Виставка-портрет "Єдина на всю Україну"

                                  ЄДИНА НА ВСЮ УКРАЇНУ

              (виставка-портрет, присвячена Лесі Українці)

Мета: познайомити учнів з книжковою виставкою до дня народження Лесі Українки; познайомити з життєвим і творчим шляхом поетеси; розкрити багатство змісту й красу художньої форми її поезій; розвивати в учнів естетичні смаки й виховувати любов до рідного краю.

Оформлення: книжкова виставка « Леся- славна донька України»

(звучить весняна мелодія з голосами пташок)

Бібліотекарка: Дорогі друзі, запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова Лесі Українки і пропонуємо вашій увазі виставку літератури « Леся- славна донька України».

Учениця:

Сумлінним акордом зима в небесах

Тужливим ехом б’ється  в піднебессі,

Ми розповісти хочемо сьогодні

Про життя і творчість поетеси Лесі.

Учень:

Жила колись на світі Леся

Любила мріяти й співати.

Сама – найкраща із поезій,

Якої нам не написати.

Учениця:

У Лесі очі- квіти з луків,

А слово – птаха різнопера…

В собі тяжку борола муку.

Співаючи:Contra spem spero!

Вчителька української мови та літератури:

За вікном зима. Ось у таку пору 154 роки тому, 25 лютого 1871 року, в інтелігентній сім’ї, в Новоград- Волинському народилася Лариса Петрівна Косач. Мати – письменниця Олена Пчілка, батько - юрист, громадський і культурний  діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту.

Ведуча:

Лариса жодного дня не сиділа за партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Вчителями її були – мати, батько, а також книги і життя.

У чотири роки Леся навчилася читати. Її улюблені книги – «Кобзар»

Т. Г. Шевченка, твори Ж. Верна, Д. Дефо, Г. Х. Андерсена. дуже полюбляла слухати українські народні казки, а тому, будучи вже дорослою, написала для дітей казку «Лелія».

( інсценізація уривку з твору «Лелія»)

Мати: (вкладає сина спати) Спи, Павлусю, пізно вже! Ти ж слабий ще. Тобі треба заснути.

Павлусь: Мамо, мамочко, я не хочу спати. Розкажи мені казочку про маленьких ельфів, що живуть у квітах, про їхню царицю Лелію.

Мати: Ні, Павлусю, вже пізно. Нехай завтра. Спи, моє любе хлоп’ятко.

(звучить «Колискова», Павлусь засинає).

Павлусь: Ти цариця- Лілея?

Лісова цариця: Так! Ти радий мені?

Павлусь: Дуже, дуже радий! (встає з ліжка)

Цариця: Зараз ти станеш маком і ми полетимо до моїх сестричок, довідаємося, як вони живуть. (одягає Павлусю зелену шапочку з квіткою маку і підбігають до дівчаток-квіточок).

(на сцені сплять дівчатка – квіточки)

Цариця: Ото сплять! І не чують, що ми до них прилетіли! Вставайте, мої сестриці!

( торкається кожної дівчинки, вони оживають і стають на ноги).

1-а лілея: Вибачай, царице-сестрице! Якби ти знала, як ми стомились! Ох, бідні ми, квіти!

Цариця: А що ж вам таке?

2-а лілея: Вдень нас руками займають, листя обривають, а часом і віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у панську палату, ставлять нас у воду, гублять нашу вроду. Ой, сестрице, скільки нас погинуло, білий світ покинуло. Ось було недавно свято – скільки нас потято!

Цариця: Бідні, бідні мої  сестрички! А де ж моя сестричка наймолодша?

3-я лілея: Немає сестриці, немає – в іншому садочку процвітає. Віддала сестрицю наша панна, випросила дівчина Мар’яна, за щиру свою роботу влітку випросила щонайменшу квітку.

Павлусь: Засмутили мене твої сестрички. Полетіли до  Мар’яни! (вибігають, а квіточки танцюють).

Бібліотекарка: Діти, а про те, як розгорталися події далі, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте казку Лесі Українки «Лілея», яка є на виставці і в бібліотеці.

Ведучий: У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку. Коли їй виповнилося 9 років, заарештували тітку Елю. Несподівано для самої Лесі, у1880 році з’явився перший вірш «Надія», який вона присвятила родичці.

Учениця:

Ні долі, ні волі у мене нема.

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро,-

Там жити чи вмерти, мені все одно

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні волі, ні долі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

Бібліотекарка: У 1881 році Леся тяжко застудилася на річці Стир. З цього часу почалась її «тридцятилітня війна» з тяжкою і невиліковною на той час хворобою – туберкульозом кісток. Дівчина довго не переставала грати на фортепіано, хоч ліва рука була деформована і трохи менша за праву. Але як тільки рука дозволяла, Леся сідала за інструмент, торкала хворими пальцями слухняні клавіші – і з-під них зринала чудодійна музика.

(звук фортепіано)

Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно на світі  літати,

Щоб вітер розносив луну,

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути світом дзвінким,

Упасти на зорі прозорі,

Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

Ясніші, мов яснії зорі,

Гучніші, мов море гучне.

Ведуча: Та прогресує страшна хвороба. Боляче було вишивати, малювати… припинено навчання  грі на бандурі. Болісними були вимушені тривалі перерви, гіркою – розлука з фортепіано. Тяжкою була в Лесі доля. «Кісткоїд», або туберкульоз, прогресував: хвора нога, рука, нирки, шлунок. Терпляче і мужньо переносить  Леся болі і страждання. «Все її життя – одна операція», - сказав якось Михайло Павлик.

Вона зуміла переступити через розпач. А от чи виграла двобій з підступною хворобою? Можливо, здалася фізично…Але морально…

Учениця:

 Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння,-

Тож була буря весняна,

А не сльота осіння.

Ведучий:

На роки юності Лесі Українки припадає значна частина поетичних творів. Молодий талант швидко міцнів. З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя. Леся була музично обдарованою дитиною. На думку сестри  Ольги, вона могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

Бібліотекарка:  Оптимізмом віє від її поезії, жагою до життя. Тоді Леся ще була непевна, що своїм словом здійснить подвиг незрівнянно вищий, ніж могла досягти практичною діяльністю.

Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодовства й компромісів робили її наймужнішою серед численних тогочасних письменників. Творчість Лесі поєднала мотиви  громадські й приватні, драматизм епохи і віру в кращу майбутню долю. Коштовним вінцем її лірики називають вірш «Хто вам сказав, що я слабка?», про безсмертя і силу вільної пісні йде мова у творі «Слово, моя ти єдиная зброя», поезія «Ви щасливі, пречистії зорі» перейнята своєрідним космізмом, а зорі виступають символом високого, чистого начала, яке авторка сповідувала упродовж усього життя.

(знайомство з книгами, представленими на виставці)

Ведуча: Але не тільки поетичні рядки принесли славу дочці Прометея. Ще п’ятнадцятирічною дівчиною почула вона розповідь про мавку – витворену народною фантазією лісову красуню. Зачарувала вона не  тільки письменницю, але згодом і численних читачів «Лісової пісні» - твору, в якому Мавка постала символом високої духовності, втіленням авторських мрій про людину вільну, прекрасну, з ясним «огнем у душі». Однак доля Мавки трагічна. Причина цієї трагедії – у недосконалості суспільства, де люди все ще не можуть «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка, покохавши Лукаша, поєднала себе з ними, з чужим світом  неволі, зла, лицемірства, духовного зубожіння, але не втратила віру в те, що майбутнє – за таким, як вона : «Я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає…».

(сценка з драми-феєрії «Лісова пісня». Виходить Лукаш із сопілкою, Мавка з Лісовиком ховаються, хлопець хоче нарізати ножем берізку, Мавка кидається і хапає його за руку)

Мавка:

 Не ріж! Не убивай!

Лукаш:

Що ти, дівчино? Чи ж я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку

З берези.

Мавка:

 Не точи, це кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш:

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

Мавка:

Я Мавка лісова.

Лукаш:

(уважно придивляється до неї)

А, от ти хто! Я від старих людей

Про мавок чув не раз,

Але ще зроду сам не бачив.

Мавка:

А бачити хотів?

Лукаш:

Чому ж би ні? Що ж,-  ти зовсім така як дівчина.. ба ні, хутчій як панна,

Бо й руки білі, і сама тоненька,

І ось так убрана не по-панськи

А чом же в тебе очі не зелені?(придивляється)

Та ні, тепер зелені…а були, як небо, сині…О! Тепер вже сиві,

Як тая хмара…ні, здається ,чорні

Чи, може, карі…Таки дивна!

Мавка: (усміхаючись)

Чи ж гарна я тобі?

Лукаш: (соромлячись)

Хіба я знаю?

Мавка:

А хто ж те знає?

Лукаш:

Ет, таке питаєш!

Мавка:

Чому ж не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

Лукаш:

А я не знав, що в них така розмова

Я думав – дерево німе, та й годі.

Мавка:

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я послухаю.

(Лукаш грає на сопілці)

Як солодко грає,

Як глибоко крає,

Розтинає білі груди, серденько виймає!

 (під мелодію сопілки покидають сцену).

Бібліотекарка: Про відносини Мавки й Лукаша, про трагічне кохання ви дізнаєтеся, якщо прочитаєте представлену на виставці книгу «Лісова пісня».

Перша драматична поема Лесі Українки на українському матеріалі мала назву «Бояриня». Це високоідейна, глибоко-художня «українська модель ностальгії» була створена упродовж трьох квітневих днів у єгипетському місті Гелуані 1910 року і за життя авторки не була опублікована.

Поетеса дуже любила свою країну, свій народ, її хвилювала доля рідної України, яка перебувала під владою росії, не мала навіть власної державності. У драмі «Бояриня» Леся Українка засуджує тих українців, які зрадили Батьківщину, які заради почестей служили російському царю. Драма починається з опису родини Оксани, її рідного будинку. Поетеса зображує людей, які по-справжньому любили Україну, її мову, звичаї. І Оксана пишалася тим, що народилася в Україні. Раптом вона зустрічає Степана, який приїхав із Москви, закохалася в нього і погодилася поїхати з ним в росію. Але навіть не уявляла, що її чекало на чужині. Вона сподівалася бути щасливою з коханим чоловіком, а вийшло все навпаки. Прочитайте цей твір і все зрозумієте.

Вчителька української мови та літератури: В особистому житті Лесі Українки було багато страждань. Познайомилася з Сергієм Мержинським у липні 1871 року. Їх поєднала чуйність до всього прекрасного, гармонія і краса душ, спільна праця, мрії, навіть хвороба.

(сценка зустрічі Лесі з Сергієм, звучить ніжна мелодія.)

Леся: (милується квіткою)

Дивно, та й годі: така мертвечина, така суворість – і раптом ніжна, майже не природна краса.

Мержинський: (хоче зірвати квітку)

Зірвемо?

Леся: Що ви? Хай росте!

Мержинський: А я хочу для вас…на пам’ять (дарує квітку). Забув, у якогось народу є звичай : хлопець, коли хоче одружитися, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку…

Ведуча: Леся зашарілася, опустила повіки й промовчала. Вони стояли, милуючись гірським пейзажем і морем. У хвилини розлуки закоханих були листи, які звучали невимовною тугою за близькою людиною.

Останні роки короткого життя Сергія Мержинського  були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжної турботи друга-поетеси Лесі Українки. Після смерті коханого вона присвячує йому цілий ряд віршів.

Учениця:

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить якась струна тремтяча?

Тремтить, бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині, і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

 

Ведучий: Невдовзі після смерті коханого, 1 серпня 1913 року в курортному містечку Сурамі перестало битися серце великої дочки українського народу Лариси Петрівни Косач. Тіло Лесі було перевезене в Київ і поховане на Байковому кладовищі.

Бібліотекарка:

Про відносини Лесі Українки та Сергія Мержинського ви можете дізнатися з книги, яка представлена на виставці «Листи до Сергія Мержинського».

Вчителька української мови та літератури:

154 роки тому на небі нашої літератури спалахнула зірка з доти не відомим найменням – Леся Українка. Вогонь її пісень палає уже понад півтора століття. Це незгасиме  полум’я  таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея, як прозвали її, несла вогонь своїх поезій, цю іскру Божу, за життя людям, несе і зараз, устами нашими і потомків. Тож нехай звучить серед нас слово Лесі , слово про Лесю, як шана наша пам’яті її великій.

Бібліотекарка: Леся Українка – це така багатогранна творча особистість, про яку М. Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти  таке ім’я, яке дорівнювало б її таланту, мудрості, проникливості, значущості». Видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя. Будуть відходити і приходити віки, а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ. То ж будемо і ми вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі.

Леся Українка: Горить моє серце. Чуєте, люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам, люди. Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає. Я йду до вас, Люди!

Бібліотекарка: Діти, запрошую вас завітати до бібліотеки нашого ліцею і наодинці пройтися життєвим  шляхом поетеси, взяти її твори, з яких долинуть до вас слова Лесі Українки:

Довго щирими цими словами

До людей промовлятиму я.

Дякуємо за участь у заході і впевнені, що ми  викликали у вас  інтерес до  Лесі як поетеси, так і просто людини. До нових зустрічей!