Доповідь з нагоди 100 річчя від дня народження В.Сухомлинського

                             Озірянська загальноосвітня школа І –ІІ ступенів

Звенигородської районної ради

Черкаської області

 

 

П Е Д А Г О Г І Ч Н І         Ч И Т А Н Н Я

з нагоди 100 – річчя

 від дня народження

Василя Сухомлинського

на тему :

 «Педагогічна діяльність В. Сухомлинського»

 

Підготувала

учитель Ковбасюк Т.М.

 

2018

Педагогічна діяльність Василя Сухомлинського

       В. Сухомлинський – засновник  новаторської педагогіки, письменник, заслужений учительУкраїни. Він успішно поєднував практичну роботу в школі з науковою діяльністю.

      У спадщині Василя Сухомлинського знайшли предметне відображення і ґрунтовно та оригінально, не стандартно розроблені ряд надзвичайно актуальних проблем навчання, освіти, виховання і розвитку школярів, які заслуговують на творчу реалізацію. Створена Василем Олександровичем навчально-виховна система була гуманістичною протидією офіційній радянській педагогічній системі, авторитарні недоліки якої ставали все очевиднішими.

       Він – автор багатьох монографій, методичних посібників і статей, у яких викладено новаторські погляди на зміст, форми і методи виховання, навчання підростаючого покоління.

Найбільш відомі з них: «Виховання колективізму у школярів» (1956), «Духовний світ школяра» (1961), «Моральнийідеал молодого покоління» (1963), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина» (1970), «Методика виховання колективу» (1971), «Як виховати справжню людину» (1975), «Батьківська пе дагогіка» (1978), «Серце віддаю дітям» (1978), «Листи до сина» (1979), «Сто порад вчителю» (1981), «Книга про любов» (1983). Пра ці видатного педагога перевидані багатьма мовами світу — болгарською, угорською, китайською, японською, німецькою, польською, чеською, монгольською.

У працях Василя Сухомлинського порушено чимало проблем, які хвилювали сучасну школу. Спираючись на власний досвід, він розробив педагогічну систему, суть якої полягає в застосуванні нових типів уроків та модернізації методів навчання. Найважливішими засобами навчання він вважав слово вчителя, словники, довідники, наочність, технічні засоби. Запропонував ефективну методику навчання мови, яка є актуальною і для сучасної школи.

Спадщина Василя Сухомлинського надзвичайно багатогранна, та в центрі його уваги передусім — дитина, особистість, її духовний світ та моральні цінності.

Проектування людини він вважає найголовнішим у педагогічній роботі. Методика такого проектування передбачає системи розвивального навчання, самостійність і самобутність життя дитини, її право на щастя, яке може дати родина, школа, найближче оточення. Учіння має бути радістю, а не тягарем. Виховання дитини Василь Сухомлинський розглядав у контексті різноманітних видів діяльності (інтелектуальної, трудової, моральної, естетичної, фізичної), спрямованої на всебічний розвиток особистості. Основу виховання мають становити народна пе­дагогіка та загальнолюдські цінності — добро, совість, честь, обов'я зок, гідність. Чи не найважливішим засобом виховання Василь Сухо­млинський вважав мистецтво спілкування педагога з дітьми. Людяність, душевність спілкування — ключ, що відкриває дитячі та юнацькі серця. Саме завдяки такому спілкуванню діти довіряються педагогу як старшому доброму пораднику, другу. «Учитель — це передусім жива людина, яка входить до світу пізнання, творчості, людських взаємин».

Василь Сухомлинський запропонував чимало оригінальних методів, прийомів, форм навчання та виховання, спрямованих на розвиток творчих, розумових та фізичних здібностей. Зокрема, впровадив у практику «уроки мислення» серед природи, які проходили в атмосфері співробітництва й творчості. Ці уроки він називав подорожами до джерела живої думки. Прагнення зрозуміти побачене спонукало встанов­лювати причинно-наслідкові зв'язки, пробуджуючи дитячу думку.

У 1951 році, як писав В.Сухомлинський у книзі "Серце віддаю дітям", він розпочав навчання шестирічних першокласників. Ідея більш раннього навчання дітей постійно супроводжувала педагогічні пошуки вчених. Однак, на терені колишнього СРСР довготривалий експеримент з навчання шестирічок було розгорнуто саме у Павлиші.

Вчений називав свій експеримент підготовкою дітей до систематичного навчання. 

Педагог враховував такі особливості дитячого мислення, як образність, пластичність, емоційна збудливість думки. Саме на них спирався вчений, коли проводив з дітьми уроки "живої думки".

Головним завданням таких уроків серед природи був розвиток у дітей здатності до кольорового та просторового відчуття.  Педагог не просто вчив дітей спостерігати, але й спонукав помічати у звичайному - незвичайне, відчувати и емоційно переживати гаму різноманітних кольорів і відтінків. Подібні досліди проводяться у школах сучасної Японії, де учні розрізняють до 300 кольорів і відтінків.

Щодо виховного впливу казки на особистість шестирічного школяра, то В.Сухомлинський, природно, с новатором. Тому у Павлиській школі вперше у ті роки була обладнана дитяча кімната казки. При цьому кімната була незвичною не лише за інтер'єром, але й за змістом діяльності дітей у ній.

Поступово у процесі занять серед природи та у кімнаті казки накопичувався позитивній досвід дітей, на основі якого дітей спонукали до усною складання казок. Загалом ця робота у Павлиші продовжувалась до 7-го класу (старші школярі щорічно складали не менше двох казок). У меморіально-педагогічному музеї В.О.Сухомлинського нині зберігається 70 томів дитячих казок. Положення та досвід вченого у цьому аспекті у наш час використовуються у багатьох школах України та за кордоном.

Принципово по-новому впроваджував вчений і методику навчання грамоті, використовуючи при цьому образні порівняння природи. У наш час цей метод у технології навчально-виховного процесу називають адитивним. 

Розроблена Сухомлинським система занять передбачала розвиток творчої думки. Чільне місце в ній відводилося самостійному складанню казок, маленьких творів, доповідей, математичних задач, вивченню окремих тем. Домашні завдання педагог вважав необхідними, але часу на них має витрачатися менше, ніж на дозвілля учня.

Морально-психологічний аспект перевірки якості засвоєння мате ріалу передбачав оцінку не лише знань, а й наполегливості дитини у подоланні труднощів. Оцінка, на думку педагога, має бути позитивним стимулом навчання і ніколи не використовуватись для покарання.

Улюблений предмет та вчитель, який його читає, має бути в кожно го учня, зазначав Василь Сухомлинський. З цього предмета він краще за інших вчиться, читає додаткову літературу чи отримує окремі зав дання від учителя. Це розвиває інтерес до знань, таланти, створює інте лектуальний фон класу. Книга й робота з нею -— найнеобхідніше в учінні. Дітей треба навчати вибирати книгу, читати й перечитувати її. Читання — це віконце, крізь яке діти бачать і пізнають себе. Найрадіснішим у школі Василя Сухомлинського було свято книги.

Як елемент розумової культури, який має розвивальне значення, Василь Сухомлинський розглядав шахи. На його переконання, треба зацікавити дітей грою в шахи, вводити її в життя школи.

Трудове виховання Василь Сухомлинський розглядає як гармонію трьох понять: треба, важко і прекрасно. Виховання в праці — це перш за все прищеплення любові до праці, зближення розумової і фізичної праці. Праця має згуртовувати дитячий колектив, бути посильною і ра дісною, до неї можна залучати дітей різного віку. Вони повинні бачити кінцевий результат, радіти йому, відчувати, що їхня праця — це части на праці дорослих. Старшим дітям треба давати більше самостійності та ініціативи — це підвищує їхню відповідальність за зроблене.

Великого значення надавав Василь Сухомлинський природі як виховному засобу. «Я прагнув до того, щоб перед тим як відкрити першу книжку, прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої в світі книги — книги природи», — наголошував педа­гог. — « . Кожна мандрівка в природу —урок мислення, урок розвит ку розуму».

Чимало праць Василь Сухомлинський присвятив ролі слова та особистості вчителя для дитини і сформулював вимоги до нього. Він радив учителю не робити насильства над душею людини, уважно придивлятися до законів природного розвитку кожної дитини, до її особли­востей, нахилів.

Місія педагога, у поглядах В.Сухомлинського, полягає в тому, щоб бути творцем дитячого щастя, лікарем і зцілителем дитячих душ. Аналізуючи позицію одного з учителів (“А якщо я не люблю дітей. якщо я тільки й зазнаю світлих хвилин, коли їх не чую і не бачу? Що ж накажете залишити школу і перекваліфікуватись?”) Василь Олександрович у статті “Як любити дітей” однозначно відповідав: “ . так, треба залишити школу і здобути іншу спеціальність. Або ж виховати в собі любов до дитини – третього не дано”. Почуття любові до дитини великий гуманіст називаю плоттю і кров’ю вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини, тому і констатував: “Педагог без любові до дитини – це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору».

Вчений-педагог закликав вчителів уникати озлобленості, грубості, не бути “товстошкірими”, бо це негативно відбивається на атмосфері і засобах навчання та виховання. У книзі “Серце віддаю дітям” він наголошував: “Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути відчування духовного світу кожної дитини, здатність приділити їй стільки уваги й духовних сил, скільки потрібно для того, щоб дитина відчула, що про неї не забувають, її горе, її образи, її страждання поділяють”.

Основну увагу педагог приділяв становленню особистості, формуванню громадянських переконань, розвитку індивідуальності в умовах суспільного колективного виховання.

Дитячий колектив Василь Сухомлинський розглядає не традиційно для свого часу. Так, у праці «Виховання колективізму у школярів» духовне життя колективу визначають індивідуальний внесок кожного вихованця та взаємовплив колективу й індивідуумів. У той час, коли радянські педагоги здебільшого з'ясовували вплив колективу на особистість, Василь Сухомлинський вивчав вплив особистості на колектив. Він виступав проти тиску колективу на особистість, що виховує пристосованців. Всупереч формулі підпорядкування особистих інтересів потребам колективу, суспільним інтересам Василь Сухомлинський обґрунтовує думку про гармонію особистих та суспільних інтересів.

Усі праці Василя Сухомлинського пройняті гуманним ставленням до дитини, пошаною до її особистості, розумінням її інтересів, почут тів, позиції. У книзі «Серце віддаю дітям»він писав: «Дитячий світ — це особливий світ. Діти живуть своїми уявленнями про добро й зло, честь і безчестя, людську гідність. .Я завжди вважав за необхідне стати в деякій мірі дитиною. Тільки за цієї умови діти не будуть диви тися на вас як на людину, що випадково потрапила за ворота їхнього казкового світу і якій байдуже, що діється всередині цього світу».

У своїх роботах педагог чимало уваги приділяв вихованню наймолодших дітей, першокласників і тих, що вступають до школи. Роки ди­тинства — дошкільний і молодший шкільний вік — відіграють важли ву роль у формуванні особистості, вважав він. Це не підготовка до май­бутнього, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя. І від того, яке було дитинство, хто вів дитину за руку в дитячі роки, що ввійшло до її розуму і серця з навколишнього світу, від цього значною мірою за лежить, якою людиною стане сьогоднішній малюк.

У дошкільному і молодшому шкільному віці формується характер, мова людини, мислення. Можливо, все те, що приходить до розуму й серця дитини з книжки, з підручника, з уроку, саме тому й приходить, що поряд з книжкою — навколишній світ, в якому малюк робить свої перші нелегкі кроки від народження до того моменту, коли він сам зможе розгорнути і прочитати книжку: «Навчання — це лише єдина пе­люстка тієї квітки, яка називається вихованням. У вихованні немає головного і другорядного, як немає головної пелюстки серед багатьох пелюсток, які створюють красу квітки».

У дитинстві починається тривалий процес пізнання — і розумом, і серцем — тих якостей і цінностей, що лежать в основі моралі. Василь Сухомлинський вважав, що треба виховувати високоосвічених, праце любних, наполегливих людей, готових долати не менші труднощі, ніж долали їхні батьки, діди, прадіди. Чим більше коло знань має опанува ти дитина, тим більше треба зважати на природу людського організму в період бурхливого розвитку і становлення особистості. Процес пізнання навколишньої дійсності є неодмінним емоційним стимулом думки для дитини дошкільного і молодшого шкільного віку. Істина, в якій узагальнюються предмети і явища навколишнього світу, стає особистим переконанням дитини тоді, коли вона одухотворюється яскра вими образами, що впливають на почуття. Тому важливо, щоб перші наукові істини дитина пізнавала в навколишньому світі, щоб джерелом думки була краса й невичерпна складність природних явищ, щоб дити ну поступово вводили в світ суспільних відносин, праці.

Людина була і завжди буде дитям природи, і те, що ріднить її з при родою, має використовуватись для прилучення до багатств духовної культури. Саме в природі джерело дитячого розуму.

Перш ніж давати знання, треба навчити думати, сприймати, спостерігати. Треба також знати індивідуальні особливості здоров'я кожної дитини — без цього не можна нормально вчити. «Розумове виховання далеко не те саме, що набування знань. Хоча воно неможливе без освіти, як зелений листок неможливий без сонячного проміння, однак виховання розуму не можна ототожнювати з освітою, як зелений ли­сток — із сонцем». Тому вивчення внутрішнього духовного світу дітей, особливо їхнього мислення, Василь Сухомлинський вважав од ним з найважливіших завдань учителя.

Дитина мислить образами. Чим яскравіші в її уявленні ці картини, тим глибше осмислює вона закономірності природи: «Клітини дитя чого мозку настільки ніжні, настільки чутливо реагують на об'єкти сприймання, що нормально працювати вони можуть лише за умови, коли об'єктом сприймання, осмислення є образ, що його можна бачи ти, чути, до якого можна доторкнутися. Переключення думки, яка є сутністю мислення, можливе лише тоді, коли перед дитиною або на очний, або ж настільки яскраво створений словесний образ, що дити на немов би бачить, чує, відчуває на дотик те, про що розповідають».

Якщо ізолювати дитину від природи, якщо з перших днів навчання вона сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель.

Розповіді вихователів — обов'язкова умова повноцінного розумо вого розвитку дитини, її багатого духовного життя. Вони повинні бути яскравими, образними, стислими.

«Впливайте на почуття, уяву, фантазію дітей, відкривайте вікон це в безмежний світ поступово, не розчиняйте його відразу навстіж, не перетворюйте на широкі двері, — радить Василь Сухомлинський вихователям. — Умійте відкрити перед дитиною в навколишньому світі щось одне, але відкрити так, щоб шматочок життя заграв усіма кольорами веселки. Залишайте завжди щось недомовлене, щоб дитині захотілося ще, й ще раз повернутися до того, про що вона дізналася».

Розумове виховання як одна з найважливіших ланок системи виховання, за Сухомлинським, передбачає: набування знань і формування наукового світогляду; розвиток пізнавальних і творчих здібностей; вироблення культури розумової праці; розвивання інтересу і потреби в розумовій діяльності, у постійному збагаченні науковими знаннями, в застосуванні їх на практиці. Але процес набування знань і якісне їх по глиблення будуть фактором розумового виховання лише тоді, коли знання стануть особистими переконаннями, духовним багатством лю­дини, що позначається на ідейній спрямованості її життя, на її праці, суспільній активності, інтересах. Формування світогляду — це серце­вина розумового виховання.

Школа в поглядах Василя Сухомлинського покликана бути Школою радості дітей, Школою творчості для вчителів та Школою спокою для батьків родин і суспільства.

Василь Сухомлинський

СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ

1. "Що таке покликання до праці вчителя? Як воно формується?" 

2. "Про здоров'я і повноту духовного життя вчителя. Кілька слів про радість праці" 

3. "Як запобігти виснаженню нервових сил в процесі повсякденної діяльності" 

4. "Будьте доброзичливі!" (з книги Василя Сухомлинського "Сто порад учителеві")

5. "Пам'ятайте, що немає і бути не може абстрактного учня" 

6. "Де брати час? Доба має тільки 24 години" 

7. "Час вчителя і взаємозалежність етапів навчання" 

8. "Про збереження в пам'яті школяра елементарних знань"

9. "«Дві програми навчання», розвиток мислення школяра" 

10. "Про роботу з "важкими" учнями" 

11. "Знання - і мета, і засіб"

12. "Про добування знань"

………………………………………………..

 99. "Як боротися з лінощами" 

100. "Остання порада — по секрету" 

 

10.    ПРО РОБОТУ З «ВАЖКИМИ» УЧНЯМИ

 

Навряд чи хто з учителів не згодиться з тим, що один з «найміцніших горішків» нашої педагогічної творчості — робота з «важкими» учнями. З тими, кому треба в три - п’ять разів більше часу для осмислювання й запам’ятовування матеріалу, ніж переважній більшості учнів, хто на другий день забуває вивчене, кому вправи для запобігання забуванню треба виконувати не через три-чотири місяці після вивчення матеріалу, а через два-три тижні. Понад тридцять років педагогічної праці переконали мене в тому, що для цих дітей якраз «друга програма», 

Так, цим дітям конче треба якнайбільше читати. Працюючи з III — IV і V — VIII класами, я завжди дбав про те, щоб для кожної «важкої» дитини підібрати книжки і статті для читання, які розкривають зміст понять, узагальнень, наукових характеристик у найбільш яскравій, цікавій, захоплюючій формі. 
У цих дітей має виникнути якнайбільше запитань про речі і явища навколишнього світу, з цими запитаннями вони повинні звернутися до мене — це дуже важлива умова їх розумового виховання.

Але сотні спостережень привели до висновку: у момент подиву, зачудування вступає в дію якийсь могутній стимул, який наче пробуджує мозок і змушує його посилено працювати.

Я ніколи не забуду маленького Федю. Мені довелося навчати його п’ять років — від III до VII класу. Каменем спотикання для нього були арифметичні задачі й таблиця множення. Я переконався, що дитина просто не встигає запам’ятати умову задачі, в її свідомості не встигає скластися уявлення про предмети, речі, явища, покладені в основу умови: як тільки дитина мислено пробує перейти до наступного, забуває попереднє. 
Діти, чимось схожі на Федю, були і в інших класах, хоч їх було загалом і небагато. Я склав спеціальний задачник для цих дітей. У ньому — близько двохсот задач, взятих головним чином з народної педагогіки. Кожна з цих задач — це захоплююча розповідь. Переважна більшість з них не потребує арифметичних дій; розв’язувати таку задачу означає передусім міркувати, думати. Ось дві задачі з мого «Задачника для неуважних».

1.    Три пастухи, які знемогли від літньої спеки, лягли під деревом відпочити й заснули. Пустун-підпасич вимазав сплячим лоби дубовими «чорнильними кульками». Прокинувшись, усі троє почали реготати. Але кожний думав, що два інших сміються один з одного. Раптом один пастух перестав реготати — він здогадався, що і його лоб також вимащений. Як він міркував?

2.    У широких українських степах неподалік одне від одного були в давні часи двоє сіл — Правдуни і Брехуни. Жителі Правдунів завжди говорили правду, а жителі Брехунів — завжди брехали. Якби кому-небудь з вас вдалося раптом перенестися в давні часи і потрапити в одне з цих сіл, ви могли б, поставивши тільки одне запитання до першого зустрічного місцевого жителя, дізнатися, в котре село ви потрапили. Яке запитання вам треба було б поставити?

Спершу ми просто читали задачі, як маленькі захоплюючі оповідання про птахів і тварин, комах і рослин. Минуло немало часу, поки Федя зрозумів, що оповідання — задачі. Над однією з найпростіших хлопчик замислився і з моєю допомогою розв’язав її. Його вразила простота розв’язання. «Значить, кожну з цих задач теж можна розв’язати?» — запитав Федя. Він цілими днями не розлучався із задачником. Кожне розв’язання переживав як велику перемогу. Розв’язану задачу переписував у спеціально заведений для цього загальний зошит, поряд з текстом малював задачу — тварин і рослини.
Для Феді я укомплектував спеціальну бібліотечку. У ній було близько ста книжок і брошур, які хлопчик читав від ІІІ по V клас. Потім було створено другу бібліотечку (близько двохсот книжок), якою, крім Феді, протягом двох років користувалися ще три учні. Одні книжки й брошури мали прямий зв’язок зі змістом того, що вивчалося на уроках, в інших безпосереднього зв’язку не було, і їх читання я розглядав як своєрідну гімнастику розуму.
Уже в V класі успішність Феді вирівнялася: він почав розв’язувати такі самі арифметичні задачі, як і іпші школярі. У VI класі в хлопця несподівано з’явився інтерес до фізики. Федя став одним з активістів гуртка юних конструкторів. Чим більший інтерес викликала в хлопця творча праця, тим більше він читав. У нього траплялися труднощі в навчанні й далі, особливо з історії, літератури. І кожне утруднення полегшувалося читанням.
Після закінчення VII класу Федя вступив до технікуму, став спеціалістом високої кваліфікації — майстром з налагоджування верстатів.

Ніколи, жодного разу я не проводив ні з цим, ні з такими ж іншими учнями додаткових занять, мета яких зводилася б до виучування того, що не засвоєно на уроках. Я учив дитину читати й думати. Читання мовби індукувало, пробуджувало думку.

Пам’ятайте: чим важча дитина, чим більше, здавалося б, непереборних труднощів, на які натрапляє вона у навчанні, тим більше їй треба читати. Читання вчить її мислити, мислення стає стимулом, що пробуджує сили розуму. 
Книжка й жива думка, пробуджена книжкою, є найсильнішими засобами, які запобігають зубрінню — великому злу, що отуплює розум. Чим більше учень думає, чим більше бачить у навколишньому світі незрозумілого, тим сприйнятливішим стає він до знань, тим легше вам, учителеві, працювати.

 

17. ОЦІНКИ МАЮТЬ БУТИ ВАГОМИМИ

 

Не можна допускати, щоб оцінювання знань виділялося з педагогічного процесу як щось відокремлене. Оцінка лише тоді стає стимулом, який спонукає до активної розумової праці, коли взаємини між учителем і учнем побудовані на взаємному довір’ї і доброзичливості. Якщо хочете, оцінка — це один з найтонших інструментів виховання. З того, як ставиться учень до оцінки, поставленої вчителем, можна зробити безпомилковий висновок про те, як він ставиться до вчителя, наскільки вірить йому й поважає його. З приводу оцінювання знань хотілося б дати кілька порад.

По-перше, нехай оцінок буде менше, але кожна з них хай буде вагомішою, значнішою. Мені доводилося за своє тривале педагогічне життя викладати майже всі предмети навчального плану середньої школи (за винятком креслення), і я ніколи не ставив оцінку за учнівську відповідь на одному уроці (нехай навіть на два, три і більше запитань). Оцінка завжди охоплювала працю учня за якийсь період і включала оцінювання кількох видів праці — і відповідь (може, кілька відповідей), і доповнення до відповіді товариша, і письмову роботу (невелику), і позакласне читання, і роботу практичного характеру. Певний період я вивчаю знання, школяра, і він відчуває це. Приходить час, і я кажу: «Ось тепер я тобі ставлю оцінку». Починається наступний період вивчення знань, і учень знає: ніщо не випаде з моєї уваги. У декого з читачів може виникнути запитання: хіба втримаєш усе в пам’яті? Можливо, кому й важко пам’ятати все, що стосується розумової праці школяра, але мені завжди це здавалось найважливішим. Хіба можна виховувати, навчаючи, й навчати, виховуючи, забуваючи про щось варте уваги?

По-друге, я ніколи не ставив незадовільної оцінки, якщо учень не міг через ті чи інші умови, обставини опанувати знання. Ніщо так не пригнічує дитину, як усвідомлення безперспективності: все, я ні на що не здатний. Зневіра, пригніченість — ці почуття позначаються на всій розумовій праці школяра, його мозок ніби ціпеніє. Тільки світле почуття оптимізму є цілющим струмком, який живить річку думки. Безрадісність, пригніченість приводять до того, що підкоркові центри, які відають емоційними імпульсами, емоційним забарвленням думки, перестають спонукати розум до праці, навпаки, вони мовби сковують його. Я завжди прагнув того, щоб учень вірив у свої сили. Якщо учень хоче знати, але не може, треба допомогти йому зробити хоч би маленький крок уперед, і цей крок стане джерелом емоційного стимулу думки — радості пізнання.

Ніколи не поспішайте з виставленням незадовільної оцінки. Пам’ятайте, що радість успіху —.це могутня емоційна сила, від якої залежить бажання дитини бути хорошою. Турбуйтесь про те, щоб ця внутрішня сила дитини ніколи не вичерпувалася. Якщо її немає, не допоможуть ніякі педагогічні хитрощі.

По-третє, взагалі не ставте ніяких оцінок, якщо ви бачите, що знання учнів туманні, в їх уявленні про речі та явища, які вивчаються, є якісь неясності. У кожному класі в мене є учень, духовне життя якого я до тонкощів вивчив, по очах якого я бачу, розуміє він чи не розуміє те, про що я запитую. Якщо очі цього школяра говорять про те, що він не готовий до відповіді, я взагалі не оцінюю знань, — треба спочатку добитися, щоб учні знали.

По-четверте, треба уникати запитань, відповіді на які точно повторювали б те, що викладав учитель чи заучене з книжки. Є в педагогічному процесі одна дуже цікава річ — я назвав би її трансформацією знань. Ідеться про таке поступове мислене заглиблення в знання, в результаті якого учень щоразу, повертаючись до вивченого раніше, бачить у фактах, явищах, закономірностях щось нове розглядає, аналізує якісь нові сторони, риси, особливості фактів, явищ, закономірностей. Трансформація знань має бути покладена в основу повторення. Про це хочеться дати окрему пораду.

19.  ЯК БУТИ З ПЕРЕВІРКОЮ ЗОШИТІВ?

«Перевірка зошитів забирає весь вільний час». Це слова з листа однієї вчительки. Під ними могли б підписатися тисячі педагогів. Побачивши купки зошитів, які треба перевірити, не один учитель здригнеться, і не тільки тому, що це багато годин праці,— гнітить те, що це праця одноманітна, нетворча.

Думка вчителів і працівників народної освіти спрямована на те, щоб максимально скоротити час перевірки зошитів, але — «нічого не виходить». 
Чому? 
Тому що в зошитах учнівських — багато помилок. 
Проблема перевірки зошитів — одна з тих шкільних проблем, розв’язання яких залежить від сотень умов, передумов. Тут не може бути якоїсь однієї поради: 

У школі повинна бути передусім висока мовна культура, повинна панувати атмосфера великої чутливості до слова: 

Слід порадити вчителеві початкових класів: виховуйте в дітей чутливість до емоційного забарвлення слова. Добивайтеся, щоб слово звучало для учня, як музика! Образно кажучи, учень повинен бути музикантом слова, дорожити його правильністю, чистотою, красою. 
Ведіть дітей у природу, показуйте їм найтонші відтінки квітів, звуків, рухів, розкривайте їм людську пращо як творчість, і нехай усе це відображується в слові, у відтінках мовлення.

У нас присвячуються спеціальні уроки таким словам, як зоря, вечір, степ, поле, річка, дзюрчить, мерехтить, гримить... На кожне слово ми з дітьми складаємо твори. Слово глибоко входить у духовне життя дитини, вона вчиться висловлювати найтонші почуття, передавати словом враження від навколишнього світу. Це нелегка, мабуть, найскладніша шкільна наука. 

Практично це зводиться до такого: хай якнайбільше предметом думки, суджень учня буде його власна діяльність. Нехай ваш вихованець розповідає, міркує, звітує про те, що він зробив власними руками, про те, що він спостерігав. 

Полегшення перевірки зошитів пов’язане з рядом корінних питань навчання, але е деякі передумови цього полегшення. 
Це, по-перше, виділення на кожному уроці граматики часу для запису й запам’ятовування слів, у яких можуть бути допущені граматичні помилки; по-друге, це старанна, продумана підготовка до виконання домашніх завдань з метою запобігання помилкам; по-третє, треба сказати, що досвідчений учитель мови, літератури, математики, фізики має свою методику перевірки зошитів; найраціональнішою, як показує досвід, є вибірково-періодична перевірка: учитель час від часу бере зошити кількох учнів; фронтально в усіх перевіряються тільки контрольні роботи.

100.    ОСТАННЯ ПОРАДА — ПО СЕКРЕТУ...

Усе, що я в цій книжці раджу, треба знати тільки вам, педагогові, і необов’язково знати вашим вихованцям. Педагогічна обізнаність, педагогічна «освіченість» учнів приносить, як правило, не користь, а шкоду. Справа в тому, що однією з умов високої ефективності педагогічного впливу є обстановка ненавмисності цього впливу. Іншими словами, учневі не треба в кожну дану мить знати, що вчитель його виховує. Виховний намір має бути прихований обстановкою дружніх, невимушених взаємин.

Чому людина не повинна знати, відчувати, що її виховують? Тому що справжнє виховання — це самовиховання. Треба створити таке спілкування вихователя й вихованців, щоб кожне слово, звернене до юного серця й розуму, пробуджувало внутрішні духовні сили, викликало внутрішню роботу розуму й серця, спрямовану на самопізнання й самовдосконалення. Якщо ж людина на кожному кроці відчуває й розуміє, що її виховують,— здатність до самопізнання й самовдосконалення притупляється. У неї зароджується думка: яким мені бути й що мені робити — про це подумають дорослі. А моя справа — чекати порад і вказівок.

Видатний педагог А. С. Макаренко не раз говорив про те, як важливо для вихователя не показати вихованцям, що вони піддаються якимсь спеціальним педагогічним процедурам. Я все життя навчався цього у свого вчителя й переконався, що зробити свій виховний задум непомітним — один з дуже важливих елементів педагогічної майстерності.

Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до дітей, вимоги до них і дружба з ними,— щоб усе це було самою суттю вашого духовного життя, мій друже.