"Обличчя національного духу в історії України"

(Видатні історичні постаті)

Підготувала учитель історії

 Мацюк І.О.

Княгиню Ольгу (бл. 910—969) літописець називав «мудрішою за всіх людей», характеризував як вродливу, розумну, енергійну жінку і, одночасно, далекоглядну, холоднокровну та досить жорстоку правительку. Де й коли народилася майбутня київська княгиня, невідомо. Літопис повідомляє лише про те, що «привели Ігореві дружину із Пскова на ім’я Ольга». Уважають, що вона була не лише дружиною князя, а і його мудрою помічницею в справах, за відсутності Ігоря брала на себе всі турботи з управління державою. Посівши київський престол, багато зробила для зміцнення Київської Русі.

Ольга впорядкувала полюддя. Установлювалися «уроки» й «оброки», які повинні були виконувати підлеглі в розмірах, що не позбавляли їх засобів існування. Запровадженням «уставів» було, імовірно, упорядковано адміністративні й судові дії на місцях княжих дружинників. Улаштовувалися також «становища» й княжі «погости» — місця зберігання зібраної данини та осередки центральної влади.

За князювання Ольги розбудовувався й прикрашався її стольний град. У Києві з’явилася нова князівська резиденція — Ольжин двір із «теремом кам’яним».

 Княгиня Ольга проводила активну зовнішню політику. Проте, на відміну від своїх попередників, вона надавала перевагу дипломатії перед війною.

У 946 р. (за іншими даними — 957 р.) вона відвідала Константинополь. Це були перші в історії відвідини головою Київської держави на чолі мирного посольства столиці Візантії. Княгиня, імовірно, прагнула відновити давні привілеї для руських купців і сплату візантійцями данини Києву.

За повідомленням літописця, у Константинополі Ольга прийняла християнство. Була досягнута домовленість, що руські дружини служитимуть імператорові, і Візантія за це сплачуватиме данину Русі. На її виконання Ольга надсилала руських воїнів, допомагала Візантії у війні з арабами 961 р., у боротьбі з норманами і болгарами.

Княгиня Ольга здійснила першу спробу встановити дипломатичні зв’язки із Західною Європою. У 949 р. вона надіслала своїх послів до імператора Священної Римської імперії Оттона І — наймогутнішого правителя тогочасної Європи.

Цікавий факт

Розповідь Нестора-літописця про події після вбивства князя Ігоря можна зрозуміти так, що деревляни сприйняли його як власну перемогу й вирішили захопити владу над Києвом. Двадцять деревлянських послів приїхали до Києва та запропонували Ользі вийти заміж за їхнього князя Мала. Княгиня розправилася з ними суто жіночою хитрістю. Вона вдала, нібито приймає послів із надзвичайними почестями, та оголосила, що на знак особливої поваги кияни понесуть їх у човні на руках. А потім гордих такими почестями послів кинули до великої ями, викопаної у дворі палацу, і закопали живцем. Розправившись зі сватами, Ольга попросила древлян направити для переговорів із нею найбільш знатних мужів князівського роду, бояр та купців. Коли ті прибули до Києва, княгиня запропонувала їм відпочити після довгої дороги і попаритися в лазні, яку потім зачинили й запалили разом із послами.

Третя помста своєю жорстокістю перевершила попередні. Ольга сповістила, що бажає здійснити поминки за своїм чоловіком, і наказала деревлянам варити мед і готуватися до них. Після цього княгиня пообіцяла вийти заміж за деревлянського князя Мала. Поблизу Іскоростеня — деревлянської столиці — за її наказом насипали величезний курган. Під час ритуальної трапези на ньому Ольга дочекалася, поки древляни понапивалися, і звеліла всіх перебити. Загинули, як пише літописець, п’ять тисяч деревлян.

Князь Святослав (бл. 931—972) уславився, перш за все, як відважний воїн і талановитий полководець. Ставши самостійним правителем, Святослав здійснив декілька походів із метою зміцнення Київської Русі й примусив сусідні держави рахуватися з її інтересами. Нестор-літописець із великою любов’ю розповідав про князя, порівнюючи його за хоробрість із гепардом. Войовничість Святослава відповідала духу епохи, коли середньовічні правителі силою зброї формували території своїх держав. За роки свого порівняно нетривалого правління він пройшов походами від Середнього Поволжя до Каспію й далі Північним Кавказом і Причорномор’ям до візантійських володінь на Балканах, подолавши щонайменше 8000—8500 км.

 На відміну від Ольги Святослав був язичником.

У 964—966 рр. Святослав розгорнув боротьбу проти Хозарського каганату. Він підкорив східнослов’янський племінний союз в’ятичів. Святослав також звільнив від залежності хозарам і примусив сплачувати данину Києву неслов’янські племена мерю, мурому, мещеру, черемисів, мордву, буртасів і волзьких булгар. Після цього війська князя спустилися Волгою до її гирла, де розташовувався центр Хозарського каганату і, завдавши поразки хозарам, оволоділи їхньою столицею містом Ітиль. Він також підкорив і обклав даниною племена аланів, або ясів (предків осетин), і адигів, або касогів (предків адигейців і черкесів), приєднав місто Таматарха на Таманському півострові (дістало нову назву — Тмутаракань) і хозарську фортецю Саркел (дістала назву Біла Вежа).

 У 968 р. князь із 60-тисячним військом вирушив у свій перший Балканський похід до Болгарії. Він розбив під Доростолом сильне болгарське військо, захопив 80 міст і сів, князюючи тут, у місті Переяславці.

У 968 р. печенізька орда взяла в облогу Київ. Кияни відправили до князя гінця, дорікаючи, що, чужої землі шукаючи, він полишив свою. Святослав спішно повернувся додому й відігнав печенігів від свого стольного граду.

У 969 р. Святослав вирушив у другий і останній похід до Болгарії. Цей похід не мав таких успіхів, як попередній. Князеві довелося воювати не лише з болгарами, а й із візантійцями. У 971 р. сили візантійців, які значно переважали, обложили Святослава з його військом у болгарському місті Доростоль. Але візантійцям так і не вдалося здобути міста Відтак візантійцям довелося погодитися на укладання мирної угоди зі Святославом. Підписавши мир з візантійцями, Святослав вирушив на Русь. Проте навіть переможений руський князь-войовник залишався небезпечним. Візантійці підкупили печенігів, щоб вони вбили Святослава. Навесні 972 р., коли русичі поверталися до Києва, біля дніпровських порогів вони потрапили в засідку, улаштовану печенізьким ханом Курею. Святослав загинув у бою. За переказами, хан наказав зробити з його черепа чашу, окувавши його золотом. На ній, начебто, був напис: «Чужого бажаючи, своє втратив».

Цікавий факт

 Візантійський історик Лев Діакон, який сам бачив Святослава, залишив опис його зовнішності: «На вигляд він був таким: середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, із густими бровами, із блакитними очима, із рівним носом, із голеною головою і густим довгим волоссям, що висіло на верхній губі. Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному її боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду, і шия товста, плечі широкі й весь стан досить стрункий. Він виглядав похмурим і суворим. В одному вусі висіла в нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, уставленим між ними. Одяг на ньому був білим, який нічим, окрім чистоти, не відрізнявся від одягу інших»

Володимир Святославич (? - 1015, Київ) - великий князь київський з 980. Син Святослава Ігоревича. Звершив об'єднання всіх східнослов'янських земель у складі Київської Русі За князювання В. Київська Русь досягла найбільшої могутності. Це була централізована християнська імперія з усталеним місцем в європейській політиці. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Великого. Князювання Володимира Великого (980—1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Сівши на великокняжий стіл, новий правитель виявив себе як авторитетний політик, мужній воїн, далекоглядний реформатор, тонкий дипломат. Він ніби уособлював якісно новий рівень управління державою. Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання навколо Києва слов'янських земель, Володимир військовими походами 981—993 pp. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні — до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході — до межиріччя Оки і Волги, на Заході — до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км2, Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі. Він провів релігійну реформу, ввівши в 988 році християнство і цим самим сприяв піднесенню міжнаролного авторитету  власної держави  та розвитку культури. Незважаючи на те, що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах із сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з багатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щорічну данину (2 тис. гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає.

Цікавий факт

 Літописи стверджують, що хрещення цілком змінило вдачу Володимира. Цей колишній суворий поганин у дуже короткому часі став ідеальним християнином: щедрим, лагідним і побожним. Колись він любив тільки дружину, а тепер його любов звернулася до хворих, убогих і нещасних. Володимир після охрещення став батьком усіх бідних, нещасливих і голодних. Слава про його щедрість і милосердні діла переходила поза межі держави. Митрополит іларіон так вихваляє Володимира: "Ты быль одеждею нагимь, ты быль питателемъ алчущихъ, быль прохладою для жаждущихъ, ты быль помощникомъ вдовицамъ, ты быль успокоителемъ странниковъ, ты быль иокровомъ не имеющимъ крова, ты быль застугпшкомъ обидимыхъ, обогатителемъ убогыхъ". Ці слова могли б бути тільки панегіричною риторикою, якби їх не потверджували також літописці.Лагідність Володимира після охрещення не раз переходила межі державної конечності; наприклад, Володимир зніс кару смерті на розбійників; злочини карано тільки грошевою "вирою". Але незабаром прийшли наслідки розбіжності між життям і законом: розбої і розбійники намножилися так, що навіть єпископи нахиляли князя повернути кару смерті. А Володимир відповів на це словами: "Боюся гріха".

Ярослав Володимирович (Мудрий) (бл. 978–1054) – видатний державний діяч і полководець, великий київський князь (1019–1054), син князя Володимира Святославича і полоцької княжни Рогнеди. У період його князювання спостерігалося піднесення Давньоруської держави. Було розширено територію Київської Русі, укріплено кордони, встановлено контакти з багатьма європейськими країнами. Князь приділяв велике значення внутрішньому устрою держави: поширював християнство (літописці називали його "Богохранимим" та "Богомудрим"). Під час його правління (з 1019) було значно розширено межі її столиці — Києва, насипано нові оборонні вали (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), збудовано Золоті ворота, Георгіївську та Ірининську церкви, Софійський собор, в якому згодом було поховано в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину, засновував школу і бібліотеку при Софіївському соборі. За часів Ярослава Мудрого було розпочато кодифікацію давньоруського права, результатом якої стало укладення так званої "Правди Ярослава", що становить найдавнішу частину кодексу законів, відомого як "Руська Правда". 37 років правління Ярослава Мудрого заклали міцний фундамент розвитку традицій державотворення на українських землях. Протягом цього часу Давньоруська держава зберігала свою могутність і міжнародний авторитет. «Володимир землю зорав, Ярослав засіяв», — цим образним висловом літописець підкреслив наступність державних заходів Ярослава Мудрого щодо політики його батька — князя Володимира Святого.                Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі. Для багатьох європейських монархів київський володар був своєрідним взірцем феодального правителя. Саме таким постав київський князь у тогочасних європейських джерелах.

Цікавий факт

 Маленький Ярослав був кульгавим від народження. Долаючи цю недугу, він став щодня вправлятися з мечем. Тому його праве плече було набагато більші лівого. Більше того, князь вважався одним з кращих воїнів серед сучасників.

 Літопис, в якій описана біографія Ярослава Мудрого, повідомляє, що влітку тисячі одинадцятого він ходив хрестити язичників, а ті поставили перед князем ведмедицю, але він зміг перемогти її. І коли люди побачили це, вони з радістю стали хреститися, тому що вважали, що правда небесна завжди на боці переможця.

 Про смерть Ярослава Мудрого літописець розповідає: "У рік 6562 (1054). Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, поставив він синів своїх, сказавши їм:" Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно.Т епер же поручаю я, - замість себе, - стіл свій, Київ, найстаршому синові... Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду -Переяславль, а Ігорю - Володимир, а Вячеславу - Смоленськ.
   І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу...
   Сам же Ярослав був слабий... Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту...”." 

 У 1995 році встановлено високу державну нагороду – Орден князя Ярослава Мудрого для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед українською державою. У 2008 році Ярослав Мудрий посів перше місце в телепроекті "Видатні українці". Його мудрість визнана часом.

Володимир Мономах (1053 - 19 травня 1125)— онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й походить його прізвище. Народився 1053 року. Одержав від батька уділ у Смоленську та Чернігові. За дорученням князя Всеволода брав участь у походах проти половців, допомагав полякам у війні з чехами, виконував дипломатичні доручення. У 1093 році помер його батько, великий князь Всеволод Ярославич, який активно боровся за єдність Київської держави. З 1093 по 1113 рік відбувалися часті напади половців на Русь, водночас почалися князівські міжусобиці. Володимир, прагнучи припинити їх і об'єднати князів на спільну боротьбу, був одним з ініціаторів Любецького (1097), Витичівського (1100) та Долобського (1103) з'їздів князів. 1094 року Володимир став Переяславським князем. У 1103—1111 роках разом з київським князем Святополком Ізяславичем здійснив ряд походів проти половців. З плином часу, зусилля Володимир Мономах досягли певного успіху. Зокрема, він досяг того, що половці на певний час припинили свої набіги. Неодноразово сприяв мирному підсумку розбіжностей, що виникали між князями. Ця миротворча діяльність Володимир Мономах приймає особливо широких розмірів з того часу, як він стає Великим князем Київським. Окремі його заходи тепер починаютья складатися у певну політичну систему. Він прагне до концентрації у своїх руках найбільш важливих руських областей, доручаючи їх своїм синам. Так, у Новгороді він поставив Мстислава, в Переяславлі - Святополка, а після його сметі - Ярополка, у Смоленську - В`ячеслава, у Суздальській землі - Юрія. Шляхом шлюбних зв`язків, а частково за допомогою сили, він підкоряє свому впливу й більш віддалені землі - Турово-Пінську, Волинську, Полоцьку. Внаслідок цього Володимир Мономах стає дійсно «старійшим князем» в Руській землі.  Великої уваги Володимир Мономах приділяв внутрішньому життю, зокрема, судоустрію та управлінню. Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літописі "Повчання"  своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці й закликалося до об'єднання давньоруських земель. Володимир Мономах помер в Києві 19 травня 1125 року, його поховано у Софіївському соборі.

Цікавий факт

 Володимир «…був красивий лицем, очі у нього були великі, волосся рудувате й курчаве, чоло високе, борода широка. Зростом він не був особливо високий, але міцний тілом і дуже сильний». На схилі своїх років Володимир Мономах із задоволенням згадував: «От коли я жив у  Чернігові, я своїми руками стриножив у лісових пущах десятки три диких коней, та ще й доводилося їздити по степу, то також власноручно ловив їх. Два рази тури піднімали мене разом з конем на роги, олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а другий колов, дикий вепр зірвав у мене із стегна меч, ведмідь укусив коліно, а рись один раз, скочивши мені на стегна, звалила разом із конем…». Ніби на підтвердження правдивості цих спогадів, у 1821 року в лісах під Черніговомбуло знайдено важкий змійовик вартістю у 100гривень кун, загублений князем під час однієї з мисливських пригод або шаленої скачки до Києва(«А з Чернігова я сотні разів скакав до батька у Київза один день до вечірні»). На думку С. О. Висоцького Мономах єдиний із тогочасних можновладців, який залишив на стінах Софії Київської два графіті: «Господи, поможи рабу своєму Василеві, грішному, поможи йому, Господи» та «Господи, поможи рабу своєму Володимиру на многії літа і дай прощення гріха на день судний», що робить його винятковою особою як з історичного, так і з психологічного погляду.

Данило Галицький (1201 — 1264)- належав до старшої лінії Мономаховичів, найшанованішої і найвпливовішої гілки великокнязівського дому Рюриковичів. Через батька, діда і прадіда Данило Галицький за прямою лінією старшинства походив від Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха. Високого роду була й Данилова мати — друга дружина Романа Мстиславича Анна, дочка візантійського імператора Ісака II Ангела. Даниловому батькові Роману Мстиславичу вдалося 1199 р. об'єднати волинські й галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу. У 1205 році його батько загинув і Данило втратив князівство. Данило в 1237 р. завдав нищівноїпоразки хрестоносцям, що загарбали   Дорогичин. В 1239р.-здобув Київ.В 1245р.-блискуче переміг під Ярославом військо угорського короля та його союзників і тільки після цього в 1245 р. Данило остаточно вокняжився у Галичі, відновивши Галицько-Волинське князівство Він активно втручався у велику міжнародну політику, брав участь у боротьбі за австрійський трон. Данило Галицький здійснив походи на Чехію та Сілезію. Так далеко на захід не заходив жоден з давньоруських князів. Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. Усе подальше життя Данила Галицького було присвячене об'єднанню Русі та звільненню її від монголо-татарського ярма. Для цього, зокрема, він уклав союз із володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем. Коли ж монголи вигнали Андрія з Русі, Данило вирішив спертися на папський престол і 1253 р. прийняв від Інокентія IV корону, сподіваючись на обіцяний папою хрестовий похід проти монголів, але, переконавшись у марності цих надій, розірвав стосунки з папою. Данило першим з-поміж давньоруських князів у 1252-1258 рр. неодноразово перемагав монгольського воєначальника Куремсу. Але 1258 р. перед лицем величезного ординського війська на чолі з Бурундаєм Данило вимушено підкоряється та наказує зруйнувати укріплення майже всіх міст Галицько-Волинського князівства.Останні роки життя не воює. Він заснував Холм, Львів. У 1264 р. король Данило помер у Холмі й був похований там у спорудженій ним церкві Богородиці.. В історії України Данило Галицький залишив добру пам'ять як правитель, який відбудував і зміцнив державу у важкі часи.

Цікавий факт

 Літописець тепло відгукнувся про Данила у посмертній «похвалі»: «Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був і з братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

Якою була  корона Данила Галицького? Широко відомий графічний портрет короля Данила в короні, виконаний Ю. Панькевичем (1863-1933), що залюбки тиражується в засобах масової інформації, ілюстрованих працях, на думку укладача Української енциклопедії Є. Онацького, є “дивовижною“, бо “нагадує трохи шапки чи митри князів святої Римської імперії, але значно вищу і покладеною зверху на шапку малою середньовічною королівською короною“