Г.КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО – ВИДАТНА ОСОБИСТІСТЬ ХАРКОВА

О.В.Вовк,

Люботинська загальноосвітня

                                                                       школа І-ІІІ ступенів №4

                                                                            Люботинської міської ради

                                                                Харківської області

Г.Квітка-Основ’яненко – видатна особистість харкова

Анотація. У статті висвітлено біографію Г.Квітки-Основ’яненка, його вагомий внесок у розвиток  Харкова, благодійницьку діяльність. Митець багато зробив для розвитку міста як культурного центру.

Текст статті

Харківщина - земля особливої долі і особливих людей. Вона подарувала людству багато постатей зі світовими іменами - філософів, поетів, митців, громадських діячів.

Пишаємося тими людьми, які створили його обличчя, створили його славу. Харків - особливе місто, і воно варте того, щоб ми, його мешканці, знали про нього усе.

Є в історії Харкова видатні особистості, без яких місто просто не могло б існувати. І це не тільки тому, що вони жили або працювали тут, а тому, що зробили вагомий внесок у розвиток рідного міста, допомогли йому стати культурним, розвиненим центром Слобідської України. Серед таких постатей головне місце посідає Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко із знаменитого, багатого старшинського роду Квіток. Прадід Григорія був полковником Харківського полку, дід – Ізюмського  слобідського. Сім'я  активно брала участь в державному, громадському, релігійному і культурному житті міста.

 Народився Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко  (справжнє прізвище Квітка Григорій Федорович; інші псевдоніми – Грицько Основ’яненко, Земляк ваш Основ’яненко, Аверьян Любопытный, Фалалей Повинухин, штаб-лекарь Пампушкин та ін)  18 (29) листопада 1778 року. Виростав Григорій в атмосфері глибокої шани до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва, що панувала в сім'ї Квіток. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простолюду. Хлопчик ріс хворобливим, майже сліпим. Існує навіть  легенда, що вилікувався він завдяки диву. Мати водила Гриця до Курязького монастиря, настоятелем якого був дядько молодого Квітки. Там вони з сином завзято молилися іконі Озерянської Божої Матері, й після чергової молитви і обмивання в Онуфріївському джерелі до хлопчика повернувся зір. Це чудотворне зцілення спонукало його після служби в армії вступити до монастиря послушником.  І Григорій хоч привіз туди флейту, навіть фортепіано, часто приходив додому, брав участь у культурних заходах, а відтак подався все ж на військову службу. Та Квітку, натуру енергійну, талановиту, спраглу за громадським життям, не могла задовольнити офіцерська служба. Тож наступні захоплення Квітки теж швидко змінюються. Це культурно-громадська нива у Харкові, на якій він працював з молодечим запалом: проводив літературно-музичні вечори, працював директором театру, заснував оркестр, товариство доброчинності й першу на Лівобережжі вищу жіночу школу, організував, відредагував і випустив перший в Україні журнал («Украинский вестник»), допомагав видати першу друковану збірку українських прислів'їв і' приказок, збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки. Якось непомітно Квітка став духовним ватажком молодих українських письменників. У Основ'яненка було стільки віри у всеперемагаючу силу освіти, стільки енергії та бажання сприяти розквітові рідної культури, що він підтримував усі нові починання й заходи в цій галузі. За працьовитість і плідну громадську діяльність Григорія Федоровича цінував Тарас Шевченко. А оскільки Квітка був ще й повітовим дворянським маршалком, далі — суддею, попечителем бібліотеки, членом-кореспондентом статистичного відділу, то цілком виправданою є епіграма на нього:

        За Лопанью-рекой   -  именье Квиток. 

        Там, в тишине задумчивых аллей, 

        Жил и творил писатель знаменитый, 

        И дом его всегда бывал открытым 

        Для долгожданных дорогих гостей. 

       За пеленой осеннего ненастья       

       Течет беседа и свеча горит...       

       Ах, Боже мой. какое это счастье,                                              

       Когда душа с душою говорит! 

       Не надивуюсь я, создатель,

       Какой у нас мудреный век:

       Актер, поэт и заседатель –

       Один и тот же человек.

В.Н.Каразин [ 9 ]

Квітка прожив в Куряжі майже чотири роки, але за цей час зрозумів, що йому більше до снаги світське життя, до якого він і повернувся.

У родині Квіток часто бував Сковорода, а відомо, що він відвідував лише однодумців. Може, тому Григорій Квітка вивчає напам'ять вірші Сковороди, байки Гулака-Артемовського, цілі уривки з «Енеїди», читає Ломоносова і Мольєра, Жуковського і Сервантеса — взагалі все, що потрапляло йому на очі, любить слухати легенди, повір'я та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.[1, c. 445-447]

Григорій Федорович був любителем музики, добре грав на багатьох музичних інструментах, мав неабиякі акторські здібності, брав участь в аматорських виставах театру на Основі (в старовинному маєтку, де жила сім'я) і ролі завжди вибирав собі веселі і комічні. У 1812 році з його ініціативи в Харкові відкрився приватний театр, де Квітка був і режисером, і директором, і істориком.

Роль стародавнього роду Квіток для Харкова переоцінити важко: предок драматурга Квітки-Основ'яненка подарував місту землі під Успенський собор, університет і нинішній Сад Шевченка. Брати Григорій Федорович і Андрій Федорович Квітки належали до старшинського роду Квіток, із якого вийшли два полковника слобідських козаків. Вони виявляли особливу активність і доклали чимало сил до перетворення Харкова в центр культури і освіти на сході України. У 1812 році з їх ініціативи виникає Товариство  доброчинності.

Об'єктом уваги цього товариства були люди будь-якого стану, що потребували опіки, допомоги, розради. Андрій Федорович був обраний головою товариства, а стараннями Григорія Федоровича Квітки - Основ'яненка у Харкові був заснований Інститут шляхетних дівчат. Подібного закладу в той час в межах країни не було. Григорій Квітка вважав (і це він записав в перший статут інституту), що жінка має великий вплив на моральний клімат у суспільстві, тому потрібно виховувати дівчат, щоб удосконалювати звичаї.

Крім того, вихованкам з незаможних дворянських сімей давали шанс заробити на шматок хліба – їх  готували як домашніх викладачів. А ще в освічених випускниць з'являвся шанс вигідно вийти заміж. Інститут працював як пансіон, де його вихованки вчилися і жили. Дві панянки від кожного повіту, всього 20 осіб. Гроші на інститут збирали за рахунок благодійності.

Найголовнішим покровителем і охоронцем цієї установи був Г.Ф.Квітка - Основ'яненко. Він пожертвував на інститут майже весь свій статок. Навчальний заклад відкрили 10 вересня 1812 року, в день, коли війська Наполеона взяли Москву. Інститут спочатку містився в районі села Основа на Москалівці. Коштів на утримання навчального закладу катастрофічно не вистачало. Інституток навчали викладачі з університету.

Репутація закладу стала настільки гарною, що імператриця Марія Федорівна, мати Олександра I, прислала до Харкова одну з опікуваних нею сиріт з Одеси. Після цього Григорій Квітка почав ще більш активно домагатися, щоб государиня прийняла інститут під своє піклування. У 1818 році Інститут шляхетних дівчат перейшов під патронат монаршої персони. І, нарешті, на пожертвування 20 тис. рублів для інституту купили будинок на Благовіщенській вулиці. Поки інститут діяв за рахунок благодійності, встигли випустити перших вихованок.

В 1812 році у Харкові відкривається постійний суспільний театр, директором якого призначають Григорія Федоровича. Маючи звичку гаряче і з пристрастю прийматися за будь-яке діло, він до того захопився театром, що мало не одружився на одній з його актрис. І хоча директорську посаду в театрі йому прийшлося залишити з-за своєї активної благодійної і освітньої діяльності, любов до сцени Основ’яненко проніс через все життя. Пізніше це почуття спонукало його до створення драматичних творів для театру. У 1841 році він надрукував цікаву і дотепну "Історію театру в м. Харкові".

Громадська, службова і благодійна діяльність Г. Ф. Квітки була відзначена багатьма нагородами, однак широке визнання принесли йому літературні здібності. Співпрацюючи з популярними столичними журналами, він листувався з відомими літературними діячами того часу: С. Т. Аксаковим, М. П. Погодіним, П. А. Плетньовим, В. І. Далєм, Ф. А. Коні, Є. П. Гребінкою, підтримував дружні стосунки з В. А. Жуковським.[7, c. 351-354]

1833 року в Харкові, де Квітка був одним з найвпливовіших людей,  завдяки йому відкрито губернську бібліотеку.  Митець багато зробив для розвитку міста як культурного центру. Крім благодійної та просвітницької діяльності, Григорій Федорович займається ще суспільного і державного: обіймає посаду судді, повітового предводителя дворянства, головує в палаті кримінального суду. Однак в Україні Григорій Квітка не менше відомий і як письменник. У 1816 році він вперше надрукував свої вірші й оповідання російською мовою в «Російському віснику», співредактором якого був, і в «Віснику Європи». За його сприяння були організовані альманахи «Українська зірка» і «Молодик», що друкувалися в Харкові.

За яку б справу не брався, Григорій Федорович виконував її сумлінно, захоплювався до самозабуття, не шкодував ні сил, ні часу. Нерідко, коли не вистачало коштів для придбання чогось важливого, докладав потрібні суми із своїх скромних достатків. А достатки були дуже невеликі.

У Харкові Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до цього міста. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України.

«У характері його виявилося зміщення захованості й щирості простодушія й дотепності, що властиві українцеві. Він охоче давав свої твори в рукопису знайомим, не залишаючи в себе іншого примірника, і скаржився, що йому не повертали їх. У нього не було класичної освіти, він не знав чужих мов. І все це він замінював здоровим розумом і любов’ю до книги: він постійно, з молодим запалом стежив за рухом руської літератури, особливо оригінальної, на перекладну звертав значно менше уваги. Надзвичайно сумлінно і без будь-якої тіні шарлатанства він не лише не дозволяв  собі судити про те, чого він не знав, але навіть уникав розмов у цій справі: гуморист і охочий до анекдотів, він ніколи не дозволяв собі говорити погано про людей, і за всякий поганий вчинок говорив з сумом, намагаючись припинити балачки про це». [8, 11]

Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря, жодного кріпака.

Зустрічаючись із фактом свавілля й жорстокості поміщиків, Основ'яненко захищав селян, а одного разу навіть надав притулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка й сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Наприклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організовувати забави, влаштовувати феєрверки.

Як згадують сучасники літератора, Квітка-Основ'яненко був людиною цікавою, приємною у спілкуванні. На життєвому шляху великого українця траплялися різні, часом навіть комічні випадки:

 - перші твори Квітка-Основ'яненко написав російською мовою у 1816 році. Поезія і оповідання Квітки-Основ'яненка опубліковані на сторінках “Українського вісника”, співредактором якого був сам письменник, а також у виданні “Вісник Європи”. Проби пера бажаного схвалення критиків не отримали. Літературознавці того часу назвали твори Квітки-Основ'яненко “не надто досконалими”;

- допомогла відкритися всім граням таланту Григорія Квітки-Основ'яненка тільки українська мова. На початку 30 років 19 століття він почав писати рідною мовою. Сучасники письменника відзначають, що важливе значення в розвитку письменницького таланту має особистість дружини Квітки-Основ'яненка. На думку знайомих письменника, завдяки Ганні Григорівні знаменитому харків'янину вдалося стати літератором. Дружина була для Квітки-Основ'яненка перший вдячним читачем і дуже суворим критиком. Працювала вона класною дамою в Харківському інституті шляхетних дівчат. За наполяганням дружини письменник після першої невдалої спроби і розгромної реакції критиків зважився ще раз написати;

- твори Квітки-Основ'яненка настільки гуманні, в них міститься надмірне співчуття до людей, що навіть Іван Франко називав його одним з письменників, який увійшов до числа перших авторів “людської повісті”;

- читачам драматургічні твори Квітки-Основ'яненка більше припали до смаку, ніж проза. Його п'єси “Шельменко-денщик” і “Сватання на Гончарівці” досі не сходять зі сцен українських та зарубіжних театрів, незмінно користуються популярністю.

У липні 1843 року він захворів на запалення легенів і через одинадцять днів, приготувавшись до смерті, тихо помер на руках дружини, рідних і близьких, серед яких були Н.Ю.Квітка, П.П.Гулак- Артемовський. Коли тіло покійного виносили з Благовіщенського собору, вся Катеринославська вулиця (нині Полтавський Шлях) була заповнена народом. Похований він був на Холодногірському кладовищі, з якого відкривався чудовий вид на рідне місто, якому він присвятив все життя.

Рідне місто не забуває свого видатного діяча. У центрі Харкова ім'ям письменника названа вулиця, на якій встановлено меморіальну дошку, споруджено пам'ятник письменнику, його ім'я носить школа в одному з районів міста. Квітка був неординарною людиною: мав приголомшливу пам'ять, навіть у старості , відчував постійну і уявну  любов до вогню, про що просив не забути своїх біографів. Ніколи не розлучався він з прадідівським золотим ланцюгом, з яким, за легендою, була пов'язана пам'ятна подія в житті його предків. До письменницької праці ставився з великим старанням – всюди в будинку Григорія Федоровича стояли чорнильниці, щоб у будь-яку хвилину  міг зафіксувати інформацію, яка з'явилася на думці.

«Внесок Г.Ф.Квітки-Основ´яненка в літературний процес вагомий і різнобічний. Видатний прозаїк і драматург широко відкрив двері у велику літературу. Ним були закладені основи нової української прози, введені жанри повісті, оповідання, соціально-побутові комедії, Письменник розробив і утвердив в українській літературі принципи просвітительського реалізму, який у 30-х роках ХІХ ст. став на Україні провідним творчим методом і літературним напрямом. Проза і драматургія письменника мала велике значення для утвердження статусу української літератури серед інших літератур»[5, 286].

Творчість Квітки-Основ’яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи. І. Бецький, видавець альманаху «Молодикъ», писав, що Квітка-Основ’яненко “… могъ, по своему несомнѣнному, самородному таланту, одинъ поддержать самостоятельность малороссійской литературы …”.Найкращі твори письменника одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Квітки-Основ’яненка перекладено польською, болгарською, чеською та іншими мовами. З Квіткою-Основ’яненком листувався Тарас Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш «До Основ’яненка» («Б’ють пороги; місяць сходить»; 1839) та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів.

Література

1. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -  3-тє вид., випр., доп.. – К .: Академвидав, 2007. – 687  с.

2. Газета «День» №216, - 2003р.

3. Квітка-Основ'яненко, Г.Ф. Вибрані твори. – К .: Дніпро, 1983. – 349с.

4. Квітка-Основ'яненко, Г.Ф. Вибрані твори / вступна стаття

С.Д. Зубкова. – К.: Дніпро, 1971. – 366 с. 

5. Гончар О. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість / Олесь Гончар. – К. : Науко­ва думка, 1969. – 365 с.

6. Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. / Іван Денисюк. – К. : Вища школа, 1981. – 215 с.

  7. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан  Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

8. Українські письменники у спогадах сучасників : у 2 т. Т. 1 / упоряд., передм. та прим. І. Лисенка. – Київ : Комп’ютерпрес, 2012. -    416 с.

9. http://kharkov.vbelous.net/ukrain/famous/fam-art/kvitka.htm

10. http://travelhelp.pp.ua/ відомі люди Харківщини