Зима, що нас змінила

Коваленко Олена Миколаївна, викладач історії Київського професійно-педагогічного коледжу ім. Антона Макаренка.

 

Зима, що нас змінила.

 

Світла і вічна пам'ять воїнам,

які віддали життя за Україну.

Герої не вмирають!

 

Мета: ознайомити учнів з основними подіями Революції Гідності, вшанувати пам’ять Героїв Небесної Сотні, формувати активну життєву позицію, виховувати гідність, справедливість, толерантність.

 

 Вчитель:     20 лютого в Україні відзначають День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Чому 20 лютого? Бо саме в цей день 5 роки тому було вбито найбільше людей. За місяці боротьби їх було сотні. Сотні історій, сотні людських життів, сотні героїв! Сьогодні ми їх згадуємо, бо не маємо права забувати!

 

ВІДЕО. Мені болить моя країна.

 

Згадаймо ж основні події, що змінила хід нашої історії, зиму, що нас змінила.

ВІДЕО. Революція гідності (уривок).

Хроніка подій.

21 листопада 2013р. уряд офіційно призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. На Майдан Незалежності у Києві вийшли перші активісти.

Наступного дня Євромайдани відбулися у Одесі, Вінниці, Миколаєві, Донецьку, Кривому Розі, Сумах, Харкові, Чернівцях.

24 листопада у Києві пройшло перше Народне віче, де зібралося від 50 до 100 тис. осіб. Мітинги пройшли і в інших містах України.

26 листопада студенти КНУ ім. Шевченка та НаУКМА вийшли на перший попереджувальний студентський страйк.

29 листопада на саміті Східного партнерства у Вільнюсі президент В.Янукович офіційно відмовився підписувати Угоду про асоціацію. На Майдані опозиція оголошує  вимогу про імпічмент президенту.

У ніч проти 30 листопада (о 4-й годині ранку) українська влада силами «Беркуту» влаштувала силовий розгін Євромайдану в Києві. Ці дії влада пояснила необхідністю встановити ялинку. Було травмовано майже 100 активістів, багатьох було затримано.

     Зі спогадів Тараса Шумика (27 років, киянин): «Сиділи, грілися біля бочок, грали на гітарі, розмовляли. Активісти та волонтери прибирали під стелою. Раптом чую, що варта кричить: «Беркут іде!» З вулиці Інститутської почали спускатися беркутівці. Вздовж Хрещатика стали стіною ВВшники. Трохи раніше, до речі, під’їхали  і стали швидкі – ця прикмета потім кожен раз спрацьовувала: приїхали швидкі – чекай штурму.

     Наші хлопці стали колом на східцях під стелою, взялися за руки, щоб не пропустити беркутівців. Дівчата зайшли всередину і сховалися під самою стелою. Ми не думали, що будуть бити, - думали: будуть витісняти. А вони вмить почали лупцювати дубинками. Багатьох били ногами, коли вони падали. Устима Голоднюка, героя Небесної сотні, тієї ночі сильно побили. На моїх очах проламали голову журналісту, розтрощили камеру. Я кричав: «Дайте дівчат вивести!» А вони били дужче.

     Тим, хто раніше відійшов від площі, перепало менше. ВВшники, що стояли на Хрещатику, шоковані побаченим, розступилися і зробили невеликий коридор, щоб пропустити наших.

     Беркутівці били переважно в потилицю, по руках і ногах. Було враження, що вони хотіли забрати якомога більше людей, і для цього їх потрібно було «відключити».

     Біля спуску в метро швидка надавала допомогу хлопцю, в якого була розбита голова, він лежав без тями в калюжі крові.

     Збитих з ніг тягнули в автозаки. Когось забирали швидкі. Вся операція зайняла хвилин 5.

     Якщо відкинути емоції і поглянути на речі реально – якби не жорстокість Беркуту, ми, мабуть, ще трохи б постояли, і все б згасло. Один мільйон людей, як це сталося 1 грудня, Евромайдан навряд чи зібрав би.

     На мітингу 1 грудня ми стояли серед мільйонного натовпу, обуреного розгоном молоді в ніч на 30 листопада, і думали: ну хоч недарма нас побили, хоч люди прокинулись і зрозуміли – так більше жити не можна».

 

     В ніч на 30 листопада задзвонили дзвони Михайлівського собору, люди на Майдані Незалежності кричали: «Київ, вставай!» І Київ встав і першим прийшов на допомогу мирним протестувальникам. Дрова, продукти, теплий одяг, медикаменти – кияни прийшли на допомогу Майдану відразу (по першому заклику) і допомагали всі 3 місяці протистояння.

1 грудня кияни вийшли на марш протесту проти силового розгону Майдану та побиття студентів. Мітингувальники захопили будівлю КМДА і Будинок профспілок – для обігріву учасників Майдану та роботи Штабу національного спротиву.

     Під час Революції гідності та й після неї можна було почути, що люди на Майдані стоять за гроші. Що все це профінансовано з-за океану. Давайте передивимось відеосюжет і самі відповімо на питання: чи дійсно за гроші стояли люди на Майдані?

 

ВІДЕО. Евромайдан: дні і ночі.

 

Всі наступні дні багато людей виходило на мирний протест.

12 грудня біля 1:00 години Беркут розпочав зачистку Майдану. Їм вдалося прорватися крізь барикади і почати тіснити мітингувальників, яких було близько 3 тис. Завдяки соцмережам і швидкій реакції киян, протестувальникам вдалося швидко мобілізувати підтримку – за декілька годин на Майдан з’їхалися тисячі, на 7:00 ранку там вже було 15 тисяч активістів. Зачистка Майдану була зірвана. Силовики покинули Майдан, коли там зібралося близько 25 тисяч осіб.

16 січня Верховна Рада, з порушенням правових норм, без обговорення у режимі «ручного голосування» прийняла «диктаторські закони», у яких йшлося про багаторічний термін ув’язнення – за групові протести, величезні штрафи та ув’язнення – за рух у колонах більше 5 машин, за носіння камуфляжної форми, захисних масок, шоломів тощо. Наступного дня Президент підписав ці укази.

19 січня на протест проти «законів 16 січня» вийшли десятки тисяч людей, які звинувачували владу у спробі перетворити Україну в поліцейську державу і встановити диктатуру.

22 січня в день Соборності України від куль снайперів на Грушевського загинули 2 активіста – вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Львів’янин Юрій Вербицький був знайдений мертвий зі слідами тортур у лісі під Києвом (помер від переохолодження на 20-градусному морозі). Це були перші жертви Майдану.

24 січня понад сотня жінок пройшла перед строєм Внутрішніх військ на вулиці Грушевського з проханням не виконувати злочинні накази проти народу.

25 січня в Україні відбуваються масові протести. Мітингувальники захопили держадміністрації у 8-ми областях.

28 січня прем’єр - міністр Микола Азаров іде у відставку. Верховна Рада відмінила 9 з 12 «диктаторських законів».

18 лютого о 10:00 починається мирна хода громадян до Верховної Ради. Основна вимога – відставка Януковича та призначення дострокових президентських виборів. Беркут розпочинає жорстокий розгін демонстрантів. Троє вбитих, сотні поранених. Силовики неприкрито використовують вогнепальну зброю. Припиняє роботу Київський метрополітен. Близько 20-ї починається «антитерористична операція» та зачистка Майдану. Силовики використовують БТРи для прориву барикад. Працюють водомети. Близько 00:00 «Беркут» підпалює Будинок профспілок, з якого поспіхом рятують поранених. Загони Самооборони відступають до Михайлівського собору. На Майдані протестувальники невпинно підтримують вогонь. Окремі відчайдухи кидають через вогонь бруківку і коктейлі Молотова. Їм відповідають кулями та бойовими гранатами. Всю ніч палає вогняна стіна і Будинок профспілок. Близько 5-ї ранку «Беркут» зупиняє атаку, сили полишають і протестувальників. Чому в ту ніч силовики не «дотисли» Майдан остаточно і дотепер залишається загадкою.

 

ВІДЕО. Беркут атакує.

Із розповіді учасника Революції гідності Сергія Супруна

(37 років, киянин, бізнесмен, директор рекламної агенції).

     Ніч 19 лютого стала самою напруженою. Люди, які тримали оборону, були виснажені й ледве тримали щити, підпираючи ними голови.

     Беркут постійно атакував. Периметр утримували чоловік 300-400, інші – співчуваючі.

     Біля 5 години ранку становище стало критичним. Передову потіснили. Барикади на Прорізній і в Пасажі залишилися зовсім без охорони. Декілька раз прибігали хлопці з попередженням про рух Беркуту і тітушок з боку Бесарабки. Було тривожно. Було страшно. Всі розуміли, що втримати Хрещатик шансів немає.

     В якийсь момент ми побачили, як по Хрещатику, з боку Бесарабки біжить велика група озброєних щитами і бітами людей. Це був кінець. Хлопці взялися за каміння і почали підпалювати коктейлі Молотова.

     Група швидко наближалася. Коли стало видно їх обличчя, в наші серця закрався сумнів, а потім прийшло розуміння: наші.

     Ці чоловіки  40 – 50 років підбігли і перший ряд, гримнувши щитами, упав на коліна: «Брати! Пробачте, що так довго їхали».

     Це були львів’яни. Того ранку до столиці добралися перші буси з підкріпленням зі Львова. Наступного дня приїхали ще з десяток автобусів зі Львова і Тернополя. Всі вони проривалися на Майдан нелюдськими зусиллями: дороги на Київ були заблоковані Беркутом.

Офіційно оголошено про 26 загиблих людей. Очевидці називають значно більшу цифру – через невідому кількість тих, хто заживо згорів у Будинку профспілок. Протистояння обернулося війною. Прицільна стрілянина в журналістів та медиків, знущання над пораненими, підпали машин, викрадення активістів, бандитські напади «ті тушок» стали звичайними явищами. Як і в попередні дні, міліція масово вивозить із лікарень поранених активістів.

 

Автор — Євгенія Гайдамака

Палає Київ у вогні,
горять сталеві БТРи
там на межі-передовій,
народ боронять волонтери.
Палають шини і серця,
ніхто не хоче помирати,
Перед екраном матері
і там, і там їхні солдати..
Там у шоломі зі щитом,
стоїть з Франківщини хлопчина,
з червоним на грудях хрестом,
поранених несе дівчина.
Стоїть із Харкова Андрій,
Сашко тримає оборону,
він тут вже 48 днів,
як сам приїхав з Краснодону.
Ось знову хвиля йде атак,
усе змітають водомети,
морозно трошки: «-2»,
горять позаду вже намети…
Всіх щільно взяли у кільце, здається ОСЬ (!)
наш дух зламають
Та хтось із права затягнув,
народний гімн усі співають.
Тримати міцно треба щит,
бо там позаду наші діти,
батьки стоять і матері,
нема куди нам відступити.
Лунає вибух поруч десь,
то світло-шумова граната
це «Беркут» мило передав,
нам подарунок від Ґаранта.
І ще учора ти і я ,
були звичайні активісти.
А вже сьогодні, всі ми тут:
БАНДФОРМУВАННЯ-ТЕРОРИСТИ.
Дивись
Франківщина і Львів
вже захопили самі владу
і Тернопілля — молодці,
дали відпір бандитським гадам!
По ліву сторону, під щит,
знову граната залітає,
і мій колега «екстреміст»,
на неї стрімко так, лягає!
Та, що ж ти робиш брате мій?!
Знімаю з нього «балаклаву»,
лице криваве, очі, біль…
Дівочі коси розгортаю…
Та, що ж це люди за війна?
Де бій приймають ненависний,
ті хто міцний бронежилет,
вибрав сьогодні, ніж намисто.
Хто замість плаття та цяцьок,
вже надіває «балаклави»
і так хоробро за щитом,
стоїть під натиском навали?
Ви й досі кажете, що ми,
стоїм тут всі за якісь гроші?
А може й в морзі хлопчаки,
лежать за мзду, мої хороші?
А може й це мале дівча,
якому вже добу не спиться,
стоїть бо радісно їй жить,
під панським катом і молиться?

Із спільноти «Українська мова» (19.02.2014)

 

20 лютого. Був ранок 20-го лютого. Після трьох місяців протестів країна завмерла в очікуванні і непевності. Майдан був відрізаний від цілого світу: метро зупинилося, під’їзди до Києва – блоковані.

Близько 8-ї ранку починається черговий етап антитерористичної операції. Та раптом «Беркут»  починає відступати у бік Інститутської, заманюючи атакуючих у пастку. Як тільки протестувальники, озброєні лише (!) дерев’яними або тонкими металевими щитами, опиняються у зоні обстрілу снайперів, починається бойня. Протестуючих розстрілюють з усіх сторін. Група снайперів засіла в готелі «Україна» і стріляє їм у спину. Групи снайперів на даху Кабміну, Нацбанку, будівлі метро Хрещатик координують свої дії через рації. Кров ллється рікою. Попри стрілянину, майданівці вперто йшли вперед. Під кулі. Перші лави падали, за ними з’являлися нові …і нові… Розстріл триває з 9:00 до 13:00, хоча снайпери ще добу лишаються на своїх місцях.

     За кілька годин у центрі сучасного європейського міста було розстріляно півсотні людей. Ще близько 30 загинуло напередодні… Кадри цієї розправи облетіли та шокували весь світ.

     Вперше тих, хто загинув на Майдані, називають «Небесною сотнею».

     Зі спогадів Тараса Шумика: «Силовики почали відступати. А наші хлопці пішли в наступ.

     Пізніше по відео буде видно, як снайпери брали їх просто в пастку: влучали комусь у коліно, і коли до пораненого підбігали на допомогу – розстрілювали усіх. Очевидці казали, що більшість поранень було в голову і шию – на ураження. Попри це, поранених все одно продовжували витягувати.

21 лютого лідери опозиції та Янукович підписали угоду про повернення до Конституції 2004 року, формування нового уряду та проведення дострокових виборів президента не пізніше грудня. Під час оголошення «угоди» на Майдані люди освистали лідерів опозиції. На сцену піднявся сотник Самооборони Володимир Парасюк і заявив: «77 чоловік поклали голови, а вони домовляються…. Якщо ви завтра не виступите з заявою, щоб Янукович ішов у відставку, ми ідемо на штурм зі зброєю, я вам клянусь». Майдан повністю підтримав цю пропозицію. Біля 23:00 президент у супроводі охорони покинув Київ.

     Зі спогадів В.Парасюка: «Мене питають, чи розумію я, що своїм виступом змінив поступ історії? Скажу так: мій виступ – це воля Божа, просто мене обрали озвучити загальну думку. А хід історії переломив увесь український народ, усі ми разом. Зараз для нас головне – не втратити тих надбань, за які загинули герої. Бо вони стояли за Батьківщину і свої права».

22 лютого Янукович ганебно втік з країни. У телезверненні називає те, що відбувається в країні, державним переворотом. А для нас це була Революція гідності.

 

     Потім країна почала дізнаватися імена своїх героїв. Кожна історія викликала гострий, пронизуючий біль, всеохоплюючий гнів та безсилля. Прийшло розуміння, що героїчні подвиги цих звичайних людей не можуть бути забутими.

     В цю сотню ніхто не записувався добровільно. У неї немає командира. Всіх бійців об’єднала одна риса – готовність віддати своє життя за Україну в найважчий для неї час.

     Їх назвали Небесною сотнею – українців, які загинули у Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади у власній державі, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей. За цю самопожертву українці їх канонізували – за велінням серця долучили до Небесного воїнства на чолі з архистратигом Михаїлом, аби захищали країну від лиха, пильнували й оберігали її з небес… .

 

А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров´ю перемішана сльоза….
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду — сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила янгола, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

Людмила Максимлюк (21.02 2014)

 

     Людина жива поки про неї пам’ятають.

     «Хто, як не я?...» - цю фразу можна прочитати в кожній історії про героїв Небесної сотні.

     «Хто, як не я?» - питають очі з їх фотографій.

     «Хто, як не я?» - досі лунає на Майдані…

     Юні та сивочолі. Заробітчани та кандидати наук. Багатодітні батьки та одинаки. Східняки і західники. Абсолютно різні і такі схожі.

     Кожен з цих героїв повстав проти насилля, несправедливості… Кожен здійснив особистий подвиг – віддав найцінніше – своє життя заради нової України.

     І це не пафосні слова. Це – реальність. Вони своїм прикладом показали силу і незламність українського духу.

     «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»,- ці рядки гімну у дні Революції гідності стали пророчими. З ними вистоювали морозні ночі. З ними йшли проти озброєних силовиків.

 

ВІДЕО. Вірш. Небесна сотня.

 

     Загиблі  з Небесної Сотні мали сім’ї та друзів, вчилися або працювали, мали захоплення та симпатії. Серед них були студенти й педагоги, художники та журналісти. Згадаймо деяких із них.

     Згадаймо тих, хто були майже ровесниками. Хто, не зважаючи на молоді роки, пішов у бій із несправедливістю — і все заради України.

 

НЕБЕСНА СОТНЯ (їх фото в презентації)

Назар Войтович – наймолодший герой Небесної сотні (17 років). Увечері 19 лютого він вирушив до Києва. То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на Інститутській його застрелив снайпер. Батьки втратили єдину дитину.

     Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба.

     Назар був патріотом. Саме це підштовхнуло його поїхати на Майдан до Києва. Ще в середу, 19 лютого, він був на парах. Хлопець навчався на 3 курсі Кооперативного коледжу в Тернополі на відділенні дизайну. Увечері мав віднести до автобуса, що їхав на Київ, речі для Майдану. Але замість цього поїхав сам.

     Батько Назара Юрій Петрович розповідає, що ввечері 19 лютого син зателефонував йому і сказав, що їде на Майдан. Згадує, що він просив його бути обережним і нікуди не ходити. Син пообіцяв, що буде стояти біля сцени, проте пішов відразу на передову.

     Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що хлопець загинув….

 

Устим Голоднюк – студент зі Збаража Тернопільської обл., 19 років.

     21 листопада 2013р. Устим побачив перший репортаж про зрив підписання угоди з ЄС і студентський протест у центрі столиці, а вже наступного дня він вирушив до Києва. Про це батько дізнався тільки тоді, коли Устим не приїхав на вихідні додому. Він намагався повернути сина, вмовляв його по телефону. Але Устим твердо стояв на своєму: «Ти ж не питав батьків, коли в 1990 році голодував на Майдані у Києві». У студентському таборі хлопець став начальником служби охорони.

     Ще під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.

     Рідні та друзі насилу вмовили його повернутися до рідного Збаража. Але вдома він пробув недовго – уже 3 грудня знову був у строю. Щоночі був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, коли стихало. Друзі кажуть, що після завершення Революції гідності Устим планував вступити до миротворчого контингенту.

     О 20-й 18 лютого почався штурм Майдану. Бої тривали до 8-ї ранку наступного дня. У цей час до Києва проривався батько героя Небесної сотні. Їхав, щоб забрати сина додому. Увечері вони зустрілися на Майдані. Устим був спокійний. Відчував: перемога поруч. Треба тільки протриматися.

     20 лютого мітингувальники пішли в наступ. Приблизно в цей же час Устимові дзвонив батько. «Пап, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться», - почув він у слухавку.

     Об 11-й вони мали зустрітися, щоб їхати додому. Але не склалося. Куля снайпера влучила Устимові в голову. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бінт.

 

Роман Гурик – студент з Івано-Франківська, 19 років.

     «…Поки я утримувала його руку, щоб поставити крапельницю, він інстинктивно зжав мої пальці у своїй долоні. Я ніколи не забуду цієї своєрідної спроби утриматися за життя… Червоний Хрест і мітингуючи, які принесли Рому на носилках кричали йому: «Тримайся, хлопець! Героям Слава!!!», - саме так описує останні хвилини життя героя Небесної сотні Романа Гурика волонтерка Варвара Шпиц.  Ще один волонтер – хірург, якому принесли закривавленого Романа, - говорив про нього як про хлопця з очима, в яких було шалене бажання жити. Але це бажання все ж таки не змогло перемогти смерть…

     Хлопець захоплювався біологією та астрофізикою, навіть встиг здати екстерном іспити, коли вчився у 10 класі. Після закінчення гімназії поступив на відділення психології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Стефаника.

     На Майдан майбутній герой Небесної сотні почав їздити ще з грудня. Був там і у найлютіші морози. «Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому. Він не хотів пропускати пари в університеті, а вже коли настали канікули, то мав більше часу», - згадує дідусь.

     Востаннє він поїхав 15 лютого. 19 лютого десь о 18-й годині з Романом пропав зв'язок. Дома всі переживали, але надіялись, що все добре. Просто сіла батарея. А вже ранком 20 лютого почали обдзвонювати знайомих з проханням допомогти розшукати сина на Майдані. А він у цей час йшов з щитами прикривати побратимів, щоб забрати перших вбитих та поранених. Як забрали перші тіла, він відійшов до готелю «Україна», де, перепочивши якусь мить, знову пішов на передову. Але цього разу повернутись не вдалось… О 12:30 лікарі вже констатували його смерть.

     «Я хочу, щоб усі почули, за що полягла наша дитина, - сказав під час прощання з героєм Небесної сотні Романом Гуриком його батько. – Він поїхав до Києва, щоб зробити нашу Україну світлою, щоб в Україні панували добро, не було зла, щоб люди одне одного поважали і щоб ніколи не йшли одне на одного зі зброєю».

 

ВІДЕО. Пісня. Так хочется жить.

 

Дмитро Максимов – спортсмен, срібний і бронзовий призер по дзюдо Параолімпійських ігор, м. Київ, 19 років.

     Таємно від рідних герой Небесної сотні Дмитро Максимов, охороняючи барикади і стримуючи атаки силовиків, провів на Майдані багато ночей.

     18 лютого, коли у Києві перекрили всі станції метро, мама попросила Діму залишитися ночувати у товариша, але той поїхав на Майдан. Це була одна з найстрашніших ночей. Силовики наступали з різних сторін, їм вдалося прорвати декілька барикад.

    Зі сторони міліції в мітингувальників летіли гранати. Ті відповідали камінням і всім, що було під рукою. Потім підпалили два БТРи. Дмитро був разом з невеликою групою бійців біля Будинку профспілок, коли спецназівці підпалили будівлю і почали поливати мітингуючи водою з водометів.

    В якийсь момент силовики кинули бойову гранату. В повітрі пролунало : «Бойова граната! Лягай!» Всі присіли і прикрилися щитами, а Дмитро кинувся в бік, де були поранені. Один, без щита, прийняв на себе майже всю сину гранати і цим врятував інших. Вибуховою хвилею герою відірвало руку і понівечило тіло.

     Потім був ранок 19 лютого. Догорав Будинок профспілок, на Майдан, не зважаючи на закритий метрополітен і перекритий в’їзд до міста, почали сходитися люди і, як мурахи, відновлювати барикади.

     Проте десятки мітингувальників вже не зустріли цей ранок. Відразу після поранення лікарі винесли Дмитра у Будинок профспілок і 20 хвилин боролися за його життя, але хлопець помер від втрати крові.

     При ньому не було документів, тому мати змогла знайти свого сина лише 22 лютого. У морзі її не пустили на впізнання тіла сина, настільки понівеченим було тіло, Дмитра упізнав його тренер.

     Незважаючи на проблеми зі слухом, Дмитро писав музику й вірші, виконував свої пісні, готувався записати перший альбом. Тепер друзі вважають своїм обов’язком випустити альбом, на який він так чекав.

     Через поганий слух він виступав за параолімпійську збірну. У 2013р. на чемпіонаті світу у Софії завоював срібло і бронзу. Незадовго до смерті Дмитро пообіцяв своєму тренерові Карену Балаяну, що обов’язково візьме золота. Його спортивна кар’єра тільки починалася.

 

Сергій Нігоян – студент з Дніпропетровщини, 20 років.

     «Можливо,  я і наївний. Проте вважаю, зло не повинно перемагати», - ці слова належать першому герою Небесної сотні Сергію Нігояну.

     Перший загиблий на вулиці Грушевського! Вранці 22 січня ця новина шокувала всю країну. Точка неповернення була пройдена… На Майдані пролилася кров…

     Сергій загинув під час чергової зачистки вулиці, коли в бік мітингуючих полетіли шумові гранати. Проте очевидці стверджують – в хлопця стріляли згори, ймовірно, снайпер. Дві кули потрапили в шию і голову. Врятувати було не можливо. Серце Сергія Нігояна перестало битися о 6:30 ранку.

     Про те, що їх сина більше немає, батьки дізналися з новин. У 1992р. сім’я переїхала з Еревану, але вберегти сина від кулі вже в мирній Україні батькам не вдалося.

     Любив Тараса Шевченка і українську мову, говорив практично без акценту. Відео, де він декламує поему «Кавказ», облетіло весь Інтернет.

     26 січня Сергія поховали в його рідному селі. «У село, куди складно доїхати, з’їхалися тисячі людей. Щоб тільки покласти квіти, потрібно було вистояти в черзі! Коли труну опускали в могилу, люди заспівали гімн України. Просто мороз по шкірі», - згадував один з майданівців.

     Святослав Вакарчук, лідер групи «Океан Ельзи», після загибелі Сергія Нігояна написав: «Колись вірменин Параджанов зняв фільм, який став символом українців ( «Тіні забутих предків»). Сьогодні вірменин Нігоян віддав життя, яке стало символом України».

 

ВІДЕО. Сергій Нігоян читає Тараса Шевченка.

 

Іван Тарасюк – студент з Волинської області, 21 рік.

     «Я повернуся в суботу», - сказав Іван мамі по телефону за кілька днів до загибелі. До останнього вона думала, що син на навчанні у Луцьку.

     Ще о 9–й  годині ранку 20 лютого вона говорила з ним по телефону. Він  їй сказав, що, як завжди у такий час, на парах у коледжі. О 10-й годині Іван уже загинув.

     Через кілька годин мати впізнала його на фотографіях із закривавленого Майдану. Десятки розстріляних тіл лежали просто на землі у центрі Києва. Медики-волонтери приносили тіла одне за одним і не встигали накривати загиблих. Серед них мати і побачила бездиханне тіло свого сина.

     20 лютого став найкривавішим днем Майдану. Зранку снайпери почали стріляти на ураження. Іван Тарасюк був одним із перших, кого вбили силовики. Спочатку снайпер поцілив у хлопця, який стояв поряд з Іваном. Він спробував відтягти загиблого, тоді снайпер поцілив і у нього. Куля, яка влучила у сонну артерію і вилетіла через груди, не залишила жодного шансу. Чоловік, який був поруч, спробував відтягти уже двох загиблих, тоді вбили і його.

     Іван Тарасюк був єдиною дитиною в сім’ї. Навчався у Луцькому медичному коледжі. До цього відслужив в армії. Вважав, що зі своєю військовою і медичною підготовкою просто не може не допомогти Майдану.

     Хлопець завжди був життєрадісним, усміхненим, мав багато друзів.

     Іван Тарасюк повернувся додому, як і обіцяв матері… у суботу. Повернувся вже героєм Небесної сотні.

Присвячується матерям загиблих героїв

Мамо, матусю, це я — твій синочок!

Я тут, я вернувся, казав, що прийду!..

Та мама не чує, та мама ридає,

Цілує синочка, що ліг у труну...

Коли проводжала також цілувала,

Казала: «Не треба... Подумай... Не йди!..»,

Та тільки лиш погляд останній спіймала,

Останні слова: «Нема там війни».

Війни там не було, та люди вмирали,

Чиїсь також діти, батьки і брати...

За волю країни від панського ладу,

За те, щоб від цього ми вільні були.

Стискається мозок, з грудей рветься серце

Від думки про те, що їх вбили брати.

Адже не по матері ми з вами рідні,

Ми браття по крові й так буде завжди.

Ніхто і ніколи цього вже не змінить,

Що є, то вже маєм, — і це просто жах...

Що ті, хто народ свій мав в бідах підтримать,

Взяв зброю у руки й стріляв, наче враг.

Та хлопче в погонах, не в того стріляєш,

Не на Майдані твої вороги!

Один у нас ворог, його захищаєш,

Сидить й виглядає з-за твоєї спини.

Якщо хтось і має в труні тій лежати,

То тільки не хлопці, що вже полягли,

А той, хто наказ дав по людях стріляти,

Хто міг та не схотів відвернути біди!

Схилилась над сином заплакана мати,

Нема вже дитини, пішов назавжди...

Помер за народ і свободу держави,

Від рук свого брата у мирні часи.

 

Василь Мойсей – студент із Луцька, 21 рік.

     «Коли я вже їхав забирати брата з моргу, мені треба було вибрати фотографію, щоб показати людям, яким був Василь. Вибрав, де він гостює в мами в Італії. Він там так щиро посміхається. Коли вже прийшов у морг забирати тіло, глянув, а там та сама посмішка на обличчі… тільки очі закриті», - не витримує і починає плакати Роман, рідний брат Василя Мойсея. 21-річного юнака з Луцька 20 лютого на Майдані застрелив снайпер.

     Друзі і рідні кажуть, що Василь був веселим і життєрадісним. Він випромінював оптимізм і заряджав позитивом інших.

     Батько Василя, Михайло, спокійно сприйняв чергову поїздку сина до Києва. А от мати, яка живе і працює в Італії, дуже хвилювалася. «11-а  вечора 18 лютого, мати дзвонить і каже: «Не лягай спати, молися», Я не зрозумів, чого молитися, хіба то перший раз поїхав? Поїхав та й приїде. А вона: чогось мені недобре. Після її слів я вже не спав. Уперше заснув десь уже на 4-й день після похорону», - розповідає батько героя Небесної сотні.

     18 лютого, коли стало зрозуміло, що влада обирає силовий сценарій, Василь з другом поспіхом записалися у Волинську січ – це 35-та штурмова резервна сотня Майдану, яка завжди була на передовій.

     Василь загинув на очах у друга. Останні слова: «Я вас люблю. Вибачте». За кілька годин у лікарні він помер.

 

ВІДЕО. Пісня. Т.Роз. Мамо, не плач…

 

Владислав Зубенко – залізничник з Харкова, 22 роки.

     18 лютого Влад готувався до поїздки у Київ. Батько допомагав йому збирати речі. Наступного дня ввечері хлопець зателефонував батькові і сказав,що зарахований до однієї з сотень Самооборони. А вже наступного дня він перестав відповідати на дзвінки, бо опинився в лікарні з важкими пораненнями. У Влада були пошкоджені нирки, печінка, легені, спинний мозок. Лікарі видалили частину печінки і готували хлопця до подальшого лікування в Ізраїлі або Німеччині.

     Влад боровся за життя 8 днів. Поряд були батько і молодший брат.

     Розумний, активний та небайдужий – таким Влада знали всі: друзі, родичі, вчителі, однокласники. Він відмінно навчався, писав вірші, брав участь в олімпіадах і конкурсах. З 10 класу очолював шкільне самоврядування, пізніше брав участь як волонтер у програмах з пропагування здорового образу життя. З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію.

     Яке яскраве майбутнє чекало б на Владислава Зубенка, якби його не обірвала жорстока куля?..

 

Олександр Плеханов – студент, м. Київ, 22 роки.

     «Його вбив Янукович, вистрелив снайпер,вогнепальне поранення, яке несумісне з життям. Бажаю їм, щоб вони щодня ховали своїх дітей, як я ховаю свого хлопчика», - ці слова мати героя Небесної сотні Олександра Плеханова сказала в серцях під час прощання з сином.

     Те, що Сашка вже немає, - не могли повірити і прийняти ні рідні, ні друзі.

     Мріяв. Кохав. Вірив. Він жив. Жив на всі 100, а швидше на 1000%. Студент архітектурного університету захоплювався велосипедним спортом, бальними танцями, майстрував бумеранги, виготовляв скульптури для душі і на замовлення.

     Сміливий, розумний і відкритий. «Хто, якщо не я? – любив повторювати він.

     Завжди знаходив час, щоб підтримати протестувальників на Майдані. Так сталося і у той роковий день – 18 лютого. На Майдан приїхав після обіду, коли закінчилися пари.

     Приїхав у саме пекло. Адже тоді почалася активна зачистка Майдану. Територію активістів фактично взяли в оточення силовики. Протестувальників закидали димовими шашками. У повітрі свистіли кулі. Але Олександр не робкого десятка, не злякався.

     Він був на передовій, на одній з барикад на Інститутській, де і загинув.Не врятував його ні бронежилет, ні велосипедна каска. Снайпер попав  у голову.

     Коли батько приїхав до лікарні забрати тіло сина, плакали всі. Плакали від болі й безсилля.

 

Дивлюсь новини й сльози витираю,

А на екрані — Київ і Майдан.

Кругом вогонь і у людей стріляють,

Вся Україна мучиться від ран.

Маленька внучка, злякана дитина,

З сльозами просить: «Вимкни, не дивись!

Давай, бабусю, станем на коліна,

І ти тихенько Богу помолись».

Показують чийогось друга, брата,

А цей хлопчина був єдиний син.

Сиріток обнімає бідна мати,

У косах перший білий сніг сивин…

Загинули прості і добрі люди:

Афганець, фермер, вчитель і студент.

Сто домовин роз’їхалось повсюди,

На вас їх кров, наш кате-президент.

 

 

Сергій Байдовський – працівник магістрального нафтопроводу з м. Дрогобича Львівської обл., 23 роки.

     «Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе», - цю цитату українського дисидента Левка Лук’яненка герой Небесної сотні Сергій Байдовський розмістив на своїй сторінці в соцсеті ВКонтакті  за 5 днів до своєї загибелі.

     20 лютого біля 8 години ранку Сергій зателефонував рідним і сказав, що у нього все добре. Це була остання розмова. Після цього телефон не відповідав. Його вбив снайпер пострілом у груди.

     Після розгону студентів не міг залишатися осторонь – вважав своїм обов’язком захищати і будувати нову, європейську, Україну.

     Сергій взяв відпустку і з початку грудня постійно їздив на Майдан. У той трагічний день, 20 грудня, хлопець поспішав на допомогу побратимам. Тих, після вибуху гранати, поранених понесли до лікарів. А він – встав і побіг далі…

     Про те, що сина не стало, мама дізналася в Італії. Навіть там вона не відривалася від телевізора, а вранці відчула недобре і почала телефонувати сину, але він був вже мертвий.

 

Пливуть гроби по морю, як човни –
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах замерзає кров,
а потім б’є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів — плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану — в небо. В лицарі — зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…
Героєм слава — вписано у серці.

Мар’яна Савка (22.02.2014)

 

     ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! Саме цими словами Україна проводжала в останню путь своїх синів та дочок. Тих, хто загинув за свою країну, за свій народ. Знову від нас пішли найкращі. Ті, для кого «справедливість», «гідність», «свобода», «Україна» були не просто словами, а сенсом їх життя. Герої Небесної сотні повстали проти насилля, несправедливості та брутального ставлення до своєї країни…

     Давня лемківська пісня «Пливе кача» у виконанні гурту «Пікардійська терція» стала тугою, смутком,  офіційним жалобним Гімном України.

(Під пісню  «Пливе кача» ведучий запалює свічку і передає її учням по колу. Свічку передають з рук в руки )

       Вшануймо їх хвилиною мовчання.

     Коли зі сцени повідомили, що в одного загиблого четверо дітей, у другого — єдина трирічна донечка залишилася круглою сиротою, бо мати померла ще раніше, а третій ще взагалі не встиг пожити — йому було лише 19 років, — багатотисячний Майдан заплакав так по-дитячому пронизливо, так, ніби він теж став цією сиротою, що плаче за втраченими батьками. Навіщо вони йшли вперед? Їм так багато було чого втрачати!

 

ВІДЕО. Пісня. П.Табаков. Небесну сотню, господи, прийми…

 

     Ці люди — справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. У кожному районі, місті та селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям. Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях!

     Держава визнала їх героями: їхніми іменами названо вулиці й площі в різних містах України. Усім загиблим під час Евромайдану посмертно присуджено звання Героя України. Засновано державну нагороду — Орден Героїв Небесної Сотні, якою відзначають мужніх громадян за захист України, за самовіддане служіння народу.

     Юні хлопці, чоловіки та жінки вже ніколи не повернуться додому, не обіймуть близьких, не посміхнуться друзям. Сумно і боляче. Хто б міг подумати, що в 21 столітті, після всього, що пережила наша (і не тільки) держава, все повториться знову. Схоже, людство не квапиться вчитись на своїх помилках…

 

     Для лікарів Майдану клятва Гіпократа – це не пустий звук. Їх не направляли лікарні, медичні інститути та училища, вони самі йшли на передову, щоб врятувати тих, хто з дерев’яними щитами йшов під кулі снайперів. Якби не їх щоденна самовіддана праця, до Небесної сотні потрапило б набагато більше бійців.

     Воїни світла. Україна давно так багато і так самовіддано не молилася, як впродовж останніх місяців. Від самого початку поруч із людьми: на барикадах, біля бочок, на сцені й у храмах, у наметах були вони – священики Майдану.

     Ірена Карпа, письменниця, музикант згадує: «Мене до сліз зворушила бідна бабуся, що вибирала в магазині, найдорожчі шоколадні цукерки, аби принести на Майдан. Ну й ці просто неймовірно проникливі картини, від яких мурахи по шкірі: дівчинка з ДЦП розмотує нитки і кладе в окріп чайні пакетики, пара пенсіонерів зі Львова передає літр олії й кілька хлібин, двоє стареньких інвалідів з Івано-Франківська віддають на Майдан усі свої заощадження, аби відстояли вільну Україну…

     Кажуть, що любов сильніша за смерть. То яка ж вона – любов Майдану? Це мільйони українців, які 1 грудня 2013р. вийшли у центр Києва у знак протесту проти побиття студентів.

     Це наші сльози радості за хлопців, що витримали беркутівський штурм у ніч 11 грудня і залишилися живі…

     Це гіркий плач за тими, хто став у стрій Небесної сотні. Це тисячі свічок і гори квітів на Інститутській і Грушевського.

     Любов – це державний гімн України, який незнайомі люди співають у київському, харківському та нью-йоркському метро, це хор у сотні тисяч голосів на Майдані.

     Це український прапор, який треба було захищати від власних громадян у беркутівській формі, і котрий майорів на площах усіх європейських столиць, на вулицях США та Ізраїлю і на флагштоку біля канадського парламенту.

     Це безстрашність медиків, які під кулями витягали і лікували поранених.

     Це машиніст першого ранкового поїзда метро, який, ризикуючи втратити роботу, оголошує: «Люди! Виходьте на Майдані. Там наших штурмують!», і сотні мирних киян, які їхали на роботу, безстрашно вийшли на станції «Майдан Незалежності», щоб рятувати наших.

     Це пенсіонери-інваліди із Прикарпаття, які віддали на Майдан 10 тисяч гривень, зібрані «на смерть» за багато років. Це волонтери, котрі зібрали 10 тисяч гривень, щоб віддати щедрим стареньким.

     Це сотні українців з усіх куточків нашої землі, котрі пішли у безстрокові відпустки за свій рахунок, що боронити народ від свавілля влади.

     Це люди на візках, які влаштували марш на підтримку євроактивістів. Це чоловік, прикутий до візка, із кайлом у руках, який впевнено збивав тротуарну бруківку.

     Любов – це підтримка усього світу і тепла пропозиція Болгарії влаштувати відпочинок і реабілітацію діткам, чиї батьки загинули під час трагічних подій у Києві.

     Це гаряча бочка з дровами, яку цілу ніч протестувальники пересували від щита до щита, обігріваючи молодих військовослужбовців, котрих командування вигнало на «боротьбу» в легких черевиках і формі.

     Це нічні дзвінки під кулями на передовій батькам і коханим: «Зі мною все добре. Я зараз трохи найнятий, зателефоную пізніше».

     Це Михайлівський Золотоверхий монастир, стіни якого стали захистом для побитих студентів.

     Всеперемагаюча сила любові – наймогутніша зброя України і наш щит водночас. Таку силу нікому не здолати.

     СЛАВА УКРАЇНІ!     ГЕРОЯМ СЛАВА!

 

ВІДЕО. В підтримку України. А.Пугачова. Нас бьют – ми летаем..

     Література:

1. Журнал «Viva». Спеціальний випуск. Обличчя Майдану. 90 пекельних днів, які змінили Україну та українців (21.11.2013 – 21.02.2014).
2. Майдан. (Р)ЕВОЛЮЦІЯ ДУХУ. Мистецько-культурологічний проект / Автор і куратор проекту: Антін Мухарський. – К.: Наш формат, 2015.
3. Небесна сотня / К.Богданович, Х.Бондарева, Ю.Бухтоярова та ін. – Харків: Фоліо, 2014.
4. http: //nebesna. pravda.com.ua.