Аудіювання та тест до тесту " Аудіювання з української літератури 7 клас НУШ"

                         Українська література 7 клас НУШ

Сприймання усної інформації на слух/ Аудіювання(тестування , відкриті завдання)

Всеволод Нестайко – Тореадори з Васюківки: Частина 3 РОЗДІЛ XXII. “Давай руку!” Я знову з ним. Що було за іконою (уривки)

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….

Нарешті ми пересміялися, і Павлуша сказав:

— А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пірнути у вікно. Це ж загинути — дев’яносто шансів із ста. І чи варто було? Що вона там за іконою могла ховати? Ну, гроші… Ну, облігації трипроцентні… Та хай вони горять синім полум’ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дідько з ними!

Ух ти! А я ж зовсім забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанів, ще й на ґудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не міг же я його кинути, раз я по нього сюди поліз. А в руці він мені заважав.

Ой-йой! Як там облігації або гроші, то, може, з них уже каша у воді розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши ґудзика і відстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок.

— Та ти що — таки дістав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж він був певен, що я не дістав, і заспокоював мене: “Дідько з ним! Хай горить синім полум’ям!” А воно, бач… Мені було страшенно приємне його здивування. Навіть кров у голову вдарила. Вже тільки заради цього варю було пірнути й зазнати всіх отих прикрощів. Кращої похвали, ніж це Павлушине здивування, для мене не було.

Але скромність не дозволила показати, що мені приємно. І я сказав: “Та!” — і махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого?

— Ану, присвіти ліхтариком, — попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м’якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, і ми побачили скручені трубкою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині:

“…знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло…”

Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою.

То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни... Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали…

І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою саме солдати рятували людей, худобу і майно — все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість з цього радісно залоскотала під серцем.

І я вже ні крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: “Бережи донечок наших…”, а вони, бач: “Не гавкайте, мамо”. І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них…

Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все.

— Ходімо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми підвелися.

І ми полізли.

Я перший.

Він за мною, присвічуючи ліхтариком.

Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулась і швидко швидко захрестилася, примовляючи: “Свят! Свят! Свят!”. Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.

— То я, бабусю, не бійтеся, — проказав я і простягнув їй листи. — Нате ось!

Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла. Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей.

— О господи! О господи! — промовила розпачливо і знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..

І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати…..