Cценарій виховного заходу на тему “Бібліотека – добрий чарівник.( до В

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                    Cценарій

                    виховного заходу на тему “Бібліотека – добрий чарівник.

                                     ( до Всеукраїнського дня бібліотек)”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                    

 

              Підготувала

Ярема Марія Романівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                     2018

 

 

Мета виховного заходу:  розвивати інтерес учнів до бібліотеки, шанобливе ставлення до книги та повагу до бібліотекаря.

Форма проведення: свято до дня бібліотеки  з прем’єрою книжки.

Метод проведення:

Засоби проведення: стенд з найновішими надходженнями у бібліотеку, книжка
”100 великих українців”, картки з витягами із біографій, вірші.

Використані джерела: ”100 великих українців”, Т.Г. Вареник “Бібліотека – добрий чарівник.( до Всеукраїнського дня бібліотек)”// Шкільна бібліотека. К., 2006.,  №3.- с. 95-96.

 

 

                                     ХІД  ВИХОВНОГО ЗАХОДУ

І. Підготовчий момент.

 

            Тиждень перед виховним заходом дітям було роздано вірші та витяги із книжки ”100 великих українців” з біографіями відомих українців. Перед цим зі згоди вчительки я запросила на свято представника від 11 бібліотеки м. Львова. Бібліотекар з радістю погодилася взяти участь в нашому святі та запропонувала свою допомогу.

 

 

ІІ. Організаційний момент

 

Перед святом було зроблено п’ять репетицій на яких діти вчилися читати біографії та декламувати вірші.

Клас з допомогою класного керівника було святково прибрано, а бібліотекар принесла найновіші надходження з бібліотеки та зробила невеличкий стенд-виставку в класі.

 

 

ІІІ. Структура виховного заходу.

 

Слово вчителя. 

Доброго  дня,   гості  нашого  свята!     

 Сьогодні ми зібрались у цьому святковому класі з нагоди професійного свята — Всеукраїнського дня бібліотек.

На нашій землі книга, бібліотека користуються віддавна великою шаною і любов'ю, Історія України невіддільна від історії бібліотек. Книгозбірні відіграли важливу роль у розвитку цивілізацій. Сьогодні — це інформаційні, культурні, освітні за­клади, великий внесок яких у розвиток вітчизня­ного державотворення, освіти, науки і культури, — безцінний.

Указом Президента України від 14 травня 1998 року 30-те вересня оголошено Всеукраїнським днем бібліотек, метою якого є підвищення ролі книги у суспільному та культурному житті, при­вертання уваги широкої громадськості до проблем бібліотек,   до   потреб   і   соціального   статусу    бібліотекарів.

 

Учень1.

Бібліотека...Тиша...І століття.

Історія... і тисячі книжкових див,

Благословляєм вас на довголіття,

Всіх тих, хто труд цей славний полюбив.

Професія, як світ, стара і давня.

Від перших зшитків до товстих томів,

Ви любите і бережете вірно

Пилинки часу й заповідь віків.

 

Учень 2.

Щасливі ви... Вам слово довіряли

Франко й Шевченко, Пушкін і Крилов,

І ваше серце сонцем пронизали

Петрарка, Українка і Светлов.

Даєте ви не книги під розписку,

А читачам даруєте великий світ

І в юних душах нерозкритих чистих

Ви сієте добро з дитячих літ.

Тут думи і думки, науки злети,

Хай дмуть у світі вітри перемін.

Навіки збережи свій скарб, Бібліотеко.

 

Слово вчителя. 

 

Бібліотека - схованка, нехай І не найпередовішого, але найсучаснішого мислення, най­сучаснішої літератури, майбутнього, і книги в них - це своєрідні кораблі, що привозять західні тех­нології, східну медицину, північну бережливість та південний аромат життя.

Хтось із мудрих сказав: “ Бібліотекар - це на професія, а стан душі”. Дня кожної освіче­ної людний бібліотекар — це, насамперед творча особистість, яка безкорисливо, щедро, з повною віддачею служить суспільству, читачеві.

 

Слово бібліотекаря.

 

Наша бібліотека

 

Щоб книга стала другом незамінним,

Довірся їй, люби і бережи.

Нема сердець черствих, а чи камінних.

Коли душа до читання лежить.

Внеси своє ім'я до картотеки,

Відкриєш ти цікаву сторону життя.

І стане домівкою бібліотека,

І душу тобі звеселить до кінця.

Зайди в музей книг, вдихни те повітря.

Байдужість розвіють поеми віків,

Усе, що було загадковим в цім світі,

Вмить стане знайомим, відомим, повір.

У різні часи намагалися люди

Кожній травинці надати ім'я,

Словник іменами наповнював груди.

Цвіла і багатшала мова твоя.

Слово вкраїнське — світла дорога,

Я рада своєму знайомству з тобою.

В слові із радістю, в слові з журбою.

Читаючи, Ви співчуваєте героям.

Живете там чужим зовсім життям,

У ваших думках перебуває зброя

І королівська свита на плечах.

А там царі, пани і феодали

Гнітять Вам душу, мучать Ваш народ.

Цепи, фортеці, ноги у кайданах,

Прихильників ведуть на ешафот.

Ось світлі образи з дитинства:

Шевченко, Леся Українка

І повоєнні твори променисті,

Про неповторні почуття роман.

Нам книга розповість про все доцільно,

Нас книга мудрості навчить.

Чого не зроблять навіть кінофільми,

Вона нам допоможе в світі жить.

Віддайте шану людям, що створили

Прекрасні образи життя.

Які не лиш для себе, а для нас ожили

І все життя ішли на здобуття.

Вони омріяли прийдешнє сьогодення,

Бажаючи всім щастя і добра.

Вшануймо кожного письменника імення,

Поета кожного ім'я.

Тож хочу побажать бібліотекам

Уважних, чемних читачів.

Розумний погляд впізнають здалека.

Байдужість не порадує нічим.

 

Слово вчителя. 

 «Ось вона лежить переді мною - куп­ка різнокольорових, невеличких, а інколи і просто тоненьких книжок. Деякі несуть запах морської хвилі, ті пахнуть живицею карпатських смерек, інші медами степової пшениці, яблуками пол­тавських садів». Так оспівують книжки письмен­ники. І хочу сказати, що в діяльності бібліотеки особливе місце посідає видання бібліографічних покажчиків, списків, методичних матеріалів, серії буклетів, присвячених видатним діячам і подіям краю. Важливою функцією бібліотеки є проведен­ня культурно-мистецьких заходів,  презентації нових книг.

Сьогодні, на нашому уроці відбудеться презентація нової книги “100 великих українців” -  авторами якої є Н. В. Остапенко, О. К. Баракова, А. В. Дарибогова, Л. М. Дідух,  А. Г. Збанацький, В. В. Петренко, О. Е. Стрельник, С. В. Третяк

Ця книга містить 100 коротких біографічних нарисів, історичних порт­ретів видатних наших земляків, представників найрізноманітніших верств суспільства — мислителів, письменників, учених, митців, громадських, релігійних, політичних діячів, чиїми зусиллями впродовж віків творилася ук­раїнська культура, формувався світогляд української нації.

Ця книга призначена для широкого читацького загалу, передусім тих, хто ціка­виться українською історією, учнівської та студентської молоді.

Сьогодні прозвучать  окремі витяги з цієї книжки, з яких ми почерпнемо нові знання про історію нашого рідного краю та України.

 

 Учень 1.

“СВЯТА РІВНОАПОСТОЛЬНА КНЯГИНЯ ОЛЬГА.

 

Однією з найвидатніших особистостей епохи Київської Русі була свята рівноапостольна княгиня Ольга. Від природи ця жінка була наді­лена гострим розумом, нестримною енергією, широтою поглядів та несхибною волею. Перша княгиня - християнка добре усвідомлювала зна­чення нової віри, розуміла необхідність реформ, прагнула досягти процвітання своєї держави.

Давні джерела мовчать про ранній період життя майбутньої київської княгині. Ми не можемо сказати точно, де і коли саме вона наро­дилася, з якої родини походила і чи була вона князівського роду. Дослідники по-різному відпо­відають на ці запитання. Найпоширенішою є думка, що Ольга народилася близько 890 р. у місті Псков, в землях криви­чів. "Повість временних літ" стверджує, що Олег привіз Ігореві 903 р. наре­чену з Плескова (північна діалектна форма назви Псков): "була вона муд­рою та кмітливою, від неї народився син Святослав". Проте ім'я Ольга — Хельга начебто вказує на скандинавське походження княгині. Звідси — тра­диція вважати її шведкою, дочкою одного з дружинників Рюрика, що був намісником у Пскові. Існує також гіпотеза, за якою Ольга могла бути бол­гарською царівною (її рідне місто Плесков ототожнюють з болгарською сто­лицею Пліски). Але ця версія не має переконливих аргументів.

У церковних "Житіях Ольги" щедро використовуються народні легенди та перекази. Богослови змальовують Ольгу звичайною селянською дівчи­ною з села Вибутино. Якось у псковських лісах вона випадково зустріла княжича Ігоря, що саме приїхав на полювання, і перевезла його човном на інший берег річки. Вражений красою і розумом Ольги, Ігор одружився з нею. Для авторів "Житіїв" просте походження княгині ще більше підкрес­лювало її майбутню велич.

Після повідомлення про весілля Ігоря та Ольги 903 р. літопис протягом тривалого часу нічого не сповіщає про їхню подальшу долю. Ольжин чоло­вік був фактично усунутий від влади власним вихователем Олегом Віщим аж до смерті останнього 912 р. З приходом до влади Ігор мусив вирішувати низку проблем. Літопис згадує про воєнні сутички з древлянами у 913 та 914 рр., а також про війну з уличами. У 915 та 920 рр. Ігор воював з печені­гами Важливе значення мали і два походи проти Візантії — невдалий 941 р. та успішний 944 р. У тексті вигідного для Русі договору з греками 944 р. Русь виступає як двовірна держава: одна частина населення сповідує хри­стиянства інша залишається прибічницею старої віри. Правителеві такої держави постійно доводилося враховувати цю особливість.

Воєнні походи вимагали значних коштів, а це спричиняло посилення економічного тиску на власний народ. Загострення ситуації призвело до трагедій 945 р. київський князь вирішив удруге зібрати данину з древлян.

Спалахнуло повстання, під час якого князівську дружину було знищено, а самого Ігоря жорстоко вбито — розірвано між двома деревами. Ольга лиши­лась удовою і посіла київський стіл до повноліття сина — Святославаи Ігоревича…”

 

Учень2.

КНЯЗЬ ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

(бл. 978-1054 рр.)

Ярослав був третім за старшинством (після Вишеслава та Ізяслава) Володимировим сином. Матір'ю його була Рогніда, полоцька князівна, силоміць взята Володимиром за жінку. Княжич народився калікою і до якогось часу взагалі не міг ходи­ти. Коли ж став на ноги, то ходив накуль­гуючи. Мабуть через це Ярослав не відчував особливого потягу до військової справи й завжди більше покладався на дипломатію, ніж на зброю. Вкрай неохоче він їздив верхи, але із задоволенням читав, вивчав іноземні мови, писав і перекладав. Польський хроніст Анонім Галл зазначав, що князь також полюбляв рибалити й багато часу приділяв цьому захопленню.

Коли Володимир роздавав своїм синам удільні володіння, десятилітньо­му Ярославу спочатку дістався Ростов, а потім, по смерті Вишеслава, він став княжити в Новгороді. Новгородський стіл вважався тоді другим після Києва, і Ярослав просидів на ньому майже чверть століття. За підтримки торговельно-фінансової еліти 1014 р. він наважився на відкритий виступ проти батька - відмовився сплачувати Києву щорічну данину, в три тисячі гривень. Воло­димир розгнівався й почав готуватися до походу проти непокірного сина, та несподівана смерть поклала край його намірам.

Великокнязівський стіл захопив Святополк Окаянний, який, не маючи стабільної підтримки, намагався фізично знищити інших претендентів. Першим було вбито князя Бориса. Така ж доля чекала на Гліба муромсько­го та Святослава древлянського. Загрозу відчули й інші Володимирові сини. Ярослава звістка про батькову смерть та київські події застала за при­готуваннями до війни з Володимиром,  - були закликані на допомогу заго­ни варязьких найманців й зібрано чимале військо. Але виступати довелося проти брата. Наприкінці листопада 1015 р. у битві під Любечем війська Святополка було розгромлено і Ярослав здобув Київ. “ І победи Ярослав Святополка. і беже Святополк в печенеги", — записав Нестор. Через кілька місяців Святополк за допомогою печенігів ще раз спробував загарбати Київ, і ще раз був остаточно розгромлений Ярославом на р. Альта й загинув десь “межю Чехи і Ляхи”.

Після смерті Тьмутароканського князя 1036 р. Ярославу вдалося об'єднати всі давньоруські землі під своєю одноосібною владою.

Як великий князь київський Ярослав найважливішим своїм завданням вважав збереження цілісності держави. Саме тому основними засадами його внутрішньої політики стали боротьба з місцевими автономіями та абсолют­на влада київського князя. У зовнішній політиці головною метою було від­новлення та зміцнення старих кордонів на заході, а також підтримка друж­ніх та союзницьких відносин із сусідніми країнами.

 

Учень3.

АННА ЯРОСЛАВНА

(між 1024 і 1032 - 1075 рр.)

На відміну від більшості країн середньовічної Європи, в Київській Русі жіноцтво відігравало помітну суспільну роль. Чимало давньоруських жінок знаходимо серед учених, письменників, поетів, митців і навіть державних діячів. Однією з тих, хто залишили своє ім'я на скрижалях історії, була дочка великого князя київського Ярослава Мудрого, французька ко­ролева Анна Ярославна.

Князь Ярослав був одружений з Інгігердою — Іриною, дочкою шведського короля Олафа, від якої мав шістьох синів і три дочки. Стар­шою дочкою князя була Єлизавета. Потім ішли Анна та Анастасія.

Дитинство Анни пройшло в Києві, при дворі батька, правління якого стало періодом загального розквіту країни. На відміну від хлопчиків, які недовго залишались під материнською опі­кою, дівчатка жили з матір'ю, на жіночій половині палацу, доки їх не вида­вали заміж. Юна князівна зростала в атмосфері поваги до батьків та шану­вання церковних настанов. Вона дістала чудову, як на той час, освіту, її навчали грамоти, історії, іноземних мов, малювання, співів, а також арифме­тики. Звичайно, мусила дівчина знати й придворний церемоніал та правила етикету, розбиратися у веденні домашнього господарства і навіть вміти пря­сти і шити золотими нитками.

Анну - дівчинку разом з батьками, братами і сестрами зображено на фрес­ці Софії Київської Одягнута вона у довгу візантійську сукню, оздоблену шитвом та дорогоцінним камінням. На голові, поверх розпущеного волосся, хутряна шапочка. На жаль, постать дуже маленька і не має портретних рис.

1048 р. до Києва прибуло посольство з далекої Франції просити для сво­го короля Генріха І Капетінга руки Анни Ярославни. Очолювали посольст­во єпископ Готьє Совейр та міністр Гасселін де Шаліньяк. Після пишного прийому та недовгих перемо­вин посольство отримало офіційну згоду на шлюб Анни з Генріхом.

Почалися збирання в дорогу. Анна одержала багатий посаг і восени 1048 р. вирушила до Франції. Шлях був довгим, попереду чекала невідо­мість.  Пізньої осені по­сольство з Анною прибуло до міста Санліс, де була королівська резиденція, і Анна нарешті познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Навесні коро­лівський двір вирушив до Реймса, де 14 травня 1049 р. Генріх урочисто об­вінчався з Анною.

У Франції життя Анни, яку французи називали Агнесою, складалося не­легко. Двір з нетерпінням очікував народження спадкоємця престолу, але з'явився він лише 1053 р., коли Анна нарешті народила сина Філіппа. У 1058 р. вже мала трьох синів. Філіпп згодом став королем Франції Філіппом І, Роберт помер у дитячому віці, а Гуго, граф де Вермандуа, прозваний Великим, уславився участю у хрестових походах.

Анна з дітьми жила при дворі, який перебував у різних містах. Певний час вона провела у Санлісі, потім у Суасоні, Парижі, Леоні, Карбі й Орлеані. Чоловік майже весь час проводив у війнах з сусідами та власними непокір­ними васалами, тож Анні доводилося не лише займатися вихованням дітей, а й вирішувати деякі державні справи.

23 травня 1059 р. Філіпп І був коронований у Реймсі на французький престол. Через рік, 4 серпня 1060 р., Генріх раптово помер від серцевого нападу. По смерті чоловіка Анна про­довжувала займатися вихованням дітей.

 

Учень 4.

Юрій Дрогобич

(І450-1494 рр.)

 

Учений-енциклопедист, освітній та культур­ний діяч. Фахівець у галузі астрономії, мате­матик, доктор медицини, поет. Ректор університе­ту Болоньї, представник раннього гуманізму. Репрезентував Україну у західноєвропейських учених колах. Його наукові твори були знані в Італії, Франції, Угорщині, Німеччині. Серед учнів Ю. Дрогобича — великий польський астроном М. Коперник.

Майбутній вчений народився 1450 р. у старовинному галицькому місті Дрогобич в родині збіднілого шляхтича Доната Котермака. Початкову освіту здобув у рідному місті  Львові, потім навчався у Краківському Яеллонському університеті, де здобув ступінь бакалавра і магістра.

Для продовження навчання Дрогобич подався до Італії, де завершив ос­віту у Болонському університеті. У до­кументах Болонського університету зазначалося, що з 1478 р. по 1482 р. він читав там лекції з астрономії, водночас вивчаючи медицину і незабаром ставши першим відомим українцем — доктором медицини і філософії. Пе­ребуваючи на посаді професора Болонського університету, Дрогобич під­тримував наукові зв'язки з відомими медиками й астрономами, які мали на молодого вченого значний вплив.

У 1481-1482 рр., у віці 31 року, Дрогобич обійняв посаду ректора цього одного з найстаріших європейських центрів передових гуманістичних течій у філософії та природознавстві. Ректор, адміністративний керманич універ­ситету» вбирався з викладачів на два роки. Він готував з професорами роз­клад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів. контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі чи навчанні в університеті.

Дрогобич, повернувшись до Кракова, був лейб-медиком короля К. Ягеллончика. 1488 р. він став професором Краківського Ягеллонського університету - центру гуманістичного світогляду, а 1492 р. його було обрано деканом медичного факультету. Се­ред його студентів був і майбутній видатний астроном М. Коперник, автор трактату "Про обертання небесних сфер", що започаткував новий погляд на будову Сонячної системи — геліоцентричний. Викладацька діяльність Дро­гобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей доби Відроджен­ня в Україні. Він вважав, що ідеал доброчесності — Бог, до якого людина може наблизитись завдяки самовдосконаленню. У той час з-під пера Дрого­бича вийшов трактат про затемнення Сонця і Місяця.

Помер Дрогобич у Кракові 1494 р., де і був з почестями похований.

 

Учень 5.

РОКСОЛАНА

(1505-1561 рр.)

Дружина турецького султана Сулеймана Пишного. Відзначалася красою, розумом, музичним талантом. Відігравала значну роль у політичному житті Туреччини 1520-1550 рр. З її ім'ям пов'язане спорудження багатьох архітек­турних пам'яток Стамбула та його околиць.

Анастасія Гаврилівна Лісовська, дочка священ­ника з містечка Рогатин на Галичині (нині Івано-Франківської обл.), під ім'ям Роксолани ("Русин­ки") ввійшла до історії Туреччини як впливова султанша. За легендами, Настю 1522 р. викрали татари під час її весілля.

Вражені красою полонянки, її разом з іншими бранками відправили ко­раблями до Стамбула турецькі купці, які купили дівчат у татар в Криму. У столиці Османської імперії красиву українку помітив сам великий візир Рустем-паша, який захотів подарувати її самому султанові.

Настя одразу вирізнилася незвичною для цих країв вродою. За перека­зами, у неї було яскраве руде волосся, завдяки якому її і помітив серед ін­ших красунь султан. За законами ісламу, султан міг мати чотирьох законних дружин. Діти першої з них успадковували престол. Настя, на від­міну від багатьох мешканок гарему, мала багато шансів стати однією з дру­жин султана, адже вона не була рабинею — її не купили на невільницькому ринку, а подарували до гарему, не взявши за це жодної монети. Тож, за туре­цькими законами, Настя лишалася вільною жінкою.

Улюблена дружина султана Роксолана прийняла іслам і стала матір'ю трьох синів І двох дочок Сулеймана І. Першого сина Роксолана назвала на честь попередника свого чоловіка, султана Селіма І (1467-1520 рр.) на прі­звисько Грізний. Дочку вона видала за візира Рустем-пашу, коли тому вже було за п'ятдесят. Останній вельми охоче породичався з султаном.

 

            Учень 6.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

(1595-1657 рр.)

Гетьман Війська Запорозького. Борець за незалежність українського народу. За­сновник першої в історії української держа­ви — Гетьманщини та її керманич.

Життя Богдана-Зиновія Хмельницького овіяне легендами. Точно не відомо, де і коли він народився. Дослідники вважають, що це сталося 27 грудня 1595 р., коли за християн­ським церковним календарем відзначається день святого Теодора (Федора), ім'я якого з грецької перекладається як "Богом даний* і означає те ж саме, що й українське ім'я Богдан.

Молодий Богдан здобув освіту в українській школі та у львівській єзуїтській, де добре опанував латину. 1620 р. разом з батьком взяв участь у похо­ді польського війська на Молдову, під час якого Михайла Хмельницького було вбито під фортецею Цецора, а Богдан потрапив до турецького полону і два роки перебував в ув'язненні в Константинополі. Там майбутній гетьман вивчив турецьку та татарську мови. Після того як мати сплатила за нього викуп, молодий Хмельницький повернувся до Суботова, одружився з Ган­ною Сомківною і господарював на успадкованому від батька хуторі, де за­снував заможне господарство з рибними ставками, млинами, великою сади­бою, орними полями, табунами коней, пасікою. На той час суботівські шинки конкурували навіть з чигиринськими.       

У 1637 р. Богдан став військовим писарем і наступного року у складі ко­зацької делегації їздив до польського короля. Після проведення польським урядом "ординації" 1638 р. Хмельницький, мабуть, за участь у козацькому повстанні, втратив посаду писаря і став звичайним сотником Чигиринсько­го полку. 1644 р. на запрошення уряду Франції дві тисячі українських коза­ків на чолі з Хмельницьким взяли участь в облозі фортеці Дюнкерхен.

За словами посла де Брежі, Хмельницький був "людиною освіченою, ро­зумною, яка добре знала латинську мову". Ці факти з біографії майбутнього гетьмана свідчать про  пошану, яку мав простий сотник у козацькому війську незважаючи на невисокий ранг. До того ж, Богдан входив до кола дові­рених осіб польського короля Володислава IV, який 1646 р. запросив Хмельницького разом з іншими старшинами до Варшави на нараду, присвя­чену збільшенню реєстрового (найманого) козацького війська. На це вій­сько король розраховував у боротьбі з непокірною польською шляхтою.

1648 р. життя Хмельницького раптово змінилося. Причиною цього стала заздрість корсунського та чигиринського підстарости Д. Чаплинського до щасливого і заможного сусіда. За відсутності Хмельницького Чаплинський учинив "гвалтівний наїзд" на Суботів, зруйнував і пограбував хутір, забрав собі другу дружину Хмельницького. Меншого сина Богдана челядники Ча­плинського забили канчуками до смерті. Звернення Хмельницького до пра­восуддя не дало результатів. Натомість чигиринський староста О. Конєцпольський наказав заарештувати Хмельницького за супротив уряду. Втекти з-під варти Богданові допоміг його кум М. Кричевський. З невеликим заго­ном козаків Хмельницький виїхав на Запоріжжя, де його незабаром обрали гетьманом…

 

            Учень 7.

СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА

             (1872-1952 рр.)     

Соломія Амвросіївна Крушельницька на­родилася 1872 р. у с. Білявинці (нині Бучацького р-ну Тернопільської обл.) в ро­дині священика. Дитинство майбутньої спі­вачки проходило в с. Біла під Тернополем, куди переїхала вся сім'я. Ще дитиною Соло­мія вчиться грати на фортепіано, у шкільні роки співає в сільському хорі, організовано­му батьком, і навіть деякий час керує хором. Перший її серйозний виступ відбувся у хорі "Руської бесіди" в Тернополі, коли дівчинці виповнилося одинадцять.

1893 р. Соломія закінчила Львівську консерваторію з відзнакою і медал­лю. В дипломі було вказано; "Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першо­рядної сцени. Дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її меццо-сопрано, освіта музична, високе почуття краси, принадна поверхність,. сценічна пос­тава, словом, усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність". Молоду співачку запрошує Львівський оперний театр. Цього ж року вона успішно дебютувала в опері "Фаворитка" Г. Доніцетті. згодом у "Сільській честі" Масканьї.

Ставши солісткою Львівської опери, Соломія не зупиняється на досяг­нутому і восени 1893 р. вирушає на навчання до Італії.

Після гастролей у Львові вона вирушає до Відня для вивчення творчості Р. Вагнера, щоб взяти до репертуару найкращі його опери. Протягом трьох місяців штудіювала музику у професора Генсбахера; згодом це дало їй мож­ливість стати однією з найкращих виконавиць сопранових партій в операх композитора, здобути титул найбільшої вагнеристки.

З Відня Соломія їде на гастролі до Краківської опери, з успіхом співає тут в операх Трубадур", "Дочка кардинала", "Бал-маскарад" і вперше ви­ступає в опері Р. Вагнера "Лоенгрін". Цього ж року вона дає низку концер­тів у містах Галичини.

З початком нового 1895 р. Крушельницька продовжує вивчати вокальне та драматичне мистецтво у Мілані...

16 листопада 1952р. Соломії Амвросіївни Крушельницької не стало, її поховали на львівському Личаківському кладовищі, поруч з могилою І. Франка, неподалік могили М. Павлика.

 

            Учень 8.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

(1894-1956 рр.)

Славетний кінорежисер, класик світового кі­нематографу,   видатний   письменник   і художник.

Прославлений митець народився 10 вересня 1894 р. на Чернігівщині, в містечку Сосниця. Здобувши початкову освіту в Сосниці, Олександр вступив до Глухівського учительського інституту, який закінчив у 1914 р. Отримав направ­лення до Житомира, де протягом трьох років викладав дуже різні за своєю сутністю і тематикою предмети — природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Але поганий той вчитель, який перестає вчити­ся сам. Переїхавши до Києва, Олександр водночас працює вчителем і всту­пає на економічний факультет Київського комерційного інституту. Жага нових знань приводить його і до щойно відкритої в Києві Академії мистецтв.

У 1918-1920 рр. О. Довженко служить у Червоній Армії, бере участь у визволенні Києва від польських інтервентів. Після цього його призначають завідувачем відділу мистецтва губернського управління народної освіти. У липні 1921 р. Наркомат закордонних справ УРСР зараховує його своїм співробітником і одразу ж відправляє до свого консульства у Варшаві, а згодом у Берліні. Там він, окрім звичайних своїх справ, активно займається малярством, вивчає його і практикує.

1923 р. О. Довженко повертається на Батьківщину, до тодішньої української столиці Харкова. В Харкові він стає карикатуристом і художником-ілюстратором газети "Вісті”. Але прославитись йому судилося не малярством.  На тридцять третьому році життя доля робить крутий поворот: він приїжджає до Одеси працювати режисером на тамтешній кіностудії. Хоча перший свій фільм - комедію "Ягідка кохання" - Довженко навіть не зараховував до творчого доробку, початок був дуже вдалим, адже після нього вийшла без­сумнівно вдала стрічка "Сумка дипкур'єра". В ній Олександр Петрович на­віть виконав роль кочегара…

 

            Учень 9.

ВАЛЕРІЙ ЛОБАНОВСЬКИЙ

 (1939-2002 рр.)

Видатний футболіст та головний тренер київського   "Динамо",   збірних   команд СРСР та України з футболу.

Валерій Васильович Лобановський народив­ся у Києві, прославивши своє рідне місто на весь футбольний світ. Його дитинство прийшлося на важку післявоєнну пору. Коли Київ 1943 р. звільнили від німецьких окупантів, йому випов­нилося лише чотири роки.

Пішовши у 1946 р. до середньої школи, Валерій добре вчився, багато чи­тав, був кмітливим і не завдавав особливих турбот батькам. З часом з'явилося велике захоплення — футбол, яке не полишало його впродовж усього життя. Майже весь вільний час юний футболіст ганяв у дворі з одно­літками шкіряний м'яч. Взуття просто горіло на ногах, а це у важку післяво­єнну пору було просто катастрофою, бо вимагало додаткових витрат від сімї що жила досить скромно. Так само, як і переважна більшість тодішніх киян.

За порадою батьків, які дуже хотіли, щоб сини стали ін­женерами, він успішно склав вступні іспити і став студентом Київського політехнічного інституту, маючи намір отримати фах інженера-теплотехніка. Та все одно багато часу продовжував віддавати улюбленій грі.

У 13 років почав регулярно тренуватися у футбольній школі № 1, куди його привів дитячий футбольний тренер Микола Чайка. Після трьох років наполегливих тренувань здібний юнак потрапляє до футбольної школи динамівської молоді. Наступним значним кроком стало запрошення вже до дублю київського "Динамо.

Після солідної ігрової практики, яку після року перебування у дублі дістав молодий футболіст, настав час його виходу за "основу". Вже тоді Ва­лерій набув слави самобутнього гравця, чий індивідуальний почерк гри не­можливо було сплутати з іншими. Діяв на полі енергійно, в атакуючому стилі намагаючись вразити ворота суперників з різних позицій та дистан­цій. Час хвилюючого дебюту у складі основної команди настав 29 травня 1959 р коли "Динамо" вийшло на гру у Москві проти чемпіона СРСР мос­ковського ЦСКА. Демонструючи неординарну гру, Лобановський швидко закріпився в команді і постійно виходив на поле у її стартовому складі. Як футболіст Ва­лерій Лобановський вирізнявся поміж інших передусім нестандартною грою, наполегливістю в єдиноборствах, прагненням досконалості у своїх діях. Намагався грати з максимальною користю для команди. Одним з пер­ших у країні блискуче оволодів складною технікою удару, який називався "сухий лист”. З часом цей удар став фірмовим у його виконанні

Проте так тривало до 1964 року. Коли в Динамо з'явився новий тренер з Москви Віктор Маслов, для Валерія настали важкі часи. Лобановський не знайшов з ним спільної мови. Усвідо­мивши повну безперспективність свого перебування у "Динамо" та не ба­жаючи бути в ньому на других ролях, амбітний форвард з гіркотою у серці змушений був піти. Припинивши виступи за команди майстрів і вирішивши присвятити себе роботі інженера, Лобановський, втім, досить швидко переконався, що футбол так просто від себе не відпускає. Валерій Лобановський очолює тренерський штаб футбольної команди дніпропетровского "Дніпра", який на той момент виступав у другій лізі чемпіонату СРСР.

Повернувшись 1996 р. з Кувейту та Арабських Еміратів, де працював шість років за контрактом, протягом короткого часу В. Лобановський пере­містив київське "Динамо" з другої сотні команд у європейському рейтингу на п'яте місце після таких грандів європейського футболу, як "Лаціо", "Ба­варія” "Манчестер Юнайтед та "Барселона". "Динамо" щороку незмінно виступало у розиграші ліги чемпіонів, демонструючи результативну та ви­довищну гру.

Зa роки незалежності України київське "Динамо" під керівництвом Ва­лерія Лобановського п'ять разів вигравало чемпіонат та тричі кубок країни.

Кожний гучний успіх провідної української команди викликав у  вбо­лівальників сплеск національної свідомості та гордості за Україну.

Останній матч, на якому був присутній В. Лобановський, відбувся травня 2002 р. у Запоріжжі. Під час гри наставникові "Динамо" стало по­ганo прямо з тренерської лави його забрала "швидка допомога". Через тяжку хворобу всі зусилля лікарів, які тиждень боролися за життя В. Лобановського виявилися марними. 13 травня видатного футбольного тренера  не стало.

 

Учень 1

Книжковий храм

Входжу у книжковий я

Багатства храм.

Низько вклонюся.

Ніби богам.

Стоять в обкладинках

Чудо-дари,

Слова друковані

До рук бери.

Прожиті долями

Книжок ряди.

 

Учень 2

 

Джерельна мудрість там.

Навчить завжди

Кохати й мріяти

І бачить сни,

Стрічати в радості

Красу весни.

Любити рідний край

І батьків дім.

Хліба колосяться —

І щастя в тім.

 

Учень 3

 

Читати книгу нам –

Прожить життя

Людини іншої

Без вороття.

Героєм бути там

І з ним пройти

Путі терновії —

Дійти мети.

Входжу у книжковий я

Багатства храм.

Низько вклонюся.

Ніби богам.

Бібліотекарю,

Схилю чоло.

Що книжки мудрості

Співа хвалу.

 

Учень 4

 

Я в світ новий входжу

Шевченка, Тичини,

В світ правди і кривди

Й рину в чужину.

Усе тут казково

І так романтично,

Я в подорож знову

їду незвичну.

Я бачу страждання

В коханні і горі.

 

Учень 5

 

Ромео й Джульєтту

В знедоленій долі.

Усе це у серці,

Його не забудеш,

Усе в круговерті,

І ти це відчуєш.

Побачиш рабів ти.

Закутих в кайдани,

І вже не забути

їх долю стражденну.

Це дім твій духовний,

Квітучий садами.

В словах поетичних

Живе разом з нами.

 

Слово вчителя. 

Дві сили найбільш успішно сприяють вихованню культурної людини: мистецтво і наука. Обидві ці сили поєднані у книзі.

 

Учень1

 

Що в житті значить книга?

 

Не треба казати нікому.

Про це знає кожна людина,

Яка із нею знайома.

Нас чітко веде стежина

Із школи — до бібліотеки.

Якщо побував хоч раз там -

Без книги не зможеш до смерті.

 

Учень 2

 

Там нас зустрічають люди,

Що віддані книзі душею,

Які б не прийшли негоди,

Вони не розлучаться з нею.

їх милі, привітні усмішки.

Якими там нас зустрічають,

їх вміння дібрати книжку

Нам часто в житті помагає.

Наш час нелегкий, невеселий.

Та скажу, мабуть, без прикраси,

Що там, де читається книга.

Проблеми вирішують краще.

 

Слово бібліотекаря.

Бібліотекар висловлює свою думку, дякує за запрошення, та те що ми зробили свято з нагоди їхнього професійного свята.

 

Слово вчителя. 

Бібліотека — добрий чарівник, до якого приходять ледь навчившись читати, тамуючи хви­лювання, просять «записати». А працівники, які обслуговують дітей, докладають багато зусиль, уміння, винахідливості, щоб бібліотека для ма­леньких читачів стала казковою домівкою. Вміють дібрати ключик до дитячих сердець. Сьогоднішні бібліотеки є золотим ланцюжком у передачі розу­мової енергії, інформації від покоління до по­коління.

 

Далі іде подяка за присутність і підготовку всіх учнів, за допомогу класного керівника, та подяка бібліотекарю за співпрацю.