Брусницький ЗНЗ І-ІІІ ст. ім. І.Миколайчука

Районний конкурс

учнівської творчості

«Об’єднаймося ж,  брати мої!»

Номінація «Література»

 

 

«Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався, той, що

обрав тебе навіки» (В.Стус)

Художньо-публіцистичний портрет

/ Дослідження родоводу видатного українця Івана Миколайчука/

 

 

 

 

Брусниця, 2020 р.

 

Анотація до твору

 

Кожна сім’я – це історія маленького світу, маленької країни. У цій країні свої закони, звичаї, традиції. Традиційно історію роду показують у вигляді дерева. Наші прадіди уявляли життя людей на землі як велетенське Дерево Роду. Як дерево тримається на корені, так і кожен рід тримається на найстарших його членах, бо саме вони мають великий досвід життя і допомагають молодим. Коріння – це наші предки, прародичі. У ньому наше минуле, пам’ять.

 У творі окреслено історію дослідження родоводу видатного актора, сценариста, заслуженого артиста України - Івана Миколайчука, пов’язану із землею, де він народився, зростав – це буковинське село Чортория – дивовижне місце, брама до Карпат.

 Родина, рід, рідний… Святі й мудрі слова, - бо в них прадавнє коріння сімейної спільності, глибоке і чисте джерело народного буття, народної моралі. Кожна сім’я щаслива по-своєму. А як же воно починалося, ото сімейне щастя, де його витоки, де джерело, де той пагінець, з якого виросла родинна гілка – це ми побачимо у творі «Дослідження  родоводу Івана  Миколайчука».

У даній роботі представлено родовід видатного кіномитця, талановитого сценариста і режисера – Івана Миколайчука.

У першому розділі твору «Батько і мати – два сонця гарячих…», змальовано період Першої світової війни, описано життя батьків Івана Миколайчука – Катерини та Василя. Чортория разом з усією Буковиною була саме під короною Габсбургів. Лінія фронту пролягала близько від села, що часом, коли велися бої, російські й австрійські кулі застрягали у дерев’яних кутах хати.

«Миколайчуковому роду нема переводу» – це другий розділ твору, у якому розповідається  про те, як Катерина, мати десятеро дітей проводжала до школи 34 роки підряд. Вставала зимовими ранками затемна, промітала від снігу стежки, будила дітей та годувала сніданком, лікувала їх, вчила старших ткати й вишивати, колисала малих і всім співала пісень, на свята витягала  зі скрині дореволюційне видання «Кобзаря» і читала дітям вголос.

У третьому розділі «Спогади про рідних» сестра Івана - Фрозина

розповідала як все було... Одного осіннього ранку, дивлячись на подвір’я, вже біля хати-музею Івана Миколайчука, сидить Фрозина і згадує по своїх братів і сестер, про їхнє минуле і теперішнє. Фрозина гордиться, що в неї така гарна, весела, життєрадісна і талановита родина. Вражає та дружня атмосфера, яка панує у цій великій родині. Хочеться вклонитися матері, яка народила дітей – мудрих, розумних і талановитих.

Мета:  зібрати та зберегти якнайбільше відомостей про родовід Івана Миколайчука, донести, що родовід, родина, рід – це слова одного кореня, які здавна в Україні вважалися святими. Народні традиції, народна мораль, виховували з дитинства в людині глибоку повагу до цих святинь. Тож бережімо традиції нашого роду, аби не загубити цю історію серед бурхливого плину сучасного життя.

Основним завданням  є виховання  патріотизму, любові до найдорожчої для кожного з нас родини, сім’ї, історії, традицій своєї  сім’ї, прищеплювати любов та повагу до старшого покоління, виховувати любов до усної народної творчості та шанобливе ставлення до історії свого роду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

І. Вступ ………………………………………………………………………… 1

ІІ. Основна частина

Розділ 1 ………………………………………………………………………… 3

Розділ 2 ………………………………………………………………………… 5

Розділ 3 ………………………………………………………………………… 9

ІІІ. Висновки …………………………………………………………………. 14

ІV. Список використаної літератури ………………………………………15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 Кіцманщина – чарівний куточок Чернівецької області, яку називають Буковиною. Ю.Федькович із захопленням писав: «Не знаєте ви, тілько там краси і поезії»?. Де із сивих давен мешкають працьовиті, добрі душею, гостинні люди, котрі залюблені в свій рідний край, мають дивовижну насичену і славну історію, самобутні традиції, звичаї і обряди, подарували світові ціле гроно визнаних особистостей господарського, наукового і духовного проявів. Котрі, попри всі складнощі сьогодення, енергійно і оптимістично продовжують творити найвеличнішу загадку Землі -  Життя.

 Кіцманщина завжди була багата народними талантами. Звідси починалися народні артисти України:

Дмитро Гнатюк – оперний співак світової слави, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка.

Євген Савчук  – герой України, нині – професор, завідувач кафедри хорового диригування Національної музичної академії України  імені І.П. Чайковського. З 1984 року – художній керівник і головний диригент Національної хорової капели «Думка».

Володимир Івасюк –  легендарний поет і композитор. Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець.

Михайло Івасюк  — письменник, літературознавець, фольклорист, педагог, громадський та культурний діяч, батько Володимира Івасюка

Оксана Савчук - співачка, солістка вокально- фольклорного дуету «Писанка», заслужена артистка України.

Іван Миколайчук -  кіномитець, заслужений артист України, видатний кіноактор, талановитий сценарист і режисер. Іван Миколайчук… Сьогодні це ім’я знає увесь світ.

-1-

 

 Родина, рід, рідний…Святі і мудрі слова ,- бо  в них прадавнє коріння

сімейної  спільності, глибоке і чисте джерело народного буття, народної моралі. Кожна сім’я щаслива по-своєму. А як же  воно починалося, оте сімейне щастя, де його витоки, де джерело, де той пагінець, з якого виросла  родинна гілка – це ми побачимо,  досліджуючи родовід сім’ї  Миколайчуків, ми побачимо, як Іван жив, живе і житиме у наших серцях. Невеличке село Чортория і досі береже гарячі сліди його босих ніг. Береже, як пам’ять і пекучий біль, бо він вже не ходитиме запорошеними стежками від світанкової роси, і не скупається в прохолодній воді прозорої річки, що пам’ятає його з дитинства.

Буковинське село Чортория – дивовижне місце. Брама до Карпат. Географічно – ще не Гуцульщина, але духовно, культурно найближча саме їй. Сільські музики, різдвяна «переберія», вертепи і звізди, пісні, розшитий бісером одяг, тисячолітні забобони, міфи і казки – це не вигадки митця Миколайчука, а щоденна сільська реальність. Село, віками відірване від материнського українського материка, насичене доторками, енергією, кров’ю та мріями угрів, румунів, молдован, австріяків і росіян. Може, саме тому воно і має таку сакральну силу для українців? У часи найстрашнішого гніту, придушень, заборон, переслідувань, рабства їх таки схиляли ниць, а вони припадали до самої землі й уже тільки на її рівні, на рівні каменя, рудої глиняної грудки відчували: це моя земля, це мій піт і мої сльози падають у неї. І трималися за неї – за каміння, за попіл, якщо нічого іншого вже не було.

 

 

 

 

 

 

 

 

-2-

 

 

Розділ 1

«Батько і мати – два сонця гарячих…»

У такій землі 98 років тому, весняного дня народилась Катерина, друга дочка Олексія й Марії Іванюків, мати Івана Миколайчука.

Чортория разом з усією Буковиною була саме під короною Габсбургів. Мала Катеринка не розуміла тоді, яку роль відіграє це у її житті. Але одного дня 1916 року до їхньої нової зрубової хати прийшли чужі люди – «босни» - щоб забрати Катерининого неня, австрійського громадянина на війну. Така вже була доля в українців – змагатися і вмирати за чужі імперії. Тоді, у Першій світовій війні, в російській армії воювало 3,5 мільйона українських солдатів і ще 250 тисяч служило в австрійському війську. Тож Катеринка пригадує, як боснієць носив її малу на руках по хаті, пригощав білим-пребілим цукром і на світанку вивів із двору її тата – назавжди.

Лінія фронту пролягала близько від села, що часом, коли велися бої, російські і австрійські кулі застрягали у дерев’яних кутах хати.

Дівчатка підростали, а їхня молода мама все чекала й чекала на свого чоловіка. З кожної вечері лишала щось і для Олекси: «Може наш тато сьогодні повернеться?» Але він не повертався… Маленька оката Катрінка помагала мамі по господарству. Носила взимку з лісу дрова і, не сміючи вистуджувати хати, залізала у сінях по драбині до коминка, щоб погрітись, і там тулилася до теплої стіни.

До школи пішла вже за нової влади – румунської. Старанно виводила у зошиті чужі літери, вивчала незрозумілі вірші, але стала такою чемною ученицею, що жодного разу не була покарана різками. Катеринка мусила, як і всі, працювати у «домнуле директора» школи: дерти пір’я на подушки, поратися в стайні, в садку чи на полі.

1923 року в село надійшла щаслива звістка: румуни дозволили двічі на тиждень українську школу.

Марія відразу записала туди обох своїх дівчат і купила на всі свої гроші одного підручника. Пішла до директора: «Домнуле директоре, згляньтесь на

-3-

бідну вдову. Діти голодні й босі ходять. Нема за що Катрінці купити книжки.

Може б по одній зі старшою Василиною вчилась?» Але директора тяжко було розлучити: « А одною сапою ваші дівки змогли би сапати?» Довелося Марії продавати корову, щоб купити Катрінці книжку. Ще в більші нестатки зайшла родина, тягнулася з останніх сил. Та що то було за щастя для малої Катрінки- навчитися читати українською: « Не начитався був би на рідній мові!» Через два тижні українську школу знову заборонили, але дівчинка ховала свою книжку під подушкою й тільки чекала нагоди, щоб вийти на пагорб біля хати та ще раз почитати Франкового «Лиса Микиту». Чи Руданського. Чи Шевченка.

Катрінка закінчила румунську школу навідмінно. Директор покликав матір до себе: «Віддавайте дитину до гімназії в Чернівці, ваша донька має талант. Буде великий гріх, як не дасте дівчині вчитися далі». Та чи Марія не мала грошей, чи не хотіла розлучати сестер, але Катрінка таки залишилась у Чорториї. І, мабуть, на те була Божа воля. Пройде багато років і Катрінка втілить усе, що не судилося їй самій, у своїх дітях.

На початку літа 1930 року віддали шістнадцятирічну Катрінку за Василя Миколайчука, який народився 1907 року, також у селі Чортория.

Василь у школі не навчався,тому що у 1914 році, коли йому мало виповнитись 7 років, почалася австрійська війна, і він не мав змоги навчатися у школі.  На той час була румунська державна мова, і кожен повинен  був її знати. З 14 років  пішов до роботи. В той час був «путьовим обходчиком».

Василь – хазяйновитий і порядний хлопець, розумник і жартівник, до 56 років працював на залізниці та добре заробляв.

Катрінці, звичайно, мріялося про іншого – Зиновія, красеня артиста із сусідніх Вашківців, котрий грав у Народному домі, - та що ж, як не судилося. Сплатили борги, придбали господарство, овець, корів і почали прикуповувати землю.

 

 

 

 

-4-

 

Розділ 2

«Миколайчуковому роду нема переводу»

Через рік  після одруження у родині Миколайчуків  народилася перша доня Фрозина, потім у 1933 році  народився  другий син Константин, а через три роки – 1936 , народився третій син Дмитро. Катріна скаже про той час: « Тяжко працювала, бо було на чому. А хто ти без землі? Ніхто». Взимку вечорами навчала свого Василя читати і писати, пряла, вишивала дітям льолі й співала.

Десь тоді ж, наприкінці 30 –х, сталася подія, яку Катріна  згадувала як «щастя». Василь купив їй перші в житті черевички: малесенькі, гостроносі й лаковані. До чого ж любо було мріяти, як вдягне вона ті черевички до церкви чи ще кудись, і всі побачать , як файно зблискують ті  «Лукерки» при ході! Саме була косовиця. Мала Фрозина громадила сіно у садку. Сухі остюки нестерпно кололи підошви і впивалися у шкіру. Тоді Фрозина надягла мамині нові черевички  на свої маленькі ніжки і працювала в них цілий день. А ввечері скинула їх під копицею та й пішла собі гуляти. І як часто буває в таких історіях, саме нагодилась недобра людина і вкрала той Катрінин скарб. Скільки сліз пролила вона потай від дітей! Та то була лиш перша з утрат.

У 1938 році Фрозина пішла до першого класу, а  коли вона мала переходити до 3-го класу (це було в 1940 році), прийшли росіяни і Фрозину повернули до 2-го класу. Люди, побоюючись  репресій, палили українські книжки, підручники з історії, ховали Святе Письмо.

За рік почалася війна. Навчання в школі припинилося. Катріна саме була у лікарні з новонародженим сином Іваном – це була четверта дитина у сім’ї Миколайчуків. Через багато років Іван Миколайчук розповідав про пригоди того дня: « Сталося так, що я попросився на світ увечері за кілька днів до початку війни.

 Коли мама почала скаржитися на болі, мій батько запряг коней і через ліси, помчав свою дружину до райцентрівської лікарні.

 Здав, як годиться , породіллю в пологове. Далі  впав на коліна перед лікарнею і пристрасно почав молитися і просити Всевишнього й усіх святих

-5-

 

 заступників, аби допомогти любій дружині… Дізнатись, як у моєї мами справи,

батько приїхав на світанні 22 червня 1941 року. Щойно його сповістили про моє народження, як небо наповнилося тривожним гулом, далі з’явилися німецькі літаки, почали бомбити райцентр. Перелякані люди з плачем кинулися врозтіч. Тут на превелике щастя знайшлася старенька санітарка, підбігла до розгубленого батька, схопила за сорочку  й закричала:

- Чоловіче, іди швидко, забирай жінку, дитину і жени коней додому, бо поки лупиш очі, вони полетять з ангелами, хай тільки бомба влучить у лікарню. Тут до батька повернувся здоровий глузд. Доки запрягав коней, санітарка у сповитку принесла мене, а за нею, як куріпочка, подріботіла й мамка.

Батько найперше схопив мене, далі взяв ніжно на руки маму і посадив на віз. За кілька хвилин ми вимчали з райцентру і подалися додому. Десь посеред дороги у небі знову з’явилися німецькі літаки. І раптом один із винищувачів помітив на дорозі селянський віз…  І тут, німецький льотчик , одірвавшись од гурту, помчав над ними, поливаючи кулеметними чергами. Коні знялися в повітря й рвонули. Як потім оповідали батьки, так продовжувалось з пів години. Мама з татом лежали на возі, прикриваючи мене своїм тілом, і тільки молили одне: аби свята Богородиця стала моєю матір’ю  заступницею й уберегла живим…

І чудо сотворилось – ми всі зосталися живі…»

Відразу після війни на Буковині почалася колективізація. Катріна Миколайчук розказує: «Агенти приходили до хат і примушували віддати до колгоспу землю й господарство. Як то було з нами?

Мого Василя вивели на подвір’я під дулами автоматів. А я, вагітна, й кинулася перед ним , аби затулити собою… Забрали всю землю, все, що ми скуповували за довгі роки, заробляли тяжкою працею  - всі три гектари! І сад наш забрали, що ми насадили з Василем! І комору спустошили – вигребли вовну, яйця, молоко, м'ясо, геть чисто все!

У 1944 році народився п’ятий син Микола, а через два роки (1946) народилася шоста доня Марія. Важко на той час було виживати, але Катріна знаходила вихід із скрутного становища.

-6-

 

У 1947 році  в Україні почався голод. Старшому сину Миколайчуків довелось перевозити своїм конем тіла померлих односельців на цвинтар. Тоді від

дванадцятирічного Кості пішло дитинство. 

Родину рятувало тільки корова . Ще були жорна - єдині на село. На них терли все зерно, яке в кого залишилось. До чорторийських  хат ночами частенько стукали й українські партизани – просили їжі. Селяни годували їх, напували молоком, давали ліки, теплі речі й коци. А вдень приходили представники влади. І якщо дізналися про нічний візит, усю родину відразу ж виселяли – до Сибіру.

Миколайчуків ця біда обминала. Хоча Василь любив вечорами зібрати товариство, сусідських газдів  і почитати вголос «Кобзаря», чи оповідання про українських гетьманів. Тоді Катріна завішувала вікна темними хустками і лишала горіти лише одну свічку. Часом Василь витягав зі схованки Біблію й читав псалми та пророцтва. « Ану, Василю, як воно далі буде?» - питалися односельці. А він відповідав: « От бачите, люди обов’язково навернуться до віри… тільки буде вже пізно. Не знаю, чому… Може, Бог нас уже не прийме».

У 1948 році народився Юрко – це була сьома дитина у сім’ї Миколайчуків.  Потім  Михайло – у 1951 році, Анна – у 1954 році, а також Іванка - наймолодша донька у 1956 році.

Діти у Катріни і Василя  росли на очах. Будучи малими, їм дуже подобалося ходити колядувати .

 Чортория славилась своїми музиками й колядниками. І як тільки не боролась радянська влада з різдвяною колядою, щойно засяє перша святвечірня зірка, співучі дітлахи йшли від хати до хати, промовляючи:  «Христос Народився!» Міліцейські наряди  їздили по селу і виловлювали людей, дітей у святкових строях. Попався якось міліції  й Юрко Миколайчук. У міліцейському відділку прізвище занесли у спеціальний зошит і взяли  штраф – 5 карбованців. Юрко поклав на стіл начальника 10 карбованців : «Це відразу й за наступний рік», - відповів він.

Десятеро дітей мама Катріна проводжала до школи 34 роки підряд. Вставала зимовими ранками затемна, промітала від снігу стежку до стайні, доїла

                                                      -7-

корову, варила каву зі свіжим молоком,  смажила яєчню, будила дітей, годувала

сніданком, сушила мокрі від снігу кептарі та шкарпетки, лікувала хворі горла й

вуха,  вчила старших ткати й вишивати, колисала малих і всім співала пісень. На

свята витягала зі скрині дореволюційне видання «Кобзаря» і читала дітям вголос. Тоді ще «Бог» було написане з великої, а не з малої літери й від слів «Україна», «воля», «правда» в усіх ішли мурашки по спині. Це з тих свят, із тих мурашок по спині, з пісень у затишку хатньому  - їхня внутрішня сила, духовна невигасність і гармонія.

Тато Василь усе життя працював прохідником на залізничному відрізку Завалля – Вашківці – Банилів. Щоліта починалася дитяча робота «на штриці». Рівнесенько викладалися вздовж колій білі камінчики, пололися бур’яни і збиралося сміття. У серпні, коли сонце розпікало колії та камінь, тяжко було навіть дихнути біля рейок, не те що полоти. Але діти пололи, обливаючись сімома потами. Одного дня Іван підійшов до батька і віддав сапу: « От убийте мене, тату, а я цього не робитиму». Це був нечуваний у родині бунт.

Тоді, дивлячись услід Іванові, батько сказав своє чергове пророцтво: « Цей хлопець не до такої роботи».

Іван же любив слухати  голоси вітру в полі по дорозі до школи, стежити ранками, коли відкриваються пелюстки на квітках, виступав у сільському драмгуртку, співати і танцювати. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-8-

 

 

Розділ 3

«Спогади про рідних»

…Одного осіннього ранку, дивлячись на подвір’я, вже біля хати-музею Івана Миколайчука, сидить Фрозина і згадує  про всіх своїх братів і сестер, про їхнє минуле і теперішнє.

 - Нині в цій оселі майже все так само, як було за життя Івана: маленькі віконця, лавиця біля хати, кам’яні жорна в сінях, ткацький верстат, заквітчані рушниками стіни, валізка брата, з якою він їздив до Чернівців на навчання.

- Батьки виховували десятьох дітей. Я була першою. Провчилася тільки 2 роки  у Чорторийській початковій школі, тому що в 1941 році почалася війна і навчання припинилося. Дитинство було дуже важке, але  наша мама ніколи не засмучувалася. Вона старалася, аби діти мали що їсти, аби був мир і злагода між нами.

 У 1947 році я одружилася з Георгієм, який родом із села Чортория. Що найбільше мені запам’яталося , це те, як шістнадцятирічний Іван у мене на весіллі заспівав гостям пісню «Ще не вмерла Україна», батько потім жартував, що сина більше обдарували, ніж молодих в голодний рік. Через деякий час у нас народився син Михайло, який з 1- 4 клас навчався у Чорторийській початковій школі, а з 5-10  клас -  у Брусницькій середній школі. Після закінчення школи вступив до Київського університету на філологічний факультет. Закінчивши університет, пішов працювати  на телебачення, де пропрацював тільки один рік, а пізніше -  в обласному кіноклубі режисером народної кіностудії «Буковина».

 Одружився Михайло у 38 років з Ларисою, яка родом з Дніпропетровська. Вона працювала архітектором, де і познайомилась із Михайлом,  на даний час  працює  у  Чернівецькому університеті, де викладає архітектуру. У Лариси і Михайла є син Данило, який закінчив університет іноземної філології.

Одружений з Анжелою, яка родом з Чернівців, працівник  банку. У Анжели і Данила є дві доньки – Ольга і Катерина.

 - Другою дитиною був Костянтин, який закінчив уже 4 класи Чорторийської початкової школи. Коли підріс, працював будівельником у лікарні.

-9-

Одружився з Зіновією , яка родом  із цього ж села. Дітей у них не було. Зіна працювала санітаркою у лікарні. Помер Костянтин  у 55 років, а дружині нині виповнилось 84 роки.

 - Третьою дитиною був Дмитро, який також закінчив 4 класи Чорторийської початкової школи, а в Брусницькій семирічній навчався  з 5-7 клас. Після закінчення школи працював завгоспом у лікарні. Одружився з Саветою, яка родом  із цього ж села. У них народилося двоє дітей – Наталка та Василь. Старша донька Наталка закінчила Чернівецький кооперативний технікум. Працювала у Глинницькому об’єднанні  громадського харчування – бухгалтером, а з 1995 року, по даний час, працює бухгалтером у чорторийському психоневрологічному будинку- інтернат. Наталка одружена, має сина і внука, якому виповнилось 11 років. Василь- син Дмитра, 1977 року народження – закінчив спецшколу № 2 у Чернівцях. Одружений з Христиною, родом із Чернівців. У них є син Дмитро, якому 11 років. Василь, на даний момент, інвалід 3 групи по слуху.

  - Іван був  четвертою дитиною. Народився 15 червня 1941 року в селі Чортория Вашківського району Чернівецької області в селянській родині. Навчався в Чорторийській початковій школі з 1-4 клас, а в Брусницькій – з 5-7 клас. Восьмирічну закінчив у містечку Вашківцях. У 1957 році закінчив Чернівецьке музичне училище, а вже коли навчався в театральній студії при Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Кобилянської, то там у місті закінчив 9-й і 10-й класи вечірньої школи; в роки навчання працював актором у тому ж театрі. 1961-1965 р.р. – навчання в Київському театральному інституті імені І.Карпенка-Карого. З 1965 року – актор кіностудії імені О. Довженка.

Де б він не бував, але , приїжджаючи до рідного дому, він полюбляв годинами сидіти на своїй яблуні й мріяти, грати на сопілці. Він пристрасно любив свою землю, свою стару хату й матір, захоплювався жіночою вродою, любив дітей і коней.

 - Якось прийшла до нас Марічка, Іванова дружина, і почала розповідати про те, як вони познайомилися:

 — Нам було по 16 років, коли ми познайомилися. Ми жили в Чернівцях на

-10-

одній вулиці. Я в батьків, а Іван винаймав квартиру. Коли працювали разом у  студії Чернівецького театру імені О.Кобилянської, то  Іван щодня проводжав мене

 додому. Якось в обід стоїмо, балакаємо під хатою, тут йде мій батько, запросив Івана до хати. Мама накрила на стіл. Пообідали, мама каже мені: "Допоможи прибрати зі столу". А Іван як підхопиться: "Мамо, я допоможу вам". Вона сміється: "Ще й не оженився, а вже мамою звеш". Але їй це сподобалося. Побачила, що ходить він із серйозним намірами. І для мене це дзвіночком стало, бо про одруження ми ще не балакали. Побралися в 21рік, якраз Іван знімався в кінофільмі "Тіні забутих предків» і «Сон». Саме тоді помер Іванів  батько.

 — Він хворів на рак, смерть була неминучою. Іван тоді кожні вихідні їздив додому. Переживав  — з батьком вони були дуже близькі. Коли  отримав телеграму, що тато помер, нікому нічого не сказав. Продовжував працювати на знімальному майданчику, бо знав, що завтра актори виїжджають і перенести епізод не можна. Знімали якраз сцену з Ларисою. Відразу після зйомок — в автобус та на похорон. Кинувся мені на плечі: "Як же тепер жити далі?"…Його тато  прожив 56 років, мама - 91. Мудрі люди були…

…Провидиця напророкувала Іванові скільки житиме.  Ця жінка жила в його селі, вони товаришували. Якось вона подивилася на Івана  і сказала, що проживе лише 25 років. І більш нічого.

 Я дуже переживала, бо все, що вона говорила, справджувалося. Перед двадцять п’ятим днем  народження Івана кажу йому, що мама просить приїхати у село. Подумала, якщо щось має трапитися, то хай удома. А Іван про те пророцтво й забув. Приїхали ми в село, накрили столи. З Іваном завітав  Дмитро Павличко. Іван іще прочитав його вірша "Мені сповнилось 25". Минув день, другий, місяць. Слава Богу, все обійшлося, забулося. А вже коли Іван хворів, лежав і не підводився, покликав мене і прошепотів: "Нам сьогодні -25". А я перший раз у житті забула про річницю нашого одруження. Попросив, щоб я схилилася. Притулив руку. Цей останній жагучо-холодний поцілунок я ніколи не забуду. У мене аж вистрілило в голові - 25! Ми прожили разом рівно 25 років.

-11-

 

 

Через чотири дні Івана не стало. Помер Іван у  46 років.

 - Фрозина каже, що, коли відійшов у вічність наш Іванко, гірким болем страшна смерть відбилася у душах нашої родини, які любили його, які вірили, що він ще живий, десь блукає по світу, і не знає де дітись. Того року, коли помер

Іван, на чорторийські озера прилетіли зимувати лебеді. Їх так і тепер називають – «Іванова лебедина зграя». Відтоді лебеді так і живуть у Чорториї: це Іванова душа повернулась на рідну землю, до родини.

 - П’ятою дитиною був Микола.  Чотири роки він ходив до школи тут, у Чорториї. До сьомого класу навчався в сусідньому селі Брусниця. Після закінчення вступив до будівельного технікуму. Незабаром  забрали до армії. Коли служив, познайомився з Ніною, з якою пізніше одружився. Жили вони у Брянську. У Миколи та Ніни є дві доньки – Наталка та Ірина. Наталка закінчила медучилище, а Ірина педагогічний інститут. Відколи брат помер зв'язок між рідними обірвався, - розказує Фрозина.

 - Марія була шостою дитиною, яка також закінчила 4 класи Чорторийської початкової школи, а в Брусницькій десятирічці, з 5-10 клас. Після закінчення школи вступила до університету, але,  нажаль, провчилася тільки рік, тому що важко захворіла на рак щитовидної залози. Усе своє життя хворіла, і не мала такої можливості, як усі інші працювати. Вона прожила до 53 років.

Писала вірші, була дуже талановитою людиною, певний час працювала громадським директором  музею - садиби. Громадянським шлюбом прожила з Іваном. У них є син  Тарас, який на даний час проживає у Києві.

 - Сьомою дитиною у сім’ї є Юрко, який  також закінчив 4 класи Чорторийської початкової школи, а в Брусницькій десятирічці, з 5-10 клас. Сім’ї не створив. Працює Юрко в селі, на чорторийських ставах.  Знімався у фільмах: «Білий птах з чорною ознакою», «Тіні забутих предків». Проживає в хаті побудованій Іваном.

 - Михайло є восьмою дитиною, який  також закінчив 4 класи Чорторийської початкової школи, а в Брусницькій десятирічній вчився  з 5-10 клас. Після закінчення школи вступив до училища. Одружився Михайло з Марією, родом із

                                                              -12-

Чернівців, у них народилося троє дітей. Старшим був Олекса, названий на дідове ім’я. По спеціальності не працював. Олекса одружений, має два сини – Андрій та Назарій. Андрійко дуже талановитий хлопчик, займається бальними танцями. Другою дитиною у Михайла є Христина, яка закінчила хореографічне училище. Одружена, має двоє дітей – Марічку та Станіслава. Третім був Микола, який

закінчив університет, але ще не одружений.

 - Дев’ятою дитиною у сім’ї є Анна, яка закінчила 4 класи Чорторийської початкової школи, а в Брусницькій десятирічній навчалася з 5-10 клас. Після закінчення школи вступила до Одеського Метеорологічного  інституту, по направленню пішла працювати у Львівський аеропорт, там  працює й сьогодні. Одружилася Анна з Іваном, який працював льотчиком у Львові. У них є двоє дітей – Андрій і Галина. Андрій закінчив Кіровоградський  авіаційний інститут. Працює в аеропорту. Одружений з Альоною  родом з Одеси. Галина закінчила педагогічний інститут, потім вступила ще до університету на іноземну філологію, Донька вивчає  англійську, німецьку, французьку, а для себе  ще й  японську мову. Галина одружена з Андрієм, який родом із Львова.

 - Останньою дитиною в сім’ї народилася Іванка, яка також закінчила

4 класи Чорторийської початкової школи, а в Брусницькій десятирічній навчалася 

з 5-10 клас. Після закінчення школи вступила до Одеського Метеорологічного інституту, там де навчалася Анна. Іванка залишилась працювати в інституті.

 У дитинстві вона знімалася  в кінофільмі «Тронка» за однойменним твором О. Гончара, зігравши головну роль Тоні Горпищенко. В роль ввійшла  просто і природно, цілком зливаючись із своєю героїнею в усіх душевних поривах. Одружилася з Матіосом Василем, який родом з Росток. У них є двоє дітей – Олеся та Іван. Олеся закінчила медучилище Вашківецьке, працює медсестрою. Одружена з Олександром із Путили. У них є син Данило, якому виповнилось двадцять років. Іван закінчив Києво-Могилянську Академію, і працює у Києві на кіностудії ім. О. Довженка – юристом.

 …Фрозина гордиться, що в неї така гарна, весела, життєрадісна і талановита родина. Вражає та дружня атмосфера, яка панує у цій великій родині.

-13-

 

Висновок

 Сім’я, родина і Батьківщина – це єдині поняття. Людина до глибокої старості пов’язана з тією сім’єю, з якої вона вийшла, і все життя пов’язана із землею, де вона народилася, зросла… Куди б не закинула її доля, вона завжди подумки з Батьківщиною.

 Нова сім’я створюється, коли зустрічаються й одружуються двоє людей. Так поєднуються в одну гілки двох різних родин зі своїми традиціями, звичаями, пам’яттю про своїх предків. Потім народжуються діти. Вони стають новими гілочками на спільному вітті двох родів. Досліджувати дерево свого роду дуже цікаво. Адже більше дізнаєшся про те, чим займалися твої предки, як жили, скільки дітей мали, які вчинки здійснювали, як їх звали. На кожному родовідному дереві, яке ще іноді називають генеалогічним, можна прочитати не тільки долю однієї сім’ї, а справжню книгу життя, історію цілої нації. Бо ж кожна сім’я — це частинка суспільства, яка відображає всі процеси, які в ньому відбуваються.                                                                     

  Родина до родини – народ. Ми з вами всі -  український народ, який складається з родин малих і великих, дружних і працьовитих. Як могутня ріка бере силу з маленьких джерел, так і наша  країна збагачується маленькими родинами. То нехай же річка буде повноводною, а родина наша українська - красивою і щасливою.

Ісусе наш рідний,

І  ти, Божа Мати,

Пришліть для Вкраїни

Добра й благодаті.

Молюся до тебе,

Ісусе єдиний,

Щоб мир і достаток

Були на Вкраїні.

Щоб горя і лиха

                                                          -14-

 

Народи не знали,

Щоб хворим й нужденним

Всі помагали.

Нехай же прокажуть

Молитву всі люди,

Нехай же надія

І Бог з нами буде.

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

Барчук Мирослава. Іванова мама. Журнал «Міжнародний туризм», Київ, 2001р.

М.І.Кубей. Карби про Івана. – Чернівці: 2008, - 162 с.

Михайло Яровий. Благословенна Богом Кіцманщина. – Чернівці: Золоті литаври, 2004, - 95 с.

Антонюк – Гаврищук Євдокія. Шляхами Білого птаха.  – Чернівці:  Букрек, 2011. – 16 с. : іл..

М.Є. Миколайчук . Іван Миколайчук: Магія любові. –К.: Ред..журн. «Міжннар. Туризм», 2011. – 176 с.: іл..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-15-

 

 

 

 

                

 

 

 

 

 

 

 

          СВІТЛИНИ

 РОДИНИ

                                      МИКОЛАЙЧУКІВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Молода Катріна (ліворуч) зі своєю старшою сестрою Василиною.

Іванові батьки – Василь і Катерина Миколайчуки

Іванові односельці та брат Костянтин із дружиною Дзюнею ( праворуч).

Молоді мама Катріна і тато Василь та мамина сестра Штефанія

Марія Миколайчук – Іванова сестра

 

                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іванко – школяр. 1953 р.

 

 

Марічка Карп’юк ( незабаром Миколайчук), 1959 р.

Молодята Іван та Марічка після весілля в колі обох своїх родин - Карп’юків та Миколайчуків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     

 

 

«Карпати – це моя стихія». Марія Миколайчук у Верховині. 1968 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іван та Марічка Миколайчуки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іван з мамою Катріною  Олексіївною біля рідної хати в селі Чортория на Буковині. 1968 рік.

 

Зібраний врожай. Марічка та Іван біля його хати в рідному селі. 1986 рік.

 

 

 

Іван та його наймолодша сестра Іванка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рідні брати – Іван, Михайло та Юрко. Чортория, початок 1980 – х.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стара хата Миколайчуків. На подвір’ї мати Катерина

Родина Миколайчуків. 1968 рік.

На свята діти з’їжджаються до рідної хати, до мами.

Зліва на право: Дмитро, Анничка, Микола, Марія, Іванка, мама Катріна, Фрозина, Михайло, Юрко. 2004 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Іван та Марічка  з Івановою племінницею Олесею. 1979 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На яблуні коло хати, де ростуть яблука та груші, в найкращому місці у світі – Іван Миколайчук любив грати на скрипці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Через ці вікна дивилися на світ усі десятеро Катерининих дітей. Тепер тут хата-музей її сина Івана.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Родина зібралася у саду Миколайчуків.

Новий будинок Івана Миколайчука в рідній Чорториї

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донька Миколи  - Наталка, одружується

Марічка та Іван на Хрещатику в Києві

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марічка та Іван – студійці Чернівецького театру імені Ольги Кобилянської. 1959 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марічка та Іван. Весільне фото. 1962 рік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Родина на весіллі у доньки Анни - Галини                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На весіллі у Наталки, доньки Дмитра

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анна – Іванова сестра, одружується з Іваном Квасом.            

 

 

 

 

 

 

 

На фотографії Костянтин (свято Маланки), «переберія» 

Родина біля хати – музею

 

Дмитро на рідному подвір’ї, там де тепер хата – музей  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Діти прийшли до мами Катерини в гості

Родина зібралася в гостях у Дмитра на Дмитрія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Родина на весіллі у Іванки