,,Аморальні теми в українській літературі’’

,,Аморальні теми в українській літературі’’

Чи потрібні у шкільному курсі української літератури  важкі теми, погані приклади,  герої поза законом – і якщо так, то у яких випадках?

Трохи відволічемося і почнемо з простого запитання: яка мета літератури? Відповідей багато, але, мабуть, їх можна звести до одного: вона вчить. Жити, розуміти, вірити – не важливо. Читачі штудіюють книги, що піднімають вічні проблеми, викривають недоліки та аморальних людей, ведуть до світлого майбутнього. І навчають що потрібно бути хорошим: чистити зуби, допомагати мамі, відстоювати власну позицію, любити, прощати. У цьому немає нічого поганого. Але… Чи потрібно замовчувати, не підносити важкі теми? Процитую Еріха Фромма: ,,Реаліст лише той, чиї очі відкриті”.

Загнаний у рамки ілюзорного світу, у якому все добре, читач не тільки не готовий зустрітися з дійсністю, не здатний виробити адекватну модель поведінки. Світ не складається виключно з добрих чарівників.

Отож, закривати очі на теми насилля, порушені в літературі, однозначно не можна. Водночас виникає небезпека спотворення світу. Мить – і читач вже бачить його перевернутим. Тому, учитель, який береться за трактування подібних тем у творах, що вивчаються, повинен усвідомлювати цілі і можливий вплив, розуміти до чого призведуть неправильні приклади та докази.

Соломія Павличко в проекті дослідження про дискурс насильства в українській літературі писала: ,,… враження, ніби існує дві українських літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження ціклом непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не маргінальні, а класичні.”

Отож три твори української класичної літератури зі шкільної програми 9 класу, у яких сцени психічного, фізичного, сексуального та інших видів насилля.

І.П.Котляревський ,,Енеїда’’

І.П.Котляревський – зачинатель нової української літератури, традиційно відлік ведуть від ,,Енеїди’’. Поема позитивна, весела – де ж насильство? Ось, наприклад, історія відносин Енея та Дідони. Він закручує любовну інтрижку зі спраглою до кохання вдовицею. Між ними спалахує пристрасть. Дідона готова віддати Енею усе,

пожертвувати честю. Але боги нагадують герою, що місія не виконана і він покидає Карфаген,вирушає далі, до визначеної мети. Дідона сходить на багаття, бо усвідомлює,

що зрадила пам’ять чоловіка і на неї очікує жорсткий осуд. Але найгірше те, що вона боїться виглядати смішною.

Вкруг неї полум’я палало

Покійниці не видно стало

                                                      Пішов од неї дим і чад! –

                                                     Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила.

  Це історія доведення до самогубства через кохання. Складається враження, що ні головного героя, ні автора це особливо не хвилює. Це типова поведінка тогочасного чоловіка й епічного героя.

            Т.Г.Шевченко ,,Катерина” .

   Головну героїню безсовісно зваблюють. Вона ж приймає  відносини за чисте кохання. Дівчина готова на саможертву. Москалик Івась, так само як і Еней, залишає Катерину. Суспільний осуд обрушився на неї і його рупором стали батьки. Вони виганяють Катерину, докоряючи їй, що краще б тебе не народжували, ніж ти маєш принести у подолі. Традиційно, вивчаючи поему, Катерину засуджують за легковажність і довіру, офіцер – однозначно негативний персонаж. А от учинок батьків залишається поза увагою, адже вони заручники жорстоких норм народної моралі, вони не можуть вчинити інакше.

     Урок  про ,,Катерину” міг би стати нагодою для довірливої розмови між учителем і учнями про зміни морально-етичних норм. Необов’язково було покидати дитину  напризволяще і вкорочувати собі віку. Але не забуваймо, що це Шевченко її вбиває. Відповідно до своїх уявлень про те, яким має бути цей сюжет в літературі, він іншого розвитку подій  не бачить.

     Марко Вовчок ,,Інститутка”.

Ніхто краще не розкаже про знущання жінки над жінкою так, як сама жінка Марія Вілінська перевершила усіх в описах тяжкої кріпацької долі. Кульмінація творчості письменниці – безперечно, повість  ,,Інститутка”. 

  Головна героїня твору – панночка. Вона розуміє, що успадкувавши маєток, треба упорядкувати свій мікросвіт. І вона це робить доступними їй методами. Це власне насильницькі способи. 

Садистична панночка штрикає Устину голками, розбиває її мрії на подружнє життя, лається, б’є. Сама ж панночка доволі нещасний, невротичний персонаж. Просто вона не знає інших способів впливу, бо є продуктом системи. Система була створена чоловіками і Марко Вовчок не соромиться це описувати.