Екскурсія у шкільному кабінеті етнографії "Збережімо народні скарби, донесімо минуле нащадкам"

Екскурсія у шкільному етнографічному кабінеті

Тема. Збережімо народні скарби, донесімо минуле нащадкам.

Мета: пробуджувати в дітей пізнавальний інтерес до історії української нації, її культури й побуту, традицій, обрядів; формувати життєві компетентності, національну самосвідомість; сприяти розвитку внутрішньої культури, учити шанувати та примножувати матеріальні й духовні цінності свого народу.

Обладнання: мультимедійна презентація «Історія українського одягу та вишивки», слайди «Квіти у вінку», відеозаписи пісень «Вишиванка»     (сл. М. Сома, муз. О. Сандлера) та «Україна» (сл. С. Литвина, муз. Г. Та-тарченка), фрагмент кінофільму «Наталка Полтавка».

Хід заходу

Звучить пісня «Вишиванка» (сл. М. Сома, муз. О. Сандлера)

1. Слово вчителя.

Дорогі гості, раді знову вас вітати у нашій світлиці.

Перед вами вишиванка, яку колись зробила моя бабуся. На білому, як сніг полотні, розкинулися чарівні квіти та листя, чудернацькі та загадкові візерунки. «Це – на удачу, ця квітка, щоб добробут був у сім’ї», – розповідала мені бабуся, обережно та лагідно проводячи пальцем по вишиванці. ЇЇ навчила вишивати мати, моя прабабуся, яка у свій час теж опановувала це мистецтво під наглядом своєї матері. На тих візерунках уся наша історія, усе життя українців, усі надії і сподівання. Із тих пір для мене вишиванка є не просто тканиною з візерунками. Вона – священний скарб моїх пращурів. Сьогодні і ви захотіли дізнатися про вишиванку більше, бо завітали до нашої світлиці.

2. Розповідь учениці про історію українського одягу та вишивки.

(Розповідь супроводжується мультимедійною презентацією)

Наприкінці XVI – початку XVII ст. на Україні починається хвиля розвитку різних видів мистецтва, у тому числі і вишивання. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину. Про красу українських вишивок писали Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Марко Вовчок. Захоплювався українським вишитим одягом та рушниками арабський мандрівник і письменник Павло Алепський, котрий відвідав Україну в 1656 році. Датський посол Юсто Юлій за часів Петра І, котрий повертався українськими землями додому, у своїх записах зазначив: «Усі люди українські дуже звичайні, ввічливі й охайні: усі одягаються чепурно і чепурно содержуть свої оселі».

Вишиванням займалися майже виключно жінки. Із малих літ до цієї роботи привчали дівчаток. Літні жінки Лебединщини згадували, що вже у шість років вишивали поруч із матерями і бабусями. І тут немає нічого дивного. Дівчинка, дівчина повинні були готуватися до заміжжя, до сімейного життя. Значить, повинні підготувати все необхідне. А потрібно було немало. Дівчина нашого регіону на виданні повинна була мати не менше 50 вишиваних рушників, кількох десятків утирачів, не менше 50 вишиваних сорочок. Для вишивання використовувалась кожна зручна нагода, наприклад, вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами. Скриня дівчини до заміжжя повинна бути наповнена буденним, святковим, весільним одягом, вишитими рушниками і сорочками.

Шановні гості, запрошуємо вас зазирнути до нашої скрині. У світлиці зберігається український одяг, рушники, вишивки, подаровані жителями та гостями нашого міста.

3. Розповідь  екскурсовода про український одяг, який є в кабінеті.

(Розповідь супроводжується демонстрацією одягу)

Основні елементи українського народного одягу мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з часів Київської Русі. Найкраще збереглися традиції в одязі сільського населення. Перед вами зразки чоловічого і жіночого українського одягу нашого регіону.

Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX початку XX ст. була полотняна сорочка. Їх шили із полотна чи сукна різної якості. Були повсякденні й святкові сорочки. Чоловічі сорочки прикрашалися вишивкою переважно геометричного характеру. Жіночі сорочки відрізнялися більш розмаїтими візерунками, переважно рослинного характеру. Перед вами зразки сорочок Полтавської, Сумської областей.

Поверх сорочки одягали керсетку. Керсетка-безрукавка з фабричної тканини, яка в залежності від регіону була різної довжини, по-різному оздоблювалася. Побутувала вона здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині.

На всій території України побутував фартух – біла полотняна спідниця, яка прикрашалася вишивкою. Фартух іноді робили із дорогих тканин.

Пояси здавна слугували обов’язковими елементами і водночас прикрасами одягу. У XIII – XV ст. дорогоцінні пояси були важливою ознакою родовитих людей, їх передавали у спадок як особливу частину майна. Здавна існувала традиція зображення на поясах певних знаків-оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент пояса іноді вписували ініціали власника, дату та місце народження.

Пояс-рушник був обов’язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.

Кучма – висока циліндрична або кругла, конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра.

 У давнину на Русі дівчата носили розпущене волосся, із часом почали заплітати в коси, у дві, а за Дніпром у чотири коси. Жінки покривали голови очіпком, із часом почали носити також хустки. Спочатку вони були білі, пізніше почали носити різних кольорів.

Намисто – найпоширеніша жіноча прикраса на всій території України. Воно було різного кольору, форми, виготовлялося з різних матеріалів. Найбільш цінувалося намисто з коралів, перлів, смальти. Кораловому намисту народ приписував особливі лікувальні властивості.

Чоботи – шите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Але у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше – лише наприкінці XVII ст., та й то здебільшого серед заможного населення. Ці червоні шкіряні чоботи більш нові, вони з’явилися наприкінці XIX ст.

Ви ознайомилися зі зразками жіночого та чоловічого одягу, знайденого та реставрованого учнями нашого класу.

4. Розповідь учениці з елементами бесіди про вінок як оберіг.

Відгадайте загадку.

У гаю, на лузі, в полі –

Скільки там квіток!

Ми нарвали їх доволі,

Потім посідали в полі,

Щоб сплести... (вінок).

• А що символізує український вінок?
• Скільки квітів повинно було бути в ньому?

Я вплету в свій вінок

Мого краю квітки:

Білосніжні ромашки,

Запашні нагідки.

Про світанок розкажуть

Ніжних мальв пелюстки,

А тендітні волошки –

Блакитні хмарки.

Нехай маки у полі

Полум’яно цвітуть

І в дівочую долю

Тільки щастя вплетуть.

Кожна дівчина змалечку вміє виплітати гарні квіткові віночки. Наші бабусі кажуть, що будь-яка квітка в ньому щось означає. Рожа, мальва і півонія – це віра, надія і любов. Безсмертник – здоров’я, цвіт вишні та яблуні – материнська відданість і любов, барвінок – життя і безсмертя людської душі. Любисток і волошка завжди у вінку поряд. Вони означають відданість. Ними освіжають хату, миють волосся. У них купають маленьких діток. Ромашка у вінку означає дівочу чистоту. Її вплітають у вінок поруч із цвітом калини, яблуні, вишні. Поміж них можна помітити вусики хмелю – він означає розум. А всього в українському віночку двадцять квіток. Кожна з них – лікар і оберіг від лихого ока.

(Розповідь супроводжується демонстрацією слайдів із зображенням квітів)

До віночка в’яжуть кольорові стрічки, які теж мають певне значення. Синя або блакитна – це небо і вода. Вони дають нам силу і здоров’я. Жовтогаряча – це хліб. Зелена – жива природа, краса і юність. Фіолетова стрічка означає людський розум. Червона – щедрість. Рожева – багатство, достаток. Жовта – це ясне сонечко. Іноді по краях вінка в’яжуть білі стрічки. Вони означають чистоту душі.

• На яке свято і сьогодні існує звичай плести вінки і з якою метою?

5. Розповідь екскурсовода про рушники і вишивки, що є у кабінеті.

Вишивка – один із видів давньоукраїнського мистецтва. Вона служить для оздоблення одягу і тканин. Спочатку вишивки були тільки домашнього виробництва, пізніше їх почали виробляти у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивці у монастирських школах у XI ст.

Шиття золотом та сріблом (гаптування) виникло на основі народної вишивки і поширилося серед міщанок і жінок княжого роду.

До XX ст. на Україні вишивались рушники. Використовувалися геометричні та рослинні орнаменти, іноді вишивали силуети людей, звірів, птахів. Розрізняють рушники побутові, обрядові та для прикрашання житла. Побутові використовували для витирання рук і обличчя. Рушники для прикрашання розвішували у простінках між вікнами, над віконними отворами та над образами. Обрядові використовували при використанні різних обрядів: із рушником приходили до породіллі, накривати ним священний хліб на столі, зустрічали та проводжали гостей.

Перегляд фрагмента кінофільму «Наталка Полтавка»

За регіонами рушники розрізняли на київські, подільські, гуцульські, поліські, чернігівські, кролевецькі. У м. Кролевці є ткацька фабрика, яка славиться декоративними рушниками. Орнаменти на них переважно геометризовано-рослинні. На кролевецьких рушниках чергуються білий і червоний кольори. Перша згадка про ці рушники датуються 1838 роком, а у 1936 році кролевецькі рушники були нагороджено золотою медаллю на виставці у Парижі. Із того часу вони експонуються за кордоном: у Франції, Німеччині, Італії, Японії, Австралії.

Із середини минулого століття рушники вишивали вже не так часто. Гарні майстрині почали прикрашати оселі вишиваними сюжетними картинами на білому, чорному, блакитному тлі. У повоєнний період вишивали букети квітів, а також пастухів, чарівних пастушок, будинки, птахів, звірів. У 60 – 70-х роках минулого століття найчастіше вишивали букети троянд. У 80-х роках вишивка помітно активізувалася, нею все частіше прикрашали одяг, з’явилися спеціальні альбоми зі зразками вишивок, фабричну продавали в магазинах.

Сьогодні вишивка, як і раніше, використовується для прикрашання одягу. Цінність народної вишивки полягає не лише у можливості її використання у сучасному побуті, це народне мистецтво виховує почуття поваги до української народної культури та збагачує народний світ людини.

6. Робота із прислів’ями.

Про вишивання та рушники народ склав багато прислів’їв. Чи знаєте ви їх?

Хата без рушника – що сім’я без дітей.

Рушник на кілочку – хата у віночку.

Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати.

7. «Чарівна скринька».

Для того, щоб вишити рушник, хустку, скатертину, сорочку, багато чого потрібно. Ви назвете ці речі, відгадавши загадки.

В чистім полі він росте,

На високих ніжках,

В зелених панчішках,

Квіточки блакитні,

Оченьки привітні. (Льон)

Лежить свинка, по коліно спинка. (Наперсток)

Вовк залізний, хвіст конопляний. (Голка і нитка)

Два пани наділи одні штани. (Ножиці)

Підеш однією дорогою, знайдеш дві, підеш двома – знайдеш одну. (Сорочка)

Коли швачка дарма шиє? (Коли забуде вузлика зав’язати).

8. Слово вчителя.

Як бачимо, народ наш умів не тільки працювати, але й відпочивати. Про це свідчить усна народна творчість. Сьогодні ми свято шануємо кращі традиції своїх предків, учимося бути працьовитими, гостинними, умілими, як вони. Сьогодні вже ніхто не носить керсеток, шароварів, свит та кожухів. Але залишилися елементи старовинного українського одягу в сучасному.

Останнім часом моделювання одягу на Україні зазнає помітного впливу неофольклоризму. Використання традицій народного одягу успішно задовольнили потребу людей в урізноманітненні речей, що їх оточують. Погляньте на цей сучасний одяг, прикрашений вишивкою та візерунками в національному стилі.

(Демонструються фото сучасного одягу з елементами національного стилю.)

А давній одяг – одяг наших дідів і прадідів не дорікає нам за те, що його вже не носять. Життя змінюється, ці зміни торкаються також одягу, взуття. А старовинні речі зберігаються у музеях, використовуються під час виступів фольклорних ансамблів, а деякі лежать у бабусиних скринях як обереги родини.

9. Представлення дитячої творчості.

Учні демонструють виготовлені власноруч вишивки, обереги.

Звучить пісня «Україна» (сл. С. Литвина, муз. Г. Татарченка) у виконанні М. Поплавського.