ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ

МІністерство освіти та науки України

ВСП КІПФКСУМДУ

 

 

 

 

Формування політичної карти світу

 методична розробка

 

 

 

 Викладач географії 

                                                                                      Калинкіна С. І.          

 

 

 

 

 

 

 

 

УКЛАДАЧ Калинкіна С. І. – викладач ВСП    КІПФКСУМДУ, спеціаліст вищої категорії

 

Розглянуто та схвалено цикловою комісією природничих дисциплін

Протокол № ____ від _______________ року

Голова циклової комісії ______________ Г. А. Малащук

 

 

Розглянуто та затверджено методичною радою 

Протокол № _____ від ________________ року

Голова методичної ради _______________ О. О. Кравченко

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСт

 

Вступ        

І. Політична карта світу

1. . Формування сучасної політичної карти світу
2. .  Зміни на політичній карті світу
3. .  Регіоналізація світу
4. . Класифікація столиць

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 1. Політична карта світу

фОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КАРТИ СВІТУ

Політична географія - це наукова галузь, яка вивчає територіальну організацію політичних явищ і процесів. Об’єктом дослідження політичної географії є політична карта. Вивчивши цей параграф, ви дізнаєтесь, як сформувалася сучасна політична карта, скільки є країн у світі, вивчите наукові поняття: «країна», «держава», «залежна країна», «колонія».

Політична карта світу - це географічна карта, на якій позначено територіально-політичний поділ світу, материків або великих географічних регіонів.

Нині на політичній карті світу налічується 236 країн і територій, серед них незалежних держав - 194. Політична карта відображає тривалий історичний розвиток людського суспільства протягом багатьох тисячоліть. Територіальний поділ світу постійно змінюється, тому й політична карта характеризується динамічністю та нестабільністю.

Формування сучасної політичної карти світу - це тривалий і складний процес, що поділяється на декілька періодів: стародавній, середньовічний, новий і новітній.

У стародавній період (до V ст.) виникли могутні держави: Єгипет, Священна Римська імперія, Греція, Китай. Добре дослідили лише сусідні землі, а тому політична карта була уривчастою, неповною і приблизною. Вона постійно змінювалася внаслідок переділу територій під час війн, формування внутрішнього і зовнішнього ринків.

У середньовічний період (з V по XV ст.) політична карта світу поступово змінювалася. Утворення в Європі таких великих держав, як Візантія, Священна Римська імперія, Київська Русь, Англійське королівство, сприяло виникненню елементів ринкової економіки. Великі держави прагнули до далеких пошуків з метою загарбання нових земель. Політична карта набувала чітких контурів, особливо в Європі та Азії.

Новий період (з XV ст. до закінчення Першої світової війни) - найвагоміший у формуванні політичної карти світу. Епоха Великих географічних відкриттів розширила і зміцнила міжнародні господарські зв’язки. Було сформовано колоніальну систему найбільших європейських держав - Англії, Іспанії, Португалії, Франції, Німеччини, Нідерландів. Створювалися і вступали в міжнародні ринкові відносини нові держави переселенського типу в Америці та Австралії. Посилилася їх боротьба за незалежність.

Новітній період у формуванні політичної карти світу після Першої світової війни почався з розпаду колоніальних наддержав, зокрема Австро-Угорської імперії. Водночас утворилася нова наддержава - СРСР, до складу якої входила і Україна як союзна республіка. З’явилися нові незалежні країни: Польща, Фінляндія, Югославія, Чехословаччина та ін.

Після Другої світової війни знову відбувся перерозподіл територій і політичних сил на політичній карті світу, почався розпад колоніальної системи. Багато країн Африки та Азії здобули незалежність. Останні за часом (кінець XX ст.) істотні зміни сталися після краху комуністичного режиму і розпаду трьох соціалістичних країн: СРСР, Югославії, Чехословаччини. Водночас об’єдналися дві держави - Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) і Німецька Демократична Республіки (НДР) в єдину державу - Німеччину. На політичній карті світу з’явилися 23 нові незалежні держави, у тому числі й Україна.

Основними одиницями політичної карти світу є держава, країна, територія.

Держава - це суверенне політичне утворення з визначеними територією, господарством і політичною владою, наприклад, Україна, Франція, Канада. Кожна держава має визначену територію та кордони, проводить власну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання і державну символіку: герб, прапор і гімн. Будь-яку державу можна назвати країною, але не кожну країну можна назвати державою. Наприклад Ізраїль - досить молода держава, утворена у 1948 р. А народ цієї країни - євреї - найдавніший на Землі. Історична батьківщина євреїв - Палестина. Із часу створення самостійної країни почалася масова імміграція євреїв з усіх куточків світу, що надзвичайно загострило політичне становище на Близькому Сході;

Країна - це територія з визначеними кордонами і населенням, що в політико-географічному аспекті може бути незалежною або залежною.

Територія - це частина земної кулі, що має певні просторові межі та географічне положення. Вона охоплює частину суходолу і частину морської поверхні (територіальні води держав, які мають вихід до моря). Наприклад, Острови Кука - територія, що має внутрішнє самоврядування; Джерсі - залежна територія Великої Британії на однойменному острові в Нормандському архіпелазі.

Залежні країни і території перебувають під політичною та військовою владою суверенних держав. Вони поділяються на колонії, де владарює іноземна держава (метрополія) і які не мають політичної та економічної самостійності, і протекторати, що мають відносну державну внутрішню
незалежність. Наприклад, Гваделупа - країна, розташована на островах у Карибському морі, є володінням Франції. Її зовнішньополітичні відносини контролюються метрополією. Залежними вважають і підопічні території, які Організація Об’єднаних Націй (ООН) тимчасово передала під контроль незалежних держав унаслідок виникнення певних політичних умов (наприклад, Північні

Маріанські острови). Наприкінці XX ст. на земній кулі існувало 35 колоній, протекторатів і підопічних територій.

Зверніть увагу. Сянган (Гонконг) - особливий адміністративний район, розташований на острові та прилеглій материковій частині, який належить Китайській Народній Республіці.

Його площа - 1 тис. кв. км, населення - близько 6 млн осіб. У 1898 р. Гонконг був захоплений англійцями і став частиною Британської колоніальної імперії, згідно з угодою про володіння терміном на 100 років. У 1997 р. Гонконг повернуто до складу Китаю. Упродовж 50 років там зберігатиметься наявна економічна система, яка не підпорядковується законам КНР.

«Білою плямою» на політичній карті є материк Антарктида.

У 1959 р. було укладено міжнародний договір про Антарктиду, що визначив її правовий статус як території, котру можна використовувати тільки з мирною метою. Там працюють учені всього світу, зокрема й українці на полярній станції «Академік Вернадський» що була передана Україні у 1996 році

Англійським Антарктичним Товариством і мала назву Фарадей.

Полярна станція «Академік Вернадський»

Висновки. Політична карта відображає тривалий історичний розвиток людського суспільства протягом багатьох тисячоліть. Територіальний поділ світу постійно змінюється, тому й політична карта характеризується динамічністю та нестабільністю.

Формування сучасної політичної карти можна поділити на декілька періодів: від первісного ладу до новітнього історичного часу, коли виникали і зникали країни, держави, імперії тощо. Історія виникнення політичної карти доволі складна і довготривала.

Запитання і завдання

1.                           Розкажіть про періоди формування сучасної політичної карти світу.
2.                            Назвіть головний чинник формування політичної карти світу.
3.                            Проаналізуйте зміни політико-географічного положення України на політичній карті світу.
4.                            Поясніть відмінність між науковими поняттями «держава» і «країна».
5.                            Назвіть залежні території і країни.
6.                            У зошиті заповніть таблицю:

Суверенні держави	Залежні території
	Колонії	Протекторати	Підопічні території

 

 

 

 

 

Зміни на політичній карті світу

Політична карта світу — доволі рухома категорія. Динамічність і постійні зміни - її основна властивість. Виникають і зникають держави, країни, території, змінюються кордони країн, з 'являються нові назви. Всі політичні зміни у світі відображаються на ній. Отже, зміни на політичній карті бувають кількісні та якісні.

Політична карта відображає головні політико-географічні зміни: утворення нових незалежних держав, зміни їхнього політичного статусу; злиття одних держав з іншими, виникнення нових об’єднань; втрату державності (політичного суверенітету); набуття державності; зміну площі, території; зміну кордонів; зміну назв держав та їхніх столиць.

Політико-географічні процеси, що відбуваються у світі, фіксуються на політичній карті. Такі зміни бувають кількісними і якісними.

Кількісні зміни відбуваються за таких умов і процесів:

Приєднання щойно відкритих земель. Нині це практично неможливо, оскільки на земній кулі не залишилось невідомих земель, так званих «білих плям», але в минулому, особливо під час епохи Великих географічних відкриттів, ці явища були досить поширеними.

Територіальні придбання або втрати внаслідок війн. Часто такі території є предметом суперечок між країнами, які брали участь у збройних конфліктах.

Об’єднання або розпад держав. Як приклад можна навести розпад Радянського Союзу, Югославії, Чехословаччини (мал. 49) тощо.

Штучно створені «сміттєві острови» в Японії

Добровільні поступки або обмін між країнами ділянками суходолу (так звані цесії) передання всіх суверенних прав на певну територію однією державою іншій за угодою. Це може бути зроблене, наприклад, для того, щоб кордони держав збігалися з етнічними територіями.

Акреції - нарощування території. Наприклад відвоювання суходолу у моря шляхом намивання території та створення так званих «сміттєвих островів» з утилізованих промислових та побутових відходів.

Такі ділянки суходолу використовують під промислове та цивільне будівництво, створення зон відпочинку. Наприклад, Нідерланди за рахунок будівництва системи гідротехнічних споруд і дамб відокремили від моря майже 40 % своєї сучасної площі. Осушені ділянки - польдери - насичені морськими намулами, які містять багато цінних поживних речовин. Після рекультивації їх активно

використовують у сільському господарстві.

Якісні зміни зумовлюються розвитком певної суспільно-економічної формації, виникненням міждержавних політичних союзів та організацій, взяттям нової форми державного устрою, набуттям державного суверенітету.

Якісними змінами на політичній карті світу є такі.

Історична зміна суспільно-економічної формації. Найпоширенішим прикладом є встановлення капіталістичних відносин на території деяких колоній Великої Британії внаслідок переселення туди емігрантів з Європи та штучного перенесення притаманних метрополії суспільно-економічних відносин. Завдяки цьому окремі території відразу перейшли від первісного суспільства до капіталізму.

Набуття країнами політичного суверенітету. Найчастіше воно відбувалося без змін кордонів. Так сталося з десятками колишніх колоніальних країн в Африці, Азії, Латинській Америці.

Запровадження нових форм державного устрою та правління. Наприклад, перехід країни від монархії до республіки чи навпаки.

Утворення і розпад міждержавних політичних союзів і організацій. Наприклад створення Ради економічної взаємодопомоги у 1949 р. та її розпад у 1991 р.

Поява і зникнення на планеті «гарячих точок» - осередків міждержавних та внутрішньодержавних конфліктів.

Зміна столиць. Це досить поширені явища, які мають різноманітні економічні, політичні передумови. Головними причинами перенесення столиць є: перенаселеність столичних міст і пов’язані з цим екологічні, транспортні проблеми; особливості зайнятості населення; подорожчання земель під забудову; намагання уряду збалансувати розвиток внутрішніх, часто відсталих у соціально- економічному плані, районів, для яких поява столичного міста була своєрідним поштовхом для подальшого розвитку. Наприклад, протягом ХХ ст. було перенесено столиці багатьох країн:

•                                    в Україні - із Харкова до Києва;
•                                    в Туреччини - зі Стамбула до Анкари;
•                                    в Бразилії - з Ріо-де-Жанейро до спеціально побудованого міста - Бразиліа;
•                                    в Пакистані - з Карачі до Ісламабада;
•                                    в Нігерії - з Лагоса до Абуджа;
•                                    в Танзанії - з Дар-ес-Салама до Додома;
•                                    в Казахстані - з Алмати до Астани;
•                                    ФРН - із Бонна до Берліна.

Зміни назв держав, столиць і населених пунктів. Часто це є наслідком інших якісних змін на політичній карті світу. Прикладами перейменування держав є: Бірма -> М’янма, Берег Слонової Кістки -> Кот-д’Івуар, Острови Зеленого Мису -> Кабо-Верде, Кампучія -> Камбоджа, Заїр -> Демократична Республіка Конго (ДРК), Молдавія -> Молдова тощо.

Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття кількісних змін на політичній карті світу відбувається дедалі менше, а якісні зміни набувають більшого значення, що передусім пов’язано з посиленням інтеграційних процесів.

Гідне подиву. Дамаск (арабське Дімшак) - місто, яке вважають найдавнішньою столицею у світі. Є безліч версій про походження його назви.

Деякі мусульманські історики стверджують, що воно одержало назву за ім’ям раба Дімшак, що належав пророкові Авраму. Дімшака подарував Авраму цар-мисливець велетень Німрод. Дімшак і заснував місто, надавши йому власне ім’я. Інші вважають це неможливим, оскільки на межі III і II тис.

до н. е., коли Аврам ішов з Межиріччя у Ханаан (Палестину), він зупинився у Дамаску - тоді вже відомому і великому місті. Археологи стверджують, що знайшли в Дамаску культурний шар, вік якого становить сім тисяч років, вже тоді тут було велике поселення. Інтерпретатори, які шукають відгадку в коренях арамійської мови (одна з гілок давньої арабської мови), припускають, що назва «Дамаск» походить від «адар» - яскраво-червоне обличчя або від «дарок маскус» (той, що духмяніє мускусом). Деякі вважають, що назва «Дамаск» походить від арамійського «демшак», що означає кров брата або безневинно пролита кров. В обох випадках ідеться про місцеву легенду, яка свідчить, що на горі Касьюн, яка підноситься над столицею, в одній з печер було вчинено перше братовбивство на Землі: Каїн убив Авеля. Це місце можна нині відвідати, воно називається «Печера першої крові». Коли лиходійство було скоєно, скеля скрикнула від жаху. Як доказ, ви справді можете побачити кам’яну пащу з язиком, зубами і горлом, що вивергнуло крик. Тут само зберігається і знаряддя убивства: камінь, який диявол вклав у руку Каїна. Найдавніша згадка про Дамаск зафіксована в аккадських табличках і документах XVIII династії єгипетських фараонів. Дамаск згадується у Біблії більш як 15 разів, у тому числі як столиця Стародавньої Сирії і як місто, що славиться своєю торгівлею. Про історію Дамаска написано сотні книг.

Висновки. Політичні зміни зумовлюють зміни на політичній карті світу. З давніх часів і до сьогодні цей процес триває - стрімке XX століття характеризується руйнуванням світових імперій: Російської (згодом - Радянського Союзу), Австро-Угорської, Британської, Османської. Змінюються конфігурації на політичній карті світу. Історично великі держави (імперії) розпадаються на малі самостійні держави, внаслідок чого змінюється площа цих держав і на політичній карті утворюються нові держави зі своїми кордонами. А відтак змінюється і форма державного правління - від монархічної до республіканської.

Запитання і завдання

1.                          Наведіть приклади кількісних змін політичної карти світу.
2.                           З’ясуйте якісні зміни, що відображені на політичній карті світу.
3.                           Дайте визначення поняттю «столиця».
4.                           Назвіть країни, що мають найбільші за кількістю населення столиці.
5.                           Нанесіть на контурну карту стародавні столиці світу.

 

Регіоналізація світу

У соціальній та економічній географії виникає необхідність у систематизації країн і цілих регіонів. Регіон - науковий термін, що найчастище застосовується саме в географії для позначення певної території. Регіоналізація світу має критерії та рівні.

Нині на земній кулі налічується велика кількість країн і територій з постійним населенням, що є елементами політичної карти світу. Ці об’єкти найрізноманітніші за кількісними та якісними характеристиками, їх географічну своєрідність найкраще представляє соціально-економічна географія конкретних країн. Однак під час географічного вивчення глобальних явищ і процесів (політична карта, народонаселення, науково-технічна революція, світове господарство, проблеми людства тощо) країнознавчий підхід застосувати важко. Виникає необхідність зробити певні узагальнення та звести всю різноманітність країн до обмеженої кількості груп за певними ознаками, тобто скористатися географічною систематизацією. Їх визначення в найбільш загальному вигляді такі:

•                        класифікація - групування досліджуваних об'єктів у сукупності (класи), які відрізняються переважно кількісними ознаками;
•                        типологія - групування досліджуваних об’єктів у сукупності (типи), які стійко відрізняються між собою якісними ознаками;
•                        таксонування - процес членування досліджуваної території на рівнозначні або ієрархічно підпорядковані територіальні одиниці (таксони), яким властиві певна специфіка та цілісність. Якщо об’єктом таксонування є регіони, то вживається термін «регіоналізація», регіони при цьому становлять сукупність географічно суміжних об’єктів (таксонів) нижчого порядку.

Отже, всі країни можна згрупувати в регіони - за подібністю історичного розвитку, географічного положення тощо.

Термін «регіон» у соціально-економічній географії світу найчастіше використовують для визначення великих територій, які охоплюють цілі континенти, частини світу або окремі їх частини, що складаються з декількох географічно суміжних країн, об’єднаних певними спільними ознаками. Найбільші регіони часто іменують макрорегіонами, а їх складові - субрегіонами. Макрорегіонами, наприклад, є Євразія в цілому чи Європа та Азія зокрема, Африка, Америка або Північна Америка, Латинська Америка, Південна Америка тощо; найбільшими їх субрегіонами є Центральна Європа, Південна Європа, Східна Азія, Південно-Західна Азія, Північна Африка, Середня Америка, Андські країни тощо. У свою чергу в останніх можна виокремити субрегіони нижчого порядку - Центрально- Західну, власне Центральну та Центрально-Східну Європу в межах Центральної Європи, Центральну

Америку, Мексику та Вест-Індію в межах Середньої Америки і т. ін. Найнижчим рівнем під час регіоналізації, її «точками відліку» є окремо взяті країни, найбільші з яких самі претендують на великі регіони з поділом на субрегіони (Росія, Канада, США чи Китай).

Для регіоналізації беруть найрізноманітніші ознаки. Так, за положенням щодо «сторін горизонту» або за іншими власне географічними ознаками в частинах світу виокремлюють регіони з назвами Північна (Європа, Африка, Америка), Південна, Східна, Західна, Середня, Центральна,

Південно-Східна тощо.

 Географічна зірка, за якою визначають сторони горизонту

Часто використовують регіони, складові країни які об’єднує положення щодо великих природно-географічних об’єктів (морів, заток, рік) чи розташування в межах великих фізико- географічних одиниць (півостровів, рівнин, гір, природних зон чи кліматичних поясів): країни Середземноморя, Карибського басейну, Перської чи Мексиканської заток, Придунайські, басейну Ла- Плати, Скандинавські, Балканські, Аравійського півострова, Індокитаю, Альпійські, Андські, Закавказзя, Сахари, Сахелю, екваторіальної Африки, помірної Південної Америки і т. ін. За історико- та політико-географічними ознаками виокремлюють Старий світ, Новий світ, Близький Схід, Середній Схід, Далекий Схід, Передню Азію, Вест-Індію; за етно-культурними - Англо-Америку, Латинську Америку, арабські країни Африки тощо. Тривалий час Європу поділяли на два великих регіони за суспільно-економічними ознаками - Західну (капіталістичну) та Східну (соціалістичну).

Звичайно, соціально-економічна географія в тих чи інших випадках оперує регіонами, що виокремлюються за різними наведеними вище ознаками. Проте для комплексної регіональної характеристики світового простору найбільш придатними є такі регіони:

•                        в Євразії: Північна Європа, Середньо-Західна Європа, Південна Європа, Центральна Європа, Східна Європа і Північна Азія (Росія), Східна Азія, Південно-Східна Азія, Південна Азія, Південно-Західна Азія, Центральна Азія і Казахстан;
•                        в Африці: Північна Африка, Західна Африка, Східна Африка, Центральна Африка, Південна Африка;
•                        в Америці: Північна Америка (з поділом на Канаду і США), Латинська Америка (з поділом на Мексику і Центральну Америку, Вест-Індію, Андські країни, країни Амазонії, країни басейну Ла-Плати);
•                        в Австралії і Океанії: Австралія і Нова Зеландія, Океанія (з поділом на Мікронезію, Меланезію, Полінезію).

Світ поділяється на фізико-географічні регіони - материки і частини світу та на історико- географічні регіони, яким властиві географічна та історична єдність природних умов і ресурсів, територіальні відносини, особливості розвитку населення та економіки. Отже, політична карта світу представлена регіонами, наведеними в таблиці 1.

Таблиця 1.

Історико-географічні регіони світу

Частина світу	Регіон
Європа	Західна, Центральна, Східна.
Азія	Південно-Західна, Південна, Південно-Східна, Центральна, Східна, Південна.
Америка	Англо-Америка, Латинська Америка, (Центральна, Південна, Вест-Індія).
Африка	Північна, Західна, Центральна, Східна, Південна.
Австралія та	Австралія,
Океанія	Океанія

 

Висновки. Регіоналізація світу пов’язана з потребою у географічної систематизації. Відомий вчений Е. Алаєв класифікує через типологію і географічне таксонування певні регіони. Якщо об’єктом таксонування є регіони, то вживається термін «регіоналізація», регіони при цьому становлять сукупність географічно суміжних об’єктів (таксонів). Зокрема, для потреб соціально-економічної географії світу країни можна згрупувати: у класи - за площею території, чисельністю населення, його густотою, етнічним чи релігійним складом, галузевою структурою господарства, різноманітними показниками виробництва чи споживання продукції тощо; у типи - за економічною системою, державним ладом у цілому чи окремими його складовими (формою правління, політичною системою, державним устроєм тощо); у регіони - за подібністю історичного розвитку, географічного положення тощо.

Запитання і завдання

1.                          Наведіть приклади великих регіонів світу.
2.                           Запропонуйте власний поділ світу на регіони.
3.                           Назвіть ознаки, покладені в основу регіоналізації.
4.                           Поясніть, чи може впливати політична ситуація на інший розполіл країн за регіонами.
5.                           Нанесіть на контурну карту історико-географічні регіони світу.

 

Класифікація столиць

Головною відмінністю політичної столиці від будь-якого великого економічного або культурного центру є виконання столичних функцій - управління територією держави та її населенням. У столицях, як правило, розміщені інститути трьох головних гілок державної влади - законодавчої, виконавчої і судової.

Наукове поняття «столиця» означає престол, трон, корону, тобто те, що керує усією державою, країною.

Столиця - центральне місто держави, яке є її політичним та адміністративним центром.

Більшість столичних міст є найбільшими економічними, адміністративними, і культурними центрами країни. Великих столиць, у міських межах яких проживають більш як 2 млн. осіб, у світі у 2008 р. налічувалося 42. Серед них найбільшими (з населенням понад 5 млн. осіб) є Мехіко (15 млн. осіб), Буенос-Айрес (12 млн. осіб), Делі (11 млн. осіб), Москва (10 млн. осіб). До середніх столиць належать міста з населенням від 500 тис. до 2 млн. осіб: Пномпень, Дамаск, Відень, Браззавіль. Невеликі столиці (з населенням від 100 тис. до 500 тис. осіб) — Братислава, Сува, Веллінгтон. Малі столиці мають населення від 30 тис. до 100 тис. жителів, вони найчастіше розташовані в острівних країнах, невеликих країнах Африки: Мале, Люксембург, Тхімпху, Бандар-Сері-Бегаван, Банжул, а

Столицею може бути будь-яке місто, що має вигідне політико-географічне або економіко- географічне положення: невелике місто з центральним або серединним положенням, найбільший економічний центр, велике місто, головний культурний і інтелектуальний центр країни, історичне місто - символ нації або місто, заново побудовано спеціально як столицю.

Окрім політичних столиць, у багатьох країнах світу є неформальні столиці - головні економічні або культурні центри країн (їх іноді називають «економічними» або «культурними» столицями). Такі, наприклад, як Нью-Йорк, Шанхай, Стамбул, Франкфурт-на-Майні, Торонто, Йоганнесбург.

У деяких країнах столичні функції зосереджені не в одному місті, а розподілені між декількома містами. Тому де-факто в таких державах співіснують два, а іноді й три столичні міста.Отже, усі країни можна поділити за цією ознакою на моностоличні (одностоличні - всі столичні функції зосереджені в одному місті; таких столиць переважна більшість) і полістоличні (багатостоличні - столичні функції виконують 2-3 міста).

Багатостоличні країни - Нідерланди (столиця де-факто - Амстердам (національна, конституційна) і Гаага - місцеперебування уряду, парламенту, верховного суду і королеви); Ізраїль, де в Тель-Авіві розташовані іноземні посольства і декілька міністерств, а в Єрусалимі містяться резиденції парламенту і уряду тощо.

Полістоличними державами є і Німеччина, де політична столиця - Берлін, судова - Карлсруе, багато міністерств і посольств дотепер розташовані в Бонні (колишній столиці ФРН), фінансовою столицею факимчно є Франкфурт-на-Майні, а також Південно-Африканська Республіка (ПАР), офіційною адміністративною столицею якої є Преторія (Тшване), столицею законодавчої влади - Кейптаун, а судової - Блумфонтейн.

Типологія столиць має класифікацію за рангами в системі розселення.

Історія науки. Угорський географ І. Бенце в 1974 р. виокремив три типи диспропорцій розмірів столиці та великих міст інших ієрархічних рівнів: населення столиці у декілька разів перевищує населення другого міста, тобто в системі розселення немає міст 2-го і навіть 3-го рівнів ієрархії (Угорщина, Данія, Австрія, Ірландія, Парагвай, Уругвай, Гватемала, Аргентина, Камбоджа); населення столиці менше населення найбільших міст країни (США, Австралія, Канада, Нова Зеландія) і тому столиці займають 2-й, 3-й і наступні рівні ієрархії; столиця за рангом в ієрархії майже дорівнює другому або третьому за кількістю місту країни, тобто вони майже рівновеликі (наприклад, Рим і Мілан в Італії; Амстердам, Роттердам і Гаага в Нідерландах; Тель-Авів і Єрусалим в Ізраїлі; Лісабон і Порту в Португалії). Усі ці відхилення і порушення І. Бенце пояснює федералізмом окремих держав (США, Бразилія, Швейцарія, Австралія, Канада), політико-стратегічними міркуваннями (Китай, Туреччина), поліцентризмом територіальної структури розселення (Нідерланди, Німеччина, Бельгія), витягнутою конфігурацією країни (Норвегія, Італія).

У світі є надгіпертрофовані, гіпертрофовані й слабогіпертрофовані столиці, стандартні і гіпотрофовані столиці.

Надгіпертрофовані столиці (у них проживає від 35 до 99 % населення країни): Валлетта (Мальта), Рейк’явік (Ісландія), Єреван (Вірменія), Парамарібо (Суринам), Сеул (Південна Корея), Бейрут (Ліван), Копенгаген (Данія), Рига (Латвія). Надгіпертрофовані столиці розташовані, як правило, в малих континентальних і напівконтинентальних країнах, а також у дрібних острівних країнах - наприклад, в Уругваї, Парагваї, Гайані, на Барбадосі, Ямайці.

До гіпертрофованих столиць (живе від 23 до 35 % населення країни) належать: Улан-Батор (Монголія), Афіни (Греція), Таллінн (Естонія), Багдад (Ірак), Токіо (Японія).

Стандартні столиці, населеність яких відносно пропорційна чисельності населення країни (у таких столицях живе від 7 до 14 % її населення), - Кіншаса, Мадрид (мал. 56), Дамаск, Амстердам, Пхеньян, Ташкент, Кабул, Найробі, Бухарест, Москва, Сана, Дакка, Джакарта.

До гіпотрофованих столиць (мають слабкий вплив або впливають нерівномірно на різні частини державної території; у них живе менш як 7 % населення країни) належать Київ, Рим, Варшава, Катманду, Берлін, Анкара, Преторія, Аддис-Абеба, Оттава, Ханой, Вашингтон, Астана, Берн, Канберра, Бразиліа, Пекін, Ісламабад.

До останньої групи належать дві категорії столиць: спеціально побудовані - як символи держави - Бельмопан, Бразиліа, Канберра, Ісламабад, Вашингтон, а також столиці, які виконують певні політичні функції.

До міст з унікальною долею належить Пекін (мал. 57), який протягом багатовікової історії неодноразово ставав столицею Китайської імперії, як політичний центр якої він виступав у сукупності тисячоліття політичними центрами держави були такі міста, як Нара (710-784 рр.), Нагаоку (784-794 рр.), Хейан (794 р. - початок XVII ст.). Проте найзнаменнішим у черзі столичних передислокацій стало здійснене династією Токугава і таке, що тривало більше двох століть, перенесення столиці Японії з Кіото в місто Едо (япон. «річкові ворота»), яке в 1868 р. було перейменоване в Токіо (япон. «східна столиця») (мал. 58) імператором Мейдзі.

 

 

У результаті національно-визвольного патріотичного руху, очолюваного генералом Мустафою

Кемалем, краху зазнала і велика імперія Османа, історія якої охоплює майже ціле тисячоліття. Долю імперії розділила і його столиця - одне з найстаріших міст світу - Стамбул (мал. 62), у минулому - Константинополь. Анкара, будучи центром національно-визвольної боротьби проти блоку Антанти та його союзників, фактично з 1920 р. стала столицею нової держави - Турецької Республіки, що в законодавчому порядку було закріплено в 1923 р. (мал. 63).

Харків - колишня столиця України. Майдан Свободи - найбільша площа в Східній Європі

Гідне подиву. Україна також зазнала перенесення столиць із Києва до Харкова і з Харкова до Києва. На потребі перенесення столиці до Донецька наголошував С. Л. Рудницький.

Висновки. Світова історія показує, що майже в кожній державі у різні періоди розвитку здійснювалися перенесення столиць, зумовлені різними причинами: і дотриманням зовнішньополітичних інтересів (розширення або, навпаки, розпад імперій під час воєнних дій), і особливостями внутрішньої ситуації (економічні негаразди, соціальні катаклізми, етнічні війни, стихійні лиха та ін.). Зникали і з’являлися цивілізації, імперії та малі держави, руйнувалися і занепадали одні міста, а інші - виникали і розцвітали. Змінювались епохи і традиції - змінювалися держави та їх столиці.

Завдання та запитання

1.                          Поясніть типологію столиць.
2.                           Перелічіть функції, які має виконувати головне місто країни.
3.                           З’ясуйте відмінність між гіпертрофією і гіпотрофією столиць.
4.                           Позначте на картах країни, що не мають столиць, і ті, що мають декілька столиць.

РІВЕНЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН

Рівень розвитку визначається за певними показниками. До таких показників належать валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП) та індекс людського розвитку.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це сукупна вартість продукції сфери матеріального виробництва і послуг незалежно від національної належності підприємств, розташованих на території певної країни. У кожній окремо взятій країні ВВП обраховується на основі системи національних рахунків, побудованій на концепції продуктивного характеру всіх видів діяльності. Вона становить сукупність міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності і відображає основні макроекономічні зв’язки внутрішнього і зовнішнього секторів національних господарств.

На картосхемі, ви можете побачити показник ВВП у розрахунку на одну особу.

□ країни з високим рівнем доходів

•                                країни з доходами, вищими за середній рівень
•                                країни з доходами, нижчими від середнього рівня
•                              країни з низьким рівнем доходів

Валовий національний продукт (ВНП) - це сукупна вартість усього обсягу продукції і послуг у національній економіці незалежно від місцезнаходження національних підприємств певної країни.

Ці два показники відображають результати діяльності у двох сферах економіки - матеріального виробництва і послуг, і визначаються як вартість усього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці за один рік (квартал, місяць). Підраховуються вони в поточних або постійних цінах. Основна відмінність полягає в тому, що ВВП підраховується за так званою територіальною ознакою, ВНП - за національною. Відповідно до рівня ВНП у розрахунку на одну особу Світовий банк виокремлює такі групи країн:

•                                                країни з низьким рівнем прибутку;
•                                                країни із середнім рівнем прибутку;
•                                                країни з високим рівнем прибутку.

Ще один показник - це індекс людського розвитку (Нитап Пехеїортепі ІпВех - НПІ) - усереднений інтегральний показник, який характеризує набуття людиною якісних ознак (тривалості життя, рівня освіти і реального ВВП на душу населення).

До високорозвинутих належать країни «Великої вісімки» (США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, Росія), малі індустріально розвинуті країни Європи (Австрія, Бельгія, Данія, Ісландія, Норвегія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Фінляндія) та країни переселенського капіталізму (Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль).

«Велика вісімка» - це порівняно великі за площею та чисельністю населення країни світу. Для них характерні високий природно-ресурсний потенціал, дуже високий рівень індустріалізації (у 2-5 разів перевищує середньосвітовий). У цих країнах розвинуті всі галузі виробництва, їхня частка у світовому промисловому виробництві перевищує 40 %, а в сільськоосподарському— приблизно 30 %. ВВП у розрахунку на одну особу становить від 20 тис. до 30 тис. доларів США. Ці країни відіграють важливу роль у сфері політики та економіки на світовій арені, характеризуються високими рівнями продуктивності праці, досягнень науки і техніки.

Малі індустріально розвинуті країни і країни переселенського типу мають високий рівень індустріалізації, який у 2-3 рази перевищує середньосвітовий. Природно-ресурсний потенціал повністю використовується у господарстві.

Середньорозвинуті країни охоплюють країни трьох підтипів.

1.                                            країни, що із запізненням пішли капіталістичним шляхом розвитку (Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція, та ін.);
2.                                            країни нової індустріалізації (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Бразилія, Аргентина, Чилі та ін.). Особливе місце серед них посідають Сінгапур, Сянган (Гонконг), Тайвань, Південна Корея. Їх ще називають «далекосхідними тиграми». У цих країнах сформована високорозвинута промисловість, вони мають велику кількість кваліфікованих кадрів, розвинуту інфраструктуру;
3.                                            постсоціалістичні країни перехідної економіки, в яких відбувається перебудова господарства на ринкових засадах (У країна, Росія, Білорусь, Польща, Румунія, Болгарія, Словаччина, Угорщина тощо). Ці країни колишнього соціалістичного табору зберегли середній рівень економічного розвитку продуктивних сил. Їх соціальне та економічне життя визначалося адміністративно- командною системою господарювання, яка дуже загальмувала розвиток продуктивних сил, і тепер у них відбувається перехід від тоталітарної системи господарювання до ринкової економіки.

Рівень індустріалізації середньорозвинутих країн майже досягає середньосвітового. Більшість із них мають значні природні, трудові та економічні ресурси. З часом вони можуть перейти до групи високорозвинутих країн.

Країни, що розвиваються, істотно відрізняються за рівнем соціально-економічного розвитку, тому їх теж поділяють на кілька підтипів.

1.                          Країни з порівняно зрілою структурою господарства (Індія, Пакистан, Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Венесуела, Еквадор, Перу, Єгипет, Марокко, Туніс та ін.). Для Індії та Китаю характерні значні темпи економічного розвитку, але велика кількість населення зумовлює невисокий показник ВВП у розрахунку на одну особу.
2.                          Нафтодобувні країни (Ірак, Іран, Йорданія, Ємен, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія та ін.), які є великими нафтоекспортерами, мають достатньо високий рівень соціально-економічного розвитку.
3.                          Найбідніші країни світу (Лаос, Бенін, Руанда, Бутан, Непал, Афганістан, Бангладеш, Мозамбік, Чад, Сомалі, Нігерія, Еритрея, Гаїті, Гвінея та ін.). До цієї підгрупи належать понад 40 країн. Промисловість у них майже не розвинута, переважають примітивні засоби обробітку землі. В економіці зберігається натуральне господарство.

За структурою господарства розрізняють країни аграрні, аграрно-індустріальні, індустріально- аграрні, індустріальні та постіндустріальні.

В аграрних країна х провідною галуззю господарства є сільське господарство (Індонезія, Свазіленд, В’єтнам, Сомалі).

В аграрно - індустріальних та індустріально - аграрних країнах розвинуті всі галузі господарства з незначним переважанням першого чи другого напряму господарювання (Венесуела, Саудівська Аравія, Росія, Україна).

В індустріальних країнах розвинуті всі галузі промисловості, які не тільки задовольняють власні потреби, а й становлять основу експортної спеціалізації (Сінгапур, Швеція, Фінляндія).

Постіндустріальні країни мають високотехнологічні галузі промисловості, сільського господарства та послуг, надзвичайно високий загальний рівень розвитку науки і техніки (США, Японія, Німеччина).

Висновки. Рівень економічного розвитку країн визначається за показниками ВВП (валовий внутрішній продукт), ВНП (валовий національний продукт) та індексом людського розвитку.

В аграрних країнах провідною галуззю господарства є сільське господарство. В аграрно- індустріальних та індустріально-аграрних країнах розвинуті всі галузі господарства. Постіндустріальні країни мають високотехнологічні галузі промисловості, сільського господарства та сервісу, надзвичайно високий загальний рівень розвитку науки і техніки.

Запитання і завдання

1.                              З’ясуйте, як класифікують країни за структурою господарства.
2.                               Охарактеризуйте типи країн за рівнем розвитку.
3.                               Поясніть різницю між показниками ВВП та ВНП.
4.                               Розкажіть, як обраховується індекс людського розвитку.
5.                               Нанесіть на контурну карту країни з різними рівнями розвитку.
6.                               Заповніть в зошиті таблицю «Країни, що спеціалізуються на сфері послуг»:

Назва країни	Сфера послуг

 

 

ЛІТЕРАТУРА

Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. - К.: Академія, 2017. - С. 36-101.

Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2018. - С. 291-298.

Географія. 11 клас: Відповіді на питання екзамен. білетів / І. Дітчук, О. Заставецька, Б. Федуник.

Т.: Підручники і посібники, 2022. - С. 9-12, 103-106. Соціально-економічна географія світу: Загальна частина / За ред. С.П.Кузика. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2022. - С. 56-99.