Дослідницька робота "Моя Батьківщина - Україна"

Про матеріал

Проєкт створено з метою поглиблення знань учнів про талановитих земляків рідного краю. Біографічні відомості, мистецький додаток допоможуть учителям у підготовці до уроків

Перегляд файлу

ВІДДІЛ ОСВІТИ ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКОЇ РАЙОННОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ ст. с. ОВАДНЕ

ЕКСПЕДИЦІЯ » МОЯ

БАТЬКІВЩИНА-УКРАЇНА »

НАПРЯМОК: « ДУХОВНА

СПАДЩИНА МОГО РОДУ»

„ МОЇ ТАЛАНОВИТІ ЗЕМЛЯКИ НЕХАЙ ПРОСЛАВЛЯТЬ УКРАЇНУ”

2018

Зміст

І. Вступ…………………………………………………………………. 3-4

ІІ. Його ім'ям гордиться село наше ( Роздуми над поезією Анатолія Петровича Махонюка )……………………………………………….. 4-11

ІІІ. Прослалася їх доля рушниками (У мистецькій вітальні сестер Галини та Світлани Махонюків )………………………………………………… 11-17

ІV. Висновки ………………………………………………………… 17

V. Додаток ……………………………………………………………... 18-29

VІ. Список використаних джерел…………………………………….. 30

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ КРАЄЗНАВЧО-ДОСЛІДНИЦЬКОЇ РОБОТИ

Карпюк Софія Олександрівна -

учениця 7 класу

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів с.Овадне

Башкірова Каріна Сергіївна –

учениця 7 класу

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів с.Овадне

Керівник: Кузьмич

Лілія Василівна, учитель

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів с.Овадне

Контактний телефон:

92-5-72,92-5-27

ЙОГО ІМ'ЯМ ГОРДИТЬСЯ СЕЛО НАШЕ

1258527623_0

66 001

Іду рідним селом... Переді мною – вузенька стежина з лапатими подорожниками і лопухами. Скільки людей ішло по ній, скільки дощів її намочило, скільки ранків оросило. Вона схожа на чиюсь долю: ніби і рівна, та недалечко видніється гіркий полин.

Дуже схожа ця стежина на дорогу життя Анатолія Махонюка. Так, саме дорогу, а не вузьку, горбисту, порослу бур’янами стежку.

Анатолієм Петровичем гордиться наше село. Запитайте кого-небудь, де мешкає цей поет, і чи то спрацьована рука старого селянина, чи то тендітна дитяча рука – кожен вкаже вам усім відому дорогу.

Напевно, мало в кого можна знайти стільки сили волі, стільки відваги, як у цієї незвичайної людини. Ще з юності прикутий до інвалідного візка, Анатолій Петрович зробив своїми найщирішими друзями перо та живе поетичне слово. Тонка душа вміло витинає візерунки поезій. З віршів Анатолія Петровича можна багато чого навчитись. Адже у них і гіркий жаль. І веселий усміх, і мудрий блиск очей поетових.

Та він не лише вправний майстер слова. Насамперед, це чудова людина. Розмова з ним повна різних дотепів, жартів. Анатолій Петрович розрадить, порадить, підтримає... Односельці гордяться своїм земляком.

Чи не на цілу Волинь відомі вишиванки сестер Анатолія Петровича – Світлани та Галини. Їх доля не менш гірка від братової. Вони теж не можуть ходити. Та тоді, коли інші люди в такій ситуації впадають у відчай, ці дівчата намагаються жити, як усі, повноцінним життям, та ще й творять таку красу. Вишивання вже стало доброю традицією у родині Махонюків. Сестер вже неможливо уявити без голки і шматка полотна в руках. Не одні душа і серце завмирали від подиву і захоплення. Диво на полотні, створене тендітними дівочими руками, оживає на очах. І вже ніби відчуваєш медовий запах квітів, вуркотіння голубів. Що , здається, от-от змахнуть крильми і здіймуться в небо...

...Ось скінчилась стежка і вперлась у самісінькі ворота Махонюків. Виноградна лоза нахилилась і ворухнулась від вітерця. Ніби вітає нас і нагадує, що тут живуть гостинні господарі і просто добрі люди...

Учні нашої школи в рамках краєзнавчої експедиції ”Моя Батьківщина - Україна”, працюючи за напрямком „ Духовна спадщина мого роду”, вирішили дослідити мистецький доробок сестер Галини та Світлани

( нині уже покійної), а також ж творчий шлях майстра літератури, нашого відомого земляка Махонюка Анатолія Петровича, визначити їх роль у розвитку сучасної культури нашої Батьківщини.

Народився Анатолій в сім’ї військовослужбовця 10 вересня 1962 року в селі Чевель Старовижівського району, що на Волині. Згодом батьки переїхали в село Жовтневе Володимир-Волинського району. Там у 1970 році і пішов у перший клас місцевої восьмирічки. З 1971 по 1977 рік навчався в Оваднівській середній школі. За станом здоров’я подальше навчання змушений був продовжувати в спеціальних школах-інтернатах міст Знам’янки (Кіровоградська область) та Борислава (Львівська область). Після закінчення Бориславської восьмирічної школи повернувся в село Овадне, де і здобув середню освіту в місцевій заочній школі.

Перший літературний твір був надрукований в районній газеті „Слово правди” у 1982 році. З 1986 року - член обласної літературної студії „Лесин кадуб”.

Перші літературні здобутки склали збірку поезій „Благословення”, що вийшла у 1992 році у видавництві „Надстир’я” Ця перша збірка була відзначена літературно-мистецькою премією „Надія”. Анатолій енергію душі, почуття небайдужої , закоханої людини перелив у вірші. Поезії у цій збірці прості, невигадливі, але сердечні, сповнені цікавих спостережень, роздумів над своєю долею, тривог за долю земної краси, переживань, болю за те, що вельми багато у світі суєтного, дріб’язкового, ницого і так мало доброти, милосердя, любові.

Відточую серце щоденно

Об совість. Щоб аж закололо у грудях.

Для правди замало, напевно,

Якщо олівець лиш відточеним буде.

Друга поетична збірка „ Дощу мелодія блакитна” вийшла в світ у 1998 році. Тамуючи біль, долаючи опір слова, автор робить другий крок назустріч людям, шанувальникам поезії, самостверджуючись у своїй долі і в покликанні – жити і творити задля добра. Бо все ж таки, попри надмірний рівень продажності, а відтак і знецінення багатьох уселюдських естетичних та моральних надбань в сучасному світі, саме воно, добро, є тим грунтом, на якому тримається світ. Добро і краса підпирають небо, аби воно не впало на цю продажність та інші гріхи. Добро і краса – це й два крила, що піднімають нас до неба, дозволяють вряди-годи торкнутися його душею. Анатолій Махонюк – людина, яка має здібність видобувати глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного словах.:

Так хочу я своє життя прожити,

Немов світлу пісню людям заспівати,

І щоб вона простою, як волошка в житі,

І добра й гарна, як моя ласкава мати:

І чиста, як вода волинського озерця,

І щоб манила вдаль від рідного порога,

І щоб від мого серця й до людського серця

Знайшла дорогу.

„ Дощу мелодія блакитна ”- тиха, негучна, але й тривожна. Основа в ній -– традиційний римований вірш і традиційні поетичні атрибути – слово, серце. душа, сльоза, світ, а уток – почуття, переживання за те, „ як слово моє озоветься ”. Художнє полотно збірки має і свою ідейну домінанту – це прагнення автора бути потрібним життю і людям:

То правда: хворобливе маю тіло,

Та я не схожий на приречене пташа.

Зітхають груди німо і зболіло,

Та повна вірою й надією душа.

Поет вимогливий, іноді навіть суворий при оцінці своїх творчих можливостей і досягнень („... якщо безталанні були мої вірші, значить я і життя безталанне прожив”), та все ж сподівається на щиру людську і читацьку прихильність:

Мій рядок – то мій подих чи щастя, чи болю,

Кожен раз римував я не словом – грудьми,

Бо як вірш до людей – то надія на долю,

Бо як вірш до людей – то розмова з людьми.

До другої своєї збірки А.Махонюк включив частину віршів з першої., що вийшла в 1992 року. Містким, вагомим словом „благословляю”, рядком-відлунням костенківського „Вечірнє сонце, дякую за день!” починається і „Дощу мелодія блакитна”:

Благословляю думку вечорову

В дорогу плідну та щасливу,

Де, наче зерня для засіву,

Плекаю я своєї долі слово.

Благословення діда Стаха та баби Євдокії живе в душі і слові Анатолія, живе і „сниться, сниться ,сниться” не просто як спомин про дитинство, а й як пам’ять про інший світ, у якому хлопчина ще міг „на палузі зламаній, мов на коні” мчатись по полю і „з пагорба високого збігати вниз”.

Автор небезуспішно пробує свої сили в сюжетному вірші, не лише оповідаючи про якусь подію, а спонукаючи до роздумів, пропонуючи і власне тлумачення того чи іншого факту. В „Баладі про пташину долю” пошматоване бурею дерево і зруйноване в ньому гніздо „так схожі на долю моєї Вкраїни”. Вірш „Гість”, звідки взято рядок, що дав назву збірці, та „Спогад про мрію” – це художнє осмислення власної долі, „Свято квітів”- суцільна тривога за вроду природи і порушену гармонію світу:

А десь обламане біля дороги

Дітьми, а не сваволею вітрів,

Стояло дерево сумне, убоге,

Мов світ, що на бездушність захворів.

Прониклива інтимна лірика А.Махонюка. природне бажання взаємності, а не співчуття, довір’я, а не тільки прихильності і поваги, виливаються у слова щемкі, часом аж до розпачу гіркі:

Прости, що серце вмовити безсилий я,

Але ж хіба, кохана, серце винне,

Що журавлиним плином на твоє ім’я,

Немов із вирію, мій голос лине .

Що вир бездонних голубих твоїх очей

На берегах душі лишив неспокій,

Що хочеться підставить руки до плечей

І упіймать шовкових кіс потоки.

Завдяки сприянню Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді та Гранта Президента України для обдарованої молоді в 2002 році вийшла третя збірка під назвою „ Осінній сонях ”. Ця збірка поезій була відзначена заохочувальною премією у обласному конкурсі серед літераторів та видавців „Світ волинської книги -2003 рік”. Збірка створена автором на основі життєвих спостережень і роздумів. Характерна особливість книжки – вміння автора глянути на буденні речі під новим , незвичним кутом зору, підсвітити їх образно, наснажити слова й рядки вагомістю думки. У світлі „Осіннього соняха” Анатолія Махонюка випрозорюється світ упізнавано-знайомий і водночас парадоксально-несподіваний:

Щороку наймаюсь

До літа сторожем.

Цілий серпень

Вартую від соняхів

Зграї горобців,

Аби не обпалили крила.

У цій книзі, що не слово, що не рядок – наче камінчик, кинутий у плесо. Колами від нього розходяться думки, емоції, асоціації, відчуття... Які саме – то вже залежить від глибини і схвильованості плеса душі читача. Якщо душа вкрита незворушно-холодною кригою – у світлі „Осіннього соняха” Анатолія Махонюка їй буде глухо й незатишно. Та все ж не втрачаємо надії: крига скресає і навіть сліпці прозрівають.

Поезія автора проста і разом з тим філософська:

Життя – як зношена сорочка,

Що на тілі світу – удівця,

До полотна її був я колись пришитий ,

Наче ґудзик, за чотири дірки.

Нині теліпаюсь на двох нитках

І нікому поправити,

аби не обірвався .

Редакторами збірки є , добре знані на Волині і в Україні, поети Василь Гей та Василь Слапчук.

У 2005 році вийшла з друку збірка „Колекціонер календарних листків” У ній поет спостерігає світ. Він багато чого помічає такого, що не зауважує простий смертний, і переповідає про це іншим. Природно, що його світ особливий і наповнений образами. Однак у випадку з Анатолієм Махонюком маємо особливий випадок. Його пункти спостереження – це, за нечастими винятками, сільська вулиця, сад біля рідної батьківської хати, в гіршому випадку – вікно, в яке проситься впустити погрітися дощ чи сніг, до якого намагається прихилити гілля дерев рвучкий холодний вітер.

Правда, є ще односельці, нечасті гості з інших міст і сіл. Є книги, телевізор, Інтернет. І все, що вони вихлюпують на його очі, вуха, душу, Анатолій Махонюк переплавляє в собі й перекладає на кінчик олівця. Чи на біле поле того ж комп’ютера. Але, мабуть, в якусь із таких митей і прийшло осяяння, що не бідніший. А може, й різноманітніший світ знаходиться в ньому самому, Анатолієві. Що про цей світ варто оповісти вітру, сонцю, дощу, небу й навіть власній тіні. І тоді почалось химерне, трохи схоже на вишивання його сестричок Галини, Світлани, вишивання словами. Почалася гра, де реалії світу й уяви, побаченого, почутого, спостереженого разом із добутим із власного „я” його потаємних глибин, відчинених та напіввідчинених вікон і віконець душі, почувань та рефлексій, перетворились у щось нове. Усе це стало поезією. Нова збірка засвідчила вірність обраному методу – ощадливість слів, багатство, оригінальність і парадоксальність образів, глибинність думки і сприйняття світу. Тут поет ніби розширює все те, що оповів у „Осінньому соняху”.

Надає побаченій ним картині нових барв, нової тональності, гри світла і тіней. Ні, здається, трохи не так. Поет мовби відтуляє прикриту в попередній книжці частину продемонстрованої нам картини. Вона тепер більша, об’єктивніша, значно наповнена деталями. ”Колекціонер календарних листків” переповнений афористичністю. У поезіях, що складаються з одного рядка, вражають такі як „Сльоза дороги не питає”, „Безводдя душі”, „Сиротинець волі”. Або „Вбили цвяха”. Не забили кудись – в дошку чи частину майбутнього стільця, а саме вбили. Бо цвях, по суті, перестав існувати як одиниця, розчинився у чомусь більшому.

Від вірша в один рядок поет в збірці послідовно проходить шлях до поезій у два, три, чотири рядки і так до восьми віршів. В цих поезіях багато сонця, вітру, дощу, квітів, радощів і болю. Багато його почуттів і досліджень самого себе серед світу, де йому зримо боляче й радісно, і як звичайній людині, і як свого роду Колумбу, незвіданої частини того, що ще можна побачити, пережити і щастя, й розчарування. Світ Анатолія Махонюка – це насамперед думка, зав’язана тугим вузлом на слові:

Така прозора голубінь,

Що із небес ось-ось

Всевишній вигляне

- від цих трьох рядків віє такою болісною бездонністю Всесвіту, трагічністю неможливості продовжити цей світ до безкінечності й очікуванням дива, що спадає якийсь невидимий шар з душі, якого начеб і хотів позбутися, та не зміг. Поет здатен дивувати міні-картиною, де присутні його батько чи матір, звичною картиною побуту чи природи, де буденність стає святом, а ось свято вбирає у себе те, що ми сприймаємо як будень:

Не в центрі села

І не на початку наша хата,

А знають її за океанами.

Про щедрість нашого підвіконня

Переповіли снігурі.

В теплих краях.

З 1992 року Анатолій Петрович є членом обласної творчої лабораторії для молодих обдарованих інвалідів. Стипендіат премії імені Гулевичівни, започаткованої Волинським фондом культури (1993). Від грудня 2003 року є членом Національної Спілки письменників України. Неодноразово добірки поезій друкувались в районній газеті „Слово правди” та міській газеті „Володимир вечірній”. Має ряд публікацій в обласній періодиці: „Волинь” („Радянська Волинь”), „Віче” („Молодий ленінець”), у Старовижівській газеті „Сільські новини”. Поезії друкувались в обласному літературно-мистецькому альманасі „Світязь” (№2,4,8,10,12).Має низку друку за межами області. Друкувались вірші в газеті „Нафтовик Борислава”, „Аудиторія” (мЛьвів), Всеукраїнській газеті „Благовіст”. Часто поезії А.Махонюка звучать в ефірі радіомовлення (м.Луцьк, м.Рівне, м.Борислав). Вірш „Колискова” покладено на музику. Автор Ольга Нагорна. Ця пісня лунає на концертних майданчиках району у виконанні Тетяни Гуз.

Не кожній людині вдається сформувати в собі бачення світу в кольорах сонця і веселки в небі, в світлих тонах замилування красою землі. В Анатолія Махонюка цей дар від самого Бога. Йому важче в цьому житті, ніж іншим: мужність і силу духу йому суджено виявляти щодня. Та світле, сонцелике серце поета здатне творити дива, одне з яких – його вірші для дітей. Вони щойно з’явилися з-під пера - теплі, сюжетно цікаві, ясні для розуміння, творчо обнадійливі:

Стукав дятлик: тук-тук-тук-

У віконечко до вишні.

Та ніхто йому на стук

Не відкрив дверей, не вийшов.

Мандрівка у світ дитинства для Анатолія Махонюка стала новим творчим виміром. Казку про джмелика, який помандрував у гості до Наталочки, читали із захопленням і дорослі , й малюки. А ще письменник створив справжнісінький гороскоп для кота Мурка і подав його у книжечці для малечі під такою ж назвою.

ПРОСЛАЛАСЯ ЇХ ДОЛЯ РУШНИКАМИ

Голка і нитка, сувій по-хазяйськи витканого полотна – незмінні атрибути одного із найдавніших ремесел – вишивання. Оповите легендами, оспіване в піснях, це мистецтво неодмінно асоціюється із жінкою, її ніжними вправними руками, її душею, артистичною натурою, витонченим естетичним чуттям і взагалі з божественною таїною її єства. Відтоді, як перша майстриня створила свій правізерунок і аж донині, вишивання споріднене із магічними обрядовими дійствами, медитацією, в ньому закодовано глибінь століть, архаїчні символи та знаки. Ниточка за ниточкою, стібок до стібка, хрестик за хрестиком – тихо і неквапливо лягають барвисті рядочки, снується, занизується або мережиться особливий, надбуденний світ… Це дивовижне ремесло спроможне перетворити юне дівча або сивочолу сільську молодицю в обраницю вічності, берегиню традицій, яка своєю голкою об’єднує віки і покоління, минувшину і сьогодення.

Світлана та Галина Махонюки – сестри-вишивальниці із села Овадне, що неподалік від Володимира-Волинського, гордо і натхненно виконують свою місію обраниць. Їхній прихід у царину народного мистецтва не випадковий. Від першої серветки, виконаної понад десяток років тому, і аж до теперішніх досконалих виставкових речей поступ цих майстринь був цілком свідомим та виваженим, як, власне, і їхня праця ніколи не була банальним рукоділлям на дозвіллі, а справжньою творчістю, мистецтвом у найдостеменнішому розумінні цього слова. Кожен твір із доробку Світлани та Галини Махонюків – це не просто побутовий предмет, а коштовна річ, об’єкт захоплення та замилування.

Вибір майстринями головного об’єкта для творчої роботи також означений осмисленістю та послідовністю. Із довгого переліку взірців українського вишивання вони виокремили найсокровенніший – рушник, художньо-пластична структура якого настільки багатогранна, а функціонально-утилітарне призначення таке різнопланове, що, навіть невеликий за розміром, виконаний нашвидкуруч, він часто-густо містить у собі окремий, сповнений величі світ. Адже саме рушник в уяві українців не тільки колоритна окраса оселі, а й надійний оберіг від людського зла, підступних намірів потойбічних сил. Це по-справжньому ритуальна, знакова річ, наділена особливою магічною силою. Зустрічаючи людину біля материнського лона, вишиваний рушник супроводжує її упродовж усього життя: на хрестинах, в моменти гучних застіль, на сватаннях та весіллях, перехідщинах до нової хати, проводах до війська і, врешті-решт, під час похоронних обрядів на могильному хресті.

Рушники Галини та Світлани Махонюк – високомистецький, надзвичайно цілісний доробок. Їх понад сто п'ятдесят. Кожен із них по-своєму вражає композиційною вишуканістю, особливістю вирішення теми. Всі загалом – своєрідний екскурс у царину вишивання, зрима демонстрація гречного ставлення до народних традицій, підкреслена коректність у справі їхнього переосмислення. Хрестик, занизування, вирізання, низинка, зерновий вивід, панама, штапівка… Пильний пластичний аналіз дозволяє проникнути у внутрішню суть кожного технічного прийому, змушуючи його звучати на повну силу, розгортає перед глядачем цілий світ, справжній калейдоскоп вражень, невичерпність зображальних можливостей.

Твори виконані занизуванням – прадавньою вишивальною технікою Полісся, що імітує ткацтво, із числа найбільш показових речей («Моє Полісся», «Олені», «Дарунок осені», «Колискова», «Солов’їні пісні» та ін.). Гострота естетичного висловлювання тут особливо концентрована. Це достоту складні геометричні, смугасто – ромбоподібні композиції, що своєю структурою нагадують тексти, які можна поволі читати вздовж і впоперек, зліва направо і навпаки. На суцільній смузі світла, яку являє собою рушник, тут орнаментально витворено досконалий художній організм із притаманною традиційною стилістикою, але із особливим індивідуальним звучанням, здавалося б, знайомих і часто повторюваних мотивів.

Яскрава кіновар або кармінова червінь – колір ниток, які зазвичай відіграють провідну партію в загальній мелодії творів. Контрастуючи зі сліпучою білизною полотна, вони формують враження особливо святкового, радісного, сонячного і водночас лагідного мерехтіння. Адже червоний для українців – це однозначно веселий, красивий, яскравий колір величі та життя. Інколи до його сяйва додається вкраплення чорного, ускладнюючи комбінаторику малюнків, він ще більше увиразнює й драматизує емоційний ключ орнаментики. Подеколи майстрині обирають для роботи тільки чорне («Олені»), розігруючи у творі своєрідний чорно-білий дует із графічною чіткістю силуетів, активною ритмікою площин, підкреслено – урочистим перебігом тематичних інтонацій.

Головним структурним елементом занизаних композицій Махонюків є нашарування смуг, які вдало асоціюються із малюнком рівнинного ландшафту Волині, з його мальовничим чергуванням планів: смуга лісу, смуга зораного поля, смуга колосистого лану, смуги рік, долин, доріг… Комплекс статичності, втілений у цих безкінечних лінійних мотивах, формується точними, відпрацьованими засобами, досконало покладеними швами. Зображення різних за розміром ромбів, цих велимовних геометричних символів-знаків, урізноманітнюють загальну панораму орнаменту, додають йому певної динаміки і руху. Ось вони мовби ступають смугами-доріжками – урочисто, велично, неначе в момент вінчальних церемоній. Ось неначе витанцьовують, іскряться, виграють промінчиками, раптом об’єднавшись, як у калейдоскопі, у казкову зірочку чи квітку або ж розсипаються цілими сузір’ями. Все загалом витончено й легко утворює своєрідне мерехтіння, пульсацію колористичних контрастів. Варіації цих ритмів можуть бути найрізноманітнішими й численними. Так голками майстринь лаконічно, стисло й поетично водночас витворяється своєрідна новела про нескінченність світових просторів, про вічне і сокровенне. Смуга за смугою, як дорога за дорогою, день за днем, покоління за поколінням… Декілька маленьких знаків, а в них – цілий Всесвіт: рідна земля, відгомін століть.

Стрижневою деталлю багатьох рушників сестер Махонюків є стилізовані анімалістичні зображення, що зазвичай розміщенні по центру композицій. Травневі солов’ї, бджілки, півники-братики, два коники – свідки козацької слави… Чи не найулюбленішими персонажами орнаментів майстринь є олень та олениця – божественні посланці вічності із прадавніх українських міфів. Ось вони неначе летять у екстазі якогось шаленого ритуального танку. Під ними миготить, стелиться Волинська земля. Неначе у вінку юної діви стрічками в’ються ліси, ріки, долини. Зображення зірочок, вітрячків, ромбів витворюють просторове життя орнаменту, його пульсацію, подих, а простенькі ритми дрібних стібків-шажків червоної нитки неначе підкреслюють цей наполегливий і нестримний поступ. До справжніх шедеврів вишивання можна зарахувати й інший занизаний рушник сестер Махонюків під велемовною назвою «Моє Полісся». Блискуче виконаний, позбавлений жодного огріху, жодного вузлика, він асоціюється з древнім епосом, із бабусиними оповідями про створення світу, про оленів, які на рогах своїх тримають небесне склепіння. Яскрава кіновар нитки, поєднуючись із білістю полотна, стає просто сліпучою, додаючи всій композиції змісту казкового сновидіння, осяяного блискавкою. Знову занизані смужки, доріжки з ромбом, та ж виконавча техніка, споріднений геометричний мотив. Однак емоційно-духовний стан цього рушника особливий. Статичні постаті оленів розміщенні в центральній частині орнаменту і співвідношення до них інших елементів витворюють по-справжньому монументальне і величне звучання кожної деталі зокрема і даного твору в цілому. Така річ спроможна освітити собою навколишній простір. Дзвінкий, радісний відкритий рушник «Моє Полісся»- це урочиста і водночас щемливо-зворушлива пісня, про отчу землю, її долю, неминущу красу.

Значну кількість творчого доробку Галини та Світлани Махонюків займає вишивання хрестиком. Цією надзвичайно популярною технікою, що віддавна побутує в українців, болгар, греків та багатьох інших народів світу. Універсальний за своєю природою знак-хрест традиційно прочитується як перетин божественних горизонталі та вертикалі – простий, лаконічний і всеохопний малюнок всесвіту, в якому – безмежність земного простору, його необ’ємна ширина, міцно скріплена стрімкою лінією злету до небесних висот. Кожен час, кожен народ, користуючись виражальною мовою цієї техніки, наповнює її своїм осмисленням, своїм змістом. У майстринь із Овадного хрестик, передусім, - це гармонія пропорцій, доведене до досконалості виконання, філігранність манери, коли зернистим килимком або іскристою мозаїкою виглядає композиційний простір твору, асоціюючись із мелодійністю української пісні або розкішними шатами рідної природи. Виразний інтимно-ліричний струмінь тут утворюється за допомогою вишуканого поєднання хрестика із можливостями різноманітних мережок та багатьох інших прийомів вишивання. Відтак рушник стає не тільки глобальним відображенням могутньої концепції світу, а набуває змісту сокровенно-інтимного, особистісного, стає своєрідним поетичним твором про жіночу долю, материнство, віру і любов. «Вечірня серенада», «Цвіте терен», «Яблуневий туман», «Перший сніг», «Берег любові», «Сто вісім троянд для мами» - якась особлива, можливо спонтанна, можливо не зовсім осмислена духовна кардіограма, закарбована у рушниках із цими назвами. Спілкування із ними – це не стільки естетична насолода від прекрасної мистецької роботи, скільки унікальна можливість духовного діалогу зі світом краси і натхнення.

Глибина висловлювання притаманна кожному вишиваному рушнику Галини та Світлани Махонюків: і тоді, коли вони опираються на класичні взірці цього ремесла, і тоді, коли формують власні авторські варіанти, і навіть тоді, коли, запозичивши із різних джерел, творчо переосмислюють вже відомі взірці. Але, незважаючи на свободу інтерпретацій або ж незаперечну імпульсивність індивідуальних пошуків, коріння всього, що створили волинські майстрині, безперечно, - у глибині народних традицій, які, власне, і є їхніми школою, ареною і щаблями сходження.

ВИСНОВКИ

Наділені високим духовним потенціалом наші земляки – родина Махонюків – своєю щоденною працею, яка стала уже для них справою цілого життя, роблять вагомий внесок у розбудову сучасної народної культури та мистецтва. Їхні виставки й презентації власних творінь щоразу стають визначними подіями мистецького життя Волині. Їх знають у багатьох куточках

Ми гордимося тим, що живемо поруч із такими людьми та маємо нагоду осягнути глибину духовної спадщини мого роду і народу у прекрасних творах рук і душі. Приємно визнавати, що наше село з його талановитими і творчими людьми займає гідне місце на карті Батьківщини – України.

Додаток

Талановита родина із Овадного

SWScan00016

66 001

Нев'янучий сад вишиваних рушників Галини та Світлани Махонюків

"Яблуневий туман" та "Вербна неділя" – рушники-переможці

ІІ Всеукраїнського конкурсу вишивки та авторського рукоділля

Автор віршованих рядків – А П. Махонюк

Рушник "Солов'їні пісні" відзначений у номінації "Краще композиційне рішення" на Всеукраїнській виставці-конкурсі "Український вишитий рушник" ( 2005 рік)