Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, які стають дорогими для всього людства. Його творчість не відцвітає, бо в духовній сфері є явища, подібні до тих непогасних, вічнодіючих вулканів, надра яких завжди пашать вогнем і розжеврюють уночі хмари над собою, мов велетенські маяки. Уже для багатьох поколінь українців, і не тільки українців, Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами. Та це лише ілюзія, а Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Воля історії ототожнила його з Україною – і разом із її буттям він продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі й думи. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка.
СВОЮ УКРАЇНУ ЛЮБІТЬ
(Загальношкільний виховний захід у рамках проекту «Тарасова хода у першій школі)
Яцейко В. І.,
ЗДВР Новомиргородської ЗШ І-ІІІ ст. № 1
(Звучить «Про Кобзаря», заходять із списами козаки, танцюють.
Ватажок заносить державний прапор)
На проекторі з’являються слайди із прописаним голосом під (-) пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»
Автопортрет 1843 р.
… Із вічності влетів. З безсмертя виніс Веселий повів молодечих мрій; Припав, припав до аркуша паперу – І радісно забігало перо (Хвилину тому, – півтораста літ, – Присвяту в потаємний вніс альбом Палкої шанувальниці таланту), Забігало перо… І зупинилось. Замріявся… Задумався… Забувся… Кому цей погляд генія? Кому Глибока зосереджена увага, Ця вперта зібраність… Цей блиск очей Кому він має сколихнути душу? Кому адресувати має погляд Вітання, згоду, співчуття чи знак Порозуміння; висловить тривогу, Лиш не за себе – за чиєсь життя… Можливо, і за наше… Він увесь Так перейнявся думою своєю, Що мовби аж наблизився до нас З півтемряви далекої. Так ніжно Дбайливими штрихами відгорнув Несупокійне та в’юнке волосся, Щоб і воно не заважало… Туш Примусив розпливтися строго в міру, Їй визначену, – хай підкреслить, хай Лиш те, що мусить проакцентувати… Що із задуми вивело його – Чи ніжний голос, чи дзвінок,чи пісня? У папку вкинув аркуш – і пішов У свою долю, в каторгу, у вічність…
(Роман Лубківський)
На останньому слайді пером пишуться слова:
Свою Україну любіть,
Любіть її … Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
(Звучить «Шлях до Тараса». Козаки виходять)
Слово вчителя. (На проекторі – портрет Шевченка, згодом з'являються вислови відомих людей про Кобзаря)
Тарас Шевченко народився на українській землі, під українським небом, проте він належить до тих людей-світочів, які стають дорогими для всього людства. Його творчість не відцвітає, бо в духовній сфері є явища, подібні до тих непогасних, вічнодіючих вулканів, надра яких завжди пашать вогнем і розжеврюють уночі хмари над собою, мов велетенські маяки. Уже для багатьох поколінь українців, і не тільки українців, Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами. Та це лише ілюзія, а Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Воля історії ототожнила його з Україною – і разом із її буттям він продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі й думи. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка.
(Звучить «Українці, великі й малі…». Заходять учні 2 класу)
1.Гей, у нашім краї, де степи і гори,серце Кобзареве із людьми говорить.
2.Пісня соколина гордо лине в маси, В рідній Україні славимо Тараса.
3.Ти кликав нас насильство вбити, ллючи ворожу злую кров, І навіть душу погубити за Україну був готов.
4.Давно стежки позаростали, де ти малим ягнята пас, І бур´янів отих не стало, в яких сльозами обмивавсь.
5.Чуєш нас , Тарасе, ми - твої онуки, за твоїм наказом волю взяли в руки.
6.Ми під небом синім всі поета славим. Працею вшануєм, піснею прикрасим.
7.Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, і голос твій нам душі окриля. Встає в новій красі, забувши лихоліття, твоя, Тарасе, звільнена земля.
8.Ти з нами скрізь, як ми з тобою. Тебе ми славим знов і знов. Ти в боротьбі з насильства тьмою безсмертям смерть переборов.
9.І доки сонце світить в небі, земля вершить безкрайній путь, Шляхи й стежки людські до тебе, Тарасе наш, не заростуть.
10.У росяні вінки заплетені суцвіття до ніг тобі, титане, кладемо. Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, тебе своїм сучасником звемо.
(Звучить «Заповів нам великий Тарас». Діти несуть квіти до пам’ятника. На проекторі фото Новомиргородського пам’ятника Шевченку)
(На проекторі – портрет Шевченка. Прописано чоловічий голос. Згодом з’являється хата Шевченка)
З домовини, довіку ранимої, І, нарешті, ковтнувши свободи,
Над владиками світу встаю. Не втішайтесь дарами в раю.
І до вас промовляю, сини мої, я прошу тебе, рідний народе,
Не проспіть Україну мою! Не проспи Україну мою!
Дівчинка у вишиванці:
У старій хатині кріпака колись, в тихий день весінній хлопчик народивсь.
У тяжкій неволі ріс малий Тарас. Він не вчився в школі, він ягнята пас.
Вмерли мама й тато ... Сирота – в дяка. Тут була в хлоп’яти грамота гірка.
В пана-бусурмана в Петербурзі – дім. Кріпаком у пана був Тарас у нім.
Хоче малювати, прагне він до знань, та за це багато зазнає знущань.
За ясну свободу, світло майбуття – він віддав народу все своє життя!
(Пісня «Розкажу про Україну» у вик. сім’ї Демшевських; на проекторі - відео)
Інсценізація уривка за твором С. Черкасенка «Як Тарас ходив до залізних стовпів»
(Виходять дійові особи: Тарасик і Оксанка)
(На проекторі малий Тарасик пасе ягнят)
Оксанка – А де ж той рай?.. Чи ти не знаєш?
Тарас (піднімає голівку до неба) – Чому ти так собі гадаєш? Про теє знає все село, що рай на небі…
(Зітхнувши) – Там, де… мати… Я чув, коли ховали їх, то люди почали казати, що підуть в небо до святих, бо мук зазнали за життя…
(По паузі) – Немає мами… Потім тато… Лихую мачуху… Пуття… відтоді… маєм… небагато…
(Шепоче крізь сльози) – Чи бачить мама… чи й не зна? Любила дуже нас вона… Невже, мамуню, ти не бачиш, що мачуха… нас … лає й б’є?.. (тихо плаче)
Оксанка (крізь сльози) – Тарасику, ти що? Ти плачеш? (хоче відняти його руку від очей) Відкрий же личенько своє… Не плач, Тарасику, не треба! (витирає йому сльози, однією рукою обіймає, а другою гладить по голівці й цілує). Казали ненечка мені, що бачить мама все це з неба – і те, що ходиш ти в рядні, як те старча чуже під тином, що кривдить мачуха й Степан, і побивається за сином, і Бог пошле тобі талан… Побачиш, любий… Витри сльози, а то іще побачить хтось… Ти не зважай на їх погрози… Стривай, скажу на вухо щось, - журитись зразу перестанеш. На мене веселіше глянеш… (нахиляється йому до вуха): Як виростеш, поберемось і будемо вже вкупі жити і день, і два, і… цілий рік…
Тарас – Не день, не два. А цілий вік.
Оксанка – І разом будемо ходити до тих залізних до стовпів, де ляже сонце на спочин…
Тарас (захоплюється): – А я збудую гарну хату, а в ній великую кімнату… Садок вишневий розведу… Тебе ж я одягну, як паву,і в краснім тім раї-саду ми заживем тоді на славу…
Оксанка (прихилившись до нього голівкою): – Посію гарні я квітки… Та посаджу ще і тополю…
Тарас – І ми не будем кріпаки: ми викупим себе на волю!..
Оксанка (мрійно): – Неначе сниться… Красні сни: тополя… хата… вишні, квіти.
Тарас – І ми – самі собі пани, - як схочемо, так будем жити…
(Звучить пісня «Кіровоградщина»)
Сліди Тараса Шевченка на Кіровоградщині (розповідь Я. Бондарчука; гортаються слайди на проекторі)
Достеменно відомо про один факт відвідин нашого краю Шевченком. 1824 року десятирічного хлопця взяв із собою його батько Григорій Іванович у поїздку із чумаками, щоб убезпечити сина від можливих конфліктів із мачухою за відсутності глави сім’ї. Підліток проїхав Новомиргородом, Кам’янкою, Каніжем, Володимирівкою, Грузьким, Гуляйполем (Златопіль), через річки Дідову балку, Вись, Грузьку, Інгул.
Згадуються Дідова балка, це річка у селі Володимирівка, Єлисавет, Грузівка (Грузьке)… Усі ці населені пункти нині — на території Кіровоградської області. А Дев’ята Рота — то село Панчеве, Новомиргородського району. У цих краях в Аракчеєвські часи були військові поселення, що мали свої порядкові номери: 8, 9,10 рота, але то були села з назвами. Там солдатів навчали військовій справі. Характерно, що Гуляйполе Шевченко згадував і в драмі «Назар Стодоля». Гуляйполе пізніше було перейменовано на Златопіль, тривалий час містечко було районним центром. Зараз входить до складу Новомиргорода.
До Єлисаветграда Григорій Шевченко привіз тоді продавати яблука з панського саду. Подорож Єлисаветградщиною згодом письменник описував у повісті «Наймичка», художньо зобразивши факти свого дитинства, пов’язані з теренами, котрі тепер входять до Новомиргородського та Кіровоградського районів, обласного центру.
З Гуляйполя до тихої саги одна верста до висі в оболоні.
Шепоче думу тихий очерет і Кам’янка за ним дрімає,
А хлопчик погляд кидає вперед на ті степи, яким немає краю…
(Чути скрип коліс підводи, виходять Тарас із батьком)
Батько – Виїжджали ми із Гуляйполя, сиділи на возі і дивилися не на Новомиргород, що лежав у долині над тікачем, а на степ…
Тарас – Дивився я й думав 9а що я тоді думав, те відає тільки один бог). Піднялися на гору. Дивлюся – знову степ, степ широкий, безкраїй, а там невідомий мені шлях.
Батько – Чого задумався, Тарасе?
Тарас – Батьку, а що це за шлях?
Батько – Це шлях, по якому йдуть чумацькі валки, везуть рибу з Дону, сіль із Криму.
Тарас – А що то за лісок вдалині?
Батько – Це не лісок. Це 9-та рота. Далі 10-та рота, а там і Єлисавет.
Тарас – А як у цім краї люди живуть?
Батько – Ранком другого дня приїдемо в Єлисавет, там і побачиш.
Сюжет з «Наймички» використовували вітчизняні та зарубіжні романісти, зокрема О.Іваненко у «Тарасових шляхах». У романі польського письменника Є. Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія» йдеться: «У долині по берегах річки лежав Новомиргород. Через річку перебралися вбрід, виїхали на гору і знову побачили перед собою безмежний степ».
Наш край пов’язаний і з іменем сподвижника Тараса Шевченка по Кирило-Мефодіївському товариству Олександра Тулуба, який теж був заарештований, але відпущений за браком доказів. Деякий час він учителював у Златопільській чоловічій гімназії. У романі «В степу безкраїм за Аралом» опише заслання Тараса Григоровича в Оренбурзькі степи його внучка Зінаїда Тулуб.
(Звучить «Минають дні, минають ночі…)
Сцена із повісті Т. Шевченка "Художник".
(На проекторі декорація - збільшена фотографія Літнього саду у Петербурзі. На перевернутому догори дном відрі сидить хлопчик років п'ятнадцяти (Шевченко) в халаті, на якому сліди від олійної фарби, хлопець дивиться вглиб сцени і малює.
Сошенко (підходячи ближче). - А що це ти, молодий чоловіче, тут робиш?
Шевченко (зніяковіло ховаючи за пазуху папірець). - Нічого недозволеного. Іду на роботу і по дорозі в Літній сад зайшов (через паузу). Я малював.
Сошенко (лагідно). - Покажи, що ти малював.
Шевченко (несміливо подає папір, виймаючи його з-за пазухи). - Тільки де смійтеся.
Сошенко. - Чому ж, це не смішно. А ти часто ходиш сюди малювати?
Шевченко. - Щонеділі. А якщо близько працюємо, то і в будень заходжу.
Сошенко. - Ти вчишся малярній справі?
Шевченко. - І живопису.
Сошенко. – У кого ж ти знаходишся в науці?
Шевченко. - У кімнатного живописця Ширяєва. Чули, може, про такого (збирається йти)!
Сошенко. - Та чув, чув. Куди ж ти поспішаєш?
Шевченко. - Хазяїн прийде, перепаде мені.
Сошенко. - Бачу, що ти з України. А звідкіля ж?
Шевченко (стрепенувся). - Із Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилівки, я кріпак пана Енгельгардта.
Сошенко. - А я з Корсуня, земляче. Значить, сусіди? Зайди до мене в неділю за цією адресою. Та прихопи з собою які-небудь свої малюнки. Поговоримо.
(На проекторі – Шевченко-художник у супроводі пісні «Сонце заходить, гори чорніють»)
І в'янеш ти, а дні летять, Несуть все добре за собою,
Уже й надію понесли А ти осталась на землі
Одна-однісінька...
- Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері. (М.Рильський)
Пісня «Бодай тобі, доле» співає А. Гненна
«ТАКА ЇЇ ДОЛЯ» читає Л. Базілевич
(Танець «Жіноча доля» у виконанні Геращенко К., звучить «Я запитаю журавля»)
- Не поет – бо це ж до болю мало, Не трибун – бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все –„Кобзар Тарас” Він, ким зайнялось і запалало.
Вибух крові, що зарокотала, Карою за довгу ніч образ.
У досвітніх загравах – степи З дужим хрустом випростали крижі:
(Пісня «Думи мої…» співає А. Гненна)
Учитель читає «Розрита могила» у супроводі (-) пісні «Заповіт»)
Виходять учні 3-го класу
Зі словом батьківським – Людина, Без нього – просто плоть німа. Без мови в світі нас – нема!
Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає
І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.
Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають.
Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.
І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України,
Пісня на слова Шевченка “Зацвіла в долині…”
Лиш «Подорож з Москви у Петербург» чи щось подібне мав би написати.
Пісня «Вкраїно моя»
1. «Такого або рівного йому співу не чув я ні в столиці, ні на Україні. Від того співу німіла розмова і між старшими, і між молодими. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, немов у темному лузі серед червоної калини»,– згадував Куліш голос Шевченка.
2. У творчості великого Кобзаря голос борця, революціонера титанічної сили, у ній клекоче ціле море горя народного, у ній – порив до свободи, мудрий роздум гуманіста й ніжна, чарівна краса української пісні.
Кобза
(Виступ народного самодіяльного ансамблю української народної пісні «Веселка». Худ. керівник – Барановський М. В.)
(На проекторі відеоролик «Шевченко і жінки»)
Залов Н. читає «Росли укупочці…», «Л…», танець «Човен»
-Прекрасний,вільний спів пташини, безмежна неба глибина, Червоні кетяги калини, що нахилились до струмка.
- Шляхи безкраї степів широких, веселий сміх з дитячих уст- оце і є та Україна, до якої я так горнусь.
- Оце і все? - спитає недруг,- і це країна вся твоя? Яку красу,які простори розгледіти ти в ній змогла?!
- Я відповім:- не сумнівайся, я аргументи наведу, країна-чудо,я це знаю, усім про неї розкажу.
- Про моря глибину бездонну, про чайки над ним політ, про широчінь степів південних, вершин Карпатських й Кримських гір.
- Про річки течію невпинну, що шлях проклала в майбуття, і про настільки колоритне, етнічне,вільне в нас життя.
- І про козацьку Січ всесильну, що так країну берегла, про все: від гірської вершини, до глибини морського дна.
- Про тихі води,ясні зорі, про перемоги без кінця, про рідну неньку - Україну, що все здолала,все змогла.
- Про все,що є на Україні, про те,що було і буде. І,щоб ніхто не сумнівався,-
Вона жива,вона живе!
Флешмоб під заключну пісню «У мене ти одна»
У кінці заходу на проекторі з’являються слова:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих рабів отих німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Т. Шевченко
ДОДАТКИ
Шевченко йде - вогонь, людина, буря -
і дивиться в столітню далеч
Б.І.Антонич
Його геній вродив рясно, як святе дерево,
Чиє віття простяглося крізь часи,
Чиї плоди люди завжди будуть цінувати.
Є. Камілару, Румунія
Твори Шевченка переживуть віки і вічно
будитимуть у серцях людей благородні
великі почуття
Станіславський
Кобзарю наш, почуй благання
І жить навчи нас так, як ти.
Щоб найсвятіші поривання
Аж до могили донести.
Олена Пчілка