"Будуйте храм в своїй душі!" Виховна година

Хід заходу

Учитель: Як швидко біжить час. Ви – випускники. Кожен з вас вже задумується про своє майбутнє: складає плани, розмірковує як жити далі, яким пріоритетам надати перевагу. Кожен з вас про щось мріє і всіляко намагатиметься втілити задумане у своє життя. Кожен хоче жити добре, красиво. Безперечно, матеріальна сторона життя, у сучасному світі – не мало важить, але зараз чомусь склалася така тенденція, що багатство, добробут, статки переважили, і ми забули, що людині дано ще і духовний світ.

Що ж треба робити, щоб зберегти у людині – Людину?

Як навчитися слухати своє серце, розум?

Як жити так, аби зберегти чистою свою душу, і вторуючи собі шлях у майбутнє не понівечити душу когось іншого?

Як  навчитися бачити поряд з собою ще інших людей і коли треба подати їм руку допомоги?

 Думаю, що наша сьогоднішня зустріч допоможе нам , як кажуть, розставити всі крапки над і.

Тема:« Будуйте храм в своїй душі»

Мета: продовжувати знайомити  із людськими чеснотами; довести до свідомості дітей, що добро й милосердя чиняться безкорисливо; розвивати  почуття доброти, чуйності, милосердя; викликати  бажання творити добро, бути милосердними й уникати злих вчинків; виховувати любов і повагу, щирість і працьовитість.

Форма роботи -  це засідання круглого стола.

Цю зустріч ми проведемо разом із ігуменом Манявського монастиря о. Паїсієм, весь час на уроці звучатимуть поетичні рядки наших українських знаних і не дуже поетів, вислови класиків світової літератури.

Випереджувальне завдання: підготувати поезії.

Отже, розпочнемо…

Епіграф:

А ти будуй свій Храм душі і світла,
Вимощуй шлях до правди і добра.
Допоки тут – хай в серці твому квітне
Любов ясна, що стане ліком світу,
Виточуй рай!
 

Вдумайтеся в ці рядки і спробуйте пояснити,  як ви розумієте цей вислів?

Що означають ці слова?

Правильно!   Молодці!

 

Перед кожним з вас лежить зображення людини у чорному і білому. Як ви думаєте, чому?

Напишіть ці якості людської особистості.

I Добро. Любов. Милосердя. Щедрість. Людяність. Скромність. Щирість.

 

II Злість. Жорстокість. Немилосердність. Бездушність. Байдужість. Самозакоханість. Грубість Хитрість.

 

Отже, в людині і справді живуть і темні сили, і світлі. І ведуть вони одвічну боротьбу між собою.

 

 Моя душа - відкрита рана,

Болить, пече, вогнем струмує,

Коли зустрінуся з обманом,

Коли гріх з фальшу торжествує.

Не можу бути вже байдужа

До бід, до болю, кривди й сліз,

Бо в серці є та іскра Божа,

Що розтина його, як ніж.

А зло круг нас - не Божа кара,

Бо Бог - любов, що є і буде.

Зло - це гріха страшна примара.

І чинимо його ми, люди.

 

Добро i Зло — основний предмет осмислення філософів, мудреців, письменників, учених ycix епох i народів. Загальнолюдська мораль витворила ідеал людини, по-справжньому сильної i прекрасної. І  в цьому ідеальному образі немає місця жорстокості, чим сильніша людина фізично i духовно, тим більше у неї милосердя, благородства, щедрості та добра.
Деякі молоді люди ототожнюють силу iз cyворістю, жорстокістю, грубістю. Вони соромляться  добрих вчинків,  намагаються демонструвати фізичну силу (особливо над слабшими), засмічують свою мову вульгарними словами з лексикону злoчинцiв, бандитів. 

На жаль, цьому сприяють деякі телевізізійні передачі, відеофільми, в яких демонструються насильство над людиною, вбивства, інші злочини. Мова персонажів цих фільмів убога i брутальна, свою "правоту" в них доводять здебільшого кулаками, ногами або зброєю. Ti, хто захоплюється такими фільмами, caмi духовно біднють й уподібнюються до побаченого. Не випадково почастішали випадки проявів жорстокості  серед підлітків i молоді.
Я хочу, щоб ви розуміли: мужність i нахабство — piзні peчi. Мужність проявляється не там, де нахабство процвітає, а там, де йому протистоять. Жорстокість — це не прояв сили, а лють від безсилля.
Усе в житті починається з малого. I зло також. Зло, оселившись у юних душах, поступово розростається, пускає коріння, повністю полонить, витісняє все людське. Коли я читаю у пpeci або спостерігаю, як діти чи підлітки, юнаки, іноді й дівчата б'ються між собою i яку проявляють при цьому жорстокість - мeнi стає страшно. I страшно не лише за жертву їхньої розправи, а й за них.

Звідки у них таке зло? Від чого так зачерствіли й озвіріли їxнi юні серця? Що буде з ними далі? Адже в них уже проявляється не лише бажання перемогти суперника, a i завдати болю, покалічити. Люди такі   вже опинилися у тенетах зла.

о. Паїсій

Але інколи отой чортик, який сидить у нашій душі і поїдає наше сумління, веде нас хибною дорогою.
Наведемо приклад.

Ви  йдете в школу. По дорозі ви побачили, як, посковзнувшись, упала дівчина, вдарилась, забруднила свій одяг. Ваша реакція, дії, слова? Уявимо один iз варіантів. Дійшовши до дівчини, кидаєте глузливо: "Щасливого приземлення! Он що значить бути роззявою..." I, сміючись, проходите далі.

Здається, дрібничка. Що такого сталося? Упала — встане й піде далі.

 А от ваш смix — це не дрібничка. Це смix недоброзичливий, це насмішка над людиною, яка потрапила в незручне становище. На думку В. Сухомлинського, той, хто сміється над помилкою, невдачею товариша, може стати жорстокою людиною.

 

 Повернемось до уявної гepoїні "дорожньої пригоди". Ви, сміючись, пішли i не бачите, як у дівчини з'явилися сльози. Не від болю в коліні, а від образи. Від вашої бездушності. А могло бути по-іншому.

Підкажіть, як повинні були вчинити хлопці, щоб замість сліз, її обличчя осяяла усмішка, i не ви, а сама вона пожартувала над своєю пригодою: "От роззява!"? (Міркування учнів.)

 

Більше всього бійтеся, щоб у вашому cepцi не вселилося зло. Завжди відчувайте серцем поряд з собою людину.

Чи  бували випадки у вашому житті, коли ви самі собі допомагали піднятись, встати з колін? (Одиниця на уроці, вчитель насварив, друзі покепкували, неправильно підказавши)

Що підготували нам наші літератори?

Поетична хвилинка

Чого ми всі такі жорстокі?

Ще й злішаємо з кожним днем.

І, загубивши власний спокій,

Спокою іншим не даєм.

Чого забули милосердя

І заповідь святих небес?

Ой, перед віщим оком смерті

Чим зможеш виправдать себе?

Душа з начинкою лихою

Втрачає людяне тепло,

Ніяк не стане добротою

Зло, перемножене на зло.

Хіба ми будемо багатші,

Коли розпусним люті дим?

Хай краще серце - вже заплаче,

Ніж в грудях стане кам'яним.

Іду навстріч - тож посміхніться,

І я всміхнуся, мов дитя.

Ні, ще не висохла криниця,

Людська криниця співчуття.

У істини слова не пишні,

Щоб кожен зміг до них дійти,

Бо ж нас усіх створив Всевишній

З живої плоті доброти.     

 

 Не говори про доброту,

Коли ти нею сам не сяєш,

Коли у радощах витаєш,

Забувши про чужу біду.

Бо доброта - не тільки те,

Що обіймає тепле слово,

В цім почутті така основа,

Яка з глибин душі росте.

Коли її не маєш ти,

То раниш людяне в людині.

Немає вищої святині,

 Ніж чисте сяйво доброти.

 

Вчитель: Дякую. Вірші справді чудові. Ви молодці, що зупинили свій погляд на справді філософських творах. Адже це той бік нашої літератури, який спонукає до роздумів, осмислення чи навіть переоцінки певних життєвих пріоритетів.

 

Так! Людина – сильна особистість, і , здається, що здатна все перебороти, зрозуміти.

Але інколи нам на допомогу приходять ті сили, про які ми навіть не здогадуємось.

Давайте продовжимо. Я хочу розповісти вам про велику силу любові..

 Допомога  ближньому повинна спи­ратись на виконання заповідей Божих про мило­сердя і повинна обов'язково супроводжуватися любов'ю.

Згадується один випадок, описаний О. Гончарем у щоденнику.

Був 1985 piк. Лилась людська кров на землі Афганістану. Багато юнаків - українців було заслано туди, на цю непопулярну в народі війну. Чимало повернулись звідти у цинкових трунах, багато покалічених, фізично i морально  «А один... вернувся у Карпати — молодий, а білий, як сніг.»

Такої  був yдачі, що любив захищати всяких звірят i, стоячи на посту серед дикого чужого каміння, навіть кобру підгодовував молоком, i вона звикла до нього. Поп’є— i в нору. Але одного дня раптом кинулась на нього, обвила кругом, руки йому притисла до тіла i дивиться в очi... I так довго тримала, завмерлого від жаху.  А  через якийсь час відпустила й шурхнула в нору.

Він  помітив, що зміни йому нема, хоча давно мусила б бути, якби вона ужалила його. Вирішив спуститися до табору.  Повернувшись, він побачив, що лежать його товариші, вирізані поголовно. 3 ycix  -  він лишився один. I коли це збагнув - на місці посивів. I ще зрозумів, що кобра життя йому врятувала; то вона, обплутавши його, навмисне затримала, не пустила вниз, де саме чинили розправу бандити..."

Як би ви назвали його порятунок? Доля? Перст Божий? Випадок? Є у Святому Письмі  є слова, що без волі Божої i волосинка з голови нашої не впаде.

 

Що ж на вашу думку врятувало юнака?

 Юнака-гуцула врятувала його любов до всього живого, його людяність у всьому до чого б не доторкався. Саме таку людину, гуманну у ставленні до людей, природи, виношували у своїх мрїях світочі розуму, серед яких наші співвітчизники: Т. Шевченко, Леся Українка, О. Довженко, О. Гончар i багато-багато інших. Позбавленими сонця i навіть мертвими вважав тих, хто позбавлений любові, великий український філософ Сковорода.

 

о. Паїсій. «Бог є любов»

Вчитель: Воля Божа в тому, що людина  наділена розумом i волею. I від того, як чинить вона, чим керується - залежить і  її доля.

 

Поетична хвилинка:

Він вчив любові і добра,

Любити ближнього, як брата.

Йому віддячили сповна:

Дубовий хрест - страшна відплата.

Він вчив ненавидіти зло,

Але боротись з ним любов'ю.

Людські гріхи на всі часи

Христос омив власною кров'ю.

І вдарив грім просто з небес,

Щоб ясним світлом все залити.

Во ім'я Бога він воскрес,

 Щоб наші душі просвітити. .

 

О, Господи,

Правда Твоя, мов бальзам,

Вгамовує спрагу сердечну.

Ти віру вселяєш, а там –

Ще й добрі діла, безперечно.

Бог є чиста любов,

Світ з любові створив,

До найглибших основ –

Все любов'ю сповнив.

Бог є вічне життя –

Безконечних віків.

Сяйво, радість, краса

Незліченних світів.

Бог вселенну держить

Триєдиним єством,

Світ увесь веселить

Духом ласки, добром!

Бог - найліпший отець,

Наш спаситель і цар,

Добрий пастир овець,

Людських душ володар.

 

«Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь із молотком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні...», - так писав письменник-гуманіст Антон Чехов.

 

Послухайте оповідання.

          Якось упав з небес янгол. Його знайшов біля каплиці бідний чоловік, який був знаним шевцем. Він  віддав йому останню одежину і привів додому жити. Спочатку дружина ледь не вигнала обох, але потім глянула в обличчя незнайомцеві і — полюбила його, а той уперше посміхнувся до неї.

           Мандрівник став жити разом із подружжям, допомагаючи по – господарству  у чоботарській справі. Слава про нього пішла по всіх усюдах, до нього із замовленнями почали звертатися з віддалених місць не тільки бідні, а й багаті люди.

 

        Одного разу пан замовив пошити собі чоботи з дорогої шкіри, а той подивився на нього якось дивно,  і вдруге посміхнувшись, і сказав: «Будуть готові, коли треба». І пошив не чоботи, а босовики, у яких виряджають померлих. Незабаром  пані послала слугу сказати, що пан помер.

 

          І втретє посміхнувся незнайомець  до жінки, яка прийшла замовляти взуття для двох нерідних дітей, яких вона пожаліла і взяла до себе після смерті їхньої рідної матері.

          Лише тоді і розкрив свою таємницю: він — янгол, якого Бог покарав за те, що він відмовився забрати  невинну душу .

 Що ,  на вашу думку, символізували три посмішки янгола?

  Три посмішки янгола символізують три істини, які він пізнав:

боротьба добра і зла (перша посмішка);

боротьба світла пізнання і темряви незнання (друга посмішка),

боротьба життя і смерті (третя посмішка).

 

Про які  три речі, які властиві людям, повинен був дізнатися янгол?

що є в людях (доброта),

чого їм не дано (знати своє майбутнє) і

що живить людей (любов).

           Отже, в людях є любов, що освітлює усе навколо. Однак людям не дано знати, що їм потрібно для тіла, бо є інші, духовні закони, які скеровують усе на Землі.

 Виступ о. Паісія.

 

Думки учнів про… творчі роботи.

       Милосердя й доброта - два кри­ла, на яких тримається людство. Добре, що розуміємо, коли треба подати руку допомоги іншому. Прикро, що подаємо її лише тоді, коли заставить час.

Кліп про повінь 2008

Як же могло так статися, що милосердя втратило свою цінність сьогодні, а його зміст звівся в основному до милостині.

         Невже для того, щоб виіскрити доброту з на­ших сердець, потрібні землетрус чи чорнобильсь­ка катастрофа? Хіба без них не можна бути мило­сердним? Невже  в звичайному плині днів немає лю­дей, які  не бояться прийти на  допомогу?

Задумаймося над тим, як ми живемо, допоки тут…

   І запам’ятаймо, що доброта, милосердя - багатоликі. І потреба в них є повсякчас,  а не лише тоді, коли біда. А й навіть тоді, коли не­має біди. Навіть там, де гори спокійні й твердь земна не хитається під ногами. Якщо будемо багато добра робити іншим, то Господь нам дарує багато талантів.

       А для цього нам треба працювати над собою, щоб ми добровільно, з радістю віддавали все необхідне тим, хто цього потребує. Найкращі плоди прино­сять   справи   сердечного   милосердя.   Хто  мало жертвує, той мало й отримає духовно. Недарма говорять: «Що посієш, те й пожнеш». У земному житті ми сіємо справи милосердя в близьких своїх, а плоди справ своїх пожинаємо в житті вічнім. А з худого, неповного зерна.., який врожай?

 

Не нарікай на глухість душ людських

І не гостри в злобі на них зубів...

А ти, що людям доброго зробив.

Що вимагаєш, доброти від них?

Чого мовчи, подумай і збагни.

Але уже з низької висоти,

І зваж, і переваж, а хто є ти?

І, зваживши, нікого не вини.

А сам в своє більмо душі заглянь,

Чи там хоч раз добром світила рать.

І променем зорилася святим?

І ти збагнеш, що до твоїх страждань

 Не відгукнеться власна глухомань.

о. Паїсій

     Отож, діти, хочу вам сказати, що хай кожен з вас  шукає світло у своїй душі, а вона нехай озивається до вас не пусткою, а дивним передзвоном любові, добра, тепла і чуйності. Кожна людина живе лише один раз, і хочеться залишити добрий слід на згадку. І щоб не сталося у кожного з вас у житті, завжди пам'ятайте, що ви живете на планеті Земля і но­сите ім'я «Людина».

          Ніколи не звинувачуйте когось у тому, що вас погано виховали. Ви самі повинні з максималь­ною силою застосовувати самоаналіз, самовихо­вання, самоконтроль і самоосвіту. Цей шлях важ­кий і тернистий, але ви молоді і зможете все по­долати. 

        І ось тоді у вашому серці навіки поселять­ся найсвятіші людські почуття, а їх не купиш на базарі, в магазині, їх ні в кого не позичиш. Вони зявляться тоді, коли прийде усвідомлення вашої великої місії на цій планеті, коли співатиме серце від радості, коли посмішка, осяватиме ваше обличчя – тоді ви збудуєте у своїй душі отой величний храм, про який сьогодні йшла мова. 

       Сподіваюсь, що школа, вчителі, батьки заклали міцний фундамент того величного храму , а його будівлю ви зведете вже самі. І настільки міцним він виявиться, чи вистоїть від життєвих негараздів – покаже час.

          Найбільша моя мрія — бачити вас добротворцями, миротворцями, людьми без фальші i зла. Упевнена, такими хочете бути i ви. Пам’ятайте, що не  завжди  можна зважити  кожен свій вчинок.   Можна  скоїти зло або бути причетним до нього i ненавмисно. Потім, як кажуть у народі, є каяття, та немає вороття.

 "Будуйте храм в своїй душі! Молітесь Богові одному, моліться правді на землі,а більше на землі нікому не поклоняйтесь (Т. Шевченко).

            Тож хай у вашому cepці живе Любов, хай компасом буде чиста совість, нехай незміно буде з вами Найвищий суддя i посланий ним Ангел-хоронитель, який зacтepiгaтиме від зла, жорстокості, моральної деградації.
 

...Здіймаються  мрії  пречисті Під  куполом  Правди  до  хмар. У  храмі  на чільному  місці Я  совість  кладу  на  Вівтар. I

ВИТОЧУЙ РАЙ!*********
Я вже іду,
Здіймаючи угору
Незримі крила, прагнучі увись,
Підношу погляд в небо неозоре,
Де янгол білий крилами огорне
    Мене колись…

А ти будуй
Свій Храм душі і світла,
Вимощуй шлях до правди і добра.
Допоки тут – хай в серці твому квітне
Любов ясна, що стане ліком світу,
Виточуй рай!

Жени біду,
Залиш усі тривоги,
Хай тінь образ розчинить сяйво зір.
Бурхливий плин чекає за порогом,
Ти ж не впускай у душу лиш одного –
Гірких зневір.

 

Я побудую храм, щоб тільки чисті роси

Могли зійти на золочений дах,

Щоб дзвін ранковий, мідний, стоголосий

Пронісся хвилями по зрощених житах.

 

Я побудую храм, у тих місцях де небо

Незриму заштриховує межу.

І квіти, і трава до сонця тягнуть стебла

Ворота в вічність вперто стережуть.

 

Я побудую храм, у душах, що без віри,

Не мають спокою у просторі світів.

І Ангел-охоронець – маленький стяг довіри

У кожне серце донести зумів

 

Храм душі

У  кожного маленький  храм  в  душі  - мов  скеля,  неприступний. Потрапити  до  нього  не  спішіть  - він  не  для  буднів. Він  не  для  всіх, бо  навіть  і  господар нечасто  двері  храму  відкрива, нечасто  в  нього  входить. Та  дарма! Важливо,  що  він  є, важливо,  що  він  буде, ключем  цілющим  б'є   із  кожним  пільсом  в  груди. Та  недоступний  людям, пліткам  та  осуду  -  лиш  совісті  одній. Скарбів  там  розсипи  - на  самім  дні. Корали  ті  -  на  глибині, а  сповідь  найчистіша  - без  брехні. Бо  що  слова?  - Пустопорожній  звук! Там  муки  совісті страшніш  пекельних  мук  - в  отім  чистилищі,що  в  кожного  в  душі... Пускати  в  храм нікого  не  спішіть. Він  тільки  ваш... Коли  б  не  було  й  де  - колись  із  вами  в  вічність  перейде  - без  бруду,  без  огидної  брехні. Хто  в  нього  проситься, скажіть  їм  твердо  "ні!"  - і  не  впустіть! Не  дайте  осквернить ні  помислом,  ні  словом хоч  на  мить. Бо  згине  святість, і  чиясь  душа, і  храм,  який  її  не  полиша

У сяйві зір
Втопім свою журбу,
В нас вибір є – до світла, правди, волі.
Прийшла пора у руки брати долю,
Лише не будь
Рабом, ні тим, хто дух людський неволить,
У себе вір!

Зрікаймось пут,
Які скували душу,
Любім цей світ – найбільша це потреба!
Сліпих душею Татко наш із Неба
Вже не відпустить -
Пробачить всім, прийме усіх до себе…

Та док' ми тут –

Несімо світло-суть!