, як і люди, мають свою біографію, свою історію. І в цих історіях є світлі і печальні події, як ото на українській вишиванці: «Червоне, то кохання, а чорне, то журба»,

Пісня «Два кольори» ( виконує 7 кл).

Учень.       Поліський краю мій, любов моя свята,

Бо іншої на світі я не маю,

У горі й радості, у будні і свята,

До тебе щиро серцем припадаю.

Учень.       Які тут грози були навздогад!

Які вітри шугали над лісами!

Ні кроку не ступили ми назад

Ні чорт, ні враг не міг зладнати з нами.

Ведучий. Нині календар показує 4 лютого 2023 року. А що це за дата саме для історії нашого села? У цей день відбулися найтрагічніші події, пов’язані з нашими односельцями. Сьогодні прийшов 80-й лютий з пам’яттю. Він вітає нас, дітей, внуків та правнуків тих, хто по-звірячому був спалений у саду, тих, хто загинув від рук нелюдів, катів, які не пошкодували навіть маленьких дітей.

Учениця.   Вісімдесята вже прийшла зима,

Вісімдесят, а пам’ять все жива.

Вісімдесят років – це багато чи мало?

Вісімдесят років, щоб бачити те, що є навкруги.

Чи нашої крові катам замало?

Чи замало людям принесли біди? 

Учень.       Ми землю любимо свою,

Красиву і величну,

Яку в жорстокому бою

Нам зберегли навічно.

Хай пам’ять нас веде

В роки далекі, грізні.

Учениця.   Невпинно час в історію летить,

Події є у ній і є моменти.

Сьогодні наша гідність нам велить

Розставити в своїм житті акценти.

Ведуча. Для жителів села Велике Устя, як і для багатьох інших громадян України, війна прийшла з виступом по радіо о 12 годині 22 червня 1941 року, у якому оголосили про те, що фашистські війська Німеччини порушили кордони Радянського Союзу. На всьому західному напрямку літаки бомбардували Київ, Житомир, інші населені пункти.

Великоустівці вже знали гіркий біль похоронок. Бо воювали наші земляки і на Холкінголі і у Фінську кампанію. Та ця війна, яка щодень підкочувалася до села, видалася найстрашнішою.

Ведучий. Війна… То не тільки безжальне і страшне слово, то мільйони втрачених життів, насилля, сплюндровані землі, розруха, голод. На тимчасово окупованій території Радянського Союзу загинуло понад 5 мільйонів мирних громадян і військовополонених. Фашисти зруйнували та спалили 714 міст і селищ, 28 тисяч сіл і хуторів, залишивши без даху над головою 10 мільйонів людей.

Ведуча. Для фашистів людське життя не мало цінності. Особливо людиноневисницька позиція спостерігалась до простого населення. Мета агресії гітлерівської Німеччини полягала у тотальному винищенні народів.

У наказі німецького командування від 16 вересня 1941 року прямо говориться, що «людське життя на Сході нічого не варте».

Ведучий. Згідно з планом «Ост» гітлерівські палачі рішуче й послідовно знищували мирне населення України, Білорусі, застосовуючи найжахливіші методи: палили, натравлю вали псів, вішали, вкорочували життя в душогубках, морили голодом, інфікували тяжкими хворобами, розстрілювали, закопували живими. За час каральних операцій загинула велика кількість радянських людей, в тому числі, декілька родин з нашого придеснянського села.

Ведуча. Сьогодні ми зібрались на традиційний День Пам’яті, щоб згадати тих, хто безневинно загинув від рук катів.

Повідайте, повідайте синам,

Повідайте онукам, очевидці.

Ведучий. Звичайно мло залишилося в живих свідків тих трагічних подій. Відходять потроху вони у вічність. Але, дякуючи архівним підшивкам районної газети «Вісті Соссниччини» («Радянського патріоту») та зусиллям колишнього сільського бібліотекаря Ольги Олексіївни Мовчан, а нині цю естафету підхопили члени літературно-краєзнавчого гуртка, що діє при шкільній бібліотеці, та його керівник Валентина Миколаївна Мовчан, де що зібрано зі свідчень очевидців і в деякій мірі можна відтворити події того дня.

Учень.       У цей день я до вас звертаюсь,

Серцем промовляю:

Залиште на хвилину щоденні турботи,

З собою побудьте в глибокій скорботі.

Згадайте чоловіка, товариша, брата,

Дружину, сестру чи посивілу матір.

Усіх, хто кував перемогу й загинув

За вас і за мене, за всю Україну,

Згадаймо усіх замордованих, вбитих,

Щоб гідно прожить їх життям недожитим.

Виступ керівника гуртка В.М.Мовчан про події 4 лютого 1943 р.

Того року зима видалась сніжною і морозною. Майже вся чоловіча половина населення села Велике Устя билось на фронтах Великої Вітчизняної війни. В селі залишились лише жінки, старі та діти. Пізнього вечора, коли люди, стомлені від роботи, лягали спочивати, у старостаті йшла рада, як найлютіше з радянськими активістами розправитись, яку найжорстокішу кару для них придумати. Ще о півночі уже село було оточене каральним загоном поліцаїв у білих маскхалатах. Тих, хто йшов у село, пропускали, а з нього, не випускали. Ще зранку люди не знали, що над їхніми головами вже висить меч, занесений фашистами. Над хатами вився дим, господині готували сніданок та обід, чоловіки, що залишились порались по господарству. Ніби ніщо не віщувало біди. Та раптом у деякі хати прибув посильний і сповістив їм про негайний виклик до старостату. Поліцаї забирали людей без всяких пояснень, наказуючи забирати з собою і дітей. Спочатку люди ще не розуміли, що трапилось непоправиме. До старостату зводили людей з усіх вулиць. Йшли молоді і літні люди, матері несли на руках немовлят, а старшенькі слідом бігли, чіплялись за матір. По дорозі до батьків приєднувались і діти, яких на той час не виявилось вдома, бо як же без мами і тата! Роздягнуті і босі, почервонілі ноженята примерзали до слизької льодяної дороги. 30̊ мороз обпікав обличчя, сплющував вії. Ішли під конвоєм нібито для перевірки документів. Але, коли поминули поліцейський старостат і повернули на шлях, що вів до колгоспного саду – всі зрозуміли, що чекати на якесь диво не варто.

Ось і хатина та клуня, де колись зберігався городній інвентар, інший реманент та жив колгоспний сторож. Невимовний жах і розпач охопив кожного. Звірство, яке вчинили фашистські запроданці в той день над мирними жителями с. Велике Устя, не чуване в історії потомків.

Двері замкнули, хату обклали соломою, облили бензином і запалили. Приречені люди все зрозуміли… Ні крики, ні зойки, ні плач і благання не допомогли їм. Серця душогубів були кам’яні. Запалала хата, розносячи по селу чорний дим, сморід гавкання собак.

Нікого не помилували нелюди, і нікого не підпустили до згарища. Через деякий час, зробивши свою чорну справу, поліцаї посунули в одну з хат, бо знали, що напередодні готувались до весілля. Але вони не дали йому відбутись. Спалили молоду наречену разом із 24 жителями села.

Не поспішай забуть страшне минуле,

Не поспішай забути, що було.

А ще для того, щоб страхіття не вернулось,

В майбутньому його, щоб зовсім не було.

«Не поспішай забуть…» Н.Халімоненко, випускниця нашої школи

Ведуча. У селі чи за його межами проживають родичі загиблих. Вони теж відгукуються на це страхіття. Надається слово голові сільської ветеранської ради Г.М.Лалуці (виступ).

А ось на нашу публікацію, що в районній газеті за 26.02.2011 р. №9 «Спогади, окроплені слізьми…» В.М.Мовчан, надійшла стаття-відгук у криворізькій «Домашній газеті» за 04.05.2011 р. №18 «Спалили їх в саду» Катерини Боровик, яка пише за страчену свою родичку – наречену Галю та щиро дякує, що у школі проходять такі Дні Пам’яті.

Ведучий. «Забивши двері великими гвіздками, почали обливати кати пальним з усіх боків хату… Здійнявся невимовний галас. Чоловічий крик і жіноче ридання, дитячий плач і тріск палаючого будинку – все зливалося, неслося по селу, аж до крижаної Десни і підхоплене вітром линуло вдалину. Людська кров і вогняне полум’я, повідбивані гранатами дитячі рученята, що тільки протяглися до мам за порятунком, шматки людського м’яса – все кипіло, клекотіло. Горіли батьки і діти, горіли молоді і літні люди, горіла наречена Галя», - так пише Л.Сосняк «Трагедія опівдні» у «Радянському патріоті» за 20.07.1965 р. №48.

Учениця.   На час покрилась тьмою ночі

Свята омріяна земля,

І чобіт варвара толоче

Твої сади, твої поля.

Над тілом обгорілої дитини

Схилилась мати:

«Люлі, синку, спать…»

Розмотувала бережно ряднину

І знову починала повивать.

І скрізь страшні сліди бандита,

І діти спалені малі,

І матір юную убито,

І батько висить на гіллі.

Ведучий. Летять, відлітають у вічність роки. Їх вже 80. Та скільки б їх не минуло, вони не зітруть у народній пам’яті імена наших односельців.

Ведуча. Каральний загін есесівців разом з місцевими поліцаями заживо спалив 4 лютого 1943 р.:

1. Трохима Яковича Глущенка – 50 років,
2. Катерину Трохимівну Глущенко – 22 роки,
3. Марію Захарівну Демченко – 24 роки,
4. Саву Дмитровича Мідька – 51 рік,
5. Якилину Філонівну Мідько – 45 років,
6. Ганнну Савівну Мідько – 24 роки,
7. Ганну Федосіївну Мідько – 52 роки,
8. Ганну Кир’яківну Мідіко – 25 років,
9. Семена  Васильовича Мідька – 35 років,
10.  Ганну Прокопівну Мідько – 33 роки,
11.  Івана Йосиповича Мищенка – 59 років,
12.  Настю Огафіївну Мищенко – 55 років,
13.  Уляну Іванівну Мищенко – 25 років,
14.  Поліну Іванівну Мищенко – 19 років,
15.  Олександру Павлівну Норець – 43 роки,
16.  Ольгу Трохимівну Норець – 21 рік,
17.  Ходору Агеївну Пономаренко – 41 рік,
18.  Миколу Ярофійовича Пономаренка – 18 років,
19.  Марію Ярофіївну Пономаренко – 16 років,
20.  Валю Глущенко – 5 років,
21.  Валю Демченко – 4 роки,
22.  Василька Демченка – 6 років,
23.  Василька Мідька – 5 років,
24.  Толю Норця – 4 роки.

Ведучий. Запалімо свічки пам’яті за безневинно вбитих чоловіків (запалюють 1 свічку), жінок (запалюємо 2 свічку), дітей (запалюємо 3 свічку).

Пісня «Свіча»

Ведуча. Схилімо голову перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.

Хвилина мовчання, хвилина мовчання,

Пекуча й терпка, як сльоза.

Хвилина мовчання –

У ній наша любов і гроза.

Як подвиг полеглих,

Священна хвилина мовчання.

(Хвилина мовчання)

Ведучий. Жителька села Дар’я Михайлівна Стецько згадує, що після страти, разом з іншими ходила на попелище, бачила, як рідні відшуковували й пізнавали своїх: по клаптику одягу, який ще не дотлів, по не згарених частинах тіла та інших прикметах, збирали по крихтах у рядна та хоронили.

Ведуча. Тіла поховали, а що ж їх душі?..

Учениця.  Олександр Халимоненко – авторський вірш.

 

 Сожжённым в саду

О Боже, как хотелось жить,

Всего лишь жить, пусть даже не богато,

Трудиться и детей своих растить,

Встречать рассветы, провожать закаты.

 

Пройдёт февраль и забурлит весна,

Вернутся птицы к нам путём тернистым,

А на земле ещё идёт война

И гонят нас в колхозный сад фашисты.

 

Звучали выстрелы то тут, то там

И дикий страх нас охватил. И взгляды

В надежде спрятаться метались по кустам,

Но натыкались лишь на дула автоматов.

 

В колхозный домик, что в саду стоял

Прикладами, ногами загоняли

И запах смерти в воздухе витал,

Кричали дети, матеря кричали.

 

О Боже, как хотелось жить,

Когда сквозь щели потянуло дымом.

Слезами это пламя не залить

И не разрушить стены диким криком.

 

Мешая наши жизни с серым пеплом.

И скоро с чёрным дымом над селом

Мы полетели, попрощавшись с телом.

 

Нас не смогли убить и каждый год

Мы оживаем в аромате сада,

И в памяти, которая живёт

В сердцах людей, что знали  нас когда-то.

                                                 04.02.2011

Ведучий. «І полинули їх душі в осяяну довічним сяйвом далину, де нема ні сліз, ні ридань, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує лишень одна свята та безкрайня любов…» (М.Старицький, «Оборона Буші»).

Ведуча. А попілець із їхніх тіл промовить словами А.Малишка з поеми «Прометей»:         Ой, хлопчику, хороший мій,

Чому ти плачеш? Зрозумій,

У добре літо, в гожу весну

Я знову встану, я воскресну

Цвітком людських ясних надій…

Ведучий. Відгомін цих подій знайде місце і в творчих роботах дітей Н.Халімоненко, О.Сироватьського, І.Миколаєнко, Є.Циганок, О.Ульяненко та у творах письменників-земляків В.Косяненка, Н.Решодько, Петра та Олександра Халимоненків, кореспондента газети «Вісті Соссниччини» П.Федосенка.

Ведуча. На місці, де загинули мученицькою смертю земляки, великоустівці спорудили монумент «Скорботної матері з малям», що підводиться з колін на розпечених головнях. Могила обгороджена, її вкриває вічно зелене плетиво барвінку. А біля пам’ятника ростуть високі ялини, каштани, липи, плакуча срібляста верба. Гарно тут навесні, коли цвіте білопінно сад, коли верба ронить свої сльози, влітку, коли вирує буйна, молода зелень, восени, коли всі дерева різнобарвні.

Ведучий. А взимку, коли все біло, голо, завмирає сад – вічний свідок трагедії, в якомусь чеканні, задумі…

Рипне під ногами сніг. Злетить з тополі зляканий чорний ворон і крякне. Стрепенеться тоді від сну і заскрипить голим гіллям сад. Ще нижче опустить у задумі свої віти верба. На чистому голубому небі враз з’являться білі купчасті хмарки: більші, меншенькі і зовсім малесенькі. Зупиняться на мить і завмруть. Хто міг порушити тут звичний спокій у цей зимовий час?! Сюди вже вкотра поспішають діти і дорослі з квітами в руках. Прийдуть люди і зовсім старенькі, покладуть на могилку поминальне – печиво, цукерки, помоляться, поплачуть, пожуряться і тихою ходою, щоб не турбувати убієнних, повернуться назад.

Покладу я квіти, яблука і груші

На плиту гранітну в нашому саду,

Помолюся щиро за невинні душі

І з печаллю в серці тихо відійду.

                            (І.Миколаєнко, «Я не знаю війни»).

Ведуча. «Пам’ятають, згадують,» - ніби заговорять до себе хмаринки, і враз зарухаються і попливуть далі – у вічність. Та тож хвилюються чисті, праведні душі тих, кого по-звірячому було спалено на цьому місці 4 лютого 70 років назад.

Спливають роки. Підростають все нові і нові покоління. Життя не зупинити. Та пам’ять про минуле – священне. Святі почуття шани та вдячності до безневинно загиблих ми пронесемо через усе своє життя й передамо іншим:

Білоруська Хатинь – 22 березня 1943 р. в селі знищено 149 людей.

 

Чеська Лідиця – 11 червня 1943 р. в селиці концтаборі вбито та замордовано 320 людей.

 

Французький Орадур – 10 червня 1944 р. знищено 642 людини.

 

Чернігівське Срібне – 22-23 лютого 1943 р. в селищі спалено 682 людини.

 

Чернігівська Корюківка – 1-2 березня 1943 р. вбито та спалено близько 7 тисяч людей різного віку.

 

Придеснянське село Велике Устя – 4 лютого 1943 р. спалено 24 людини різного віку.

 

Учениця 8 класу Євгенія Циганок читає уривок зі свого твору «Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти» («Вісті Соссниччини» за 06.08.2011 р., №32): «Чим же завинили ті дітки, ще такі малесенькі, що ледь зіп’ялись на ніжки? Чому сталось те страшне лихо? Я думаю, що винна в усьому війна.

У мене є братик Сергійко. Він дуже кумедний. Ми з ним любимо поніжитись у ліжку, коли нас розбудить ласкавий промінчик сонечка, що заглядає через шибку у віконечко, пригорнутись і поцілувати маму, погратись на подвір’ї, побігати по лужку, подивитися мультфільми, а я – ще й почитати про Гаррі Поттера.

А чи можливо це робити у той час, коли лунають постріли? Наші батьки, вчителі, ненька-Україна хочуть, щоб ми, їхні діти, жили у мирі і достатку, виростали палкими патріотами рідної землі.

Дуже хочеться, щоб на світі не було більше війни, щоб не страждали мами від поганих вчинків своїх дітей і щоб усі, як і я, гордились тим, що народились на цій прекрасній землі.

І я повністю згоджуюсь з автором вірша «Українонько моя» Валентиною Зорік:

Україну люблять діти,

Пташеняточка малі,

Не знайти у цілім світі

Краще рідної землі».

Керівник гуртка. На Дні Пам’яті присутні гості: голова районної ради ветеранів України Н.Я.Кузьменко. Надаємо їй слово (виступ гостей).

 Дякуємо за увагу. На цьому наш захід по шануванню загиблих односельців у стінах рідної школи закінчено. А зараз віднесемо гірлянду на місце трагедії в сад, де біля монумету «Скорботної матері» відбудеться мітинг-реквієм.