Єдиний урок "У полум'ї війни"

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД «НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ КОМПЛЕКС   «ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД-

ДОШКІЛЬНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД» №24»

КАМ`ЯНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

 

 

 

м. Ка'мянське

2017 рік

Тема:

Мета:ознайомити учнів з передумовами афганської війни, через поезію і пісню донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів почуття патріотизму, гідності та гордості за своїх земляків, вміння співпереживати. 

Обладнання:На столику викладка літератури «Ти вічний біль Афганістан...», на якій фотографії воїнів афганців, квіти, свічки.

Хід уроку

ВЕДУЧИЙ І.Шановні присутні! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось проподії, героїв цієї страшної війни. Нам дуже хочеться, щоб поезії, розповіді вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав.

ВЕДУЧИЙ ІІ.   Афганістан - це держава, що знаходиться в південно-східній Азії, де проживає 17 млн. чоловік, з яких 8млн. афганці, а решта таджики, туркмени, узбеки, хазарейці.

До середини 70-х це була одна з найвідсталіших країн світу. Афганістан - це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, з висотою гір 7-8тис. метрів. 86 тис. населення проживають в аулах, у злиднях. 3 млн. чоловік ведуть кочівний спосіб життя.

Відеосюжет

ВЕДУЧИЙ І. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя. У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз був зобов'язаний переозброїти афганську армію. І на прохання офіційного керівництва афганської держави надати воєнну підтримку. 

 

 Заплакало небо дощами…

Біль і туга зійшлися  клином.

Свистіли кулі над Афганом,

Прощається мати із сином.

Котилися сльози рікою,

Ще б жити – та віку немає,

Лишилась невістка вдовою

Й онучка за батька питає.

Прощається мати із сином…

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити самій без дитини?

Лиш чорна хустина. Німа домовина…

«Прости», - ледь шепоче вустами.

Та чорна хустина – то туга за сином,

Заплакало небо дощами…

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.   Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч.  27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна.

 

Афганістан...

Ти в наших думках, як птиця в польоті.

Ти в наших серцях, затихлих в скорботі.

Пролита там кров. Даремно! Безвинно!

А час так летить - стрілою, невпинно.

 

Афганістан...

Там дивна краса, що була нам, як диво.

Нависле те небо, що зверху давило

Зірками близькими. Пустеля і спека.

І завжди постійна страшна небезпека.

 

Афганістан...

Згадаймо ті дні, коли разом з світанком

Вставали ми всі і мчались на танках,

Або "БеТееРом", вперед на ті гори

Де ворог засів, що бив по колонах.

 

Афганістан...

Згадаймо бої. Згадаймо загиблих.

Шануймо батьків наших рідних. Пониклих

В журбі за синочком, що смерть там знайшов...

Геройски загинув! У вічність пішов!...

 

ВЕДУЧИЙ І В Афгані служили більш ніж 600 тисяч і для них вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.

ВЕДУЧИЙ ІІ.  Летіли і в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72 чоловіки залишились у полоні або пропали безвісти.

 

Послухай – і серцем почуєш в цей час, -

Як гомін струмка, як пташине ячання.

Здаля голоси долітають до нас

Ця мить – не прощання.

А вічне стрічання

Із тими кого вже не стрінемо ми,

Коли наступає хвилина мовчання

І пам’яті нашій клекочуть громи.

 

ВЕДУЧИЙ ІІ. На знак вшанування світлої пам’яті тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя, схилимо голови і вшануймо їх хвилиною мовчання.

 

(хвилина мовчання)

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Навіть плакати над могилами не дозволяли. Скупилися на ордена.

 

Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані-

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна.

 

ВЕДУЧИЙ І.  26 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал  Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни.

 

ВЕДУЧИЙ І.   Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого

 

Учень.  

Ховали інтернаціоналіста

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмацує труну: « Чи ж він там є?!!»

Стоять, відводять погляд вбік солдати

І шепотить сержант ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати..

Не велено..»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ..

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпились братики малі –

В селі ховали воїна – солдата

У мирному  вкраїнському селі.

 

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений.

Серед афганців були і наші земляки: Білик Василь Володимирович, Піскотін Сергій Миколайович село Лажева, Муляр Володимир Степанович – Ємці, Волинець Петро Миколайович, Волинець Дмитро Олександрович, Поняківський Юрій Олександрович – Загірне.

Відеосюжет

ВЕДУЧИЙ І.  Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями.

 

Пройшли роки. Вже посивіли скроні.

Все рідше згадуються дні,

Коли вставав ти по тривозі...

Час промайнув - неначе в сні.

Нові проблеми, більш болючі

Оточують щоденно нас.

Житла нема... І як дивитись в очі

Дружині, дітям?... Як на ноги встать?...

Не раз звертався ти по допомогу.

А відповідь, здебільш, була одна:

"Не я вас посилав у ту країну".

А ти ж не винен, що була війна.

Не винен в тому, що осколок клятий

Засів у тілі. І пекуча біль нагадує,

Що ти здоров*я втратив.

А спомин, як на рану сіль!

Я вірю в тебе! Вірю в твою силу!

Кому ще вірити? Не тій біді,

Що покалічила так хлопця молодого

На непотрібній і страшній війні...

 

ВЕДУЧИЙ І.  Бої кінчаються, а історія вічна. Пішла в історію й афганська війна. Але в пам’яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдатів і слізьми матерів.

 

ВЕДУЧИЙ ІІ.  Покоління обпалене її вогнем, як ніхто засвоїло військові й моральні уроки тієї ніким і нікому неоголошеної, героїчної й трагічної афганської війни.

 

 Минають дні, ідуть роки, 
Життя листки перегортає 
А біль Афгану - на віки 
В душі чомусь не замовкає