ЧАС І ДОСІ НЕ ЗАГОЇВ РАНУ – ЦЕЙ ОДВІЧНИЙ БІЛЬ АФГАНІСТАНУ (Тематичне засідання літературно-мистецької студії «Берегиня»)

ЧАС І ДОСІ НЕ ЗАГОЇВ РАНУ –

ЦЕЙ ОДВІЧНИЙ БІЛЬ АФГАНІСТАНУ

   (Тематичне засідання літературно-мистецької студії «Берегиня»)

         Епіграф

Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

Жорстока тиша. Вибухоподібна.

 П.Поліщук

 Вчитель:

    Не одним сивим пасмом закосичена  дата - 15 лютого. День, коли в далекому 1989 році закінчилась для народів колишнього  Радянського Союзу  десятирічна кривавиця трагічної війни в Афганістані.  Посивіли до строку юні наречені і молоді дружини, чекання вибілило скроні батьків і коси матерів. І, здається, навіки крейдяний пил і пісок осіли в молодих чубах воїнів-інтернаціоналістів.

 БАЛАДА ПРО ЛАСТІВКУ

Звила ластівка гніздечко біля хати,

Виростали у гніздечку пташенята,

Захищала, любувалась ними мати,

Дарувала їм крилечка, щоб літати.

Та зі сходу чорна буря налетіла,

 Обірвала пташеняті руки-крила.

Плаче, б'ється крилоньками в горі мати

— Десь не стало молодого пташеняти.

І по світу вона білому літала,

Дитинчатко своє любеє шукала...

 Не зустріти бідолашній пташці сина —

 Не вертається ніхто із домовини...

Проростуть травою в лузі сльози-рани,

 Син загинув на війні, в Афганістані...

Стріла мати на порозі замість сина

 Оцинковану безмовну домовину...

Вже для сина ясне сонечко не світить,

На могилі зацвіли блакитні квіти,

 Заливається сльозами сива мати:

 Ой як тяжко діточок своїх ховати!

Звила ластівка гніздечко біля хати,

 Позліталися до неї ластів'ята,

Тільки сина наймолодшого немає...

 Він під каменем під сірим спочиває.

Вчитель. Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати  тих, хто, пройшовши  кривавим  афганськими дорогами, повернувся до рідного дому  і тих, хто не дожив , не   доспівав, не докохав….

 Шановні гості, діти! Сьо­годнішнє засідання нашої студії «БЕРЕГИНЯ» я хочу розпочати такими словами:»Чи треба взагалі згадувати про війну?»

Деякі кажуть, що не треба. Я думаю, що треба. Треба до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!».

15 лютого минає 27 років із дня закінчення війни в Афганістані. Але ця війна наза­вжди залишиться болем у серці нашого народу. А як все починалося?

 Учень. 25 грудня 1979 року Радянські війсь­ка були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов'язку. Для тисяч радянсь­ких солдат, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася чорна, трагічна сторінка життя.

 Учень. Багатьом юним життям  ніколи вже не повер­нутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі. Вони поляжуть навіки. Кого поховають товариші, хто пошматований розле­титься в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесуть над землею східні вітри.

 Учень. У афганській війні загинуло майже 15 тис. осіб. 290 воїнів пропали без вісті. Жорстока, кривава війна в Аф­ганістані.

Учень. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім сер­цем прийняли її біль, як свій, і до останнього по­диху захищали інтереси її багатостраждального народу.

Вчитель.Афганська війна героїчна і трагічна не тільки із-за обелісків, вона тривала вдвічі довшою, ніж Велика Вітчизняна. Ніким і нікому не оголошена, вона потребує глибокого осмислення. Нема такого комп'ютера, щоб водночас здобути всі уроки, політичні й військові, які необхідні для  суспільства. Тому, нехай пам'ять прокручує: було? як було? і чи так це було?

Учень.   Закінчилась  війна.   Багато  молодих  воїнів-інтернаціоналістів  були  нагороджені орденами  і  медалями,  але найвищою нагородою тих,  хто  уцілів -  є   життя,   а  для  загиблих  - пам'ять.

Учень. Летять, відлітають у вічність роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у народній нам'яті імена воїнів-афганців.Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад  на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.

Учень. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом  Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичної партії  Афганістану. Спочатку радянські війська розташовувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

Афганці

Хлопчики, хлоп'ята і орли.

Стали ви дорослими зарані,

Автомати в руки вам дали

 І в Афган погнали на світанні.

За чужую землю воювать.

Голови свої за неї клали...

 Скільки довелося вам страждать,

Скільки страху й горя ви зазнали!

Хто вернувся, хто й понині там

 Залишився в чужині навіки,

Ну а хто, з бідою пополам,

 Вижив, але зранений каліка,

Без ноги, руки, чи у візку,

 Бо несила самотуг ходити...

А скажіть, за дяку за яку

 Ви тепер — нещасні інваліди?

І який це чин віддав наказ

На чужу війну вас посилати?

Хто на вашій долі розписавсь,

 І за що пішли ви загибати?

Хлопчики, хлоп'ята і орли,

 Рано ваші скроні посивіли,

Грамоти за доблесть вам дали

 І... посмертно ордени вручили...

 

Учень.Нове керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим визнало помилковим рішення попередників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне виведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

 

Учень.  Восени1988 року за наказом з Москви розпочалася операція «Тайфун». Радянська авіація завдала нищівного удару по кишлаках уздовж траси Кабул – Саланг, якою мали виводити війська. 15 лютого 1989 року останній  радянський солдат залишив афганську землю.

Останній день війни в Афганістані

Він був, мов сполох грому в небесах,

 Останній день війни в Афганістані.

У материнськім серці біль зачах

 І сльози уже висохли останні.

Тільки надія в серці ще жила,

 ІЦо син її повернеться до хати,

Та доля звістку чорну принесла

Про той останній постріл з автомата.

Висить знайоме фото на стіні,

Де він стоїть усміхнений, здоровий,

 І мариться їй постать у вікні,

 ~ О, це ж ти мій соколик чорнобровий!

Гірчить полин у неї на вустах,

 Які забули посмішку і радість,

 Та хто тебе зустріне, привіта,

І їй зігріє душеньку на старість?

Співає знов усміхнена весна,

 Усе вдяглося в пахощі духмяні

, - Прилинь до мене, сину, хоч у снах,

 Коли погаснуть промені останні...

 

Учень. Через цю безглузду війну пройшли 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч воїнів загинуло у радянсько-афганській війні.

 

Учень. Вона лишила страшні наслідки для України. Не повернулися додому з війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.

І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над  «цинковими» хлопчиками, яких у Союз привозив «чорний тюльпан». Так називали літак, який щодоби вивозив гроби загиблих до Союзу…

 / «Чорний тюльпан» О.Розенбаум/

 Вчитель.  Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починається  життя.

  Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що  з печалі сивіла,

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, -

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною стати на бій,

Мир відстояти Землі голубій.
 

Учень. Кажуть, що час  - найкращі ліки, хоча роки минають, а пам'ять вперто вертає усіх назад.  Такі цифри забути не можна.

 Учень. Статистика свідчить : 160 тисяч наших співвітчизників, українців, брали участь у цій війні. 3360 на повернулися. Понад 8 тисяч були поранені, 3560 стали інвалідами. 550 вдів. 711 сиріт. Такий рахунок Афгану.

 Вчитель. Не обійшла стороною ця біда і нас.

 Того ж 1979 року, СРСР ввів обмежений контингент своїх військ у Афганістан. У незрозумілій і непотрібній для синів України майже 10-річній Афганській війні гинули молоді солдати.

Проводи до лав Радянської Армії супроводжувалися материнськими сльозами і заклинаннями: «Хоч би не потрапив у Афганістан...» На тій далекій війні воювало 167 20-річних юнаків з нашого краю. Не всім їм судилося повернутися живими. Загинули в тій війні єфрейтор Віталій Михайлович Дяченко (24.03.1961-15.04.1981), старший сержант Анатолій Михайлович Прітченко (07.06.1962-27.09.1982), нагороджений посмертно орденом бойового Червоного Прапора та медаллю «За бойові заслуги» - обидва з с. Ленінське .Не дочекалися рідні з с. Богодухівка сина, єфрейтора Олександра Бори­совича Татаровського (25.10.1965- 29.06.1985), посмертно нагородженого орденом бойового Червоного Прапора, загинув у бою сержант Володимир Іванович Мироненко (31.06.1961 — 09.10.1981)зс. Новоселиця.Похоронений у м. Термез (Узбе­кистан) уродженець с. Мала Бурімка рядовий Борис Джалілович Гриценко (13.05.1964-31.08.1983). Йому йшов лише 20-ий рік. У райцентрі відкрито пам'ятник воїнам-афганцям, щороку 15 лютого, в день виведення радянських військ з Афганістану, тут збираються на мітинг, щоб вшанувати пам'ять «невинно убієнних» та зустрітися зі свідками і учасниками тих подій. Пам'ять на те й потрібна, щоб мудрі уроки з того мати. Давайте і ми вшануємо пам’ть цих юнаків хвилиною мовчання.(Хвилина мовчання)                                 

 Обірвана струна .(вірш)

 Як їдеш ти дорогою у Мохнач,

 уліво зір скоріше відведи,

побачиш там ти вулицю чудову,

Де нове все : оселі і садки

.Заміть, мій друже, що всі будинки

Однаковісінькі, мов крапельки води.

Як буде час, ти зупинись на хвильку,

 А краще все ж ти завітай сюди!

Учень: А ім´я носить ця вулиця наймолодшого героя-односельця, воїна-афганця Бориса Джаліловича Гриценка.

 ГРИЦЕНКО  БОРИС   ДЖАЛІЛОВИЧ.     Народився Борис Гриценко 15 травня 1964 року.  В 1970 році пішов у перший клас Малобурімської    8-річної школи. Але мама переїхала в Узбекистан і Борису довелося школу закінчувати там, в                смт. Комсомолабаді.Та хлопець був закоханий в Україну ,тому зараз же після закінчення школи,він приїхав в Малу Бурімку і поступив в Черкаське ПТУ, де навчався до призову в ряди Радянській Армії.  Службу розпочав Борис 9  травня 1982 року. Шість місяців проходив навчальний курс в місті Павловськ біля Ленінграду, а потім його направили  служити а Афганістан, в м.Кабул. Тут він прослужив до літа 1983 року.   Рівно через рік, від дати призову, Борис приходив у відпустку ( 9 червня 1983 року.Ці 10 днів він провів в Узбекистані біля мами, з товаришами, з якими навчався 4 роки.       Після відпустки ще два місяці Борис Гриценко служив в Кабулі, а потім продовжив виконувати свій інтернаціональний обов”язок в одному з найгарячіших місць Афганської війни – в місті Джалалабад.

       31 серпня на варті стояли 19 наших воїнів.

Вони охороняли військовий аеродром. Серед цих солдат був і Борис Джалілович Гриценко.      

        До варти наближалася група людей в афганській військовій формі. Здавалося, що йшли вони з мирними цілями, спокійно, без зброї. Але, підійшовши ближче, розпочали стріляти. Зав’язався бій. Всі наші солдати загинули на посту, захищаючи аеродром, своїх товаришів, виконуючи свій інтернаціональний обов”язок. Так загинув Борис Гриценко  в свої 19 років. Лейтенант, який супроводжував труну з тілом Бориса, розповідав, що коли підходила підмога, то товариші помітили, що Борис ще відстрілювався. Але не вистачило кількох хвилин, щоб зустріти підмогу живим. Черга із автомата, випущена душманом, прошила йому груди. Миттю обірвалося молоде життя хдопця, який жив, любив людей, свою землю, товаришів, а найбільше – життя.

       Похоронили Бориса Джаліловича Гриценка в   смт. Комсомолабаді Гагарінського району, Сурхандарінської області,  де проживала його мати.

        Згідно з Указом Президента Республіки Афганістан від 15 травня 1988 року Гриценко Борис Джалілович був посмертно нагороджений медаллю “Воїну-інтернаціоналісту від вдячного Афганського народу”.

          В нашому селі ім”ям Бориса Гриценка названа вулиця. А Люба Олексіївна Кононенко присвятила поезію молодому герою.                                                                                                                Живе в Бурімці жінка-мати,                                                                                                                     

 В якої син навічно став солдатом.                                                                                               

  Єдиний син- єдина допомога,                                                                                                            Афганістан його останняя дорога.                                                                                                                                           Землі горбочок їй не озоветься,                                                                                         

 Залишилась згорьована, із болем в серці.                                                                                      

 Її синочок-  її щастя мить-                                                                                                             

    В могилі темній понад двадцять років спить.                                                                                 Комусь був другом, а когось кохав.                                                                                              Афганістан усе навіки відібрав.                                                                                                Недоспівав, недокохав і недожив…                                                                                            

  А мати жде , а мати виглядає:                                                                                                  

 А може мій синочок погукає.                                                                                                               Прилинь хоч голубом, хоч променем зорі,                                                                                          

 Я знатиму, що біля мене ти вгорі.                                                                                             

   Не зайдеш ти до мене в хату,                                                                                                             

  Не приведеш невістку, онучаток.                                                                                    

  Цього не буде вже ніколи, синку,                                                                                         

   Важка дорога із могили  з цинку. 

 

Дорогі діти, шановні гості!  Вшановуючи пам’ять про нашого односельця і всіх тих юнаків, кого не дочекалися рідні із цієї кривавої Афганської війни, учні нашої школи, члени нашої студії написали свої поетичні рядки. Давайте їх послухаємо.

 

                      Країна сліз- Афганістан. (Катя Кононенко)

В радянські дні, на мирнім небосхилі

Людей страшенна звістка підкосила:

Бо хто і чув,а хто іще не знав

Про пекло з назвою – Афганістан.

Війна країн,і горя повен віз

І море виплаканих, материнських сліз.

Дітей безвинних,молодь і красу

В тюльпанах чорних до батьків несуть.

Бо там війна – комусь було так треба,

Щоб в мирний час летіли бомби з неба,

Щоб діти гинули, безвусі юнаки,

І падали на цинкові гроби вінки…

Хто винен в тім, що юнаків нема?

За ними плаче поля цілина,

Калина плаче в лузі, плачуть спориші,

І незагойна рана в батьківській душі…

Їх жде сім’я, і поле, й  сінокіс,

І трунок не розплетених, дівочих кіс.

Дівчата журно пісню заведуть…

І, ненароджені їх діти ждуть.

Давно скінчилися роки війни,

Та в дім батьківський не ідуть сини

А стежка до могил не зароста –

Бо пам’ять вічна, дорога, свята!                                                                                                         Катя Кононенко

 

 

Пам’ті односельця Б.Гриценка

  І вічний біль – Афганістан…

У матері він був один

Красивий, статний, любий син.

Зростила, вивела у люди,

Гадала, що щасливим буде…

Та не судилось, не здійснилось,

Лиш туга в серці залишилась…

Прийшла у дім звістка сумна –

Сина забрав Афганістан.

….Дививсь юнак у очі смерті:

«Кріпись, юначе, щоб не вмерти,

Згадай про матінку свою,

Лишень-бо вистій у бою…»

А кулі не щадять нікого,

В одного влучать, у другого.

Тримайсь, юначе, жде матуся!

«До тебе, мамо, я вернуся!»-

І  тільки думка ця майнула,

Як в серце влучила душманська куля,

Лиш встиг промовити юнак:

«Матусю, мабуть треба так…»

Отак у розквіті юнацьких літ

Пішов хлопчина в інший світ,

Афганістан забрав життя

Й позбавив хлопця май буття…

А в матері він був один

Красивий, статний, любий син.

Тепер нема… І плаче мати

За сином рідним, за солдатом…

Я хочу, щоб ні тут, ні там

Не повторивсь Афганістан.

Щоб не було біди і горя,

                                      Щоб всі були живі й здорові!

                                                                                      (Андрій Сухенко)

Вчитель. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти – своїх чоловіків і батьків. Ми маємо знати про страшні події без глуздом афганської війни і пам’ятати, що серед нас живуть люди, які у свої 19-20 років стали свідками і учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом. Сьогодні на нашу зустріч ми запросили учасника тих подій нашого односельця – Базила Олександра Миколайовича. Йому слово. (Виступ афганця)

 

Вчитель. Слухайте! Дивіться! Запам’товуйте! Поруч із нами воїни-інтернаціоналісти, батьки, рідні воїнів, які загинули в Афгані. Сьогодні ми висловлюємо їм вдячність , повагу і даруємо квіти. Перегляд слайдів.

Нашим гостям і всім присутнім ми бажаємо здоров’я, злагоди, добробуту у великому домі, що зветься – Україна. (Пісня «Молитва»)

                                         РЕЛАКСАЦІЯ