Фізична культура в різних країнах світу

Фізична культура в різних країнах світу Холковський А. П

Основними напрямами впровадження фізичної культури є фізкультурно-оздоровча діяльність, фізичне виховання та розвиток масового фізкультурно-спортивного руху. Специфічною основою змісту фізичної культури як особливої і самостійної галузі культури є раціональна рухова активність людини як фактор її підготовки до життєдіяльності через оптимізацію фізичного стану. Вона виникла і розвинулась одночасно з загальною культурою людства. Власники та уповноважені ними органи підприємств, установ, організацій зобов'язані створювати працівникам відповідні умови для реалізації їх права на заняття фізичною культурою. Фізкультурно-оздоровча діяльність у виробничій сфері здійснюється на основі встановлених законодавством вимог щодо режиму праці і відпочинку шляхом проведення реабілітаційних та професійно-прикладних занять в режимі робочого дня, післятрудового відновлення, профілактичних занять, спортивно-масової роботи, в тому числі організації спортивно-оздоровчого туризму.

Спорт — це одна з національних ідей США, а школи — трамплін до національної збірної та успішної спортивної кар’єри. Ми всі бачили американські фільми, що добре ілюструють цю тезу. Високий бал з фізкультури часто допомагає вступити до коледжу за інших рівних з іншими абітурієнтами умов. За сильного спортсмена коледжі готові поборотися між собою. А вже звідти він може зробити собі успішну професійну спортивну кар’єру. Велика частина уроків фізкультури зав’язана на змаганнях і командній роботі. Кожна школа має свої повноцінні майданчики: баскетбольний, бейсбольний, для американського або європейського футболу. Також є басейни. Після розминки школярі займаються фітнесом. Учні діляться на групи, і кожна кілька хвилин займається певною вправою. Наприклад, стрибає через скакалку, кидає м’яч, віджимається. Потім вони змінюються. Це робиться для того, щоб дитина могла зрозуміти, що їй більше подобається. Останню частину уроку приділяють грі. Найчастіше це баскетбол або волейбол. У деяких великих школах заняття фізкультурою в старших класах повністю замінюють різні секції. Багато учнів беруть участь у міжшкільних змаганнях. Їх навіть показують по місцевому телебаченню. У США високий бал з фізкультури часто допомагає вступити до коледжу за інших рівних з іншими абітурієнтами умов.

У багатьох школах у початкових класах заняття фізкультурою проводяться щодня, далі передбачено 3-4 години на тиждень. Також тут відбуваються міжшкільні змагання. Особливо популярні «Молодь тренується для Олімпіади» — змагання для учнів початкової школи. Вони проводяться на міському та районному рівнях з 12 основних олімпійських видів спорту. У Німеччині популярне членство в спортивних клубах. Дитина звикає до цього з дитинства, і якщо займається, скажімо, у секції з футболу, то може вступити в місцевий футбольний клуб.

Головною метою шкільного фізичного виховання у Швеції є всебічна адаптація підростаючих поколінь до життя у природньо-суспільному середовищі, запевнення учням фізичного, розумового та суспільного розвитку, формування потреби у рухової активності як фундаменту доброго здоров’я, здібності до праці та участі у суспільному житті. З цієї мети витікають конкретні завдання, які зорієнтовані на різні етапи психофізичного розвитку школярів. На етапі обов’язкової дев’ятирічної освіти системою фізичного виховання передбачено: Забезпечення біологічної потреби школярів в руху і формування інтересу до фізичної активності, як обов’язкових чинників рекреації та зміцнення здоров’я; Гармонійного фізичного розвитку; Оволодіння різними видами фізичних вправ і спорту;

Пізнання різних функцій тіла, способів його удосконалення та самоконтролю; • Удосконалення вмінь спільної діяльності у різних формах занять фізичною культурою; • Формування вмінь організовувати рухливі та спортивні ігри із своїми однолітками і основ безпеки під час участи в них. У гімназіях до вищевказаних завдань додаються наступні: Формування всебічної рухової підготовленості та гармонійного фізичного розвитку, зокрема, рухового апарату учнів; Отримання учнями певних знань та умінь щодо самостійного виконання різноманітних рухів; Розуміння значення фізичної активності для зміцнення та збереження власного здоров’я і зацікавленість нею; Розвиток організаційних здібностей учнів та вмінь колективних дій у різних формах фізичної культури. У наслідок реалізації вищевказаних завдань учень після закінчення школи повинен мати стійку мотивацію до систематичного виконання різноманітних фізичних вправ та рекреаційних видів спорту, а також певні знання та вміння у застосування різних форм рухової активності у своєму повсякденному житті.

З початком весни уроки з фізичного виховання проводяться на свіжому повітрі (майданчик, стадіон), їх змістом є вправи з легкої атлетики, рухливі та спортивні ігри. У заключний період (травень – червень) на уроках також планується легка атлетика, рухливі та спортивні ігри. На заключних заняттях вчителі здійснюють обстеження рухової підготовленості учнів (відповідно розробленим тестам), на підставі яких виставляються підсумкові оцінки, а також оцінка за плавання. Навчальним планом шкіл передбачається 12 днів на рік для організації різних змагань, екскурсій, туристичних походів та інших фізкультурно-спортивних масових заходів. Терміни їх проведення встановлюються вчителями фізкультури за домовленістю з директором школи. Крім того під час зимових канікул понад 35-40% всіх учнів у віці від 13 до 18 років на вісім днів виїжджають у лижні спортивні табори. Шведські спеціалісти у галузі фізичної культури вважають, що в процесі навчальних занять з фізичного виховання в учнів повинен бути сформований стійкий інтерес до систематичних занять фізкультурою і спортом, як важливого чиннику зміцнення здоров’я і сприяння гармонійного розвитку. Тому не випадково, що система фізичного виховання у шведських школах підпорядкована, головним чином, освітнім завданням.

Здоров’я громадян — практично національна ідея японців. Тож фізичному вихованню в школах приділяють дуже багато уваги. Але, на відміну від Штатів, тут викладають не спорт, а саме фізичну культуру. В Японії вчителі фізкультури в пошані, вони мають гідну зарплату. У кожній школі в середньому викладають 8-10 видів спорту, і для кожного є свій викладач. До того ж вчитель фізкультури повинен мати медичну кваліфікацію. У першому класі дитину тестують і виявляють її проблеми зі здоров’ям, анатомічні особливості і схильності до певних видів навантажень. Вчитель підходить до кожного учня індивідуально, залежно від його здоров’я і фізіологічних особливостей. Він складає для дитини програму харчування, підбирає спеціальні вправи. Для японців головна мета — випустити зі школи здорову людину, яка знає особливості свого організму, володіє культурою руху і харчування. В Японії багато уваги приділяють командній роботі, тому для школярів винаходять ігри, де можна побігати і водночас отримати навички орієнтування, проявити кмітливість і виробити дисципліну. Також тут змалечку заохочують заняття єдиноборствами. У школах багато секцій карате, сумо, джиу-джитсу тощо. У початковій школі передбачено не менш ніж 3 години занять фізичною культурою і спортом на тиждень. Діти займаються загальною фізичною підготовкою, гімнастикою, легкою атлетикою, плаванням, іграми з м’ячем, танцями. У старших класах близько 40 % школярів займаються спортом не менш ніж 9 годин на тиждень, а інші 60 % витрачають на фізкультуру 2-3 години на тиждень.

Тут фізкультура ділиться на два предмети: «Фізичне виховання» та «Харчування і здоров’я». Також діти повинні приходити до школи на пів години раніше початку занять, щоб зробити зарядку або пограти одне з одним. На перервах треба гуляти на вулиці, не зважаючи на погоду. А ще в норвезьких школах є обов’язковий День турів, коли дітей водять у парки, музеї чи театри. І навіть цей день не обходиться без активностей — на зворотній дорозі діти грають у спортивні ігри або беруть участь в естафетах.

Система фізичного виховання підростаючих поколінь у Норвегії базується на концепції формування у дітей та молоді рухових, соціальних і інтелектуальних компетенцій, які необхідні їм для участі у самостійної рухової рекреаційної діяльності. Ця концепція підтримує ідею суспільної значущості фізичної культури для кожної особистості.5 У процесі фізичного виховання учні не тільки оволодівають технічними і практичними вміннями у виконанні фізичних вправ, теоретичними та методичними знаннями щодо застосування певних видів спорту у рекреаційних заняттях, а також отримають такі психофізичні цінності, як радість та зацікавленість від активного відпочинку, почуття доброго здоров’я, фізичної справності та ін. У вимогах реформи освіти було визначено певні компетенції, які повинні бути сформовані в учнів протягом їх навчання у школі: • отримати відповідні знання про функціонування організму людини, дбати про своє здоров’я і здоров’я своїх однолітків; • мати задоволення від участі у рухової активності та опанувати широким колом фізичних вправ для наступного їх використання у рухової рекреації; • отримати позитивний досвід спілкування із своїми однолітками шляхом участі у рухливих іграх, різних видах спорту, танцях, туристичних походах та ін.; • періодично спілкуватись з природою, поважати і зберігати її, опанувати досвідом перебування людини у різних кліматичних умовах; • розуміти, розрізняти і аналізувати особисті фізичні можливості, а також своїх однолітків щодо участі в активної рухової діяльності; • творчо підходити до участі у рухливих іграх та танцювальних формах активності, а в молодших класах до більш простих рухових форм; •

Уроки фізичного виховання у молодших класах проводять вчителі-класоводи. Це пов’язано з тим, що вони за традицією повинні проводити всі предмети, які включено до навчальних планів початкових шкіл. Починаючи з 4 класу ці уроки проводять дипломовані фахівці фізичної культури. У всіх класах загальноосвітніх шкіл з цього предмету проводиться два уроки на тиждень. Безумовно, що така кількість годин не є достатньою для успішного вирішення завдань фізичного виховання школярів. Тому вчителі шкіл та суспільство Норвегії приділяють значну увагу на залучення дітей і молоді до різних форм спортивно-масових занять у спортивних секціях при школах, клубах, спортивних товариствах, до участі у різних змаганнях, а також самостійної рухової активності, коли учень має можливість реалізувати отримані на уроках спеціальні знання та сформовані навички у різноманітних фізичних вправах і рекреаційних видах спорту.

у старших класах (починаючи від 9 класу) вміти складати особистий план тренувальних занять на місяць, конспект уроку з фізичного виховання, а також план позакласного рекреаційного заняття, з обов’язковим визначенням фізичних навантажень у цих формах фізичної культури та спорту; • у середніх неповних школах опанувати вміннями щодо складання планів особистих тренувальних занять у вільний від навчальних занять час, головною метою участі в яких є вирішення питань щодо покращення стану здоров’я, фізичного розвитку, рухової підготовленості та усунення наявних вад постави. Слід зазначити, що на всіх етапах шкільної освіти учнів, які віднесені за станом здоров’я до спеціальної медичної групи, не звільняють від уроків фізичного виховання. Вони беруть участь у них разом з учнями основної групи, виконуючи спеціальні вправи з чітко визначеним фізичним навантаженням, що пропонує вчитель, зважаючи на стан їх здоров’я. У програмах з фізичної культури, які рекомендуються Міністерством освіти подається лише базовий компонент для кожного класу, який доповнюється вчителем при складанні авторських програм, з обов’язковим врахуванням наявних умов школи (спортивна база, обладнання та фізкультурний інвентар), а також кліматичних умов, розташування навчального закладу у певному регіоні країни (місто, сільська місцевість). На підставі авторської навчальної програми вчителем розробляються оперативні плани уроків фізичного виховання для кожного класу.

Сучасне фізичне виховання учнів шкіл у Фінляндії спирається, в основному, на концепцію зміцнення здоров’я підростаючих поколінь. Головна її мета – сформувати в учнів стійку мотивацію до участі у різних формах рухової активності протягом усього життя. Основними компонентами, які повинні забезпечувати рухову активність особистості вважаються наступні: суспільне признання (схвалення і підтримка рідних і друзів); інтелектуальну наповнюваність (певні знання у самостійному застосуванні різноманітних вправ, рекреаційних спортивних дисциплін, а також з валеології); сформовані в учнів основні рухові вміння та навички. Оcновну роль серед вказаних компонентів відіграє суспільне признання, яке передбачає підтримку і спілкування з колегами (однолітками), що беруть спільну участь у різних формах рухової активності. Все це дає можливість відчувати задоволення від виконання фізичних вправ і участі у рекреаційних видах спорту. Для участі в індивідуальної або групової фізкультурно-спортивної рекреації необхідно оволодіння відповідними руховими вміннями і певною спортивною технікою. Це є також однією з умов активізації рухової рекреації дітей та учнівської молоді.

Однак, за думкою фінських фахівців фізичного виховання навіть наявність значної кількості рухових вмінь та навичок не забезпечує у повній мірі школярам стійку мотивацію до активної участі у рухової рекреації. Важливим чинником для цього є включення їх у різні форми позакласної та позашкільної фізкультурно-спортивної діяльності, коли діти і молодь мають можливість займатись тими видами спорту, які їм більше подобаються. У такому випадку позитивне відношення до спортивних занять перетворюється в усвідомлену потребу. Вона забезпечує учням, у перспективі, брати систематичну участь у рухової рекреації протягом усього життя. Для учнів фінських шкіл досягнення високих результатів у виконанні фізичних вправ не є визначальним в системі навчально-виховної роботи з фізичного виховання. Головна вимога вчителя – це підготувати учнів для широкого застосування цих вправ у повсякденному житті у позаурочний та позашкільний час. Наступний компонент фінської концепції фізичного виховання – інтелектуальна наповнюваність, яку оцінити об’єктивно досить важко.

Вона передбачає, в основному, отримання учнями певних знань о користі систематичних занять фізкультурою та спортом для зміцнення їх здоров’я і дотримання оптимального режиму рухової активності у повсякденному житті. Безумовно, що повідомлення їм знань про особливості організації та змісту рекреаційних занять фізичними вправами і спортом у вільний час ще не вирішує формування стійкої потреби в їх самостійному застосуванні. Воно повинно обов’язково поєднуватись з практичним їх прилученням до виконання фізичних вправ і рекреаційних видів спорту.

Підготовка до комплексної реалізації цієї мети, згідно сучасної концепції фізичного виховання дітей та молоді, повинна бути проведена з кожним учнем під час його навчання у загальноосвітньої школі. У населення Фінляндії є чітке розуміння того, що повністю здійснити цю мету можна лише в тому випадку, коли всі громадяни усвідомлять її важливість для всього суспільства країни. Найбільш популярними формами рухової активності у Фінляндії є туризм (піший, водний, лижний, на велосипедах), рибна ловля, полювання, збір грибів, ягід та інши, які пов’язані із цікавим та корисним спілкуванням з природою. Значна частина учнів та дорослого міського населення ходять до праці пішки або їздять на велосипедах. „Мода” на активний відпочинок все більше розповсюджується серед людей різних вікових груп у великих та малих містах Фінляндії. Тому не випадково що ця країна, за даними соціологічних досліджень, займає одне з перших місць в Європі, щодо участі її громадян в систематичних заняттях фізкультурою та спортом.

Діти займаються на уроках не лише традиційною фізкультурою, а й різними видами спорту. Практично в усіх школах є басейни, тенісні корти, майданчики для баскетболу, поля для футболу тощо. Школяр може обрати для себе одразу кілька видів спорту. У віці 11–13 років школярі вже самі вирішують, яким видом спорту вони будуть займатися в поточному триместрі. Їхній перелік вражає: хокей на травікрикет, бадмінтон фехтуваннягольф,плавання веслування, водне половітрильний спорт, сквош, спортивна стрільба, кінне поло, стрільба з лука, йога, скелелазіння тощо. Найпопулярнішими, звичайно, є футбол і регбі.

Фізичне виховання перебуває під контролем міністерства освіти. Обов'язковим уроком фізичної культури у школах відводиться 2 год. в тиждень. Підготовка викладачів фізкультури здійснюється у педагогічному інституті Чазі в Анкарі. Шкільна програма фізичного виховання складається з гімнастики, походів, ритмічної гімнастики, групових ігор, естафет, стрибків, танців тощо. Є спортклуби для дітей віком від 15 років, де проводяться заняття спортом у позашкільний час. Існують організації скаутів. Спортивним життям країни керують федерації з видів спорту. Вони розробляють календарі спортивних змагань, визначають склади збірних команд і призначають тренерів. Найбільш активними є федерації боротьби, футболу, баскетболу, тенісу. Менш активними – федерації велосипедного спорту, легкої атлетики, важкої атлетики.

У Франції в багатьох школах між заняттями бувають двогодинні перерви. У цей час діти можуть грати у футбол, пінг-понг чи баскетбол. Обов’язкові заняття фізкультурою тривають 3-4 години на тиждень. Заняття з фізичної культури починаються ще в дитячому садку. Спочатку це не менш ніж 6 годин на тиждень. Дітей вчать стрибати, бігати, плавати, а вже потім переходять до командних видів спорту. У деяких школах Франції є спортивні секції та гуртки, десь є тільки один позакласний вид спорту, але фізкультура для всіх школярів обов’язкова. Ми вже писали, що три роки тому Міністерство освіти разом з Федерацією футболу Франції та шкільними спортивними федераціями затвердило програму футболу в школах Foot à l’école. Федерація футболу підготувала фахівців та надала школам необхідне обладнання і форми. До програми залучають усіх школярів, і діти з інвалідністю — не вийняток. Футбол також інтегрували з різними предметами і, наприклад, кровообіг в організмі людини та м’язи вивчають на прикладах з футбольними гравцями.