"Фрагмент позакласного заходу "Врятувати від забуття""

Фрагмент заходу «Врятувати від забуття»

Один із ранків в тихому селі,

Війна навколо, але людям жити,

Так само в сім’ях діти є малі,

Так само їх плекати і любити.

І звісно що байдужих тут нема,

Всі, як один, за поміч партизанам,

Це, звісно, небезпечно – та дарма,

Дамо ми відсіч всім гостям незваним.

Але за все в житті платити слід,

І Слобода за поміч заплатила.

Все відбулося як в страшному сні,

З якого їй прокинутись несила.

Дев’ять годин. Сміх жінок у сільського колодця.

Дід біля хати, і діти на вулицях босі.

Раптом – звук пострілів, крики, аж дибом волосся,

Далі ж – кошмар, від якого затьмарилось сонце.

Сто п’ята дивізія мстити прийшла за поразку.

Німці? – спитаєте. Гірше – мадяри нещадні,

Що добровільно вдягнули карательські маски,

Різати всіх від малих до старих були ладні.

І тихий край раптом став найкривавішим пеклом,

Де мирні люди зазнали жорстокі тортури.

Мстили невинним, що дня того сталі приреклі,

Суду Страшного для них зазвучали там сурми.

Били нещадно жінок, немовлят і стареньких,

Били завзято, бо опору нікому дати,

Якщо намагались сховатись в кімнатах маленьких –

Кидали туди, сміючись, смертоносні гранати.

І бачила мати, як любу, кохану дитину

Багнетами рвали у шалі криваві чужинці,

І діти сивіли, коли їх кололи штиками

І били підкованим чоботом кляті ординці.

Голови різали, били, кололи, стріляли,

Як люті звірі, скажені від запаху крові.

І ті, хто одразу не вмер, Бога марно благали,

Бо муки чекали їх люті і пути тернові.

Як передати ту біль від кривавої рани,

Що у хлоп’яти малого розкрилась на спині?

Як пояснити, що мама вже більше не встане,

Кров’ю залитій малій п’ятирічній дитині?

Люди малих закривали своїми тілами,

І навіть мертві старалися їх боронити,

Тих, хто кричав: «Мамо, боляче! Хочу до мами!»,

Рвали зі сміхом не люди – фашистські наймити.

Їх, немов псів з ланцюгів, відпустили на волю,

Дали обмежений час – усього дві години,

Та за цей час розгулялись злочинці ті вволю,

Оскаженілі липневої злобної днини.

Хто уцілів – знайшли прилисток у кладовища,

Знеможені, ранені, ледве живі бідні люди,

Зацьковано змовкли і слухають – десь, трохи вище

Гомін мадярський і сміх. Боже, що ж далі буде…

Двоє стоять, заряджають розпечену зброю,

Дивляться в очі добичі знесиленій – людям.

Ось вже один, проти мирних сміливець і воїн,

Рушницю підняв і готовий стріляти їм в груди.

Та чутно сигнал: «Час вертатись! В Путивль! На город!»,

І пси скажені, не сміючи зрушить наказу,

В діда старого стріляють останнім патроном,

І відступає в Путивль шалена проказа.

Дехто із виживши потім, казали, посивів,

Вгледівши вулиці, вкриті людськими тілами.

Хтось зійшов з розуму, геть загубивши надію,

Рідних не убачивши – тільки домівки розлами.

Вже день. Могила братська, не село,

І тим, хто вижив, мертвих хоронити,

Лежать в крові порубані малі,

Які не встигли жити і любити.

Живі мерці навколішки у тіл –

Вони продовжать далі існувати…

Скажіть, як можна тут, у майбутті,

Таку біду нещадно забувати?

Автор: Максим Мілько

Повністю проект можна подивитись за посиланням https://drive.google.com/file/d/150fITtOpta2hXcWe9oGiPZGntg1qKITI/view?fbclid=IwAR2FhcZ-NaIdMNinylPaEQf8kurLLy55wCNjgzeC103f-Kd6x9HZwNhOgKk