Доповідь "Презентація книги Івана Огієнка "Словник Шевченкової мови"

 Комунальний заклад

«Нікопольська середня загальноосвітня школа I-IIступенів №17»

                                         Доповідь  підготувала:

                                                                        вчитель української мови та літератури

                                        Лаврова Ніна Іванівна

Нікополь 2018

  Іларіон (світське ім'я Іван Огієнко), 1882-1972, митрополит Української Православної Автокефальної Церкви, історик Церкви, мовознавець, педагог : член НТШ професор Київського університету, засновник і перший ректор Кам'янець-Подільського державного університету ; член Української партії соціалістів-федералістів, на початку 1919 року міністр освіти, 1919-20 міністр віросповідань УНР; 1920 емігрував до Польщі : засновник і редактор журналів “Рідна Мова”, “Наша Культура” (Варшава); 1940 – архієпископ Холмський–Підляський, 1944 – митрополит Холмсько–Підляський; 1944 – емігрував до Швейцарії, 1947 – до Канади; з 1951 року глава Української Греко-Православної Церкви у Канаді та митрополит Вінніпега; заснував Теологічне товарне товариство (тепер ім. митрополита Іларіона), голова Наукового богословського товариства; ініціатор об'єднання трьох укр. автокефалій за кордоном. Переклав Святе Письмо на українську мову (1962)

В історію Іван Іванович увійшов під двома іменами: як світська особа – професор Огієнко, і як духовна особа - митрополит Іларіон.

                                                                                     “Поки  живе  мова,

житиме й народ, як національність;

 не стане  мови – не стане й національності:

 вона геть розпорошиться поміж дужчих народів...”

Саме цими словами Іван Огієнко виказує важливість рідної мови для народу, для його існування, для збереження культурного багатства, для його майбутнього. Саме мова є однією з головних об`єднавчих ознак народу. Саме мова завжди булла покажчиком сили та висоти культури кожного народу. Найвищим проявом рідної мови є літературна мова, мова книжок та мова інтелігенції. Кожна літературна мова ставить на меті завдання бути мовою загальною для всього народу-нації, мовою літератури, науки, проповідей, школи, театру, уряду, побуту... Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою. Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Якою ж була мова Т. Г. Шевченка?  Відповідь саме на це запитання можуть дати “Словники  мови Т. Шевченка”.

Ідея створення словника мови Тараса Григоровича Шевченка налічує сотню років. Першою працею, відомою нам є “Словничок Шевченкової мови” Нестора Михайловича Малечі, виданий під псевдонімом Нестор Літописець за власний кошт у друкарні І. Фефербойма м. Миколаєва 1916 року. Цей словник було укладено на основі “Кобзаря”, виданого в Петербурзі 1907 року за редакцією В. Доманицького. До складу цього “Словничка...” входило 6 829 слів. У планах Н. Малечі було укласти повний словник Шевченкової мови, однак вони залишилися нездійсненними.

Задум дослідити багату, глибоконароднумову Кобзаря, що лягла в основу української літературної мови, виник і в ІванаОгієнка, який ще у 1918–1919 роках, перебуваючи у Кам`янці-Подільському, розпочав роботу над повним Словником Шевченкової мови. Для втілення цього задуму Іван Огієнко обрав “Кобзар” Т. Г. Шевченка, виданий В. Доманицьким у 1910 році у Петербурзі. Свій вибір він аргументував тим, що це видання найвірніше, оскільки Василь Доманицький робив його з оригіналів Т. Г. Шевченка, хоча часом і міняв Шевченків правопис, адже поет переважно писав російським правописом. Опрацьовуючи матеріал, І. Огієнко застосовував статистичну методу: при кожному слові і при кожній формі було подано кількість разів вживання в “Кобзарі”. Таким чином було створено 200 000 карток. Але цю працю було припинено через примусовий виїзд .

Вдруге до цьогозадуму Іван Огієнко повернувся у 1932–1933 роках, перебуваючи у Варшаві, звертаючись до того ж видання “Кобзаря”, однак вибирав вже не все, а лише те, що має практичну ціль при вивченні сучасної літературної мови: граматичні форми, наголос, лексичний склад. 1934 року цю працю було завершено, але видати вдалося лише 1961 року у Вінніпезі, завдяки культурній допомозі “Інституту Дослідів Волині”. Виданням “Граматично-стилістичного словника Шевченкової мови” Іван Огієнко вшанував столітню пам`ять з дня смерті нашого великого національного поета й борця за волю України і українського народу.

І. Огієнко зазначає,що, працюючи над цією монографією, він особливу увагу звернув на Шевченків наголос окремих слів і подавав його графічно скрізь, де його можна було встановити з віршованого ритму або з першого акцентованого видання «Кобзаря» 1840-го року: «Наголос Шевченкового «Кобзаря» я всебічно проаналізував і поклав його в основу літературного наголосу у своїй джерельній  монографії 1952-го року: «Український літературний наголос» [6, 37]. Можливо, тут слід звернути увагу  й на те, що І. Огієнко в 30-х роках ХХ ст. намагається запроваджувати зрозумілі для всіх українців терміни, створені на національній основі. Так замість лексеми синтаксис він послідовно у своїх статях пропонує термін складня. «Вивченню складні Шевченкової мови, – зазначає І. Огієнко, – я присвятив багато літ свого життя і це вивчення я поклав в основу своєї праці: Складня української мови, з якої вийшла ч. І: Вступ до вивчення складні, 1935 р., і ч. ІІ: Головні і пояснювальні члени речення, 1938 р., але року 1939-го навала Совєтів спалила цей том у Жовкві»… , тобто у місті, яке у радянські часи мало назву Нестеров, але ввесь час у «Вірі й Культурі» друкуються  з цієї праці мої складневі нариси. І по всіх цих працях віддається більша увага вивченню Шевченкової складні [7, 37].

У передмові до Шевченкового Словника  Іван Огієнко подає перелік відмінків в нашій мові, і п’ятий із них називає зовним, тобто кличним, а середній рід іменників передусім іменує «ніяким», а на другому місці ставить термін «середній». В останньому випадку відчувається  вплив на митрополита  Іларіона  польського мовного середовища, де він   змушений був тоді проживати.

І. Огієнко, будучи вихідцем із містечка Брусилова на Житомирщині, при поясненні слова «дякувати» слушно ставить після нього займенник «кому» в давальному відмінку, як це характерно для української мови на всьому Правобережжі України. Зрештою, практично більшість слов’янських народів поряд з німцями дякують комусь. Тому після дієслова «дякувати»

І. Огієнко поряд «кому» дякувати  ставить і російський займенник «кого» у знахідному відмінку, бо росіяни «благодарят кого». Тоді вираз «дякувати комусь» був витіснений із повсякденного вжитку з української мови особливо у середовищі партійної та радянської еліти, всі вони копіювали один одного і по українському  можна було лише «дякували когось».

У цьому Словнику І. Огієнко не проходить повз архаїзми, що зрідка трапляються в українській мові, зокрема фіксує лексему «якомога» від дієслова могти, що докладно повторює стороукраїнські форми дієприслівника, котрі асоціюються із чеськими формами від дієслова moci – могти: moha – для чол. роду; mohouc – для жіночого та середнього роду і формою mohouce – для всіх трьох родів у множині. Тут варто згадати й лаконічну українську форму «можучи», що заміняє якихось три-чотири чеські слоформи.  Шевченківський вислів обоюдний меч, що скидається на церковнослов’янізм, І. Огієнко радить краще передавати українськоюо босічний меч [9, 152]. Конструкція одружитись на комусь – русизм; оженитися з кимсь – це по-українському. Саме такі поради подає у цьому глибокоукраїнському словнику автор Іван Огієнко. [10, 155-156].

«Оковита (горілка, лат. aquavitae). Ні меди, ні оковита не пилися 492. Взяла кварту оковити» – у цьому Огієнковому тлумаченні слово «оковита», яке сформувалось в українській мові на базі латинського виразу «aquavitae», що у перекладі означає «вода життя» автор І. Огієнко, як мовознавець щонайвищої категорії, тлумачить походження чи виникнення в українській мові цього неологізму з латини та водночас засвідчує активнее функціонування цього слова не лише у тогочасній мові Київщини та Полтавщини, тобто того діалекту, що ліг в основу української літературноїмови. [11, 157]. Але не можна не відзначити, що ця лексема латинськогопоходження вживалась практично в усіх регіонахУкраїни. Цікаво підкреслити, що в Галичині ця латинськаa quavitae – оковита деформувалась у здрібнілу форму іменника «оковитка» і подекуди в окремих населених пунктах Дрогобиччини майже не вживали слова «горівка», тобто «горілка», а цей новотвір «оковитка» геть витіснив літературне «горілка».

У часи Т. Шевченка «Перебендя 41 – той, хто любить поговорити, вередливий, кобзар. Перебендя старий, сліпий, хто його не знає? Він усюди вéштається та на кóбзіграє» [12, 164], – так тлумачить це слово глибокий знавець історії української літературної мови І. Огієнко, який водночас є і автором популярного підручника «Історія української літературної мови».

Подає І. Огієнко глибокі роздуми над власною назвою нашої Батьківщини: «Україна. Літературна форма тільки У к р а ї н а. Але у мові поетичній, у віршах уживається і Вкраїна, Україна, рос. Украйна…

За часів Шевченка форма Украйна була сильно поширена як у літературі російській, так і в українській.«Форма «в Україну» – це нормальна форма для самостійної держави, а форма «на Україну» – це форма підлеглої кому землі. За час Шевченка ці дві форми вже плуталися між собою, тому й Шевченко вживає обидві форми. Але форма «в Україні» в «Кобзарі» вжита 41 раз, а форма «на Україні» – 33 рази» [14, 232-233]. – вУкраїні – Вкраїна, зазначаючи, що форми «Вкраїна», «вкраїнський» допустимілише у фольклорі.

Важлива і частотність вживання поетом тих чи інших слiв, їхніх лексемних форм. Наприклад, 200 разiв вжито означення «Україна — Вкраїна» як свідчення переважаючого нацiонального мотиву Кобзаря. Це є пiдтвердженням висновку Iвана Огiєнка, що саме «твори Тараса Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили нашi нацiональнi назви: Україна, український».

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — бiльш нiчого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!..

Синонімічне багатство Шевченкової мови широко розвинене й рясне. Шевченко в «Кобзарі» використовує багато різних синонімів до таких слів, як – от: «ходити, говорити, співати, танцювати, грати і т.ін.»

Наприклад, «Він  усюди вештається 41. Марія до криниці швиденько кинулась 544. На байдаки – та й потягли 147. Я таки й далі за тобою чимчикую 522. Максим шкандибає в поле 351. Пошкандибала за циганами 287.  Шасть у хату! 435. Шелесть за рушниками! 343. Доплентавсь до хати 162».

Словник Шевченків високоцінний. Як творець літературної мови, він складав новотвори. Наприклад, слово  «лани широкополі», не тільки із сутопоетичним, а й політичним  ефектом: за словами Огієнка, поет хоче дивитися на «не вбогі йвузенькі кріпацькі поля», а на вільні, безпанщинові. А ось образ із урочистим новотвором, який, пише Огієнко, «мігстворити тільки великий мистець — маляр»: «Мов ті діди високочолі, дуби з Гетьманщини стоять». Шевченко написав: «недвига серцем: спала день і спаланіч». Недвига — інертна людина. Або ось «недосвіт» — ранній мороз. У Шевченка: «Барвінок цвів і зеленів, слався, розстилався, та недосвіт перед світом в садочок укрався: потоптав веселі  квіти, побив, поморозив». Огієнко із захопленням і бережністю колекціонер а перебирає лексичні експонати любої йому теми. Більшість Шевченкових неологізмів  зажила в українській літературній мові. Багато з них стали крилатими висловами, афоризмами, приказками.

   Як той Колумб, що відкрив для світу Америку, Шевченко своїм словом одкрив Україну — її трагедійну історію, кривду і правду, вірування й надії. Мабуть, ізусіх великих поетів слов'янського світу він мав найбільше значення в історії свого народу. Бо його треба вимірювати не тільки як великого поета й художника. Він — націєтворець.

Шевченкова мова стала в нас за наріжний камінь нашої літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їхусі читали, завчали напам`ять, і вже тим самим навчилися мови. В історії творення літературних мов це звичайне явище: мова найсильнішого письменника й господаря дум народніх помалу стає за основу мови літературної, - так нерідко  бувало в Європі, так сталося і у нас, так було і в Росії з творами Пушкіна.

Шевченкова мова мала всі якості, щоб стати всеукраїнською мовою літературною: вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників, і походила з географічного осередку Української Землі, зо Звенигородщини, чому могла легко стати соборною мовою.

Огієнко прожив 90 років, і кожен день з його довгого життя, за висловом богослова й мистецтвознавцяДмитра Степовика, «був днем бджоли, що відсвітання до смеркання носить по краплині мед до своговулика». Загалом Огієнко створив понад 1000 праць із різних галузей знань. Серед них енциклопедичні «Історія української культури», «Українська церква», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу».

В Україні присуджується багатогалузева премія імені Івана Огієнка - діячам літератури і мистецтва, науки і освіти, громадської, політичної та церковної сфери.  Лауреат  Всеукраїнської  премії імені Івана Огієнка  письменник Сергій Грабар зазначив:

«Для мене Огієнко – свята  людина, його справидають нам повітря. Те, що зробив «Ярославів Вал» – визначна  подія. Він повернув нам словник Огієнка. Все життя я вчуся за допомогою словників. І завдяки й цьому словнику я намагаюся опанувати свою мову, вивчити, пізнати».

«Я взяв своє серце малими руками

Й віддано поклавУкраїні до ніг,

І юна любов розцвілася між нами

І став я орати твердий переліг.

Й нікому вже більше не дав я любові.

Бо другого серця кохати не маю

І вірнимзостанусь, аждошкисоснові

Єдинулюбов мою спинять без краю...»

/Митрополит Іларіон.

Вікові наші рани. Вінніпег, 1960 /