Бесіди для батьків морально-естетичного, духовного спрямування

З РАННЬОГО ДИТИНСТВА ВЧИТИ НЕНАВИДІТИ ДУРНЕ!

Найгірші наші вади, як і найкращі достоїнства, зароджуються в найніжнішому віці. А наше виховання в цілому багато в чому залежить від тих людей, які були в цей час поруч: матусь, бабусь, няньок, від того, як вони реагували на наші вчинки. Для матерів нерідко буває забавкою дивитися, як синочок скручує шию курчаті, мучить кішку чи собаку й тішиться цим. А деякі татусі, бачачи, як власний син безпідставно б'є беззахисну дитину, вбачає в цьому добру ознаку спритності його характеру або, спостерігаючи, як той же синок віроломно обдурює свого приятеля, вважає це проявами кмітливості. Насправді, однак, це не що інше, як насіння і корені жорстокості, неприборканості, зрадництва. Саме тут вони пускають свій перший паросток, який згодом дає розкішну паросль і за­кріплюється як звичка. І, зазвичай, ці негативні нахили легковаж­ності, притаманні юності, і незначні провини дуже й дуже небезпечні. Слід наполегливо вчити дітей ненавидіти хиби; необхідно, щоб вони наочно бачили, наскільки ці вади потворні, й уникали їх не тільки у своїх справах, але й у серці своєму; потрібно, щоб у них не виникала навіть думка про можливість скоєння чогось поганого.

Як з'являються добрі і злі почуття, добра і зла воля? Нам важко боротися з поганими почуттями (злістю, жадібністю, заздрістю, агресивністю, невдячністю, грубістю), якщо ми не розуміємо, звід­ки вони в душі дитини. А якщо ми, не знаючи механізму виник­нення поганих почуттів, самі сіємо їх у дитячій душі, подібно до того, як до відкриття антисептиків лікарі не мили руки під час операцій і заражували хворих смертельними хворобами, дивуючись, звідки така напасть? Якби попросили дати яку-небудь найпростішу, найкоротшу і найдієвішу пораду щодо виховання, то найкращою відповіддю були б слова С. Соловейчика: «Робіть з дитиною все, що ви робите, але пам'ятайте, що у неї є незалежні від неї і від вас пот­реби бути і жити, потреби в безпеці і в розвитку — їх дві, дві, дві».

Ми, батьки, теж піклуємося про безпеку дітей і їхній розвиток, але вкладаємо в ці слова не те, що діти. Потреба в розвитку у них часто буває сильнішою за потребу в безпеці, цим діти відрізняють­ся від дорослих. Для нас безпека сина — «одягни пальто!». А для нього — «облиш мене, я одягнусь як хочу». Ми охороняємо здоров'я, він — гідність. Для нас розвиток — «сиди над підручни­ками», а для нього — ігри на подвір'ї. Узагалі мета виховання в тому й полягає, щоб облагороджувати, окультурювати ці дві коренні потреби, щоб в уявлення про особисту безпеку входили мо­ральні принципи, щоб для їх захисту людина готова була на все і щоб розвиток справді був розвитком свідомості, обдарувань, люд­ської культури і, головне, щоб він не зупинявся до кінця життя.

Ми всі турбуємося про ранній розвиток, а потрібно було б дбати про розвиток довготривалий, протягом усього життя. Як би розка­чати, розкрутити в дитинстві цей механізм, щоб його дії вистачило на все життя? І все ж ми повинні пам'ятати, що потреби бути і жи­ти, потреби в безпеці й розвитку дитини непереборні.

Якщо в око потрапляє піщинка, організм піднімається на бо­ротьбу з нею, око запухає — йде війна з піщинкою, в результаті якої людина може залишитися без ока. Через що? Через піщинку? Через захист? Душа, як і організм, не знає меж необхідної оборони, вона відчуває загрозу в ледь помітному підвищенні тону, в грубій інтонації, в необережному дотику. Якщо правда, що дитина чує голос матері ще до свого народження, то значить, її ранить грубий тембр голосу, крик, сперечання, її травмує горе, яке вона чує в го­лосі матері. Вона і народжується ображеною, настороженою, недоб­рою. Тому, мабуть, «діти любові» відрізняються рівним, добрим характером... Варто матері нелагідно доторкнутися до новонаро­дженого, як душа маленького піднімається на захист безпеки і за­роджується пухлина оборони, пухлина злості. Дорослі теж оборо­няються від дитячих злих почуттів — і пішов розкачуватися маят­ник: швидко-швидко проходимо разом із дитиною тунель зла; зле почуття зсередини зустрічається зі злим почуттям ззовні. І навпа­ки: якщо від чого-небудь, від невідомої «піщинки» спалахне зле почуття і не наштовхнеться на зустрічне зло, то не буде і тунелю, зле почуття розчиниться, зникне.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

Прибігаючи з вулиці, дівчинка трьох років, схвильована, збу­джена, кричить мамі: «Ти — собака!». Що на це відповісти? Поби­ти, щоб не сміла так із матір'ю розмовляти? А мама відповідає: «А ти зайчик!» — «А ти, а ти, а ти — білочка!». І все! Зник запал! Немає тунелю, немає злого почуття. Не протиставляти дитячому злу зло дорослих, не створювати тунелю зла, жодним чином не посягати на гідність дитини — ось проста стратегія виховання. Тоді із тих швидкоплинних почуттів, що йдуть нам назустріч, злі, викликані «піщинками» зла, будуть губитися, а добрі закріплюва­тимуться, перетворюватимуться на доброчесні, на достоїнства ха­рактеру, які самі поступово змінять можливі недоліки.

Лише почуття безпеки і потреби в розвитку зустрічають пере­шкоди» у дитини починає розвиватися зла воля. У сильного й ро­зумного вона виражається в агресивності, у слабкого, але розумно­го — у хитрощах, у слабкого й нерозумного — в підступності та підлості. В одних захист виливається в агресію проти людей, в ін­ших — в агресію проти себе, і вони стають лінивими, бездіяльними людьми. Усе їм здається недосяжним, все їм лінь.

Лінь, марність — мати всіх вад (пороків). А їхній батько? Жах, страх. Де страх, там зайва обережність, неприйняття нового, чужого, прихована ворожість, брехливість, трусість, підлість, пі­дозрілість, заздрість, жадібність, підступність, зрада. Розгляньте будь-яку погану рису людини, і вигляне її основа — страх.

Віками метою педагогіки було посіяти і закріпити страх у душі дитини, щоб нею легше було керувати. Разом зі страхом сіяли зло й говорили потім, що воно — від природи. А насправді зло — від наших посягань на дитину. Ми самі сіємо зло, навіть коли діємо з добрих почуттів.

Відомо, що приблизно від 2 до 4—5 років дитина майже без­перечно буває упертою, може сказати будь-яку грубість. Дуже важливо в ці моменти не грубіянити у відповідь. Ці важкі «двічі по два» доводиться терпіти і терпіти, викручуватися і все-таки не спиняти дитину на кожному кроці. Але батьки не знають, що негативізм" — загальне правило, і думають, що якщо дитина в три роки поводиться погано, то так буде завжди. Насправді, стримуючи її, вони роблять дитину злою. Зуміємо витерпіти важкі роки — будемо мати винагороду. Не зуміємо — все життя будемо страждати. Розбійниця в п'єсі Є. Шварца говорить: «Для того, щоб із дітей виросли розбійники, їх треба пестити». Це теоретич­не судження так подобається прибічникам жорстокого виховання, що вони не звертають уваги на практичні результати: адже у Роз­бійниці якраз і виросла хороша, гарна дівчинка, єдина добра іс­тота з усієї ватаги, злочинної зграї! Дітей у певному віці якраз і варто пестити, щоб із них і виросли розбійники, тільки не піддаватися тупій логіці: «як сьогодні, так і завжди». У вихованні вона не діє. Вихователь має справу з дитиною, яка росте, а отже, змінюється.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

У світі дуже багато вимушеного зла, і ми часто сіємо зло через необхідність. Голова судової колегії з карних справ Верховного суду розповідав у газетному інтерв'ю: «Ішов підліток вулицею. Побачив, як група знайомих йому хлопців била лежачого на землі чоловіка. Думаєте, він кинувся на допомогу бідолашному? Навпаки, він теж став бити цього чоловіка, якого бачив уперше в житті». Цей випа­док схвилював багатьох. Ось уже, здавалося б, не можна знайти ні причини, ні розуміння. А воно все-таки є. Уся попередня поведін­ка підлітка, по суті, готувала його до цього зриву. Він не знав, що таке добро.                                                                                                                                                                          

Зауважимо, до речі, що останнім часом міліціонери, прокурори і судді пишуть про виховання добра і добром значно наполегливіше за учителів.                                                                                                                                                                                          

Сьогодні всі жаліються на брак емоційності у дітей і дорослих, адже ніде не зустрічають простої вказівки на те, що почуття люди­ни залежать від двох духовних здібностей: надії і любові. Це не просто поетичний набір, це перше піклування, а можливо, і єдине завдання кожного вихователя.

Уявімо людину, яка ні в що не вірить, ні на що не сподівається і нічого й нікого не любить. Це чіткий образ мертвої або, краще сказати, паралізованої душі. Так буває після великого горя, або при поганому вихованні, коли батьки самі роблять зі своїх дітей паралітиків.

Майже всі Труднощі з дітьми і підлітками пов'язані з тим, що дитина не довіряє дорослим, не вірить їхнім словам, недовірливо ставиться до їхніх цінностей, а то й узагалі ні в що не вірить. Ви­ховувати таких дітей практично неможливо: вони безсердечні й не знають меж безжалості. А «...для серця потрібна віра»,— писав 0. Пушкін.

Як потрібно не любити власну дитину, не відчувати її душі, щоб хоч словом, хоч рухом похитнути слабку ще віру в красу світу і добро! Батьки не можуть приховувати від дитини зло світу, пода­вати зло як добро, але вони повинні бути джерелом добра, добрих поглядів на людей. Адже чим краще прищеплювали людині в. ди­тинстві добро і красу, чим більше оточуючі цінували її правду і працю, тим міцніше буде її моральне здоров'я і тим легше впо­рається вона з підлітковим кризисом. Не даремно говорить народна мудрість: «Вчися доброго, погане на ум не прийде».

ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ ГУМАННИХ ПОЧУТТІВ

Формування гуманних почуттів починається з найперших кон­тактів дитини з дорослими. Під час спільної діяльності й спілку­вання, якщо вони правильно побудовані, з'являється можливість збагачення почуттів одне одного. Велике значення при цьому мають мотиви встановлення й збереження позитивних взаємовідносин. Якщо дорослі лагідно ставляться до дитини, визнають її права, уважні до її потреб і бажань, то така дитина відчує емоційне бла­гополуччя — почуття впевненості, захищеності. Зазвичай, у таких умовах у дитини переважає добрий, життєрадісний настрій. Емо­ційне благополуччя сприяє нормальному розвитку особистості, виробленню в дитини позитивних якостей, доброзичливого став­лення до інших людей.

Якщо в сім'ї носіями добрих почуттів є рідні, то в школі цю роль виконують педагоги. Педагог і є тією людиною, до якої прив'язується Дитина, в чиєму доброму, турботливому ставленні постійно знаходить підтримку. Досвідчені педагоги, як правило, використовують різні прийоми і засоби побудови добрих, довірли­вих взаємовідносин зі своїми вихованцями. Тепле слово вчителя, батька, матері, посмішка, вміння вислухати і порадити, заспокоїти — усе це допомагає не тільки налагодити навчальну або творчу діяльність дітей, але й створити доброзичливу атмосферу в колек­тиві й сім'ї.

Розглянемо таку ситуацію. За вікном зима, мороз, вітер. А в кімнаті тихо, тепло, затишно. По телевізору йде весела передача для школярів. Мама, швидко пообідавши, збирається провідати хвору бабусю. Восьмирічний Андрійко схоплюється з крісла: «І я з тобою!».

— Ні, синку, погода жахлива, ще захворієш. Почитай краще книжку.  .

Маму підтримує батько.

Андрій підкорюється спочатку знехотя. Але через хвилину захоплений мультиком — бабуся забута.

А може, і навіть напевно, слід учинити інакше? Слід узяти сина й разом із ним крокувати по морозних, темних вулицях, щоб про­відати бабусю. Душевна делікатність, чуйність, співчуття чужому болю не народжуються раптово. їх треба дуже обережно розвивати з най­менших років. Але розвивати обов'язково. Ви можете запитати: «А де взяти час для роботи з виховання душі?» Не треба його ніде спеціально брати. Дітей виховують кожну мить нашого життя, кожну хвилину спілкування з ними.

Важливо стимулювати гуманні прояви до оточуючих людей: батьків, родичів, вчителя, медсестри, інших дорослих. Потрібно вчити дітей проявляти добрі почуття (такт, турботу, людяність) і до своїх однолітків, підтримувати навіть найнезначніші прояви друж­ніх почуттів, створювати такі ситуації, в яких би діти вчилися добрих взаємин. Важливо, щоб дорослі самі завжди гуманно ста­вилися до дітей, помічали їхні добрі справи, не залишали поза увагою прояви чуйності, доброти, на добрий вчинок дитини реагу­вали позитивною оцінкою, схваленням, посмішкою, похвалою: «Які хороші в нас діти!», «Як правильно вони роблять, допомагаючи одне одному». Але важливо не Допустити, щоб задоволення, радість від похвали стали сильнішими за задоволення від доброго діяння. Почуття обов'язку, совість, честь, гідність допомагають у скрут­ні хвилини, стоять на сторожі людських учинків. Знати, які з почуттів властиві дітям — значить передбачити їхню поведінку за різних обставин, бути впевненим, що вихованець не схибить, дія­тиме саме так, а не інакше,

На жаль, ми, дорослі, часто забуваємо, що .найпершими «вчи­телями» для наших дітей є наші власні вчинки. Недоброзичливо відповівши сусідові, нагримавши на бабусю, образивши, хай нена­вмисне, найдорожчу людину, ми під владою власних почуттів не помічаємо, що свідками наших діянь стають діти, які, наче губка, вбирають життєві приклади оточуючих. І якщо така поведінка може бути властивою батькові, матері, сусідці, то чому так само не може поводитися і дитина? Як вона зможе ввічливо й ласкаво звер­нутися до бабусі, якщо не спостерігає такого ставлення до старень­кої інших членів родини? Як зможе побачити в мокрому, голодно­му кошеняті беззахисне створіння, яке потребує турботи і любові, якщо цього не бачать її рідні? Отже, в першу чергу, слід починати із себе, із власних почуттів і діянь.

Не забувайте, що саме тільки слово часто буває недієвим. Довгі моралізування не подобаються нікому. Намагайтеся наводити показові приклади з особистого досвіду і життя знайомих. Знаходь­те й читайте разом з дітьми твори про гарні вчинки і добрих, порядних людей. Але не забувайте, що самого читання замало. Слід обговорювати кожну ситуацію, до якої потрапив персонаж, його поведінку в тих або інших обставинах, стосунки з іншими героями книги. А порадівши, як добре дитина розбирається в колізіях тво­ру, які чудово розуміє, що добре, а що погано, намагайтеся доводи­ти правильність її висновків у власному житті. Будьте для неї найголовнішим авторитетом у формуванні чуйності, доброти.

Виховний процес ефективний лише в тому разі, якщо вчитель і батьки збагачують учнів моральними знаннями, виробляють оцін­ні судження тих чи інших моральних якостей, спонукають шко­лярів до громадсько-корисної діяльності не лише словом, а й ділом, власним прикладом.

ВИХОВАННЯ ЧУЙНОСТІ ТА ДОБРОТИ

Існує давня українська легенда.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         Був у матері єдиний син. Одружився він з дівчиною небаченої

краси, привів її у рідний дім. Не злюбила невістка свекрухи і сказала чоловікові: «Нехай не заходить мати в кімнати, посели її в сінях». Поселив син матір у сінях. Боялася мати показатися злій невістці на очі. Як тільки йшла невістка через сіни, мати ховалася під ліжко.

Та й цього невістці було мало. Каже вона чоловікові: «Щоб і духом матері не пахло в домі! Пересели її в сарай». Переселив син матір у сарай. Тільки вночі виходила вона зі свого притулку.

Відпочивала одного разу молода красуня під яблунею й побачи­ла, як мати вийшла із сараю. Розлютилася дружина, прибігла до чоловіка: «Якщо хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з її грудей серце і принеси мені».

Не здригнувся син, заворожила його небачена краса дружини. Каже він матері: «Ходімо, мамо, покупаємося в річці». Ідуть до річки берегом. Спіткнулася мати об камінь. Розсердився син: «Що ти, мамо; Спотикаєшся? Чому під ноги не дивишся? Так ми до ве­чора йтимемо».

Прийшли, роздяглися, покупалися. Син убив матір, вийняв з її грудей серце, поклав на листок, несе. Тріпоче маленьке материнське серце. Спіткнувся син об камінь, упав, ударився коліном. Упало гаряче серце на гостру скелю, закривавилося, стрепенулося і про­шепотіло! «Синочку мій рідний, чи не боляче ти вдарився?». Заридав син, схопив материнське серце, повернувся до річки, уклав серце в розтерзані груди, облив гарячими слізьми. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так палко, віддано й безко­рисливо, як рідна мати.                                                                                                                                                                                                                                            

І такою величезною і невичерпною була любов материнська, таким глибоким і всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, закрилися розтерзані груди, встала мати й пригорнула кучеряву голову сина до грудей. Не міг після цього син повернутися до дружини-красуні, ненависною стала вона йому. Не повернулася додому і мати. Пішли вони вдвох степами і долинами, вийшли на широкий простір і ста­ли двома високими могилами.

Таку легенду створила народна мудрість. І недаремно. Синівська вдячність... Скільки гірких і скорботних хвилин переживають материнське і батьківське серця, почуваючи, що син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про все добре, зроблене для них батьком і матір'ю. І немає більшої радості для людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж радість, джерело якої — любов і вдячність дітей.

Характеризуючи умови успішного виховання дітей, не можна забувати про чуйне ставлення до найстарших членів родини — бабусі, дідуся. Нерідко в сім'ях з легкої руки деяких молодих батьків вкорінюється зневажливе ставлення до думок і порад цих людей. А вони ж пройшли великий життєвий шлях, зробили багато для країни і для нас особисто. Важко уявити, як ранять їх такі грубі репліки: «Що ви розумієте?», «Хто вас запитує?» та ін.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

Нерідко чуєш від батьків: «Ви не знаєте, який у нашої бабусі важкий характер. Вона нам тільки заважає виховувати дітей». У таких випадках, мабуть, треба і до себе бути критичним. Може, й вам тепер не вистачає витримки. Адже був час, коли бабуся була конче потрібною і тоді не заважала. Спробуйте підрахувати, скіль­ки щоденних турбот припадає на долю тих стареньких людей, які «нічого не роблять», а тільки доглядають за домівкою. Деякі бать­ки повністю перекладають на них виховання своїх дітей. Бабусі (особливо в містах) супроводжують школярів до школи, зустрічають після уроків (та ще й несуть портфелі, бо «діти перевтомлені уро­ками»),, годують, контролюють виконання дітьми уроків, готують вечерю. Численним і складним справам немає кінця. Ви ж спокій­но працюєте, бо впевнені, що вдома все гаразд. То, можливо, варто критичніше ставитися до своїх висновків про бабусину працю? У молоді роки ми мало замислюємося над власною старістю, та нам і важко це уявити. В одному можна бути впевненим: якщо змалку дитина відчуватиме, з якою повагою, чуйністю ви ставитеся до своїх батьків, це обов'язково позначиться і на їхньому, ставленні до вас у зрілі роки.

Про необхідність виховання в дітей із малих років почуття доб­роти переконливо писав у своїх творах В. Сухомлинський. У стат­ті «Народження добра» він підкреслював, що дитинство для дити­ни є природною школою сердечності. Це одне з найскладніших і найтонших виховних завдань сім'ї і школи. Ми покликані обла­городити серце маленького громадянина, одухотворити його пори­вання й бажання вищою людською красою — чуйністю, співчут­ливістю. З перших днів свідомого життя Людини треба пам'ятати, що вона стане не тільки творцем матеріальних і духовних ціннос­тей, а й сином-старих батьків, чоловіком, батьком.

Помиляються ті батьки, які думають, що доброта і чуйність— природжені почуття. Ні, це не так. Дитину потрібно вчити робити добро.

Часто ми буваємо свідками незрозумілого факту: в хорошій працьовитій сім'ї, де батьки душі не чують у дітях, годують, одя­гають, пестять, діти іноді виростають байдужими, безсердечними. На перший погляд це здається парадоксальним. Але ніякого пара­доксу тут немає: так буває тому, що дитина знає лише радощі споживання; які не можуть самі собою розвинути почуття доброти, чуйності. Вони виникають тільки тоді, коли ми формуємо мораль­ний досвід, тобто вправляємо дітей у добрих учинках, залучаємо їх до вищої людської радості — радості творення добра для інших людей. Тільки це, воістину безкорисливе, а тому справді людське переживання, є силою, що облагороджує юне серце.

Для нас, педагогів, велика радість бачити, як у дітей розви­вається усвідомлення того, що втомлені мати і батько потребують відпочинку* А тиша, спокій, чистота і краса в домі — це те, що дає потрібний відпочинок і радість. Діти не тільки розумом, а й серцем відчувають, що їхні погана поведінка, неміцні знання завдають болю матері й батькові. «Мені треба вчитися добре,— каже Галинка,— бо у матері хворе серце». Дитині хочеться, щоб мати була «покійною. Вона знає, що своєю працею допоможе збе­регти серце матері. Прагнення маленьких дітей добре вчитися нерідко зумовлене бажанням порадувати матір і батька, що мож­ливе лише за умови, що дитина вже зазнала радощів творення добра для батьків.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

«На жаль, часто дорослі дуже довго вважають своїх дітей без­захисними крихітками, не здатними про когось потурбуватись»,— пише О. Савченко і наводить такий приклад: «Ідуть вулицею бабу­ся з онучкою. Раптом дощ. Бабуся знімає з себе кофту, хустинку, вкриваючи Оленку-третьокласницю. А вона все це сприймає як належне. Забігли в під'їзд. Онука сухенька, а в бабусі поприлипа­ло до ніг мокре плаття.

— Ой, бабусю, яка ти смішна! — вигукує дівчинка. От і вся реакцію на бабусину турботу».

У В. Осєєвої є на цю тему оповідання «Три сини». ...Дві жінки брали воду з колодязя. Підійшла до них третя. А дідусь на камінь відпочити сів. Ось і каже одна жінка другій: син сильний та спритний, ніхто його не переборе.

- А мій співає як соловейко. Ні в кого такого голосу нема,— каже друга.                                                                                                                                                                                                                                 .              А третя мовчить.

- Що ж ти про свого сина не кажеш? — питають її сусідки.

- Що ж казати? — відповідає жінка.— Нічого в ньому особли­вого немає.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Ось набрали жінки повні відра води і пішли. А дідусь за ними.. Йдуть жінки, зупиняються. Болять руки, ломить спину, виплескується вода.

Раптом назустріч три хлопчики вибігають» Один через голову перекидається, колесом ходить — милуються ним жінки. Другий пісню співає, соловейком заливається — заслухались ним жінки. А третій підбіг до матері, взяв у неї важкі відра і потяг їх.

Запитують жінки в дідуся:

- Ну що, які в нас сини?

- А де вони? — відповідає дідусь — Я тільки одного сина бачу».                                                                                                                                                     

Хочеться зауважити, що коли ми оцінюємо вчинки дорослих, то обов'язково хочемо зрозуміти: навіщо, чому, чим керувалася людина? Так само, сприймаючи навіть добрі вчинки своїх дітей, варто час від часу спробувати проаналізувати їхні мотиви, тому що іноді можна помилитися, оцінюючи дію тільки за зовнішніми про­явами.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

Одна дівчинка щоденно купувала молоко і хліб для старенької бабусі, що жила поруч. Батьки тішилися і хвалили дитину, а дів­чинка із задоволенням усе це сприймала. А через деякий час Іринка купила собі нову іграшку.

- Звідки вона в тебе? — запитали батьки.

- А мені бабуся щодня платила за те, що я їй купувала про­дукти,— спокійно і задоволено відповіла донька.   '

- А тобі не соромно? — розгублено запитала мати.

- А чому мені має бути соромно, хіба я даремно трудилась?

Яка ж ціна такої доброти?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             Особливу увагу доцільно звертати на розвиток у дітей любові до природи. Робота на присадибній ділянці в саду, прогулянки на природу, вирощування кімнатних рослин, догляд за тваринами стимулюють становлення почуття любові до всього, що потребує людської допомоги, захисту. Людина, у якої не сформовані добрі почуття до природи, не буває, як правило, доброю людиною.

Пам'ятайте, шановні батьки, що виховання чуйності й доброти здійснюється, перш за все, в батьківському домі. Тепла, дружня атмосфера в сім'ї, уважне й турботливе ставлення ЇЇ членів один до одного і до людей взагалі, цілеспрямованість впливу батьків спри­яють формуванню людини, яка готова робити добрі справи і ціну­вати добро, зроблене для неї. І які б моральні якості ви не хотіли виховати у дітей, усі вони мають у своїй основі прекрасну людську властивість співпереживати іншій людині не тільки у хвилини радості, а й у хвилини смутку, болю, самотності... Саме в цьому джерела доброти.

РОДИННІ ФАКТОРИ У ФОРМУВАННІ ДУХОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ

Родинне коло— відмінний стимулятор прекрасних людських рис і якостей. Доброзичливий емоційно-моральний клімат, який ґрунтується, в першу чергу, на гуманних учинках,— це запорука злагоди, чутливості, вміння співпереживати, правильно реагувати як на сімейні події, так і на різноманітні ситуації, що виникають поза домівкою. Проте для того, щоб родина відігравала роль духов­ного оберегу для всіх членів, дбала про їхній фізичний гарт та матеріальний добробут, потрібно, щоб держава стабільно розвива­лася, не зазнавала катастроф і потрясінь, які руйнівно впливають на багатовікові родинні традиції, нищать життєві уклади багатьох сімей.

Український народ на своєму історичному шляху звідав чимало злигоднів і небезпек. І кожного разу від духовної деградації як нації його рятувала українська родинна педагогіка, бо виховання українця, який любить свій народ і з пошаною ставиться до інших народів, без української національної педагогіки немислиме» Тому наш народ як зіницю ока беріг і плекав власну педагогіку, без якої неможливе виховання високої національної свідомості й люд­ської гідності.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Виховний вплив родини на формування й етнізацію особистості, на щоденне наше буття неоціненний ; у дитині від дня її народження закладається батькове й материне, а також інших членів сім'ї бачення сприймання та розуміння картин світу. Їй прищеплюють норми поводження під час великих і малих свят, обрядів, ритуалів — як загальнонародних, так, і суто родинних. Саме в родині розвиваються вміння організації ведення домаш­нього господарства, споживання і побуту, відбувається забезпечен­ня і передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей та життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя.                                        

Отже, родина є тим живодайним джерелом, яке сповнює енер­гією людське буття, формує в усі часи обличчя нації. І одним із найголовніших, найвагоміших її завдань на сучасному етапі повин­на стати потреба плекати розкуту нічим не збіднену молодь, не знайому з відчуттям власної неповноцінності. Це завдання надс­кладне. За умови успішного його розв'язання нацією суспільство зробить якісний ривок уперед порівняно з цивілізаціями високо              розвинених країн Заходу. Потрібні тільки певні зрушення в люд­ській психології, а саме: чітке усвідомлення того, що інша люди­на — то цілий багатоликий неповторний світ, і ним. не можна нехтувати, його не можна недооцінювати, а необхідно створювати якомога кращі умови для повного розвитку його потенційних мож­ливостей.

Однак повернімося до передумов цього складного завдання. Коли людина відчуває себе розкутою, відвертою, здатною без зайвих внутрішніх застережень виявити почуття любові, радості» вірності,— словом, виявляє готовність обняти весь світ? Відповідь проста. Це буває тоді, коли людина щаслива. Більше того, якщо це почуття для неї не мінлива випадковість, а постійний стан душі.                                                                                                                                                                                                     

А як же тоді підвести її до такого стану? Адже життя двокільне, у ньому солодкі межі щоразу переплітаються з гіркими. Як же навчити людину попри все бути оптимістом, вірити у своє призна­чення — робити іншим людям добро? Потрібно відродити добре відомий атрибут нашої родинної етнопедагогіки, який базувався на засадах взаємоповаги всіх членів сім'ї (а сім'ї колись були багаточисленними), і забезпечувався високим рівнем уміння спілкування одне з одним.

А як нині чинимо ми, батьки? Чи замислюємося над тим, який у наших родинах мікроклімат? Чи ставимо собі за мету обговорю­вати з усіма членами сім'ї перипетії щойно прожитого дня? Чи вміємо вислухати до кінця сина і доньку, які завжди чекають від нас розумного, доброго слова? Насамкінець, чи заслуговуємо бути тим центром, який розрадить, підкаже, розвеселить і найголовні­ше — дасть надію на прийдешній день? Дослідження соціологів, якби такі проблеми вивчалися в нашій країні, свідчили б явно не на нашу користь. А замінити батьків у вихованні дитини неможли­во: ви - головні проектувальники, конструктори і будівничі її особистості. Оскільки потреба в спілкуванні й уміння спілкуватися є дуже важливим моментом у розкріпаченні людських душ, тож давайте таки придивимося до них із позицій нашого сьогодення.

Уранці часу на»спілкування, як правило, не вистачає. В оселях, як правило, домінує нервово-наказовий тон: «не забудь узяти», «швидше, швидше», «час уже виходити» й т. ін. А вечорами пос­пішаємо додому, щоб знову поринути  у вир клопотів. Добре, якщо знайдеться для сина чи доньки (не на годування або повчання, а на цікаву гру, розповідь, книжку) з півгодинки. Ми повсякчас забу­ваємо, ще наше ласкаве слово — найвищий стимул для дитини. Похвала за старанність, захоплення спритністю і вправністю заохо­тить її до нових успіхів. Від цього вона матиме велику втіху і щед­ро розділить із дорослими всі свої позитивні емоції.                                                                                                                                                                                                                           

А коли ви побачите, що дитина зробила щось не так, то не підвищуйте на неї голос, не виявляйте надміру своє невдоволення, а спробуйте спокійно розібратися в ситуації. Якщо зможете, то і посумуйте з цього приводу разом із «винуватцем» пригоди, бо різкість у ваших діях тільки ускладнить взаємостосунки між до­рослими членами сім'ї і дітьми, сприятиме замкненості й недовірі в останніх.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

А чого варті спільні походи всією родиною в парк, поле, ліс, на озеро! Скільки тоді з'являється світлих вражень, скільки ніжного тепла розливається в усіх душах від чарівної краси довкілля і від вільного спілкування між усіма членами родини.

Таким чином, малюк розвивається, набуває самостійності, жит­тєвого досвіду завдяки спілкуванню, активній взаємодії з доросли­ми. Постійне спілкування з близькими людьми сприяє пізнанню людських взаємин. Коли до дитини лагідно ставляться, визнають її права, вона відчуває комфорт, впевненість, у неї виробляються позитивні якості, доброзичливе ставлення до інших людей. І така дитина, зігріта родинним теплом, не почуватиметься чимось обді­леною у зрілі роки, не заздритиме іншим, а сміливо долатиме труднощі, щораз усміхаючись новим пригодами

Бережімо, розвиваймо, примножуймо в робі і своїх дітях ті людські риси і якості, від яких на землі стає затишніше, миліше, красивіше. Прислухаймося, шановні батьки, до незаперечної на­родної мудрості, закладено в українську етнопедагогіку.